Рішення № 137327038, 10.06.2026, Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області

Справа № 740/1458/26

Провадження № 2/740/1501/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

10 червня 2026 року місто Ніжин

Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області в складі:

головуючої судді Роздайбіди О.В.,

при секретарі Дьоміній Н.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ніжині в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування майнової та моральної шкоди,

встановив:

ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , звернулася до суду з указаним позовом, в якому просить стягнути з держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації на її користь компенсацію за завдану моральну шкоду у розмірі 296215 євро 55 центів, що станом на дату звернення еквівалентно 15 000 000,00 грн, та компенсацію за завдану майнову шкоду у розмірі 49 369 євро 26 центів, що станом на дату звернення до суду згідно офіційного курсу НБУ еквівалентно 2 500 000 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в лютому 2014 року розпочалась військова агресія Російської Федерації (далі - РФ, відповідач) проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України.

24.02.2022 почалось повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію України, у зв`язку з чим Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України №2102-ІХ від 24.02.2022, в Україні введено військовий стан строком на 30 діб, який в подальшому продовжувався і триває дотепер.

Позивачка є дружиною старшого солдата ОСОБА_3 , якого 09.03.2022 призвано на військову службу за призовом під час мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до сповіщення сім?ї № 303, виданого ІНФОРМАЦІЯ_2 від 30.08.2024, старший солдат ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , навідник гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки військової частини НОМЕР_1 , внаслідок штурмових дій противника 25.08.2024 зник безвісти при виконанні бойового завдання поблизу населеного пункту Карлівка Покровського району Донецької області.

Разом з цим, сповіщенням сім?ї померлого (загиблого) військовослужбовця № НОМЕР_2 , виданого ІНФОРМАЦІЯ_2 від 28.02.2026, позивачку було повідомлено, що старший солдат ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , загинув ІНФОРМАЦІЯ_4 поблизу населеного пункту Карлівка Покровського району Донецької області при виконанні завдання, пов?язаного із захистом Батьківщини.

Таким чином, внаслідок збройної агресії російської федерації проти України порушено невід`ємне право на життя чоловіка позивачки ОСОБА_3 , передбачене ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950, ст. 27 Конституції України, право на сімейне життя, встановлене ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

У зв`язку із зазначеним та особливий цинізм, з яким російською федерацією порушуються права та свободи людини в Україні, позивачка зазнала сильного психо-травматичного впливу, душевних та психічних страждань, що має суттєві наслідки на якість життя позивачки, стан її фізичного та психологічного здоров`я.

Смерть ОСОБА_3 внаслідок протиправних дій відповідача спричинила втрату душевного спокою позивачки, яка постійно відчуває незахищеність та розчарування. Через загибель чоловіка вона позбавлена можливості спілкування з близькою людиною, їй не вистачає його присутності та підтримки. Зазначене призвело до порушення нормальних життєвих зв`язків, докладання додаткових зусиль для організації життя. Загибель рідної людини є невідновлювальною втратою та беззаперечно тягне за собою вимушені негативні зміни у житті позивачки.

На даний час позивачка змушена звикати до нових реалій життя, підлаштовуватись до умов, з урахуванням стану свого психологічного та фізичного здоров`я. Вона втратила спокійний сон, докладає зусиль для подолання апатії.

Крім того, життя позивачки та членів її родини перебуває під загрозою внаслідок терористичних обстрілів російською федерацією території України. Зазначене викликає постійний страх, тривогу та психологічний дискомфорт, який негативно впливає на їхнє психологічне здоров`я та емоційний стан.

Родина позивачки щоденно зазнає стресу та побоювання за свою безпеку, вимушена тривалий час перебувати в укритті через бомбардування цивільних об`єктів та об`єктів критичної інфраструктури, а також змушена докладати додаткових зусиль для організації свого життя, забезпечення безпеки та захисту порушених прав, у тому числі переховування у непристосованих бомбосховищах під час оголошення повітряних тривог.

Крім того, позивачка вважає, що вчинивши збройну агресію проти України та окупувавши частину її території, російська федерація порушила її право жити в мирі, а також право на соціальний і міжнародний порядок, при якому можуть бути здійснені права і свободи, викладені у Загальній декларації прав людини.

Враховуючи характер вчиненого відповідачем порушення, глибину і тривалість душевних страждань позивачки, яких вона зазнала у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України, смертю її чоловіка, ОСОБА_3 вважає, що їй та членам її родини завдано моральної шкоди, яку вона оцінює у сумі 296 215 євро 55 центів, що станом на день звернення до суду згідно офіційного курсу НБУ еквівалентно 15 000 000,00 грн.

Крім того, позивачці заподіяно також і майнової шкоди внаслідок експропріації природних ресурсів Українського народу під час незаконної збройної агресії російської федерації проти України.

Зазначає, що з інформації, розміщеної на ресурсах газети «The Washington Post» і компанії «Нафтогаз України» в мережі Інтернет констатовано, що за час незаконної окупації Криму та Донецької області російська федерація присвоїла 41 родовище вугілля, 27 родовищ природного газу, 14 родовищ пропану, 9 родовищ нафти, 6 родовищ залізної руди, 2 родовища титанової руди, 2 родовища цирконієвої руди, а також по одному урану, золота та великий кар`єр з видобутку вапняку, який раніше використовувався для виробництва сталі в Україні. За підрахунками експертів компанії «Нафтогаз України», Україна втратила 63 відсотки покладів вугілля, 11 відсотків родовищ нафти, 20 відсотків родовищ природного газу, 42 відсотки родовищ металів і 33 відсотки родовищ рідкісноземельних корисних копалин, у тому числі літію, які є об`єктами права власності Українського народу.

російська федерація взяла під контроль чимало українських родовищ корисних копалин, вартість яких оцінюється в 12,4 трильйона доларів США, і це лише половина доларової вартості 2209 родовищ, повідомила газета «The Washington Post» (WP) із посиланням на аналіз, проведений на замовлення канадською аналітичною компанією SecDev.

Український народ, тобто громадяни України понесли збитків у сумі 12 трильйонів 400 мільярдів доларів США, тобто по 672 421,18 доларів США на кожного громадянина України, якщо брати за розрахунок чисельність громадян України в загальній кількості 18 440 823 людини, враховуючи динаміку виробництва і споживання хліба населенням України за 2020 рік, без врахування населення та тимчасово окупованих територіях, які за час окупації в добровільному порядку набули громадянства російської федерації.

Позивачка вважає, що незаконна експропріація російською федерацією зазначених вище природних ресурсів України під час незаконної окупації російською федерацією території АРК, Луганської та Донецької областей України порушила низку прав і основоположних свобод, визначених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Протоколів до неї, призвела до нанесення їй майнової шкоди в розмірі 49369 євро 26 центи, що станом на дату звернення до суду згідно офіційного курсу НБУ еквівалентно 2 500 000 грн.

Ухвалою суду від 31 березня 2026 року відкрито провадження за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 12 год 00 хв 14 квітня 2026 року, яке в подальшому відкладено на 11 год 00 хв 01 травня 2026 року.

Ухвалою суду від 01 травня 2026 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 12 год 00 хв 10 червня 2026 року.

Позивачка ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилась. Від представника позивачки адвоката Кабриль Ю.В. надійшла заява про розгляд справи без її участі та позивачки, позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений через оголошення на веб-сайті судової влади України.

Суд ураховує, що Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який продовжено до теперішнього часу.

24.02.2022 Міністерство закордонних справ України опублікувало офіційну заяву про розрив дипломатичних відносин з Росією без розриву консульських відносин, відповідно до статті 2 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року.

Листом від 13.10.2022 № 72/11-612/1-81401 Міністерство закордонних справ України відповідно до пункту 11 Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.2001 № 376 (із змінами), повідомило компетентні органи України, що після письмового повідомлення російській стороні про рішення української сторони розірвати дипломатичні відносини, встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією, здійсненим у м. Мінську 14.02.1992, зазначений міжнародний договір припинив свою дію 24.02.2022.

01.12.2022 прийнято Закон України № 2783-IX «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року». Закон 22.12.2022 опубліковано у газеті «Голос України» та 23.12.2022 він набрав чинності. Закон передбачає зупинення у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь дії Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР, та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року (далі - Мінська конвенція та Протокол), вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року № 140/98-ВР, у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь (стаття 1); вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР, та Протоколу до неї, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року №140/98-ВР (стаття 2).

Листом Міністерства закордонних справ України від 30.12.2022 № 72/14-612-108558 відповідно до пункту 11 Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно правових актів та користування ним, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.2001 № 376 (із змінами), компетентні органи України були повідомлені про те, що пiсля письмового повiдомлення Виконавчого комiтету Спiвдружностi Незалежних Держав з 27 грудня 2022 року українською стороною зупинена дiя Конвенцiї про правову допомогу i правовi вiдносини у цивiльних, сiмейних та кримiнальних справах, вчиненої у м. Мiнську 22 сiчня 1993 року, та Протоколу до Конвенцiї про правову допомогу i правовi вiдносини у цивiльних, сiмейних та кримiнальних справах вiд 22 сiчня 1993 року, вчиненого у м. москвi 28 березня 1997 року, у вiдносинах України з росiйською федерацiєю та республiкою бiлорусь.

Листом Міністерства закордонних справ України від 06.01.2023 № 72/14-612-2008 відповідно до пункту 11 Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.2001 № 376 (із змінами), повідомило компетентні органи України, що після письмового повідомлення Виконавчого комітету Співдружності Незалежних Держав про рішення української сторони припинити дію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої у м. Мінську 22 січня 1993 року, та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого у м. Москві 28 березня 1997 року, дія зазначених міжнародних договорів для України припиняється 29.12.2023.

Окрім того, відповідно до повідомлення, розміщеного 25.02.2022 на офіційному вебсайті Акціонерного товариства «Укрпошта», у зв`язку з агресією з боку РФ та введенням воєнного стану, АТ «Укрпошта» припинило поштове співробітництво з Поштою Росії та Білорусі; посилки та перекази в ці країни не приймаються.

Отже, на даний час міжнародне співробітництво з російською федерацією припинено, та у відносинах з російською федерацією унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва у цивільних і кримінальних справах, у тому числі у зв`язку із припиненням поштового сполучення між Україною і російською федерацією.

Разом з тим, положеннями ст. 280 ЦПК України передбачено, що суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

З огляду на вищевказане, судом було здійснено передбачені законом заходи для повідомлення відповідача - державу російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації про наявність спору у суді, а також спроби виклику останнього для участі в судовому засіданні.

Враховуючи те, що відповідно до положень ст. 128 ЦПК України, відповідач вважається повідомленим про розгляд вказаної справи належним чином, з заявою про відкладення розгляду справи, відзивом на позов та запереченнями на нього, до суду не звертався, а також від представника позивача не надійшло заперечень проти ухвалення заочного рішення, суд приходить до висновку про можливість ухвалення такого рішення.

До того ж, відповідач не позбавлений можливості подання заяви про перегляд заочного рішення у порядку ст. 284 ЦПК України.

Суд бере до уваги, що згідно з ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Водночас, Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 вказав, що в разі застосування деліктного винятку (наявність факту заподіяння шкоди) будь-який спір, що виник на території України в громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема РФ, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом. Суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Верховний Суд також встановив підстави для висновку про те, що, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням рф збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з рф у зв`язку з повномасштабною збройною агресією.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди рф бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним. Зупинення провадження у справі призведе до безпідставного зволікання з розглядом справи, що не сприятиме якнайкращому захисту інтересів позивача.

У зв`язку з викладеним, суд не направляв запиту до відповідача для отримання згоди рф бути відповідачем у цій справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази кожного окремо та в сукупності, керуючись законом і своїм внутрішнім переконанням, суд дійшов таких висновків.

Судом установлено, що позивачка ОСОБА_1 доводиться дружиною ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується копією свідоцтва про одруження серії НОМЕР_3 (а.с. 21).

Згідно з сповіщенням сім`ї № 303 від 30.08.2024, старший солдат ОСОБА_3 зник безвісти 25.08.2024 при виконанні бойового завдання поблизу населеного пункту Карлівка Покровського району Донецької області (а.с. 22).

Відповідно до сповіщення сім`ї № 688 від 28.02.2026, ОСОБА_1 повідомлено проте, що її чоловік старший солдат ОСОБА_3 загинув ІНФОРМАЦІЯ_4 при виконанні бойового завдання, пов`язаного із захистом Батьківщини, поблизу населеного пункту Карлівка Покровського району Донецької області (а.с. 25).

З лікарського свідоцтва про смерть № 5032м/317р від 02.03.2026, виданого Держаною спеціалізованою установою «Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи» вбачається, що смерть ОСОБА_3 настала через бойові дії, у зв`язку з ушкодженням внаслідок дій, передбачених законом, та воєнних операцій. Безпосередня причина смерті: інші уточнені травми з залученням декількох ділянок тіла, вибухова травма, загинув під час бойових дій. (а.с. 27-28)

Відповідно до пункту 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частина перша ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено ч. 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ указав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 31, 68).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Необхідно зазначити і те, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії рф проти України та окупації рф частини території Луганської і Донецької областей України.

Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей унаслідок збройної агресії рф проти України, викладені у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16-ц (провадження № 61-20978св18), від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16-ц (провадження № 61-190св18), від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16-ц (провадження № 61-3831св18).

За таких обставин, починаючи з 2014 року загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до ООН, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Наведені дії рф учиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього судового рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також усупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії рф проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що рф чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань рф; відзначаючи, що дії рф на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

РФ припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до ст. 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства рф у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням рф своїх зобов`язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.

Позивачка у даній справі звернулася до суду з позовом до РФ про відшкодування шкоди, завданої їй внаслідок збройної агресії рф на території України.

У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров`ю, життю у результаті збройної агресії рф) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ, оскільки такі дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, так як будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

У пункті 4 ч. 1 ст. 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tortexсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Визначаючи, чи поширюється на рф судовий імунітет у цій справі, суд ураховує таке: - предметом позову є відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, громадянину України, в тому числі і внаслідок смерті іншого громадянина України; - місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; - передбачається, що шкода завдана агентами рф, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; - вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; - національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту).

Юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (ч. 3 ст. 124 Конституції України). Тобто, у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть із іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Оскільки вчинення рф з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється донині, рф заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Суд також звертає увагу на те, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв`язку з військовою агресією рф проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому продовжувався і триває на даний час.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства рф в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Отже, починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням рф збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з рф.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди рф бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.

РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України. Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 490/9551/19 (провадження № 61-19853св21), які, відповідно до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України, враховуються судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Щодо вимоги позивачки про стягнення моральної шкоди у розмірі 296 215 євро 55 центів, суд враховує наступне.

Згідно зі статтею 23 ЦК України моральна шкода, зокрема, полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із душевними стражданнями, у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, а також ушкодженням здоров`я. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19.12.2016 р.).

Отже, обов`язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12.04.2012 № 9-рп/2012 (справа №1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті 1, 3 Основного Закону України).

Суд враховує, що преамбула Статуту Організації Об`єднаних Націй визначає, що держави-учасниці ООН сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління нещасть війни, проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди, об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Пункт 122 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005, підкреслює, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.

Відповідно до статті 28 Загальної декларації прав людини кожному гарантується право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені. Кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (ст. 1 Декларації про право на мир, затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 71/189 від 19.12.2016).

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про оборону України", збройна агресія - це, в тому числі, застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Силові дії російської федерації, що тривають з 20.02.2014 є актами збройної агресії відповідно до пунктів "a", "b", "с", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14.12.74 року.

Суд вважає, що в результаті збройної агресії російської федерації проти України було порушено налагоджений звичний спосіб життя позивачки, що призвело до значного погіршення її морального стану.

Так, внаслідок протиправних дій відповідача ОСОБА_1 втратила рідну людину свого чоловіка, що є невідновлювальною втратою та беззаперечно тягне за собою вимушені негативні зміни у її житті. Вона змушена звикати до нових реалій життя, докладає зусиль для подолання апатії.

Крім того, життя позивачки перебуває під загрозою внаслідок терористичних обстрілів рф території України. Зазначене викликає страх, тривогу та психологічний дискомфорт, який негативно впливає на її психологічне здоров`я та емоційний стан.

Позивачка щоденно зазнає стресу та побоювання за свою безпеку, вимушена перебувати в укритті через бомбардування цивільних об`єктів та об`єктів критичної інфраструктури, а також змушена докладати додаткових зусиль для організації свого життя, забезпечення безпеки та захисту порушених прав, у тому числі переховування у непристосованих бомбосховищах під час оголошення повітряних тривог.

За таких обставин, суд вважає, що позивачці ОСОБА_1 спричинена моральна шкода відповідачем, оскільки внаслідок саме збройної агресії російської федерації проти України їй спричинені душевні страждання, що не дають можливості проживати повноцінним життям та життям, яким вона проживала до збройної агресії російської федерації проти України.

Враховуючи тривалість та характер моральних переживань, що пов`язані з військовою агресією російської федерації проти України, вимушеністю ОСОБА_1 змінити звичний уклад її життя, враховуючи глибину душевних страждань, зумовлених зокрема смертю сина, що не дають їй можливості проживати повноцінним життям, яким вона проживала до збройної агресії російської федерації проти України, те, що позивачка зазнає душевного болю та страждань, втрати душевного спокою, постійно відчуває невпевненість і незахищеність, з урахуванням вимог справедливості, співмірності та розумності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди та наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки моральної шкоди в розмірі 296 215 євро 55 центів.

При визначенні суми відшкодування, судом ураховуються правові позиції, викладені Великою Палатою Верховного Суду у Постанові від 04 липня 2018 року в справі №761/12665/14 та Постанові від 11 вересня 2024 року в справі №500/5194/16, за якими зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які підлягають стягненню з боржника (в іноземній валюті та еквівалент в національній валюті за офіційним курсом НБУ на день звернення до суду), вносить двозначність у розуміння суті обов`язку боржника. Тому суд вважає за необхідне визначити суму відшкодування в іноземній валюті євро.

Щодо вимоги позивачки про стягнення майнової шкоди у розмірі 49369 євро 26 центів, суд доходить наступного висновку.

Приписами статті 324 ЦК України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Статтею 4 Кодексу України про надра встановлено, що український народ здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради.

Визнання народу України суб`єктом права виключної власності на певні природні ресурси не породжує самостійної форми власності на ці об`єкти. За своєю економічною природою власність на ці об`єкти фактично є державною.

Таким чином, судом встановлено, що позивачка не має матеріально-правової зацікавленості (інтересу), так як право виключної власності, яке закріплене у статті 13 Конституції України, на землі, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, не породжує для неї, як громадянина України, самостійної форми власності на ці об`єкти.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що окупація Російською Федерацією природних ресурсів України не порушує безпосередньо прав власності позивачки.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За змістом статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Як передбачено частиною другою статті 1192 ЦК України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

У силу статті 5 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VI «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята).

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку, що цивільні права та обов`язки виникають, зокрема внаслідок правопорушень (деліктів), у зв`язку з чим потерпіла сторона має право вимагати відшкодування завданих збитків, а на правопорушника покладається обов`язок відшкодувати ці збитки.

В деліктних правовідносинах юридичною підставою відповідальності, яка виникає внаслідок заподіяння шкоди, є склад цивільного правопорушення. До його елементів належать протиправна поведінка завдавача шкоди, настання шкоди, причинно-наслідковий зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою завдавача шкоди, вина останнього.

При цьому на потерпілого покладається обов`язок доведення факту неправомірної поведінки відповідача, заподіяння ним шкоди та її розмір, а також причинний зв`язок між протиправною поведінкою завдавача шкоди та негативними наслідками. У свою чергу, відповідач має довести відсутність своєї вини у завданні потерпілому шкоди.

Шкода потерпілому відшкодовується у розмірі реальної вартості втраченого майна на час розгляду справи.

За загальним правилом шкода, завдана фізичним та юридичним особам внаслідок військової агресії російської федерації та тимчасової окупації суверенної території України відшкодовується російською федерацією (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі 635/6172/17).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, у зв`язку з чим учасники справи мають довести належними та допустимими доказами обставини, на які вони посилаються, а суд зобов`язаний надати належну оцінку цим доказам.

Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів про те, що внаслідок військової агресії російської федерації та тимчасової окупації суверенної території України ОСОБА_1 завдано майнової шкоди.

Крім того, сторона позивача не довела і розміру цієї шкоди.

Публікація у газеті The Washington Post (WP) із посиланням на аналіз, проведений на замовлення канадською аналітичною компанією SecDev, на яку посилається позивач як на доказ розміру збитків, у розумінні статті 78 Цивільного процесуального кодексу України, не є належним його підтвердженням. Позивачкою не надано суду належні та допустимі докази з офіційний джерел, документів компетентних органів на підтвердження точності приведених розрахунків кількісних та вартісних еквівалентів українських родовищ, корисних копалин, зазначені в публікації, а також точну чисельність населення громадян України, осіб, які в добровільному порядку набули громадянства російської федерації на тимчасово окупованих територіях на час вирішення спору тощо.

Доводи позивачки є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу окупації рф природних ресурсів України, саме на її конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси, при цьому покликається на порушення інтересу українського народу, частиною якого вона є, і для якого цей інтерес має значення, що свідчить про відсутність предмету захисту у суді, адже позивачкою не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявлених позовних вимог.

З цих підстав позовні вимоги в частині відшкодування майнової шкоди позивачці задоволенню не підлягають.

Зважаючи на те, що позивачка на підставі п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору при зверненні до суду із цим позовом, а також враховуючи що задоволенню підлягає одна із позовних вимог (про відшкодування моральної шкоди, визначеної у грошовому вимірі), за яку згідно з ст. 4 Закону України «Про судовий збір» встановлено ставку у розмірі 16640,00 грн, то з відповідача за правилами ч. 6, 9 ст. 141 ЦПК України в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 16640,00 грн.

Керуючись ст. ст. 4, 12, 13, 81, 82, 89, 141, 263-265, 280 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування майнової та моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації на користь ОСОБА_1 компенсацію за завдану моральну шкоду у розмірі 296 215 (двісті дев`яносто шість тисяч двісті п`ятнадцять) євро 55 (п`ятдесят п`ять) центів.

Стягнути з держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації на користь держави Україна судовий збір у розмірі 16640 (шістнадцять тисяч шістсот сорок) гривень 00 копійок.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_4 .

Відповідач: держава російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації; адреса місцезнаходження: 119991, російська федерація, м. москва, вул. Житня 14, будівля 1.

Заочне рішення суду може бути переглянуте Ніжинським міськрайонним судом Чернігівської області за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Позивачем рішення суду може бути оскаржено до Чернігівського апеляційного суду, шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя О.В. Роздайбіда