Рішення № 137412841, 16.06.2026, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/703/24

Провадження № 2/369/1085/26

РІШЕННЯ

Іменем України

16.06.2026 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

при секретарі судового засідання Худинець Д.С.

за участі

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи приватний виконавець виконавчого округу Київської області Сидорчук Андрій Анатолійович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Олени Владиславівни, приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов Іван Сергійович про визнання правочинів недійсними,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2024 року представник АТ КБ «Приватбанк» звернулась до суду з позовною заявою про визнання договорів дарування та договору іпотеки недійсними. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 10.03.2016 Києво-Святошинський районний суд Київської області ухвалив заочне рішення у справі № 369/13605/15-ц, яким стягнув з ОСОБА_6 на користь Банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 53 606,69 доларів США, що за офіційним курсом 21,93 грн за 1 долар США (відповідно до службового розпорядження НБУ від 15.10.2015) становить 1 175 594,71 грн, а також витрати зі сплати судового збору в розмірі 17 633,92 грн.

На підставі виконавчого листа, виданого судом у вказаній справі та пред`явленого Позивачем до виконання, державним виконавцем Вишневого ВДВС у Бучанському районі Київської області ЦМУМЮ (м. Київ) 21.10.2016 було відкрито виконавче провадження № 52713995.

Водночас Позивач зазначає, що в період з моменту звернення АТ КБ «ПриватБанк» до суду з позовом у справі № 369/13605/15-ц і до моменту пред`явлення виконавчого листа до виконання Відповідач безоплатно відчужила на користь третьої особи все належне їй майно шляхом укладення наступних правочинів:

- договір дарування від 09.03.2016, серія та номер: 386 на підставі якого ОСОБА_6 було подаровано ОСОБА_5 4/5 частини квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- договір дарування від 25.04.2016, серія та номер: 763 на підставі якого ОСОБА_6 було подаровано ОСОБА_5 1/5 частини квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- договір дарування від 25.04.2016, серія та номер: 764 на підставі якого ОСОБА_6 було подаровано ОСОБА_5 машиномісце за адресою: АДРЕСА_2 , гараж НОМЕР_1 .

Крім того, як зазначено у позовній заяві, Договір іпотеки від 14.07.2016 року, серія та номер: 410, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко О.В., за яким ОСОБА_5 передала квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в іпотеку ОСОБА_4 у забезпечення виконання зобов`язання, також підлягає визнанню недійсним через відсутність у ОСОБА_5 правових підстав для розпорядження квартирою, в тому числі шляхом її передачі в іпотеку.

На думку Позивача, вищезазначені правочини є такими, що укладені Відповідачем на шкоду АТ КБ «ПриватБанк» задля уникнення відповідальності та виконання рішення суду, яким стягнуто заборгованість за кредитним договором. За таких обставин, Позивач просить суд визнати вищезгадані правочини недійсними як фраудаторні правочини

Просив суд визнати недійсними:

договір дарування від 09.03.2016, серія та номер: 386 на підставі якого ОСОБА_6 було подаровано ОСОБА_5 4/5 частини квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

договір дарування від 25.04.2016, серія та номер: 763 на підставі якого ОСОБА_6 було подаровано ОСОБА_5 1/5 частини квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

договір дарування від 25.04.2016, серія та номер: 764 на підставі якого ОСОБА_6 було подаровано ОСОБА_5 машиномісце за адресою: АДРЕСА_3 ;

договір іпотеки від 14.07.2016, серія та номер: 410, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко О.В., укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .

Разом з позовною заявою представником позивача подано клопотання про витребування доказів, в якому він просив суд витребувати у приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьова Івана Сергійовича (адреса здійснення діяльності: 08134, Бучанський р., м. Вишневе, вул. Лесі Українки, 74-А, прим. 188) належним чином засвідчені копії наступних документів:

- Договір дарування від 09.03.2016, серія та номер: 386, видавник: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов І.С., укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 щодо дарування 4/5 частки квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , РНОНМ: 870252332224;

- Договір дарування від 25.04.2016, серія та номер: 763, видавник: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов І.С., укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , щодо дарування 1/5 частки квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , РНОНМ: 870252332224;

- Договір дарування від 25.04.2016, серія та номер: 764, видавник: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов І.С., укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 щодо дарування машиномісця, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , РНОНМ: НОМЕР_2 .

Також у вказаному клопотанні Позивач просив суд витребувати у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенко Олени Владиславівни (адреса здійснення діяльності: 01042, м. Київ, вул. Саперне Поле, буд. 5-А, прим. 144) належним чином засвідчені копії наступних документів:

- Договір іпотеки від 14.07.2016, серія та номер: 410, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко О.В., укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22.01.2024 року відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_6 , треті особи приватний виконавець виконавчого округу Київської області Сидорчук Андрій Анатолійович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Олена Владиславівна, приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов Іван Сергійович, про визнання правочинів недійсним. Призначено підготовче засідання на 21 березня 2024 р. о 10:00 год. Визначено Відповідачу п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву. Встановлено Позивачу п`ятиденний строк з дня отримання відзиву для подання відповіді на відзив, а Відповідачу п`ятиденний строк з дня отримання відповіді на відзив для подання заперечення.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.03.2024 року задоволено клопотання представника Позивача про витребування доказів.

У підготовчому засіданні представником Позивача було заявлено клопотання про залучення до участі у справі співвідповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , яке було задоволено судом.

У липні 2024 року на адресу суду від представника Позивача надійшла заява про забезпечення позову шляхом накладення арешту на об`єкти нерухомого майна, а саме:

- квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- машиномісце, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07.08.2024 року заяву представника Позивача про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на:

- квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 870252332224).

- машиномісце, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 598497832224).

15 серпня 2024 року представником відповідача ОСОБА_6 подано відзив на позовну заяву. Не погоджуючись з доводами Позивача, адвокат Лісовський С. В. зазначив, що на момент відчуження квартири та машиномісця вони під забороною та арештом не перебували, Позивач не довів, що оспорювані правочини мають ознаки фраудаторності, а тому, на думку представника Відповідача, є підстави стверджувати про відсутність порушеного, невизнаного або оспорюваного приватного (цивільного) права (інтересу) позивача. Просив суд застосувати наслідки пропуску строків позовної давності та відмовити Позивачу у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Разом з відзивом подав до суду клопотання про продовження строку для подання відзиву, оскільки Відповідач не отримувала ні матеріали позовної заяви, ні ухвалу про відкриття провадження та жодного процесуального документу у спосіб, передбачений ЦПК України (вказана інформація підтверджується матеріалами справи), а про суть вказаного спору стало відомо лише після ознайомлення з матеріалами цивільної справи представником 31.07.2024.

15.10.2024 року через канцелярію суду представником позивача подано клопотання про витребування доказів, у якому вона просила суд витребувати у Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (код ЄДРПОУ 43315602, вул. Євгена Сверстюка, 15, м. Київ, 02002) відомості про державну реєстрацію акту цивільного стану (інформація та/або витяг) із Державного реєстру актів цивільного стану записів про дітей щодо яких ОСОБА_6 (РНОКПП НОМЕР_3 ), зареєстрована як мати; відомості про державну реєстрацію акту цивільного стану (інформація та/або витяг) із Державного реєстру актів цивільного стану записів про шлюб ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) або зміну прізвища з інших підстав.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15.10.2024 року задоволено клопотання представника Позивача про витребування доказів.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27.03.2025 року закрито підготовче провадження у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_3 , треті особи приватний виконавець виконавчого округу Київської області Сидорчук Андрій Анатолійович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Олена Владиславівна, приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов Іван Сергійович, про визнання правочинів недійсним. Призначено справу до розгляду по суті в порядку загального позовного провадження.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав.

Представник відповідача ОСОБА_6 та відповідачі позовні вимоги не визнали. Представник відповідача ОСОБА_6 С.Г. вважав, що позивач пропустив строки позовної давності, просили суд застосувати наслідки пропуску строку позовної давності та відмовити в задоволенні позову.

Треті особи в судове засідання року не з`явились, про дату та час судового засідання були повідомлені належним чином. Причину неявки не повідомили.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, доводи сторін, викладені в заявах по суті спору, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов таких висновків.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що 02 березня 2007 року між ОСОБА_3 як Позичальником та АТ КБ «ПриватБанк» як Позикодавцем було укладено Кредитний договір №К2HCGP00260457, відповідно до умов якого Позивач надав Відповідачу кредит у розмірі 144000,00 дол. США (а.с. 24-29).

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10.03.2016 у справі № 369/13605/15-ц було встановлено, що Відповідач умови кредитного договору належним чином не виконала, у зв`язку з чим заборгованість станом на 15.10.2015 р. становить 53606,69 дол. США, яка складається з: 49599,76 дол. США - заборгованість за кредитом; 3770,60 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 236,33 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.

За таких обставин суд прийшов до висновку про необхідність стягнути з ОСОБА_6 , на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 53 606,69 дол. США, що за курсом 21,93 відповідно до службового розпорядження НБУ від 15.10.2015 складає 1 175 594,71 грн та витрати по сплаті судового збору в розмірі 17 633,92 грн (а.с. 30-31).

Інформацією з Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень підтверджується, що виконавчий лист від 10.03.2016 №369/13605/15-ц, виданий Києво-Святошинським районним судом Київської області, надійшов до державного виконавця 21.10.2016 року. Після відкриття за заявою стягувача виконавчого провадження №52713975 (стягувач АТ КБ «ПриватБанк», боржник ОСОБА_7 ) державним виконавцем було вчинено низку виконавчих дій та 06.10.2023 року повернуто виконавчий документ стягувачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа) (а.с. 32-34).

Інформацією з Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень також підтверджується, що 28.11.2023 до приватного виконавця виконавчого округу Київської області Сидорчука А.А. надійшов виконавчий лист від 14.05.2016 № 369/13605/15-ц, виданий Києво-Святошинським районним судом Київської області. Після відкриття за заявою стягувача виконавчого провадження № 73455658 (стягувач АТ КБ «ПриватБанк», боржник ОСОБА_7 ) приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Сидорчуком А.А. було вчинено низку виконавчих дій (а.с. 32-34).

Крім того, судом було досліджено запит АТ КБ «ПриватБанк» від 08.12.2023 № 08/12-23 до приватного виконавця виконавчого округу Київської області Сидорчука А.А. про надання інформації в рамках виконавчого провадження № 73455658, яким представник Позивача, серед іншого, просить приватного виконавця прийняти до відома надану АТ КБ «ПриватБанк» інформацію стосовно об`єктів нерухомого майна, які перебувають у власності Боржника ОСОБА_7 (а.с. 37).

У додатках до вказаного запиту міститься Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №44248076, сформована представником за довіреністю ПАТ КБ «Приватбанк» 22.09.2015 року. Як вбачається з даного документа (а.с. 38), станом на вказану дату ОСОБА_3 на праві власності належали:

- машиномісце загальною площею 17,6 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , гараж НОМЕР_1 (РНОНМ: 598497832224);

- двокімнатна квартира (загальна площа 102,3 кв.м., житлова площа 56,5 кв.м.), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (РНОНМ: 870252332224).

Таким чином, Позивачу з 22.09.2015 року було відомо про наявність у власності боржниці вищенаведеного майна.

Листом від 12.12.2023 року № 25335 приватний виконавець виконавчого округу Київської області Сидорчук А.А. у відповідь на запит про надання інформації за вх.№ 3229 від 12.12.2023 року повідомив представнику АТ КБ «ПриватБанк», що згідно з відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно квартира за адресою: АДРЕСА_1 , а також машиномісце, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , гараж НОМЕР_1 (РНОНМ: НОМЕР_2 ) за ОСОБА_3 не зареєстровані та не належать їй на праві власності. Станом на дату надання відповіді, за даними АСВП, в межах виконавчого провадження № 73455658 жодних стягнень коштів в рахунок погашення заборгованості не проводилося (а.с. 40).

Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 359659555 від 22.12.2023 підтверджується, що 09.03.2016 року приватним нотаріусом Леденьовим І.С. на підставі договору дарування, серія та номер: 386, виданий 09.03.2016, видавник: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов І.С. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на 4/5 двокімнатної квартири (загальна площа 102,3 кв.м., житлова площа 56,5 кв.м.), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (РНОНМ: 870252332224), за ОСОБА_5

25.04.2016 приватним нотаріусом Леденьовим І.С. на підставі договору дарування, серія та номер: 763, виданий 25.04.2016, видавник: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов І.С. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на 1/5 двокімнатної квартири (загальна площа 102,3 кв.м., житлова площа 56,5 кв.м.), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (РНОНМ: 870252332224), за ОСОБА_5 (а.с. 41).

У подальшому 14.07.2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О.В. на підставі договору іпотеки, серія та номер: 410, виданий 14.07.2016, видав ПН КМНО Косенко О.В. прийнято рішення про державну реєстрацію іпотеки, індексний номер: 30457242 від 14.07.2016. Відомості про основне зобов`язання: Строк виконання основного зобов`язання: 14.07.2019, розмір основного зобов`язання: 100000,00 гривня, правочин, в якому встановлено основне зобов`язання: договір позики, серія та номер б/н, виданий 14.07.2016, видавник: сторони договору. Відомості про суб`єктів: іпотекодержатель: ОСОБА_4 , іпотекодавець: ОСОБА_5 (а.с. 41).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та частиною четвертою статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

У постанові Верховного Суду у складі колегії судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23) вказано, що:

«Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Очевидно, що з урахуванням аргументів касаційної скарги та змісту оскаржених судових рішень ключовим питанням, на яке повинен надати відповідь касаційний суд є те, яким чином при позаконкурсному оспорюванні кредитором фраудаторних правочинів (вчинених на шкоду кредитору) слід розмежовувати такі підстави для оспорення як фіктивність (стаття 234 ЦК України) та вчинення правочину всупереч принципу добросовісності й недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України).

Касаційний суд зауважує, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається».

У постанові Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) зроблено висновок, що:

«фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, в свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня можливість передачі майна, restitutio in integrum виключається юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулася, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому норма статті 234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. В свою чергу, правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (ч. 3 ст. 234 ЦК України). Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором; усі сторони договору поінформовані про його фіктивність; письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами; мета вчинення фіктивного правочину не має значення. Крім того, відповідно до висновків Верховного Суду, якщо хоча б одна зі сторін оспорюваного договору намагалася досягти правового результату, то цей правочин не може визнаватися фіктивним.

Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання правом). Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку. Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин. Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Аналогічний за змістом висновок щодо «використання права на зло» зроблено і в постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Таким чином, боржник не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами (позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 369/8077/19 від 14 вересня 2022 року).

Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2022 року у справі № 263/16179/18).

Верховний Суд неодноразово формулював висновок про те, що боржник, який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно і зловживає правами стосовно кредитора. Водночас будь-який правочин, вчинений боржником, у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Враховуючи викладене вище, слід дійти висновку, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Як зазначалось вище, 10.03.2016 Києво-Святошинським районним судом Київської області ухвалено заочне рішення у справі № 369/13605/15-ц, яким стягнуто з ОСОБА_6 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 53 606,69 дол. США, що за курсом 21,93 відповідно до службового розпорядження НБУ від 15.10.2015 становить 1 175 594,71 грн та витрати по сплаті судового збору в розмірі 17 633,92 грн. Рішення набрало законної сили, в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні відомості про його перегляд судом, який його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

В описовій частині вказаного рішення суду зазначено, що відповідач в судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена, причини неявки суду не відомі. В свою чергу матеріали справи не містять доказів на підтвердження факту належним чином повідомлення Відповідача. Матеріали справи не містять доказів і того, коли саме боржник дізнався про ухвалене судове рішення і про взагалі наявність відкрито судового провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність

З витребуваної судом копії договору дарування, серія та номер: 386, виданий 09.03.2016, видавник: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов І.С., а також з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 359659555 від 22.12.2023, яка міститься в матеріалах справи, вбачається, що вказаний правочин було вчинено 09.03.2016 року, тобто за 1 день до ухвалення Києво-Святошинським районним судом Київської області заочного рішення у справі № 369/13605/15-ц про стягнення заборгованості).

Як випливає з відомостей, отриманих від Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на підставі ухвали суду від 15.10.2024 року про витребування доказів, ОСОБА_3 є матір`ю ОСОБА_5 .

Крім того, з витребуваної судом копії договору дарування від 25.04.2016, серія та номер: 763, видавник: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов І.С., а також з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 359659555 від 22.12.2023, яка міститься в матеріалах справи (а.с.41-42), вбачається, що Положинцева ( ОСОБА_8 ), після оприлюднення в Єдиному державному реєстрі судових рішень заочного рішення Києво-Святошинського районного суду в справі № 369/13605/15-ц та до моменту пред`явлення Позивачем виконавчого листа №369/13605/15-ц до примусового виконання, будучи матір`ю ОСОБА_5 , безоплатно відчужила останній належну їй на праві власності 1/5 частки квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , РНОНМ: 870252332224.

У той же день, за договором дарування від 25.04.2016, серія та номер: 764, видавник: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов І.С. Положинцева ( ОСОБА_8 ) безоплатно відчужила своїй дочці ОСОБА_5 належне їй на праві власності машиномісце, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , гараж НОМЕР_1 (РНОНМ: НОМЕР_2 ). Наведене підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22.12.2023, наявною в матеріалах справи (а.с. 43).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, належить: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Касаційний суд акцентує увагу, що контрагентом з яким боржник вчиняє оспорюваний договір може бути не тільки родич боржника, але й інша особа (зокрема, співвласник в спільній власності); відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року у справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24)).

Отже, судом встановлено обставин, що вказують на порушення вимог ч.1 ст. 215 ЦК України у момент укладання та посвідчення спірних договорів дарування. Тому наявні підстави для кваліфікування оспорюваних правочинів як таких, що вчинені з метою унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України).

Щодо оспорюваного договору іпотеки, інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 359659555 від 22.12.2023 (а.с. 41) підтверджується, що квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , РНОНМ: 870252332224, 14.07.2016 р. була передана ОСОБА_5 в іпотеку ОСОБА_4 в забезпечення виконання зобов`язання за договором позики від 14.07.2016, сума зобов`язання 100 000,00 грн; строк виконання: 14.07.2019. До Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено записи про державну реєстрацію іпотеки та заборону на нерухоме майно. Факт укладення іпотечного договору після набуття ОСОБА_5 права власності на квартиру не заперечується його сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 575 ЦК України (в редакції на момент укладання оспорюваного договору іпотеки) іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Частинами 1, 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Згідно з ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Як вже було встановлено судом, предметом оспорюваного договору іпотеки стала квартира, шо знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , РНОНМ: 870252332224, яку іпотекодавець ОСОБА_5 отримала в дар від матері ОСОБА_3 на підставі договорів дарування від 10.03.2016 та 25.04.2016 року.

Судом встановлено, що спірні договори дарування були укладені після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості з Новакоської (у період, коли вона не могла не знати про наявність у Позивача права вимоги та можливість звернення стягнення на належне їй майно.

Безоплатне відчуження квартири та машиномісця на користь близького родича за таких обставин об`єктивно зменшило майнову масу боржниці та створило перешкоди для реального виконання судового рішення, ухваленого на користь Банку. Отже, суд дійшов висновку, що право Позивача на належне та ефективне виконання судового рішення було порушене саме внаслідок вчинення оспорюваних правочинів.

Водночас встановлення факту порушення права Позивача не є підставою для задоволення позову у разі, якщо вимога заявлена після спливу строку позовної давності, з огляду на наступне.

Щодо застосування наслідків спливу строку позовної давності

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність суд з`ясовує та зазначає в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61); № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61); від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71); від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134); від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51).

Суд, з урахуванням вимог ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права, застосовує висновок Європейського суду з прав людини у справах «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» та «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії», в яких Суд наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність, а також захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в тому випадку, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбувалися в далекому минулому, спираючись на докази, які вже могли втратити достовірність та повноту із плином часу.

Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів.

Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року визначено, що держава за допомогою встановлення відповідних процесуальних строків, може обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників цивільного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених ЦПК України певних процесуальних дій. Інститут строків сприяє досягненню юридичної визначеності у приватно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Згідно зі ст.ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року по справі № 910/15944/170, питання поважності причин пропущення позовної давності (наявність обставин, які з об`єктивних, незалежних підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову) вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Під час вирішення питання про захист порушеного права у разі пропущення позовної давності суд: а) у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які обґрунтовують поважність причин пропущення позовної давності; б) вирішує це питання у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини; в) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному та об`єктивному розгляді в судовому процесі усіх обставини справи в їх сукупності, керуючись законом.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися" дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права.

Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

У приписі частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Відтак, обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (п. 7.5.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

Згідно ч. 3 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно ч. 1 ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткових вимог.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

З огляду на викладене, слід зазначити, що значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною спору, є підставою для відмови у позові.

При вирішенні питання щодо застосування строку позовної давності до спірних правовідносин, в ході розгляду справи та дослідження доказів було встановлено, а сторона Позивача не заперечувала, що Банк з моменту формування його представником Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №44248076 від 22.09.2015 року був обізнаний про наявність у власності Положинцевої ( ОСОБА_8 ) нерухомого майна.

Відповідно до правового висновку щодо застосування позовної давності, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року по справі № 200/19766/16-ц, презумпція можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав означає, що доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 904/3025/18.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16 сформульовано висновок, який полягає в тому, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.

У справі, що розглядається, АТ КБ «Приватбанк» з даним позовом звернувся у січні 2024 року. Представник Банку стверджує, що про укладення оспорюваних правочинів стягувачу стало відомо з відповіді приватного виконавця виконавчого округу Київської області Сидорчука А.А. на запит АТ КБ «ПриватБанк» від 08.12.2023 №08/12-23 про надання інформації в рамках виконавчого провадження №73455658.

Водночас Позивачем належними та допустимими доказами не доведено, а судом в процесі розгляду даної справи не встановлено існування обставин, які б свідчили про те, що Позивач не знав і не міг дізнатися про укладення вчинених Відповідачем на шкоду кредитору правочинів з об`єктивних, незалежних від нього причин. Відповідно, у суду відсутні підстави вважати доведеною наявність обставин, які б виключали можливість Позивача довідатися про порушення свого цивільного права ще під час перебування виконавчого листа №369/13605/15-ц на примусовому виконанні у Вишневському ВДВС Бучанського району Київської області ЦМУМЮ (м. Київ).

Доводи представника Позивача про те, що державний виконавець з моменту відкриття виконавчого провадження №52713975 не забезпечив виконання заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10.03.2016 у справі № 369/13605/15-ц, а інформаційний витяг за 2015 рік не підтверджує обізнаність Банку про правочини, вчинені у 2016 році, суд оцінює критично, зважаючи на наступне.

Згідно з частиною 2, пунктами 3, 6 частини 3 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на момент звернення до державної виконавчої служби), державний виконавець надає сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження, з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі конфіденційну, накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції чинній на момент звернення до державної виконавчої служби), сторони виконавчого провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом. Право вибору пред`явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця, якщо виконання рішення відповідно до статті 5 цього Закону віднесено до компетенції і органів державної виконавчої служби, і приватних виконавців, належить стягувачу.

Вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд виходить з того, що стягувач, який подав до відповідного органу державної виконавчої служби заяву про відкриття виконавчого провадження, мав як заінтересована особа у виконанні судового рішення, ухваленого на її користь, цікавитись виконавчим провадженням та отримувати від державного виконавця інформацію про проведення виконавчих дій у відкритому за її заявою виконавчому провадженні (висновок міститься у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 60/258-10, від 08 червня 2021 року у справі № 918/333/13-г).

На переконання суду, Позивач не мав об`єктивних перешкод для того, аби дізнатися про відчуження ОСОБА_3 належних їй квартири та машиномісця, в тому числі шляхом звернення до державного виконавця чи державного реєстратора речових прав для отримання інформаційної довідки чи витягу з реєстру з метою з`ясування обставин наявності рухомого та нерухомого майна, яке перебуває у власності боржника. Натомість, як випливає з матеріалів справи, відповідні дії були вчинені представником Позивача лише 08.12.2023, а з даним позовом Позивач звернувся до суду після спливу майже 8 років з моменту вчинення відповідачами оспорюваних правочинів.

При цьому, суд враховує висновки Верховного Суду в подібних правовідносинах, яких він дійшов у постанові від 13 березня 2024 року по cправі № 903/6/21 (903/307/23) щодо обставин безоплатного відчуження частки у статутному капіталі та визнання таких дій фраудаторним правочином за позовом банку. У зазначеній справі Верховний Суд досліджував питання про те, чи міг позивач довідатись про безоплатне відчуження боржницею частки у статутному капіталі Товариства шляхом надіслання запитів, достеменно знаючи про її наявність у боржниці при укладенні кредитних договорів, чи з відкритих джерел, зокрема з ЄДР, чи з матеріалів виконавчого провадження. За результатом розгляду даного питання Верховний Суд сформулював наступні висновки:

«Колегія суддів вважає, що оскільки судовий спір у вказаних справах полягав у стягненні коштів в примусовому порядку, позивач міг перевірити майновий стан відповідача, як на стадії судового розгляду, так і на стадії виконавчого провадження, шляхом отримання відповідей на запити до державного виконавця про надання інформації, в тому числі про наявність/відсутність частки у статутному капіталі ТОВ "Старий Замок", чи будь-якої іншої юридичної особи, а також шляхом ініціювання відповідної заяви про забезпечення доказів чи витребування письмових доказів за ухвалою суду з метою отримання доказів, чи відомостей, котрі особа не здатна отримати самостійно в силу вимог законодавства (обмежена чи конфіденційна інформація).

«Однак, Банк належним чином не скористувався своїм правом стягувача у виконавчих провадженнях з примусового виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі № 2-8170/11 та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі у справі №161/9015/13-ц щодо ознайомлення з матеріалами цих виконавчих проваджень в результаті реалізації якого «міг довідатися» про відсутність у ОСОБА_1 частки в статутному капіталі ТОВ «Старий Замок».

Також, як вірно зазначили суди, позивач мав змогу отримати інформацію про перебування чи не перебування у власності боржника частки у статутному капіталі ТОВ «Старий Замок» як від самої ОСОБА_1 та від Товариства шляхом адресування відповідного запиту, чи з Єдиного державного реєстру юридичних осіб-фізичних осіб підприємців чи громадських формувань, адже до введення воєнного стану в Україні відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, були відкритими і загальнодоступними, за винятком реєстраційних номерів облікових карток платників податків, відомостей про відкриття та закриття рахунків, накладення та зняття арештів на рахунки та майно».

Аналогічні висновки сформульовані в постанові Верховного Суду від 14 березня 2024 року в справі № 903/6/21 (903/610/22).

Таким чином, АТ КБ «Приватбанк», достеменно знаючи про наявність у ОСОБА_3 нерухомого майна, міг довідатися про його відчуження та порушення свого права, зокрема, шляхом отримання відповідей на запити до державного виконавця про надання інформації, проте не реалізував свого права стягувача на ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження №52713995, внаслідок чого без поважних причин пропустив строк позовної давності.

За ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

У постанові Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/8482/18 зазначено, що пропуск позовної давності не є абсолютною та безумовною підставою для відмови у позові, адже відповідно до приписів частини 5 статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Проте, оскільки Позивачем не подано належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку позовної давності або неможливості дізнатись про укладення правочинів, не заявлено клопотання про його поновлення, відповідачі подали суду заяви про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, тому в задоволенні позову суд відмовляє через пропуск строку позовної давності.

Щодо скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 серпня 2024 року накладено арешт на: квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 870252332224) та машиномісце, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 598497832224).

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» № 9 від 22 грудня 2006 року: розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Згідно вимог ч. 1, 2 ст. 150 ЦПК України, позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії ; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.

Також слід зазначити, що статтею 124 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 2, 18, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 №ETS N 005 та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Н. проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, Держава Україна несе обов`язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. При чому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

Відповідно до ст. 158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи. Клопотання про скасування заходів забезпечення позову розглядається в судовому засіданні не пізніше п`яти днів з дня надходження його до суду. У разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення.

У випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні позову, враховуючи наявність арешту порушує права власника та суперечить приписам статей 319, 321 ЦК України суд вважає за можливе скасувати заходи забезпечення позову.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд бере до уваги висновок Європейського суду з прав людини, який неодноразово зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010 року).

Керуючись ст.ст.12, 81, 141, 263-265 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи приватний виконавець виконавчого округу Київської області Сидорчук Андрій Анатолійович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Олена Владиславівна, приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов Іван Сергійович, про визнання правочинів недійсними - відмовити.

Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 серпня 2024 року, шляхом зняття арешту:

з квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 870252332224);

з машиномісця, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 598497832224).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення суду виготовлено 16 червня 2026 року

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ