Рішення № 137300240, 04.06.2026, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/38293/25

Провадження № 2/127/9089/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.06.2026 Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Романюк Л.Ф.,

при секретарі Курутіній О.В.,

за участі позивачки ОСОБА_1 ,

представників позивача ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

представник відповідача ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , Вінницької міської ради про визнання права власності за набувальною давністю-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5 та Вінницької міської ради про визнання права власності за набувальною давністю на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що з 1979 року позивачка відкрито, добросовісно та безперервно проживає у вказаному житловому будинку, користується земельною ділянкою, здійснює утримання домоволодіння, проводить його ремонти, сплачує комунальні платежі та фактично володіє нерухомим майном як власним.

Зазначала, що житловий будинок раніше належав ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 04.07.1975 року, а 24.05.1994 року за договором дарування право власності на нього набув син позивачки - ОСОБА_5 .

За твердженням позивачки, відповідач тривалий час проживає за межами України, фактично не користується спірним майном, не несе витрат на його утримання та не здійснює повноважень власника, тоді як вона понад сорок шість років здійснює фактичне володіння домоволодінням. На підтвердження своїх доводів позивачка посилалася на технічний паспорт на житловий будинок від 12.07.1993 року, рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради народних депутатів № 898 від 25.11.1993 року щодо земельної ділянки, довідку органу самоорганізації населення від 25.11.2025 року, документи щодо реєстрації місця проживання, розрахункові книжки та квитанції про оплату комунальних послуг, а також інші письмові докази, у зв`язку з чим просила визнати за нею право власності на зазначене нерухоме майно за набувальною давністю.

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 заявлені вимоги підтримала за обставин, викладених в позові, просить суд його задовольнити.

Представники позивачки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , кожен окремо, також в судовому засіданні підтримали позов за обставин, викладених в ньому та просять суд його задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_4 позов не визнала, дала пояснення, аналогічні запереченням, викладеним у відзиві, просить суд відмовити в задоволенні позову.

Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся своєчасно та належним чином судовими повістками.

Суд вважає можливим розглянути справу у його відсутність, на підставі наявних у справі матеріалів.

20.01.2026р. на адресу суду надійшов відзив від відповідача. Представник Вінницької міської ради заперечував проти задоволення позову ОСОБА_1 про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю, посилаючись на відсутність передбачених статтею 344 ЦК України умов для набуття права власності на спірне майно.

Зазначав, що набувальна давність застосовується лише за умови добросовісного заволодіння чужим майном, відкритого та безперервного володіння ним протягом встановленого законом строку, а також за відсутності у володільця правового титулу на таке майно.

На думку відповідача, матеріалами справи підтверджується, що власником спірного житлового будинку є ОСОБА_5 , право власності якого зареєстровано на підставі договору дарування від 24.05.1994 року, а сама позивачка визнає, що відповідач є її сином та надав їй дозвіл проживати у будинку і користуватися ним. Відтак володіння позивачкою спірним майном не є безтитульним, оскільки здійснюється за волею власника та ґрунтується на наданому ним праві користування.

Представник відповідача наголошував, що добросовісність володіння означає переконання особи в наявності підстав для набуття права власності на майно, тоді як позивачці було достеменно відомо про існування власника будинку та належність йому спірного майна. Крім того, сам факт тривалого проживання, утримання будинку та сплати комунальних платежів не свідчить про наявність підстав для набуття права власності за набувальною давністю.

Також зазначалося, що тривала відсутність власника на території України сама по собі не є підставою для переходу права власності до іншої особи в порядку набувальної давності. Посилаючись на положення статті 344 ЦК України та правові висновки Верховного Суду щодо необхідності доведення добросовісного, відкритого, безперервного і безтитульного володіння чужим майном, представник Вінницької міської ради вважав позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підтверджені належними і допустимими доказами, у зв`язку з чим просив у задоволенні позову відмовити.

Вислухавши пояснення сторін, покази свідків, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступних висновків.

Судом встановлено, що предметом спору є вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права власності за набувальною давністю на житловий будинок з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який раніше мав адресу: АДРЕСА_1 .

З матеріалів справи вбачається, що спірний житловий будинок первісно належав ОСОБА_6 . Це підтверджується копією технічного паспорта на житловий будинок індивідуального житлового фонду по АДРЕСА_1 , складеного 12.07.1993 року, у якому власниками домоволодіння зазначено ОСОБА_6 , як первісного власника та ОСОБА_5 . У технічному паспорті відображено наявність житлового будинку та господарських споруд, що свідчить про існування об`єкта нерухомості як окремого домоволодіння за вказаною адресою ( а.с.21-23).

З копії договору дарування від 24.05.1994 року, посвідченого державним нотаріусом Першої Вінницької державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за № 6-1758, вбачається, що ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_5 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований у АДРЕСА_1 ( а.с.24-25).

Вказані обставини також підтверджуються листом КП Вінницької міської ради «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» № 198 від 17.01.2022 року ( а.с.18).

Судом також встановлено, що земельна ділянка, на якій розташоване спірне домоволодіння, була предметом оформлення у встановленому на той час порядку. Так, із копії рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради народних депутатів № 898 від 25.11.1993 року вбачається, що ОСОБА_6 по АДРЕСА_1 було надано земельну ділянку площею 1013 кв.м у постійне користування ( а.с.19-20).

Надалі, згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 14.12.2021 року, земельна ділянка з кадастровим номером 0510100000:02:098:0170, площею 0,1000 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , має цільове призначення 02.01 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, категорія земель землі житлової та громадської забудови, форма власності приватна власність. Державну реєстрацію земельної ділянки проведено 14.12.2021 року на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі ( а.с.26).

Із довідки квартального комітету мікрорайону «Сабарів» № 501 від 25.11.2025 року вбачається, що ОСОБА_1 проживає з 1979 року за адресою: АДРЕСА_1 , а утриманням та благоустроєм цього будинку займається вона. У цій же довідці зазначено, що її син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 1994 року за вказаною адресою не проживає. Зазначена довідка підтверджує фактичне проживання позивачки у спірному домоволодінні протягом тривалого часу та здійснення нею побутового утримання будинку ( а.с.29).

На підтвердження користування будинком і несення витрат, пов`язаних з його утриманням, позивачкою надано копії абонентських та розрахункових книжок, а також квитанцій про оплату комунальних послуг. Зокрема, у матеріалах справи містяться копії абонентської книжки з оплати електроенергії, розрахункової книжки з оплати природного газу та квитанцій про оплату відповідних послуг за адресою: АДРЕСА_1 . Із цих документів убачається, що особові рахунки та частина платіжних документів оформлені на ОСОБА_5 , однак оплата даних послуг в різні періоди здійснювалась ОСОБА_1 ( а.с.30-107).

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ОСОБА_9 , кожен окремо, підтвердили проживання позивачки ОСОБА_1 в будинку АДРЕСА_1 . Даний будинок належить її сину ОСОБА_5 , який тривалий час проживає за кордоном і до матері не навідується. Остання повністю несе всі витрати по утриманню будинку протягом багатьох років.

Оцінюючи заявлені позовні вимоги, суд виходить із того, що відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на судовий захист свого цивільного права або інтересу, зокрема шляхом визнання права. Водночас обраний спосіб захисту має відповідати змісту спірного матеріального правовідношення, характеру порушення, невизнання або оспорення права та бути спрямованим на реальне відновлення порушеного права чи охоронюваного законом інтересу.

За змістом статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків і в порядку, встановлених законом.

Набувальна давність, як самостійна підстава набуття права власності, передбачена статтею 344 ЦК України. За частиною першою цієї статті особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно, якщо інше не встановлено ЦК України. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Отже, для застосування статті 344 ЦК України необхідна сукупність таких умов: наявність суб`єкта, здатного набути право власності, наявність об`єкта, який може бути предметом набуття права власності за давністю, добросовісність заволодіння майном на початковий момент такого володіння, відкритість володіння, безперервність володіння протягом визначеного законом строку, володіння саме як своїм майном, відсутність правового титулу, який би пояснював перебування майна у фактичному користуванні особи, відсутність законодавчої заборони на набуття такого майна у власність за набувальною давністю.

Суд звертає увагу, що набувальна давність не є способом перерозподілу права власності між власником та особою, яка проживає у майні або користується ним за згодою власника. Її правова природа полягає у легалізації тривалого фактичного володіння майном як власним у випадках, коли особа добросовісно заволоділа чужим майном, не знаючи і не маючи об`єктивної можливості знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності, а також коли таке володіння за своїм характером не є похідним від волі власника.

Добросовісність у розумінні статті 344 ЦК України має оцінюватися саме на момент заволодіння майном. Особа повинна вважати, що набула майно правомірно, і не знати про обставини, які перешкоджають виникненню у неї права власності. Якщо ж особа з моменту початку користування майном знає про існування власника, визнає його право, користується майном з його дозволу, за родинною домовленістю, за довіреністю або на іншій правовій чи фактичній підставі, таке володіння не є добросовісним заволодінням чужим майном у значенні статті 344 ЦК України, а має характер титульного або дозволеного користування.

Такий підхід узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, відповідно до якої для набуття права власності за набувальною давністю недостатньо самого факту тривалого проживання у будинку, утримання майна, здійснення ремонтів чи сплати комунальних платежів. Вирішальним є те, чи володіла особа майном саме як власним, чи було таке володіння добросовісним, відкритим, безперервним та безтитульним.

Наявність у майна відомого власника, а також користування майном за його згодою або з відома власника, виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю, оскільки у такому разі володіння має похідний характер від права власника, а не самостійний характер володіння як власника.

Дослідженими судом доказами встановлено, що спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , має визначеного власника. З договору дарування від 24.05.1994 року, посвідченого Першою Вінницькою державною нотаріальною конторою та зареєстрованого за № 6-1758, убачається, що ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_5 даний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами.

З листа КП Вінницької міської ради «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» № 198 від 17.01.2022 року вбачається, що станом на 29.12.2012 року за ОСОБА_5 зареєстровано право приватної власності в цілому на житловий будинок з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 на підставі зазначеного договору дарування. При цьому такий лист був адресований ОСОБА_1 , яка діяла за довіреністю від ОСОБА_5 , що саме по собі свідчить про визнання нею існування власника майна та здійснення певних дій щодо майна не як самостійним власником, а від імені зареєстрованого власника ( а.с.12-18).

Витяг з Державного земельного кадастру від 14.12.2021 року також підтверджує, що земельна ділянка з кадастровим номером 0510100000:02:098:0170 площею 0,1000 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , має цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та перебуває у приватній власності. Зазначений документ підтверджує правову визначеність об`єкта нерухомості та земельної ділянки, а також наявність оформленого речового права, а не безхазяйність чи невизначеність правового режиму майна ( а.с.26).

Суд враховує, що позивачка посилається на своє тривале проживання у спірному будинку з 1979 року, догляд за ним, благоустрій, утримання, сплату комунальних платежів та фактичне користування домоволодінням. Такі обставини частково підтверджуються довідкою квартального комітету мікрорайону «Сабарів» № 501 від 25.11.2025 року, згідно з якою ОСОБА_1 проживає за вказаною адресою з 1979 року, а утриманням і благоустроєм будинку займається вона, тоді як ОСОБА_5 за цією адресою з 1994 року не проживає. Також матеріали справи містять розрахункові та абонентські книжки, квитанції про оплату електроенергії, природного газу та інших комунальних послуг.

Разом із тим зазначені документи підтверджують насамперед факт проживання позивачки у будинку, користування ним та несення певних витрат на його утримання, однак не підтверджують добросовісного заволодіння чужим майном як власним у розумінні статті 344 ЦК України. Саме по собі проживання матері у будинку, власником якого є її син, навіть протягом тривалого часу, не трансформує користування житлом у право власності за набувальною давністю, якщо таке користування відбувається з відома або за згодою власника та не супроводжується обставинами, які свідчать про безтитульне володіння майном як своїм.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 є сином позивачки. Позивачка не заперечує існування зареєстрованого власника спірного будинку, навпаки, у позовній заяві прямо посилається на те, що право власності було оформлено за її сином, який виїхав за межі України, не проживає у будинку та не займається його утриманням. Вказані обставини виключають висновок про те, що позивачка на момент заволодіння або подальшого користування майном не знала і не могла знати про відсутність у неї права власності на нього.

Суд виходить із того, що для набувальної давності має значення не лише тривалість володіння, а його юридична якість. Володіння повинно бути самостійним, таким, що зовні проявляється як володіння власника, а не як проживання члена сім`ї, родича, користувача, представника або особи, якій власник дозволив користуватися майном. Якщо особа проживає у будинку внаслідок сімейних відносин із власником або за його згодою, то таке користування має похідний характер і не може вважатися заволодінням чужим майном для цілей статті 344 ЦК України. Оплата ж позивачкою комунальних послуг, є звичайним наслідком користування житлом та не свідчить про виникнення у неї права власності або права володіння майном усупереч праву власника.

Не можуть бути самостійною підставою для задоволення позову і доводи про те, що відповідач тривалий час не проживає на території України, не здійснює особистого догляду за будинком та не несе витрат на його утримання. Право власності не припиняється внаслідок непроживання власника у належному йому майні, його перебування за кордоном, тимчасової чи тривалої відсутності, а також через те, що догляд за майном фактично здійснює інша особа. За змістом статей 317, 319, 321 ЦК України власник не зобов`язаний особисто проживати у належному йому будинку для збереження права власності на нього, а може реалізовувати свої правомочності через інших осіб, у тому числі шляхом надання згоди на проживання, користування майном або видачі довіреності.

Відповідно до статей 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

За статтями 76, 77, 78, 79, 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, а їх сукупність достатньою для висновку про наявність або відсутність обставин, які входять до предмета доказування.

У цій справі саме на позивачку покладено обов`язок доведення сукупності умов, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю. Однак надані докази не підтверджують ключових елементів, необхідних для застосування статті 344 ЦК України, а саме добросовісного заволодіння майном як чужим на початковий момент володіння, безтитульного характеру такого володіння та володіння майном саме як власним, а не як членом сім`ї власника або особою, яка користується майном з його відома.

Суд не заперечує, що позивачка протягом тривалого часу фактично проживає у спірному будинку, здійснює його утримання, сплачує комунальні платежі та забезпечує належний побутовий стан домоволодіння. Проте ці обставини самі собою не породжують права власності за набувальною давністю, оскільки вони не змінюють правової природи її володіння. Володіння позивачки виникло та продовжувалося в умовах обізнаності про власника майна, родинного зв`язку з ним, а також за наявності документального підтвердження його права власності. Тому таке володіння не відповідає критеріям добросовісного та безтитульного володіння у значенні статті 344 ЦК України.

За таких обставин суд приходить до висновку, що позивачкою не доведено наявності правових підстав для визнання за нею права власності на спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за набувальною давністю. Натомість матеріали справи підтверджують наявність зареєстрованого власника майна ОСОБА_5 , а також те, що фактичне користування позивачкою будинком здійснювалося не як самостійне безтитульне володіння чужим майном, а як проживання та утримання майна, належного її сину.

З огляду на викладене, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_5 та Вінницької міської ради про визнання права власності за набувальною давністю є необґрунтованими, не підтверджені належними, допустимими та достатніми доказами, а тому задоволенню не підлягають

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 10-13, 19, 76-82, 141, 258, 259, 264, 265, 273 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , Вінницької міської ради про визнання права власності за набувальною давністю - відмовити.

Судові витрати віднести на рахунок позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження , якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 11.06.2026 року.

Суддя: