Рішення № 137366541, 15.06.2026, Ананьївський районний суд Одеської області

Справа №491/566/25

Провадження № 2/491/154/26

РІШЕННЯ

іменем України

15 червня 2026 року м. Ананьїв

Ананьївський районний суд Одеської області в складі головуючого судді Желяскова О.О., розглянувши в залі суду в м. Ананьїв Подільського району Одеської області в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» (далі - ТОВ «ФК «ЄАПБ») звернулось до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 13 січня 2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «1 безпечне агентство необхідних кредитів» (далі - ТОВ «1 БАНК») та відповідачем ОСОБА_1 , було укладено договір позики за № 76137985. 14 червня 2021 року між ТОВ «1 БАНК» та ТОВ «ФК «ЄАПБ» укладено договір факторингу № 14/06/21, у відповідності до умов якого ТОВ «1 БАНК» передало (відступило) ТОВ «ФК «ЄАПБ» за плату належні йому права вимоги, а ТОВ «ФК «ЄАПБ» прийняло належні ТОВ «1 БАНК» права вимоги до боржників та набуло права грошової вимоги до ОСОБА_1 за договором позики № 76137985 від 13 січня 2024 року. Відповідно до реєстру боржників № 25 від 20 червня 2024 року до договору факторингу №14/06/21 від 14 червня 2021 року, укладеного між ТОВ «1 БАНК» та ТОВ «ФК «ЄАПБ», до останнього перейшло право грошової вимоги до відповідача ОСОБА_1 за договором позики №76137985 від 13 січня 2024 рокув сумі 31 950,00 гривень, з яких: 9 000,00 гривень - сума заборгованості за основною сумою боргу; 22 950,00 гривень - сума заборгованості за відсотками.

Всупереч умовам договору позики, незважаючи на повідомлення, відповідач не виконав свого зобов`язання. Після відступлення позивачу права грошової вимоги до відповідача, останній не здійснив жодного платежу для погашення існуючої заборгованості ні на рахунки ТОВ «ФК «ЄАПБ», ні на рахунки попереднього кредитора. Таким чином, відповідач, має непогашену заборгованість перед ТОВ «ФК «ЄАПБ» за договором позики № 2758839 всумі 31 950,00 гривень, з яких: 9 000,00 гривень - сума заборгованості за основною сумою боргу; 22 950,00 гривень - сума заборгованості за відсотками.

Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з відповідною позовною заявою. Позивач просить суд стягнути з відповідачки вказану заборгованість та понесені ним судові витрати.

Ухвалою Ананьївського районного суду Одеської області від 10 липня 2025 року відкрито провадження у справі, постановлено проводити розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження у відповідності до частини п`ятої статті 279 ЦПК України без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами та встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 178 ЦПК України. (а.с.42-43).

16 липня 2025 року від представника відповідача - адвоката Назаренко І.М., яка діє на підставі ордеру на надання правничої допомоги серії ВН № 1521891 від 11 липня 2025 року (а.с.48), надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить позовні вимоги задовольнити частково, стягнути з відповідача заборгованість за договором № 76137985по основному зобов`язанню (тілу кредиту) в сумі 9 000,00 гривень, в задоволенні решти позовних вимог відмовити в повному обсязі. Представник зазначила, що стягнення зі ОСОБА_1 заборгованості по договору в сумі 31 950,00 гривень не відповідає вимогам Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», оскільки ОСОБА_1 є військовослужбовцем. Стосовно стягнення відсотків відповідач заперечує ці вимоги позивача з огляду на його статус військовослужбовця та положення пункту 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовця та членів їх сімей». Отже, в період нарахування відсотків за користування кредитом з 14 січня 2024 року по 13 лютого 2024 року ОСОБА_1 був військовослужбовцем ВМС ЗСУ, що підтверджується контрактом, посвідченням офіцера, довідкою Ф5 від 16 квітня 2025 року № 374 військової частини НОМЕР_1 . Таким чином, керуючись пунктом 15 статті 14 Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», нарахування відсотків в сумі 22 950,00 гривень за договором № 76137985ОСОБА_1 є незаконним та протиправним, а тому не можуть бути задоволені судом. Також представник просить покласти на сторони судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог (а.с.49-60).

29 липня 2025 року засобами поштового зв`язку на адресу Ананьївського районного суду Одеської області від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Доводи представника позивача, надані у відповіді, зводяться до доводів, наданих у позові (а.с.62-77).

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Оскільки справа призначена судом до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, судове засідання для її розгляду у відповідності до норм ЦПК України не проводиться.

Відповідно до частини восьмої статті 279 ЦПК України при розгляді справи в порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Враховуючи викладене, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

З матеріалів справи суд встановив, що спірні правовідносини стосуються наявності у позивача права вимоги до відповідачки у справі щодо стягнення заборгованості за договором позики.

За твердженням позивача таке право вимоги ним набуте на підставі договору факторингу, укладеного з первісним кредитором.

Відповідно до пункту 5.5 договору позики № 76137985, укладеного 13 січня 2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «1 безпечне агентство необхідних кредитів» та ОСОБА_1 , позикодавець має право без згоди позичальника передати свої права кредитора (відступити право вимоги) за договором (а.с.5 зворотний).

З матеріалів справи вбачається, що 14 червня 2021 року між ТОВ «1 БАНК» та ТОВ «ФК «ЄАПБ»було укладено договір факторингу № 14/06/21 (а.с.9-12). Договір вступає в силу з дня його підписання уповноваженими представниками сторін, скріплення їх печатками і діє до 14 червня 2022 року, а в частині виконання зобов`язань до повного виконання сторонами своїх зобов`язань (пункт 9.1 договору факторингу).

28 липня 2021 року між ТОВ «1 БАНК» та ТОВ «ФК «ЄАПБ»було укладено додаткову угоду № 2 до договору факторингу № 14/06/21 від 14 червня 2021 року, відповідно до умов якої сторони погодили внести зміни до пункту 1.3 договору та викласти його в наступній редакції «Клієнт зобов`язується протягом 10 (десяти) робочих днів з дати відступлення права вимоги за договором позики фактору, повідомити боржників про відступлення права вимоги та про передачу їх персональних даних фактору, надати інформацію, передбачену чинним законодавством про фактора у спосіб, передбачений договором про споживчий кредит та вимогами чинного законодавства». Решта положень договору залишаються без змін та діють в частині, що не суперечить даній додатковій угоді (а.с.13).

13 червня 2022 року між ТОВ «1 БАНК» та ТОВ «ФК «ЄАПБ»було укладено додаткову угоду № 7 до договору факторингу № 14/06/21 від 14 червня 2021 року, відповідно до якої пункт 9.1 договору викладено в наступній редакції «Даний договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення його печатками сторін. Договір дійсний протягом 12 місяців з дня набрання чинності, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором. У випадку, якщо жодна із сторін не направить письмове повідомлення про розірвання договору за один місяць до строку закінчення дії договору, даний договір автоматично пролонгується на кожний наступний рік». В усьому іншому, що не зазначено в цій додатковій угоді сторони керуються договором (а.с.15).

20 червня 2024 року між ТОВ «1 БАНК» та ТОВ «ФК «ЄАПБ»було укладено додаткову угоду № 29 до договору факторингу № 14/06/21 від 14 червня 2021 року, згідно якої: «1. Загальна сума прав вимоги, що відступаються згідно реєстру боржників № 25 від 20 червня 2024 року становить 116 192 759,83 гривень. 2. В якості ціни продажу згідно реєстру боржників № 25 від 20 червня 2024 року фактор сплачує клієнтові суму грошових коштів, яка становить 15,5% від основної суми заборгованості (тіло кредиту), що становить 4 922 418,79 гривень. 3. У випадках, не передбачених цією додатковою угодою, сторони керуються положеннями договору. 4. Дана додаткова угода набирає чинності з дати її підписання уповноваженими представниками сторін та є невід`ємною частиною договору. Положення даної додаткової угоди діють виключно щодо реєстру боржників № 25 від 20 червня 2024 року і не змінюють порядок оплати інших реєстрів.» (а.с.15).

Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав і обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов`язанні, зокрема, пунктом 1 частини першої цієї статті передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

За приписами частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (частина перша статті 519 ЦК України).

Право грошової вимоги до боржника може бути відступлене на підставі договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким згідно з частиною першою статті 1077 ЦК України одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Статтею 1079 ЦК України визначено, що сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відповідно до частин першої та другої статті 18 Закону України «Про споживче кредитування» відступлення права вимоги за договором про споживчий кредит здійснюється відповідно до цивільного законодавства з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

Відступлення права вимоги за договором про споживчий кредит допускається фінансовій установі, яка відповідно до закону має право надавати кошти у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту, та/або послуги з факторингу

Згідно із розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 23 березня 2017 року № 691 «Про видачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» ліцензії на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів)» (а.с.24) Товариству було видано ліцензію на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), а саме на надання послуг з факторингу. 07 березня 2024 року Національним банком України внесено запис до Державного реєстру фінансових установ про переоформлення ліцензії Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), а саме надання послуг з факторингу на ліцензію на діяльність фінансової компанії з правом надання послуги факторингу, (інформація є відкритою та загальнодоступною, зокрема, на сайтіhttps://kis.bank.gov.ua).

Відповідно до статті 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

З зазначеної норми права вбачається, що відступлення права вимоги може здійснюватися лише стосовно дійсної вимоги, яка існувала на момент переходу цих прав.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18 зроблено висновок, що правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

Вказані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Згідно правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 752/8842/14-ц та від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав. У справах про визнання недійсним договорів про відступлення права вимоги судам необхідно з`ясовувати обсяг та зміст прав, які переходять до нового кредитора, та чи існують ці права на момент переходу.

В постанові Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 31/160 (29/170(6/77-5/100) викладено правову позицію, згідно з якою, оцінюючи обсяг переданих прав, суд враховує загальновизнаний принцип приватного права «nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet», який означає, що ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.

Дійсність вимоги (суб`єктивного права) означає належність первісному кредитору того чи іншого суб`єктивного права та відсутності законодавчих або договірних заборон (обмежень) на його відступлення (див. постанову Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 755/15965/17).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі №910/12525/20 зроблено висновок, що «відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом зазначених норм, права кредитора у зобов`язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв`язку з припиненням зобов`язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов`язанні не переходять до набувача. Разом з тим положення частини першої статті 203 ЦК України прямо встановлюють, що застосовуються саме до змісту правочину (сукупності його умов), а не до його суб`єктного складу. В тому випадку, коли особа відступає право вимоги, яке їй не належить, у правовідносинах відсутній управнений на таке відступлення суб`єкт. За загальним правилом пункт 1 частини першої статті 512, статті 514 ЦК України в цьому разі заміна кредитора у зобов`язанні не відбувається.

Відповідно до правової позиції, яка викладена в постанові Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі № 910/1755/19, у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.

Передати можливо лише дійсне право вимоги, тобто таке, що виникає із зобов`язання, яке не припинилось на момент передачі прав новому кредитору, та умов правочину, які не є нікчемними та не визнані судом недійними.

Отже, відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав. Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватися законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Обсяг і зміст прав, які переходять до нового кредитора є істотними умовами цього договору (див. постанови Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 752/8842/14-ц, від 21 січня 2019 року у справі № 909/1411/13, від 13 жовтня 2021 року у справі № 910/11177/20).

При цьому, суд зазначає, що чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог, однак це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності та існування на момент укладення договору факторингу.

Передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі й на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином (див. постанову Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 914/868/17).

Згідно пункту 1.1 договору факторингу № 14/06/21 від 14 червня 2021 року, укладеного між ТОВ «1 БАНК» та ТОВ «ФК «ЄАПБ», за цим договором фактор зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта (ціна продажу) за плату, а клієнт відступити факторові право грошової вимоги, строк виконання зобов`язань за якою настав до третіх осіб боржників, включаючи суму основного зобов`язання (позики), плату за позикою (плату за процентною ставкою), процент за порушення грошових зобов`язань, право на одержання яких належить клієнту.

Отже предметом договору факторингу № 14/06/21 від 14 червня 2021 року є лише наявна вимога - право грошової вимоги, строк платежу за якою настав. Договір факторингу не містить положень про право майбутньої вимоги.

Судом встановлено, що правовідносини за договором позики № 76137985 між ТОВ «1 БАНК» та ОСОБА_1 виникли 13 січня 2024 року, тобто значно пізніше ніж було укладено договір факторингу № 14/06/21 - 14 червня 2021 року, в якому предмет договору не індивідуалізовано належним чином, зокрема, не містить положень щодо визначення права майбутньої вимоги.

Отже, на момент укладення договору факторингу № 14/06/21 від 14 червня 2021 року зобов`язання ОСОБА_1 за договором позики № 76137985 від 13 січня 2024 року ще не існували, а відтак і не могли відступатися права кредитора за цим договором.

Оскільки на момент укладення договору факторингу ще не виникло зобов`язання між ТОВ «1 БАНК» та ОСОБА_1 , то у первісного кредитора не виникло право вимоги за зобов`язанням, яке він міг би передати ТОВ «ФК «ЄАПБ» на підставі договору факторингу №14/06/21 від 14 червня 2021 року.

При цьому, суд зазначає, що предмет договору факторингу № 14/06/21 від 14 червня 2021 року додатковими угодами, наявними в матеріалах справи, не змінювався.

Таким чином, суд дійшов висновку про те, що ТОВ «ФК «ЄАПБ» не довело порушення його прав з боку відповідача ОСОБА_1 та наявності у нього права звернення до суду з позовом до відповідача про стягнення заборгованості за договором позики № 76137985 від 13 січня 2024 року, який укладений після відступлення ТОВ «1 БАНК» права вимоги за кредитними договорами на користь ТОВ «ФК «ЄАПБ».

Крім того, за змістом частини першої статті 1050 ЦК України, згідно з вимогами статтей 526, 527, 530 ЦК України банк має довести надання позичальникові грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених договором.

В постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 752/17604/15-ц (провадження № 61-14780св23) міститься висновок, «що у справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме: надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором».

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19).

В постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року (справа № 372/223/17 (провадження № 61-10667св18)) міститься правовий висновок, згідно з яким факт отримання кредиту може бути доведено не лише заявою про видачу готівки, а й сукупністю інших доказів, зокрема: кредитним договором, меморіальними ордерами на видачу коштів, виписками про рух коштів по рахунку, заявами на переказ готівки, тощо.

Згідно умов договору позики № 2758839 від 27 січня 2024 року, зокрема, пунктів 1, 30, грошові кошти надаються шляхом їх перерахування на банківський рахунок позичальника із використанням реквізитів електронного платіжного засобу позичальника № НОМЕР_2 .

Позивачем на підтвердження виконання первісним кредитором своїх обов`язків за договором позики, а саме: надання грошових коштів відповідачу ОСОБА_1 у розмірі та на умовах, встановлених договором, надано лише розрахунок заборгованості за договором позики (а.с.18,20, 67-70).

Однак, доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

Разом з тим, відповідно до пункту 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій. Тобто виписки за картковими рахунками можуть бути належними доказами щодо заборгованості за кредитним договором.

Водночас, долучений розрахунок заборгованості, який досліджений судом, не є первинним документом, який підтверджує отримання кредиту, користування ним, укладення договору на умовах, які вказані в позовній заяві, а, отже, не є належним доказом наявності заборгованості. Зазначений розрахунок з зазначенням конкретного розміру заборгованості, є документом, що створений самим позивачем, а, відтак, інформація зазначена в ньому, за умови відсутності первинних документів, на підставі якого він був складений, не може бути доказом наявності заборгованості, на якій наполягає позивач.

Враховуючи викладене вище, позивачем не надано первинних документів щодо заборгованості за кредитним договором, у зв`язку з чим суд позбавлений можливості перевірити наявність підстав для стягнення заборгованості з ОСОБА_1 за вищевказаним договором позики.

Згідно правової позиції, яка висловлена Верховним Судом у постанові від 29 січня 2020 року у справі № 755/18920/18 наданий банком розрахунок заборгованості, як доказ існування між сторонами кредитних правовідносин, наявності заборгованості та її розмір, сам по собі не є належним та допустимим доказом укладення кредитного договору та наявності заборгованості за цим договором, оскільки будь-яких доказів перерахування кредитних коштів на картку чи на рахунок відповідача, позивачем не надано.

Звернувшись до суду, позивач в обґрунтування своїх позовних вимог виклав обставини із зазначенням доказів, що підтверджують ці обставини. При цьому у прохальній частині позовної заяви позивач просив розгляд позовної заяви здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження. У разі розгляду даної позовної заяви в порядку загального позовного провадження, розгляд справи здійснювати за відсутності представника позивача і, у випадку неявки у судове засідання відповідача, ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів. При цьому, будь-яких заяв, клопотань про витребування додаткових доказів та інших документів позивач не заявляв.

Отже, позивач на власний розсуд розпорядився своїми правами, а тому несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ним процесуальних дій.

У відповіді на відзив ТОВ «ФК «ЄАПБ» зазначило, «що не володіє та не може володіти оригіналами первинних документів (касовими та меморіальними) на отримання та повернення Відповідачем кредитних (позичкових) коштів за укладеним договором, щодо яких виник спір, з тих причин, що не є первісним кредитором (позикодавцем), а дані документи відповідно до пункту 35 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, формуються, складаються та зберігаються в установі банку який видавав кредит, відповідно до чинного законодавства України відповідальною особою банку. Згідно статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність», інформація про операції, проведені на користь чи за дорученням клієнта - є банківською таємницею. Позивачем було надано до суду всі наявні документи по кредитній справі, які були передані первісним кредитором до ТОВ «ФК ЄАПБ» в рамках укладених договорів факторингу.».

Суд критично ставиться до зазначеного позивачем, оскільки це не позбавляло останнього права на звернення до первісного кредитора з запитом на отримання відповідних документів (їх копій). Як не позбавляло процесуального права подати клопотання про витребування доказів судом у відповідності до статті 84 ЦПК України.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Тому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження №61-12101св23)).

Обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема, наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов. Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитися у належності особі, яка звернулася за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законм інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті, і є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові (див. постанову Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 461/606/18 (провадження № 61-5655св19)).

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

У такий спосіб Верховний Суд запровадив певний алгоритм, який полягає в тому, що хоча кожна з наведених складових (а) відсутність у позивача права або законного інтересу; б) відсутність їх порушення; в) відсутність їх порушення саме відповідачем; г) обрання неналежного та/або неефективного способу захисту позивачем) і є самостійною підставою для відмови в позові, однак їх застосування судом можливо виключно за наявності позитивної відповіді на попереднє питання.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16 та від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18.

Так, відсутність порушеного права чи законного інтересу позивача є самостійною та достатньою підставою для відмови судом у задоволенні позову, причому суду не потрібно вдаватися до перевірки обраного способу захисту або суті спору, якщо порушення не доведено. Це підтверджено практикою Верховного Суду, яка наголошує, що для звернення до суду обов`язково має бути наявне суб`єктивне матеріальне право або охоронюваний законом інтерес, і його відсутність унеможливлює захист (див. постанови Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19, від 29 серпня 2023 року у справі № 910/5958/20).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони.

Водночас, цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Враховуючи наведене, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи недоведеністьфакту набуття позивачем права вимоги за договором позики № 76137985від 13 січня 2024 року, та факту надання грошових коштів відповідачу на підставі вказаного договору, суд дійшов висновку, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог.

В позовній заяві міститься вимога позивача про стягнення з відповідачки понесених позивачем судових витрат, які складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, а саме: пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки у задоволенні позовних вимог відмовляється, понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.

З приводу розподілу судових витрат, понесених стороною відповідача суд зазначає наступне.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

Зі змісту вказаних норм, від учасника справи, який поніс витрати на професійну правничу допомогу, вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) вказано, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, керувалися конкретними обставинами справи та фінансовим станом обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18).

Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування останніх.

Зазначений висновок наявний у правовій позиції постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, постанови Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі № 810/3806/18, від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19.

На підтвердження факту понесення та розміру витрат на правничу допомогу, пов`язаних з розглядом справи, відповідач надав договір № 11/07 про надання правової допомоги від 11 липня 2025 року, укладений між відповідачем та адвокатом Назаренко Іриною Миколаївною (а.с.59).

Відповідно до пункту 4.1 договору за правову допомогу, передбачену в пункті 1.2 договір клієнт сплачує адвокату винагороду (гонорар) у розмірі 20 000,00 гривень, а по кожній справі окремо: справа № 491/561/25 гонорар адвоката 5 000,00 гривень; справа № 491/565/25 гонорар адвоката 5 000,00 гривень; справа № 491/566/25 гонорар адвоката 5 000,00 гривень; справа №491/568/25 гонорар адвоката 5 000,00 гривень.

Витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Згідно статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до частини четвертої статті 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються одним з таких документів: 1) довіреністю; 2) ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; 3) дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України «Про безоплатну правничу допомогу».

Водночас, договором про надання правової допомоги не визначено конкретно, які саме послуги мають бути надані.

Як і не містить акт про надання послуг від 15 липня 2025 року до договору про надання правничої допомоги опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (а.с.58).

З огляду на викладене, відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

З урахуванням встановлених судом обставин, висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, суд дійшов висновку про відмову у розподілі судових витрат на правничу допомогу.

На підставі викладеного, керуючись статтями 12, 13, 76-81, 89, 133, 141, 264, 279 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

У відповідності до підпункту 15.5 підпункту 15 пункту 1 Розділу ХІІІ Перехідних Положень ЦПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, тобто в даному випадку через Ананьївський районний суд Одеської області.

Відомості про сторін та інших учасників справи на виконання пункту 4 частини п`ятої статті 265 ЦПК України:

позивач:Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів», ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 35625014; місцезнаходження згідно Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 07406, Київська область, Броварський район, м. Бровари, вул. Лісова, буд. 2відповідач: представник відповідача - адвокат:Смоляр Едуард Сергійович; місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_3 ОСОБА_2 , адреса розташування робочого місця: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_4

Копію рішення суду вручити/надіслати учасникам справи в порядку, встановленому статтею 272 ЦПК України.

У відповідності до положень частин четвертої та п`ятої статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є 15 червня 2026 року, тобто дата складення повного судового рішення.

Суддя О.О. Желясков

Рішення суду набрало законної сили «____» ___20____ року.

Оригінал рішення суду знаходиться в матеріалах цивільної справи № 491/566/25 Ананьївського районного суду Одеської області.