Рішення № 137319296, 21.04.2026, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/291/24

Провадження № 2/369/1070/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.04.2026 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Фінагеєвої І. О.,

при секретарі Херенковій К.К.,

за участю:

прокурора Звягінцевої М.О.,

представника відповідача Скляренко О.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу №369/291/24 за позовною заявою Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном, -

ВСТАНОВИВ:

У січні 2024 року позивач звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що Києво-Святошинською окружною прокуратурою Київської області встановлено порушення вимог природоохоронного, земельного, лісового законодавства, що полягає у позбавленні права державної власності особливо цінних земель і земель лісогосподарського призначення природно-заповідного фонду.

Так, позивачем було встановлено, що на підставі рішення 16 сесії Київської обласної ряди 21 скликання від 10 березня 1994 року «Про оголошення нововиявлених територій та резервування цінних для заповідання територій, об`єктів природно-заповідного фонду місцевого значення» оголошено заповідним урочищем площею 41 га природний комплекс урочища «Корчуватник» Приміського лісництва Київського державного лісгоспу квартал 59 (за матеріалами лісовпорядкування 1993 року) без вилучення у постійного землекористувача.

Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища Київської області розроблено положення про заповідне урочище «Корчуватник», затверджене у 2012 році.

Відповідно до п. 1.3. Положення урочище загальною площею 41 га розташоване на землях ДП «Київське лісове господарство», Приміського лісництва - кв. 48 (входять всі виділи) в адміністративних межах Шпитьківської сільської ради.

Окрім того встановлено, що Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища Київської області у 2012 році видано Охоронне зобов`язання ДП «Київське лісове господарство», яким підприємству передано під охорону та встановленого режиму вищевказана територія.

Водночас, всупереч вимог природоохоронного земельного, лісового законодавства у приватній власності відповідача перебувають земельні ділянки, що відведені за рахунок земель лісового фонду кварталу 48 виділу 4 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство», який на даний час визначено об`єктом природно-заповідного фонду.

Так, рішенням Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 8 сесії 6 скликання від 30 грудня 2011 року передано у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3222488202:02:007:0113 площею 1,1412 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

У подальшому, ОСОБА_2 відчужила право власності на земельну ділянку на користь ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23 листопада 2016 року № 6350.

Надалі, на підставі Технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, від 2023 року земельну ділянку з кадастровим номером 3222488202:02:007:0113 поділено, внаслідок чого утворились земельні ділянки: площею 0,3747 га з кадастровим номером 3222488202:02:007:0123, площею 0,3825 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0037, 3222488200:07:004:0278, площею 0,1 га з кадастровим номером 3222488202:02:007:0124, площею 0,1942 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0279, площею 0,055 га з кадастровим номером 3222488202:02:007:0125.

Земельна ділянка з кадастровим номером 3222488202:02:007:0124 на підставі Технічної документації поділена на дві: площею 0,09 га з кадастровим номером 3222488202:02:007:0135 та площею 0,01 га з кадастровим номером 3222488202:02:007:0134.

Земельна ділянка з кадастровим номером 3222488200:07:004:0279 на підставі Технічної документації поділена на три: площею 0,132 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0284 та площею 0,0059 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0283, площею 0,0563 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0285.

Право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3222488202:02:007:0123, 3222488200:07:004:0037, 3222488200:07:004:0278, 3222488202:02:007:0135, 3222488202:02:007:0134, 3222488200:07:004:0283, 3222488200:07:004:0284 та 3222488200:07:004:0285 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 ..

Таким чином, позивачем встановлено, що спірні земельні ділянки відносяться до земель лісогосподарського призначення та перебувають у постійному користуванні Приміського лісництва державного підприємства «Київське лісове господарство», що підтверджуються проектами організації та розвитку лісового господарства, таксаційними описами, планами лісонасаджень за 2003 та 2015 роки, що надані Філією «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» листом від 28 березня 2023 року № 02-240.

Згідно листів ВО «Укрдержліспроект» від 06 березня 2023 року № 173 та від 19 грудня 2023 року № 03-1299 спірні земельні ділянки за матеріалами лісовпорядкування 2014 року розташовані в межах кварталу 48, виділ 4 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство», що підтверджується Витягом з картографічних баз даних.

Згідно листа Філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 28 березня 2023 року № 02-240 у період з 2012 року по теперішній час не приймались рішення щодо згоди на вилучення чи припинення права користування лісовими ділянками кварталу 48 Приміського лісництва. Границі зовнішніх (меж) планшетних рамок залишились незмінними.

Отже, відведення земельної ділянки на підставі рішення Шпитьківської сільської ради у приватну власність відповідача відбулось з грубим порушенням ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України. Крім того, Шпитьківська сільська рада перевищила повноваження, передбачені Земельним кодексом України та Законом України «Про місцеве самоврядування» під час розпорядження земельними ділянками державної власності лісогосподарського призначення.

На підставі викладеного, позивач просив суд:

1.Усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення площею 0,3747 га з кадастровим номером 3222488202:02:007:0123, площею 0,3825 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0037, площею 0,0348 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0278, площею 0,132 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0284, площею 0,0059 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0283, площею 0,0563 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0285, шляхом їх повернення на користь держави в особі Бучанської районної державної адміністрації від ОСОБА_1 .

2.Стягнути з відповідача на користь Київської обласної прокуратури (м. Київ, бул. Лесі Українки, 27/2) судовий збір за наступними реквізитами: отримувач - Київська обласна прокуратура; код ЄДРПОУ - 02909996; банк отримувача - Держказначейська служба України м. Київ; МФО - 820172; рахунок отримувача - ПА028201720343190001000015641.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 січня 2024 року позовну заяву залишено без руху та надано час на усунення недоліків.

09 травня 2024 року до суду надійшла заява заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області Денисюка О.О. про усунення недоліків.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 травня 2024 року відкрито провадження у цивільній справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

06 лютого 2025 року на адресу суду від представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Скляренко Олени Петрівни надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач не погоджується з обставинами, викладеними у позові та зазначає, що 23 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір міни земельних ділянок, на підставі якого останній набув у власність належну ОСОБА_2 земельну ділянку кадастровим номером 3222488202:02:007:0113 площею 1,1412 га. Таким чином, відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем вказаної земельної ділянки, та в подальшому здійснив її поділ з метою використання за цільовим призначенням. Водночас, твердження прокурора про те, що право приватної власності на зазначену земельну ділянку зареєстроване з порушеннями вимог земельного та лісового законодавства є помилковим та спростовується матеріалами Проекту землеустрою. Представник відповідача звертає увагу суду на те, що прокурор в обґрунтування своїх вимог посилається, зокрема, на лист філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» №02.240 від 28 березня 2023 року про те, що філією в період з 2012 року по теперішній час не приймались рішення щодо надання згоди на вилучення чи припинення права користування лісовими ділянками кварталу 48 та, що границі зовнішніх меж планшетних рамок залишились незмінними. Разом з цим, ОСОБА_2 земельну ділянку було надано у власність у 2011 році, на підставі рішення Шпитьківської сільської ради від 2003 року. Крім цього, прокурором не надано жодних доказів щодо включення спірної земельної ділянки до земель лісового фонду або до земель заповідного урочища «Корчуватник» саме на момент її виділення у приватну власність, оскільки прокурор посилається на план лісонасаджень 2014 року, в той час як із плану лісонасаджень 2003 року взагалі неможливо визначити місцезнаходження спірної ділянки. Так, земельна ділянка з кадастровим номером 3222488202:02:007:0113 площею 1,1412 га станом на час її передачі у власність, 30 грудня 2011 року належала до угідь пасовища та знаходилась в адміністративних межах Шпитьківської сільської ради. При цьому, ДП «Київське лісове господарство» не було наділено повноваженнями щодо погодження відведення у власність земельних ділянок, оскільки Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища Київської області було передано під охорону Державному підприємству «Київське лісове господарство» землі заповідного урочища «Корчуватник» лише в 2012 році. На підставі викладеного, представник відповідача просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 травня 2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 лютого 2026 року клопотання Бучанської окружної прокуратури Київської області про заміну сторони у цивільній справі № 369/291/24 було задоволено, замінено позивача у справі за № 369/291/24 з Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області на його правонаступника Бучанську окружну прокуратуру Київської області.

У судовому засіданні представник позивача прокурор Звягінцева М.О. позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила задовольнити.

У судовому засіданні представник відповідача заперечувала проти задоволення позовних вимог, вважали їх необґрунтованими з мотивів, викладених у відзиві та просила відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, заслухавши доводи сторін, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов такого висновку.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що Департаментом екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації листом №559-28.05.3-2023 від 24 лютого 2023 року було надано інформацію та матеріали стосовно заповідного урочища «Корчуватник».

На підставі рішення 16 сесії Київської обласної ряди 21 скликання від 10 березня 1994 року «Про оголошення нововиявлених територій та резервування цінних для заповідання територій, об`єктів природно-заповідного фонду місцевого значення» оголошено заповідним урочищем площею 41 га природний комплекс урочища «Корчуватник» Приміського лісництва Київського державного лісгоспу квартал 59 (за матеріалами лісовпорядкування 1993 року) без вилучення у постійного землекористувача.

Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища Київської області розроблено положення про заповідне урочище «Корчуватник», затверджене у 2012 році.

Відповідно до п. 1.3. Положення урочище загальною площею 41 га розташоване на землях ДП «Київське лісове господарство», Приміського лісництва - кв. 48 (входять всі виділи) в адміністративних межах Шпитьківської сільської ради.

Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища Київської області у 2012 році видано Охоронне зобов`язання ДП «Київське лісове господарство», яким підприємству передано під охорону та встановленого режиму вищевказана територія.

Рішенням Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 8 сесії 6 скликання від 30 грудня 2011 року передано у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3222488202:02:007:0113 площею 1,1412 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що підтверджується копією Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 331472, виданого 29 лютого 2012 року Шпитьківською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області.

23 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено Договір міни земельних ділянок, відповідно до умов якого останній в результаті обміну отримав у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером 3222488202:02:007:0113 площею 1,1412 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. Договір посвідчено приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Бікінеєвою І.А. за реєстровим № 6350.

На підставі Технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки від 2023 року земельну ділянку з кадастровим номером 3222488202:02:007:0113 поділено, внаслідок чого утворились земельні ділянки: площею 0,3747 га з кадастровим номером 3222488202:02:007:0123, площею 0,3825 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0037, 3222488200:07:004:0278, площею 0,1 га з кадастровим номером 3222488202:02:007:0124, площею 0,1942 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0279, площею 0,055 га з кадастровим номером 3222488202:02:007:0125.

Земельна ділянка з кадастровим номером 3222488202:02:007:0124 на підставі Технічної документації поділена на дві: площею 0,09 га з кадастровим номером 3222488202:02:007:0135 та площею 0,01 га з кадастровим номером 3222488202:02:007:0134.

Земельна ділянка з кадастровим номером 3222488200:07:004:0279 на підставі Технічної документації поділена на три: площею 0,132 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0284 та площею 0,0059 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0283, площею 0,0563 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0285.

Право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3222488202:02:007:0123, 3222488200:07:004:0037, 3222488200:07:004:0278, 3222488202:02:007:0135, 3222488202:02:007:0134, 3222488200:07:004:0283, 3222488200:07:004:0284 та 3222488200:07:004:0285 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 .

Спірні земельні ділянки відносяться до земель лісогосподарського призначення та перебувають у постійному користуванні Приміського лісництва державного підприємства «Київське лісове господарство», що підтверджуються проектами організації та розвитку лісового господарства, таксаційними описами, планами лісонасаджень за 2003 та 2015 роки, що надані Філією «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» листом від 28 березня 2023 року № 02-240.

Згідно листів ВО «Укрдержліспроект» від 06 березня 2023 року № 173 та від 19 грудня 2023 року № 03-1299 спірні земельні ділянки за матеріалами лісовпорядкування 2014 року розташовані в межах кварталу 48, виділ 4 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство», що підтверджується Витягом з картографічних баз даних.

Як вбачається з листа Бучанської районної державної адміністрації Київської області від 15 грудня 2023 року № 01.3-35/5448, Києво-Святошинська окружна прокуратура надіслала на адресу Бучанської РДА Київської області лист від 04 грудня 2023 року № 55-8464вих-23 щодо вжиття заходів представницького характеру, спрямованих на захист інтересів держави з метою повернення їй спірних земельних ділянок лісового фонду. У відповідь на лист прокурора Бучанська РДА повідомила прокуратуру про те, що ними не вживаються заходи цивільно-правового характеру, у зв`язку з відсутністю можливості самостійно встановити порушення законодавства, у тому числі в силу відсутності законодавчих підстав для проведення відповідних перевірок, та повідомила про відсутність фінансової можливості для звернення з позовом до суду.

Листом від 22 грудня 2023 року № 55-8841вих-23 заступник керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури повідомив Бучанську РДА Київської області про подання позову до суду.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наведеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.

Щодо участі прокурора у справі слід зазначити таке.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються нездатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року).

Особливості участі та статусу прокурора в цивільному процесі, а також порядок та підстави звернення прокурора до суду, визначено статтею 56 ЦПК України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Таким законом є Закон України від 14 жовтня 2014 року «Про прокуратуру».

Відповідно до частин 3 та 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 257 ЦПК України.

Предметом спору зазначеної цивільної справи є поновлення порушеного права власності держави на землі лісового фонду, оскільки на земельну ділянку, яка є предметом спору, було неправомірно зареєстроване право власності за особою, яка згодом відчужила вказану земельну ділянку на користь відповідача ОСОБА_1 .. Контроль за використанням та охороною спірної земельної ділянки знаходиться в межах повноважень Бучанської РДА Київської області.

За приписами ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування», місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Відповідно до вимог частин 3 та 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно із ч. 1 та п. а) ч. 2 ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Статтею 189 ЗК України встановлено, що самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами.

У даному спорі органом, який здійснює захист інтересів держави самостійно є Бучанська районна державна адміністрація Київської області, як орган виконавчої влади, до компетенції якого входить розпорядження земельними ділянками державної власності лісогосподарського призначення для лісогосподарських потреб відповідно до вимог п. 5 ст. 122, п. 24 Перехідних положень Земельного кодексу України, а власником земельної ділянки держава Україна.

Захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб`єкти владних повноважень.

З метою, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставою для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

На підтвердження підстав для звернення з цим позовом в інтересах Бучанської районної державної адміністрації Київської області Києво-Святошинська окружна прокуратура надала лист лист Бучанської РДА Київської області від 15 грудня 2023 року № 01.3-35/5448, згідно якого Києво-Святошинська окружна прокуратура надіслала на адресу Бучанської РДА Київської області лист від 04 грудня 2023 року № 55-8464вих-23 щодо вжиття заходів представницького характеру, спрямованих на захист інтересів держави з метою повернення їй спірних земельних ділянок лісового фонду. У відповідь на лист прокурора Бучанська РДА повідомила прокуратуру про те, що ними не вживаються заходи цивільно-правового характеру, у зв`язку з відсутністю можливості самостійно встановити порушення законодавства, у тому числі в силу відсутності законодавчих підстав для проведення відповідних перевірок, також повідомила про відсутність фінансової можливості для звернення з позовом до суду.

Таким чином, суд визнає обґрунтованим належним чином потребу у зверненні прокурора з цим позовом в інтересах органу виконавчої влади, який не має можливості самостійно захистити свої права у суді.

Щодо ефективного способу захисту, суд вважає за потрібне зазначити наступне.

Згідно зі ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Аналогічний підхід до врегулювання правовідносин у сфері володіння власністю демонструє цивільне законодавство.

За змістом ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Положеннями частин 1, 2 та 3 ст. 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини 1 та 2 ст. 321 ЦК України).

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Так, власником земель лісогосподарського призначення до виділення у власність спірної земельної ділянки, була держава. Вважаючи, що виділення спірної земельної ділянки суперечить вимогам законодавства, заступник прокурора звернувся до суду в інтересах держави в особі органу виконавчої влади розпорядника земель лісогосподарського значення, які знаходяться в межах юрисдикції Бучанської районної державної адміністрації Київської області.

Таким чином, суду слід з`ясувати, у який спосіб має бути поновлене право власності позивача на земельну ділянку лісогосподарського призначення, яке останній вважає порушеним.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч. 1 ст. 21 ЦК України).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 361/2965/15-а, від 09.11.2021 у справі № 542/1403/17).

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч. ч. 1, 2 ст. 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (постанова Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 752/13695/18).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст. ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог ст. ст. 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (про принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю зазначено у п. 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (п.п. 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц).

Вирішуючи питання про належні способи захисту прав власника земельної ділянки лісогосподарського призначення, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц виклала такий правовий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у ст. 59 цього Кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, п. 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, п. 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, п. 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, п. 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (ст. 59 ЗК України).

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки особи можуть мати такі ділянки на праві власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 8, ч. 1 ст. 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

Згідно зі ст. 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.

Відповідно до ст. 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Відповідно до ч. 5 ст. 1 ЛК України лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.

Отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Враховуючи вищенаведене, Велика Палата Верховного Суду підтвердила свої попередні висновки про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи. Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації.

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

Звертаючись до суду з цим позовом заступник керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури просив усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення площею 0,3747 га з кадастровим номером 3222488202:02:007:0123, площею 0,3825 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0037, площею 0,0348 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0278, площею 0,132 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0284, площею 0,0059 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0283, площею 0,0563 га з кадастровим номером 3222488200:07:004:0285, шляхом їх повернення на користь держави в особі Бучанської районної державної адміністрації від ОСОБА_1 .

На час звернення заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури із цим позовом спірна земельна ділянка перебувала у власності відповідача ОСОБА_1 .

Отже, враховуючи вищевикладене, власник з дотриманням вимог ст. ст. 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності, повернення майна чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року по справі № 359/3373/16-ц, згідно з яким вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

А відтак, враховуючи, що спірні земельні ділянки зареєстровані за ОСОБА_1 , а позивач вимог про витребування спірних земельних ділянок не заявив, тому заявлені ним позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні майном шляхом повернення земельних ділянок на користь держави не є ефективним способом захисту права.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Крім того, щодо вимоги про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України, що є ефективним способом захисту права власності, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Прокурор, звертаючись до суду із позовними вимогами про повернення у власність держави спірних земельних ділянок, послався на те, що земельна ділянка на момент передачі її у приватну власність відносились до земель лісогосподарського призначення та перебувала в постійному користуванні Приміського лісництва державного підприємства «Київське лісове господарство» (квартал №48). А тому відчуження зазначених ділянок порушило інтереси держави, адже фактично відбулася незаконна зміна цільового призначення землі, яку було безоплатно приватизовано первісним власником та в подальшому відчужено на користь відповідачів, що і призвело, до протиправного одержання у власність лісових земель.

Відповідно до ст. 396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ст. 388 ЦК України, в редакції звернення позивача із позовною заявою, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

09 квітня 2025 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» № 4292-ІХ від 12 березня 2025 року. У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» зазначено, що метою запропонованих змін є: 1) вдосконалення правозастосування у правовідносинах щодо витребування майна у добросовісного набувача шляхом чіткого розмежування віндикаційного та негаторного позовів та можливості їх заявлення; 2) вирішення питання компенсації добросовісному набувачеві при витребуванні майна на користь держави чи територіальної громади та подальшого відшкодування шкоди за рахунок винних осіб на користь держави чи територіальної громади; 3) посилення правових засад захисту прав та інтересів добросовісного набувача у випадку вибуття майна з власності держави чи територіальної громади.

Зазначеним законом внесено зміни до статей 261, 388, 390, 391 ЦК України.

Відповідно до ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Добросовісний набувач - це особа, яка набула майно за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати.

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до ст. 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Правила ч. 1 ст. 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

За змістом ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частинами 1 та 6 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 331472, виданого 29 лютого 2012 року Шпитьківською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області набула право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222488202:02:007:0113 площею 1,1412 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. У подальшому власником вказаної земельної ділянки став відповідач ОСОБА_1 на підставі укладеного 23 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Договору міни земельних ділянок.

Отже, спірні земельні ділянки, були набуті у власність першого набувача у 2012 році, тобто у період до 01 січня 2013 року, щодо якого законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Так, з матеріалів справи та долучених до неї доказів, поданих сторонами, вбачається, що спірні земельні ділянки не належать до переліченого в абз. 3 ч. 3, ч. 4 ст. 388 ЦК України майна, на яке не розповсюджується заборона витребування від добросовісного набувача після спливу 10 років з моменту передачі у приватну власність першому власнику. Суду не надано доказів про те, що спірні земельні ділянки були продані або передані у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень; були продані набувачам на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна; на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належали до об`єктів критичної інфраструктури, до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, до об`єктів та земель оборони, до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння, до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння, до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації, або набуті відповідачем безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати.

Водночас, за змістом ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справах «Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04; від 16 лютого 2017 року «Kryvenkyy v. Ukraine», заява № 43768/07).

Разом з тим, суд вважає, що суть цієї справи підпадає під дію норми щодо пропорційності зазначеного втручання, зокрема, чи мали заявники можливість отримати компенсацію або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення їхнього майна. У згаданому рішенні у справі «Дроздик та Мікула проти України», яка стосувалася позбавлення майна за подібних обставин, суд встановив, що Уряд не навів жодних переконливих аргументів на підтвердження існування чіткого національного законодавства, яке б гарантувало грошову або будь-яку іншу форму відшкодування будь-якої шкоди (п. 49). У цьому зв`язку суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин (п. 48 з подальшими посиланнями).

Щодо положень національного законодавства, то відповідно до змін внесених до ЦК України від 12 березня 2025 року, які набули чинності 09 квітня 2025 року та доповнили ст. 390 частиною п`ятою такого змісту: суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.

Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.

Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви.

Отже, зважаючи на вище зазначені норми закону (зокрема ст. 390 ЦК України), обов`язковою умовою для задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки у добросовісного набувача є попереднє внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду, що позивачем виконано не було.

Тому з урахуванням приписів ч. 3 ст. 388 ЦК України, а також з урахуванням приписів п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» щодо зворотної дії в часі цього Закону в частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування нерухомого майна, прокурор не може витребувати земельні ділянки від добросовісного набувача ОСОБА_1 , оскільки на час звернення позивача до суду та розгляду справи з моменту передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років. Прокурором не доведено того, що ОСОБА_3 є недобросовісним набувачем або набув спірні земельні ділянки безкоштовно, а відтак і не довів можливості застосування до спірних правовідносин ч. 4 ст. 388 ЦК України, відповідно до положень якої, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Із закінченням строку, який встановлений законом або договором на захист свого права, одна із сторін втрачає право на пред`явлення вимог, які б вона могла пред`явити в межах встановленого строку. Суд враховує, що у цій справі граничний строк для витребування спірних земельних ділянок закінчився. Земельні ділянки не належать до переліку майна, на яке не поширюється дія ч. 3 ст. 388 ЦК України. Закінчення перебігу граничного строку для витребування для власника майна унеможливлює захист його права, тому виключає можливість задоволення позовних вимог.

З огляду на викладене, у задоволенні позовних вимог Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном слід відмовити, оскільки позивачем обрано неефективний спосіб захисту.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, у зв`язку із відмовою у задоволенні позовних вимог відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судового збору.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 4, 12, 13, 76, 83, 89, 141, 258-260, 263-265, 268, 352, 354, 355 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя: Інна ФІНАГЕЄВА