Рішення № 137328380, 21.05.2026, Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра (до 25.04.2025 - Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська)

Справа № 199/13118/25

(2/199/1118/26)

РІШЕННЯ

Іменем України

21.05.2026 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпра

у складі головуючого судді Авраменка А.М.,

при секретарі судового засідання Кріпаченко М.Д.,

за участю: представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Фелоненка О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Державного підприємства «Дніпропетровський державний проєктний інститут житлового і цивільного будівництва «Дніпроцивільпроект» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

26 вересня 2025 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра звернувся позивач через свого представника із позовом до ДП «Дніпропетровський державний проєктний інститут житлового і цивільного будівництва «Дніпроцивільпроект» про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, грошової компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. В обґрунтування свого позову позивач послався на те, що він перебував у трудових відносинах із відповідачем з 14 липня 2022 року, а 31 січня 2025 року був звільнений за власним бажання на підставі ст.38 КЗпП України. Однак при звільненні позивачу не була виплачена заборгованість по заробітній платі в розмірі та компенсація за невикористану відпустку в розмірі 40014,53 гривень. 13 лютого 2025 року відповідач перерахував позивачу 3600 гривень, 14 квітня 2025 року 5500 гривень, 25 квітня 2025 року 5500 гривень, 02 травня 2025 року 5500 гривень, 13 травня 2025 року 1000 гривень, 16 червня 2025 року 3200 гривень. Таким чином розмір непогашеної заборгованості по заробітній платі на дату подання позову становить 15714,53 гривень, а компенсації за невикористані відпустки 17547,71 гривень. За таких обставин позивач звернувся до суду із позовом, в якому просив суд стягнути з відповідача означені суми заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 лютого 2025 року по 31 липня 2025 року в розмірі 53363,43 гривень.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 01 жовтня 2025 року позовну заяву залишено без руху, надано позивачу відповідний строк для усунення виявлених недоліків позову.

11 листопада 2025 року стороною позивача подано уточнений позов, в якому позивач, з тих же підстав та обставин просив суд стягнути наведені вище суми компенсації за невикористану відпустку та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 12 листопада 2025 року у зв`язку із повним та своєчасним усуненням позивачем виявлених недоліків позову позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін. Цією ж ухвалою частково задоволено клопотання позивача про витребування доказів.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 26 лютого 2026 року провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку закрито, а розгляд позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні продовжено.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 13 квітня 2026 року, постановленою без складення окремого документу, однак із занесенням до протоколу судового засідання, підготовче провадження закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги свого довірителя підтримав, наполягав на задоволенні позову з викладених у ньому підстав та обставин з урахуванням останнього уточнення та закриття провадження у справі в частині позовних вимог.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимог не підтримав, правом на подання відзиву не скористався, однак в ході розгляду справи послався на скрутний майновий стан відповідача, відсутність фінансової можливості відповідача погасити борг перед позивачем своєчасно.

За таких обставин, керуючись положеннями ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд цивільної справи по суті за наведеної явки учасників справи.

Вислухавши представників сторін та дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

В судовому засіданні встановлено, що позивач у період з 14 липня 2022 року по 31 січня 2025 року перебував у трудових відносинах із відповідачем, обіймаючи посаду охоронця, з якої був звільнений за власним бажанням на підставі ст.38 КЗпП України, що підтверджується копією трудової книжки, копією наказу про звільнення, копією скріншоту електронної трудової книжки, копією наказу про прийняття на роботу.

Судом також встановлено, що при звільненні відповідачем не було проведено із позивачем повного розрахунку, а розмір заборгованості відповідача по заробітній платі перед позивачем станом на дату звільнення останньої становив 34000,25 гривень, по компенсації за невикористану відпустку 13511,74 гривень, а всього 47511,99 гривень, що підтверджується копією довідки про заборгованість із зарплати.

В подальшому в період з 01 лютого 2025 року по 29 вересня 2025 року вищевказана заборгованість була погашена відповідачем в повному обсязі, що підтверджується копією довідки про заборгованість із зарплати, копією довідкою про заробітку плату, копіями довідок про виконання реєстру зарахування коштів на рахунки одержувачів, а також визнано стороною позивача.

Судом також встановлено, що розмір заробітної плати позивача на посаді охоронця у відповідача у листопаді 2024 року становив 9638,1 гривень, у грудні 2024 року 8890,91 гривень, що підтверджується копією відповіді з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела та суми доходів, а також узгоджується зі змістом складеної відповідачем довідки

Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами Конституції України, КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі Порядок).

Так, відповідно до ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. За змістом ст.ст.2, 221, 231, 232 КЗпП України працівник має право звернутися до суду для вирішення трудового спору, захисту свого порушеного права.

Відповідно до ст.43 ч.7 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно ст.1 Закону України «Про оплату праці», ст.94 КЗпП України заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Частиною 1 ст.21 Закону України «Про оплату праці» визначено, що працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Положеннями ст.115 КЗпП України, ст.24 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

Нормою ст.15 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Положеннями ст.47 КЗпП України передбачений обов`язок роботодавця у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені ст.116 КЗпП України, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

В свою чергу, нормою ст.116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (ч.1 статті). При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (ч.2 статті).

За змістом абзацу 4 п.2 розділу ІІ Порядку середня заробітна плата для визначення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні (ст.117 КЗпП України) обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Положеннями п.8 розділу IV Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів за цей період.

За змістом ст.ст.12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. У постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17.

Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі №645/5557/16-ц).

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд вважає їх належними, допустимими та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті наведених вище норм законодавства, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлює ст.117 КЗпП України. Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (зміни у ст.117 КЗпП України згідно Закону України 01 липня 2022 року №2352-IX набрав чинності 19 липня 2022 року). Середній заробіток за ст.117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Умовами застосування ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (зміни у ст.117 КЗпП України згідно Закону України 01 липня 2022 року №2352-IX набрав чинності 19 липня 2022 року). При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні має разовий характер, а тому до таких виплат згідно з ч.2 ст.2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» гарантії цього Закону незастосовні. Припис ч.2 ст.625 ЦК України до трудових правовідносин не застосовується.

Правові висновки, аналогічні наведеним трьома абзацами вище, також містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року по справі №821/1083/17, від 18 березня 2020 року по справі №711/4010/13, від 08 лютого 2022 року по справі №755/12623/19, а також у постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року по справі №910/4518/16, від 19 серпня 2021 року по справі №489/5331/18, від 18 жовтня 2023 року по справі №201/8087/21, від 15 лютого 2024 року по справі №420/11416/23.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦК України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (постанови Верховного Суду від 29 січня 2024 року по справі №560/9586/22, від 22 лютого 2024 року по справі №560/831/23).

Отже, у спірних правовідносинах сторін у даній цивільній справі відповідно до ст.117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

У відповідності до ст.117 КЗпП України обов`язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства. Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та відворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна загроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо. У п.1 ч.1 ст.263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили як надзвичайної або невідворотної за даних умов події. Отже, непереборною силою є надзвичайна або невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов`язання, за умови, що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла її відвернути, і ця подія завдала збитків. Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Відповідно до частини другої статті 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання. Наведений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року по справі №264/923/17.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц розтлумачила зміст ст.117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови). Розвиваючи цю тезу, Велика Палата Верховного Суду провела аналогію між відшкодуванням за ст.117 КЗпП України та такими цивільно-правовими інститутами, як збитки та неустойка. Суд зазначив, що дійсний розмір збитків працівника від затримки розрахунку довести складно або неможливо. Тому законодавець з метою захисту інтересів постраждалої сторони встановлює правила, що дозволяють стягнути компенсацію у заздалегідь визначеному розмірі (середній заробіток) у спрощеному порядку, без необхідності доведення працівником точного розміру його втрат (пункти 83, 84, 86 постанови). Таке правове регулювання подібне до інституту неустойки (статті 549-552 ЦК України), яка також є способом забезпечення виконання зобов`язання та компенсації втрат кредитора без доведення їх розміру. Водночас аби неустойка не набула ознак каральної санкції, цивільне законодавство надає суду право зменшити її розмір, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити (частина третя статті 551 ЦК України). Це право суду є проявом принципу пропорційності у цивільному праві (пункт 85 постанови). Отже, ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за ст.117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципи права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний. З огляду на компенсаційний характер відповідальності за ст.117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України». При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови): - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Законом №2352-IX ст.117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців». Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців». Зі змісту наведеної норми вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу. Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення. Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин. Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу. Як було зазначено вище, Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно. Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до ст.117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Наведений у трьох абзацах вище правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року по справі №489/6074/23.

Стосовно обставин спірних правовідносин сторін, то в ході розгляду по суті даної цивільної справи знайшли підтвердження заявлені стороною позивача в обґрунтування позову фактичні обставини, як то перебування сторін у трудових правовідносинах, звільнення позивача із займаної посади у відповідача за власним бажанням 31 січня 2025 року, не проведення відповідачем остаточного розрахунку з позивачем в день його звільнення, однак погашення в повному обсязі заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку 29 вересня 2025 року. За таких обставин у позивача виникло право на нарахування та отримання від відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з дати звільнення по дату погашення означеної заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку, але в межах встановленого ст.117 КЗпП України шестимісячного періоду. Отже, враховуючи такі встановлені судом в ході розгляду справи фактичні обставини в контексті наведених вище норм законодавства та спираючись на приведені вище правові висновки Верхового Суду, суд приходить до висновку про правомірність, обґрунтованість та доведеність заявлених позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а отже і необхідність задоволення цих вимог, однак частково. Задовольняючи частково такі позовні вимоги, суд вважає за необхідне навести власний розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні: 18529,01 гривень (сукупний розмір заробітної плати позивача за два місяці (листопад та грудень 2024 року), що передували місяцю звільнення) / 43 (робочі дні у вказаних двох місяцях) х 129 (кількість робочих днів з дати звільнення до дати завершення встановленого законом шестимісячного періоду нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 лютого 2025 року (перший день після звільнення) по 31 липня 2025 року (останній день визначеного законом максимального шестимісячного періоду, який входить в період не проведення остаточного розрахунку із позивачем) = 55587,03 гривень. Позивач же просив стягнути суму в розмірі 53363,43 гривень, допустивши помилку у розрахунку, однак суд у відповідності до ст.13 ЦПК України обмежений розміром заявлених позовних вимог. Вирішуючи питання про можливість стягнення заявленої позивачем суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, спираючись на наведені вище правові висновки судів касаційної інстанції, зокрема враховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 08 жовтня 2025 року по справі №489/6074/23, враховуючи, що розмір заборгованості відповідача перед позивачем по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку було виплачено в ході розгляду справи, і такий розмір заборгованості по заробітній платі становив 34000,25 гривень, по компенсації за невикористану відпустку 13511,74 гривень, в той час як позивач просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 53363,43 гривень, що перевищує розмір боргу відповідача перед позивачем, враховуючи, що звернення позивача до суду відбулось вже після пливу максимально можливого шестимісячного строку нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, послуговуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, з метою запобігання набуття виплат за ст.117 КЗпП України ознак каральної санкції, суд вважає за можливе задовольнити позовні вимог частково шляхом зменшення заявленого до стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до 30000 гривень.

При цьому суд критично оцінює та не приймає до уваги заперечення сторони відповідача проти задоволення позову та твердження про відсутність вини відповідача, оскільки матеріалами цивільної справи не доведено наявність у відповідача обставин непереборної сили, які б унеможливлювали проведення відповідачем своєчасного остаточного розрахунку із позивачем, якому борг по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку відповідачем було остаточно виплачено оперативно в повному обсязі після подання даного позову до суду.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись нормами ст.ст.133, 141 ЦПК України, враховуючи види судових витрат по справі, кількість та характер заявлених позовних вимог, а також результат розгляду справи, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача пропорційно до кількості та розміру задоволених позовних вимог судові витрати по справі у вигляді судового збору в розмірі 544,73 гривень.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 124 Конституції України, ст.ст.2, 47, 94, 115-117, 221, 231, 232, 237-1 КЗпП України, ст.ст.1, 15, 21, 24 Закону України «Про оплату праці», абзац 4 п.2 розділу ІІ, п.8 розділу IV Порядку, ст.ст.15, 16, 23, 1167 ЦК України, ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 95, 133, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 273, 274-281, 352, 354, 355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_2 до Державного підприємства «Дніпропетровський державний проєктний інститут житлового і цивільного будівництва «Дніпроцивільпроект» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково.

Стягнути з Державного підприємства «Дніпропетровський державний проєктний інститут житлового і цивільного будівництва «Дніпроцивільпроект» (ЄДРПОУ 02497789; адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. Січеславська Набережна, 29) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 30000 гривень.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

У порядку розподілу судових витрат по справі стягнути з Державного підприємства «Дніпропетровський державний проєктний інститут житлового і цивільного будівництва «Дніпроцивільпроект» (ЄДРПОУ 02497789; адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. Січеславська Набережна, 29) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір в розмірі 544,73 гривень.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя А.М. Авраменко