Рішення № 137375516, 15.06.2026, Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області

Справа № 473/4253/25

РІШЕННЯ

іменем України

"15" червня 2026 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області в складі: головуючої судді Лузан Л.В., за участю секретаря судового засідання Манучарян А.С., представника позивача Ковалевського Є.В., відповідачки ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вознесенську Миколаївської області цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРДЕБТ ПЛЮС» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних за порушення грошового зобов`язання,

ВСТАНОВИВ

у серпні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «УКРДЕБТ ПЛЮС» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних за порушення грошового зобов`язання.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що 10 червня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступником є ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС») та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 11358023000, відповідно до якого банк надав відповідачу ОСОБА_2 кредитні кошти в розмірі 45900,00 доларів США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13,50% річних від суми залишку заборгованості за кредитом.

У порядку забезпечення виконання умов кредитного договору 10 червня 2008 року АКІБ «УкрСиббанк уклало з ОСОБА_1 договір поруки, за яким остання поручилася за вчасне та повне виконання позичальником взятих на себе зобов`язань та зобов`язалася нести з ОСОБА_2 солідарну відповідальність перед кредитором за порушення ним умов кредитного договору № 11358023000 від 10 червня 2008 року.

Проте, відповідачі ухилилися від повного та своєчасного виконання умов кредитного договору щодо повернення кредитних коштів. Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 16 жовтня 2009 року з відповідачів у солідарному порядку стягнуто на користь АКІБ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 50726,76 доларів США, що еквівалентно 405256,14 грн.

Рішення суду відповідачі не виконали, заборгованість за кредитним договором не погасили.

В зв`язку з чим позивач просив стягнути з відповідачів у солідарному порядку, відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України, проценти за період з 01 січня 2021 року по 23 лютого 2022 року в розмірі 7542,30 доларів США ( 3% річних).

Представник позивача ОСОБА_3 у судовому засіданні позовні вимоги підтримав.

Відповідачка ОСОБА_1 у судовому засіданні позовні вимоги ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» не визнала.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, судом відповідно до ч.ч. 7,8 ст. 128 ЦПК України вважається належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи за місцем його реєстрації, причину неявки суду не повідомив.

Дослідивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наявних у ній доказів, суд прийшов до наступного.

Зокрема суд встановив, що 10 червня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 11358023000, відповідно до якого банк надав відповідачу ОСОБА_2 кредитні кошти в розмірі 45900,00 доларів США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13,50% річних від суми залишку заборгованості за кредитом.

У порядку забезпечення виконання умов кредитного договору 10 червня 2008 року АКІБ «УкрСиббанк уклало з ОСОБА_1 договір поруки, за яким остання поручилася за вчасне та повне виконання позичальником взятих на себе зобов`язань та зобов`язалася нести з ОСОБА_2 солідарну відповідальність перед кредитором за порушення ним умов кредитного договору № 11358023000 від 10 червня 2008 року.

Проте, відповідачі ухилилися від повного та своєчасного виконання умов кредитного договору щодо повернення кредитних коштів.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 16 жовтня 2009 року з відповідачів у солідарному порядку стягнуто на користь АКІБ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 50726,76 доларів США, що еквівалентно 405256,14 грн (справа № 2-1970/2009).

Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 грудня 2012 року у виконавчому провадженні з виконання вищевказаного рішення суду замінено первісного стягувача АКІБ «УкрСиббанк» його правонаступником ПАТ «Дельта Банк».

13 травня 2020 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» було укладено договір про відступлення права вимоги № 2245/К, відповідно до якого позивач набув право вимоги до відповідачів за вищевказаним зобов`язанням.

З матеріалів справи також убачається, що на примусовому виконанні у Першому відділі ДВС у Вознесенському районі Миколаївської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (його правопопередника) перебували виконавчі провадження про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 коштів на підставі рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 16 жовтня 2009 року. Вказані виконавчі провадження були завершені на підставі п.2 ч.1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції на час вчинення відповідної процесуальної дії), у зв`язку з відсутністю у боржників майна, на яке може бути звернено стягнення: відносно ОСОБА_2 - 30 квітня 2013 року, відносно ОСОБА_1 30 грудня 2012 року.

Повторно обумовлені виконавчі листи до примусового виконання не пред`являлися.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ч.1 ст. 526 ЦК України)

Згідно з ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене нарахування має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Таке нарахування входить до складу грошового зобов`язання і вважається особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання. Це є способом захисту майнового права й інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів і отриманні компенсації (плати) від боржника, який користується утримуваними грошовими коштами, що належить сплатити кредиторові.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що норми статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань.

Правовий аналіз положень статей 526,599,611,625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18.

В постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18 зроблено правовий висновок про те, що враховуючи положення частини другої статті 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, а також трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.

Однак, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року в справі № 754/511/23 зазначено, що «можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України».

Як раніше встановлено судом, на час вирішення спору спливли передбачені Законом України «Про виконавче провадження» строки пред`явлення вказаного рішення (виконавчих документів) до виконання.

Ні первісний кредитор, ні позивач не зверталися до суду з приводу поновлення цих строків, тим самим втративши право на примусове стягнення заборгованості за кредитним договором.

Таким чином, оскільки на час вирішення спору вимога ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» про стягнення з відповідачів коштів за кредитним договором не може бути захищена в примусовому порядку (шляхом примусового виконання) без поновлення строків на пред`явлення виконавчих до виконання, а тому на вказану вимогу (яка є задавненою) в натуральному зобов`язанні кредитор не має права нараховувати 3% річних.

За встановлених обставин, вимоги ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України також не підлягають відшкодуванню понесені позивачем судові витрати.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ

у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРДЕБТ ПЛЮС» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних за порушення грошового зобов`язання - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Л.В.Лузан