Рішення № 137276281, 10.06.2026, Заводський районний суд м. Миколаєва

Справа № 487/2545/22

Провадження № 2/487/50/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.06.2026 року м. Миколаїв

Заводський районний суд міста Миколаєва в складі: головуючого судді - Притуляк І.О., за участю секретарів судового засідання Богатої А.І., Янковець Г.А., представника позивача адвоката Мутьєва Д.В., відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Довгалюк К.С., розглянувши у порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні у залі суду в м.Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа: Департамент надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради про визнання недійсними договорів дарування, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, -

ВСТАНОВИВ:

22.08.2022 року позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , яким просила визнати недійсними:

Договір дарування 70/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 09.11.2004 року та посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Савіною Л.П. за №2829;

Договір дарування 15/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 09.11.2004 року та посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Савіною Л.П. за №2827.

Скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на вказане нерухоме майно.

Обґрунтовуючи позовні вимоги зазначила, що ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_6 були співвласниками домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі Свідоцтва про спадкоємство від 02.08.1947 року, з часткою 1/3 кожна.

Після смерті співвласника ОСОБА_7 , її доньки ОСОБА_8 та ОСОБА_6 фактично прийняли спадщину, оскільки проживали в даному домоволодінні спільно щзі спадкодавцем.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла, не оформивши належним чином правовстановлюючі документи на спадкове майно.

Єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_8 був її син ОСОБА_9 , який фактично прийняв спадщину, постійно проживаючи зі спадкодавцем на день її смерті. ОСОБА_9 є її батьком, після смерті якого, вона звернулася до приватного нотаріуса з заявою про прийняття спадщини.

Під час оформлення спадкових прав їй стало відомо, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13.04.2004 року було встановлено факт прийняття ОСОБА_6 спадщини у вигляді 1/2 частини вищезазначеного домоволодіння після смерті ОСОБА_7 , а до того, 17.12.2003 року за Розпорядженням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради адміністрації Заводського районну, №748р, ОСОБА_6 було оформлено самовільно збудований житловий будинок з житловими прибудовами за адресою спадкового майна та затверджено акт приймання його до експлуатації.

В подальшому, на підставі розпорядження №748р, КП «ММБТІ» здійснило перерахунок ідеальних часток співвласників домоволодіння АДРЕСА_1 , а саме ОСОБА_6 85/100 часток, ОСОБА_8 15/100 часток. При здійсненні даного перерахунку згода спадкоємцями ОСОБА_8 не надавалася.

Рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради №1080 від 29.06.2004 року, було затверджено ідеальні частки співвласників домоволодіння та видані свідоцтва про право власності на ім`я ОСОБА_6 та ОСОБА_8 на вищенаведене домоволодіння у відповідних долях.

Зазначила, що дане рішення було прийнято, а свідоцтва про право власності були видані незаконно з огляду на те, що зміну часток співвласників домоволодіння було здійснено за відсутності згоди спадкоємців ОСОБА_8 , а свідоцтво про право власності на ім`я ОСОБА_8 було видано після її смерті.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13.04.2020 року по справі №487/8724/18 визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 29.06.2004 року №1080 в частині встановлення ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1 . Визнано недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно Серії НОМЕР_1 від 14.07.2004 року видане на ім`я ОСОБА_6 та свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 14.07.2004 року видане на ім`я ОСОБА_8 .

В подальшому їй стало відомо, що 09.11.2004 року ОСОБА_6 було відчужено 85/100 спірного домоволодіння за договорами дарування на користь ОСОБА_1 (70/100 часток) та ОСОБА_5 (15/100 часток).

Вказані договори дарування вважає незаконними та такими, що підлягають визнанню недійсними з огляду на те, що відчуження ОСОБА_6 даного майна відбулося на підставі скасованого судовим рішенням свідоцтва про власності на нерухоме майно, що, з врахуванням положень ч.4 ст.369 ЦК України, і слугувало підставою для її звернення до суду з даним позовом.

Ухвалою суду від 03.10.2022 року позовну заяву ОСОБА_3 прийнято до розгляду в порядку загального позовного провадження. Витребувано у Третьої Миколаївської державної нотаріальної контори Миколаївської області інформацію з приводу того, чи заводилась спадкова справа після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 з наданням суду спадкової справи, у разі її наявності.

Ухвалою суду від 31.10.2022 року, за заявою позивачки від 27.10.2022 року, позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно залишено без розгляду.

20.04.2023 року позивачкою було подано до суду уточнену позовну заяву та заяву про залучення до участі у справі у якості співвідповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4

18.07.2023 року представник позивача адвокат Мутьєв Д.В. подав до суду заяву, якою просив залишити без розгляду заяву ОСОБА_3 від 20.04.2023 року про збільшення позовних вимог.

Ухвалою суду від 18.07.2023 року заяву ОСОБА_3 про уточнення позовних вимог від 20.04.2023 року залишено без розгляду.

18.07.2023 року ОСОБА_3 подала до суду позовну заяву про збільшення позовних вимог, якою просила:

визнати недійсним Договір дарування 70/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 та посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Савіною Л.П. 09.11.2004 року за №2829;

визнати недійсним Договір дарування 15/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_10 та посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Савіною Л.П. 09.11.2004 року за №2827;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом №2-1027 від 21.12.2016 року, на ім`я ОСОБА_2 ;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом №2-1023 від 21.12.2016 року, на ім`я ОСОБА_4 ;

скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 на підставі договору дарування №2829 від 09.11.2004 року;

скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину №2-1023 від 21.12.2016 року;

скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину №2-1027 від 21.12.2016 року;

скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 14.07.2004 року;

скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 14.07.2004 року;

вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідні записи.

Одночасно позивачка подала клопотання, яким просила залучити до участі у справі у якості співвідповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

Ухвалою суду від 18.07.2023 року прийнято до розгляду заяву ОСОБА_3 про збільшення позовних вимог в редакції від 18.07.2023 року. Залучено до участі у справі у якості співвідповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Залучено до участі у справі у якості третьої особи Центр з надання адміністративних послуг Виконкому Миколаївської міської ради (Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради).

Ухвалою суду від 20.07.2023 року за клопотанням представника позивача витребувано у КП ММБТІ матеріали інвентаризаційної справи домоволодіння АДРЕСА_1 . Також витребувано у Третій Миколаївській державній нотаріальній конторі копії свідоцтва про право на спадщину за законом №2-1027 від 21.12.2016 року виданого на ім`я ОСОБА_2 та свідоцтва про право на спадщину за законом №2-1023 від 21.12.2016 року виданого на ім`я ОСОБА_4

22.08.2023 року на виконання вимог вищенаведеної ухвали, суду було надано інвентаризаційну справу №2761 на вищезазначене домоволодіння.

05.09.2023 року від Третьої Миколаївської державної нотаріальної контори надійшли витребувані копії свідоцтв про право на спадщину за законом.

11.12.2023 року представник позивача адвокат Мутьєв Д.В. надав суду письмові пояснення в яких зазначив, що з урахуванням положень ст. 549 ЦК УРСР, ОСОБА_8 та в послідуючому ОСОБА_9 прийняв спадщину до складу якої увійшла частина домоволодіння АДРЕСА_1 , оскільки проживали зі спадкодавцями на момент їх смерті.

Ухвалою суду від 23.10.2024 підготовче провадження закрито, справу призначено до розгляду по суті.

13.04.2026 року представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Довгалюк К.С. подала до суду письмові пояснення, у яких просила відмовити в задоволенні позову.

В обґрунтування викладеної позиції вказала, що станом на 2004 рік ОСОБА_6 була єдиним титульним власником та мала право на оформлення правовстановлюючих документів згідно з фактичним станом об`єктів. Наголосила на тому, що перерахунок часток було здійснено внаслідок технічної інвентаризації, проведеної КП «ММБТІ» на підставі реальних змін у домоволодінні АДРЕСА_1 . Також зазначила, що житловий будинок літ. «Б» був побудований за особисті кошти ОСОБА_6 , в подальшому введений в експлуатацію на її ім`я (на підставі розпорядження 2003 р.), таким чином її частка у загальному об`ємі зросла (до 85/100). Частка ОСОБА_8 (1/2 частки від старого житлового будинку літ. «А») математично перетворилася на 15/100 від нового загального об`єму («А»+«Б»). При цьому, ОСОБА_8 та її спадкоємці фактично не втратили жодного квадратного метра в житловому будинку літ. «А». Частка 15/100 - це фактично таж сама площа в житловому будинку літ. «А», що й раніше, яка стала меншим відсотком від збільшеного загального майна. За такого, вважала, що Виконком Миколаївської міської ради правомірно прийняв рішення про затвердження перерахунку часток, оскільки титульний власник ОСОБА_11 надала належні документи про право власності та дозвільні документи на здійснення будівництва. Інших титульних власників у реєстрі БТІ на той момент не було.

Розпорядившись своїм правом, визначеним положеннями ст.361 ЦК України, 09.11.2004 року ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_1 70/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , які складаються з житлового будинку літ.»Б» загальною площею 90,5 кв.м., житловою площею 45,1 кв.м.. Право власності ОСОБА_1 було зареєстровано в КП ММБТІ 08.12.2004 за реєстровим номером 16511949.

Вважала хибною позицію позивача в тій частині, що скасування рішення Виконкому Миколаївської міської ради №1080 від 29.06.2004 року та Свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих на ім`я ОСОБА_6 та ОСОБА_8 відновило правовий статус домоволодіння на момент смерті ОСОБА_8 , і тому всі подальші дії, у тому числі договір дарування є недійсними.

Так, відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання вимог закону саме у момент його вчинення. На момент укладення договору дарування всі підстави для ОСОБА_11 розпорядитися своєю часткою існували, а саме рішення Заводського районного суду м.Миколаєва від 13.04.2004 року, розпорядження Адміністрації Заводського району Виконкому Миколаївської міської ради від 17.12.2003 року №748, рішення Виконкому Миколаївської міської ради №1080 від 29.06.2004 року, свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 14.07.2004 року.

Таким чином, на момент укладання догови повністю відповідав вимогам ст.ст.717-719 ЦК України

Скасування за рішенням суду вищезазначених рішення Виконкому Миколаївської міської ради та свідоцтв про право власності є адміністративним актом і не тягне автоматичної недійсності раніше укладеного цивільного правочину, оскільки не є порушенням ст.203 ЦК України на момент вчинення правочину.

Наголосила на тому, що позивачка помилково вважає, що визнання договорів дарування недійсними дозволить їй претендувати на житловий будинок літ.»Б». Цей об`єкт був збудований ОСОБА_11 самостійно у 2003 році та є її особистою новоствореною власністю, це майно не належало спадкодавцям ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , не входило до складу спадщини. Спадкоємці ОСОБА_8 - ОСОБА_9 та позивачка мають право лише на частку в тому майні, яке було у ОСОБА_8 станом на 1992 рік (тобто лише на житловий будинок літ «А»), а отже позивачка не має жодного охоронюваного законом інтересу щодо цього об`єкта.

Позивачкою не доведено, що її права та законні інтереси порушені відповідачкою ОСОБА_1 .. При цьому ОСОБА_12 намагається втрутитися у право власності, яке мирно існувало десятиліттями, що порушує принцип правової визначеності та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Так у матеріалах справи відсутні докази того, що батько позивачки ОСОБА_9 до 2004 року вжив хоча б якихось заходів для реєстрації свого права. Він не звертався до нотаріуса для отримання свідоцтва про право на спадщину, не оскаржував будівництво ОСОБА_6 житлового будинку літ.»Б». Позивачка не може захищати право, якого у її батька ніколи не було у юридичній площині.

Позивачка не довела, що у 2004 році існувала будь-яка заборона для ОСОБА_11 дарувати свою власність. ОСОБА_3 не є стороною договору дарування від 09.11.2004 року і не є правонаступником власника, чиї права могли бути порушені, а є третьою особою, чиї права цей договір не зачіпає безпосередньо.

Суд не може захищати право, яке не існувало на момент вчинення правочину. Відсутність доказів порушеного права на момент укладення договору є самостійною підставою для відмови у позові.

13.04.2026 року представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Довгалюк К.С. надала до суду клопотання про застосування строків позовної давності. В обґрунтування клопотання посилалася на те, що оскаржуваний договір дарування було укладено та зареєстровано у 2004 році. Батько позивачки ОСОБА_9 з 1975 року по день своєї смерті 2018 року був зареєстрований та проживав у домоволодінні АДРЕСА_1 , в житловому будинку літ. «А», користувався майном. Факт реєстрації та проживання ОСОБА_9 у спірному майні є доказом його обізнаності про стан реєстрації прав на домоволодіння.

Позовна давність обчислюється з дня, коли особа могла дізнатися про порушення свого права. Проживання в об`єкті нерухомості накладає на особу обов`язок бути обізнаною про його правовий статус.

Проживання батька позивачки за адресою спірного майна свідчить про те, що він достеменно знав про будівництво житлового будинку літ. «Б», зміну часток та перехід права власності до відповідачки ОСОБА_1 ще у 2004 році.

З огляду на що, право на оскарження договору дарування від 09.11.2004 року виникло у ОСОБА_9 ще у 2004 році та закінчилося у 2007 році.

Позивач, як спадкоємець ОСОБА_9 не може мати більше прав, ніж мав спадкодавець її батько. Якщо батько позивачки за життя пропустив строк, цей строк не починається заново для спадкоємиці ОСОБА_3 .. Тобто позивачка не отримує «нового» строку позовної давності, а продовжує строк, який розпочався для її батька (ст.262 ЦК України). Оскільки батько позивачки пропустив три річний строк (який сплинув у 2007 році), позивачка втратила право на оскарження договору дарування, укладеного у 2004 році.

Спадкування не перериває та не поновлює позовної давності, спадкуванням є лише перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкоємець несе наслідки пропуску строку своїм спадкодавцем (Правовий висновок ОП КЦС Верховного Суду від 02.06.2025 у справі №201/2056/22).

28.05.2026 року представник позивача адвокат Мутьєв Д.В. подав до суду письмові пояснення у яких крім обставин викладених у позові та заяві про збільшення позовних вимог, зазначив, що позивачці про укладання оспорюваних договорів стало відомо після постановлення 13.04.2020 року Заводським районним судом м.Миколаєва рішення у справі 487/8724/18.

Враховуючи, що вказаним рішенням визнано недійсним Свідоцтво НОМЕР_1 від 14.07.2004 року про право власності на нерухоме майно дарувальниці ОСОБА_11 , оспорювані договори дарування є неправомірними.

Наголосив на тому, що ОСОБА_8 та ОСОБА_9 фактично вступили в управління та володіння спадковим майном, а саме часткою домоволодіння АДРЕСА_1 , оскільки постійно там проживали, а враховуючи положення ст.549 ЦК УРСР, у них не було необхідності звертатися до нотаріуса з питанням про відкриття спадщини.

ОСОБА_3 є їх єдиною спадкоємицею першої черги за законом, та має право на частку вказаного домоволодіння.

Оспорюванні договори зменшують частку, яка по праву спадкування за законом належить позивачці, що суттєво впливає на її права володіти, користуватися та розпоряджатися майном, яке вона успадкувала після батька та баби, що і слугувало підставою для її звернення до суду з даним позовом, враховуючи положення ч.3 ст.215 ЦК України.

Просив відмовити у задоволенні клопотання представника відповідача про застосування строків позовної давності.

В обґрунтування висловленої позиції зазначив, що про наявність рішення та свідоцтв про право власності ОСОБА_3 дізналася після смерті батька, 21.02.2018 року, звернувшись до нотаріуса з заявою про оформлення спадкових прав, та 26.12.2018 року звернулася з позовом до суду (справа №487/8724/18), тобто у межах строку позовної давності.

Факт задоволення позовних вимог ОСОБА_13 у зазначеній справі, свідчить про наявність порушених прав позивачки з боку відповідачів й надання оцінки фактам дотримання приписів законодавства щодо строків звернення до суду за захистом своїх прав, а отже вказані преюдиціальні факти за чинним рішенням суду спростовують всі доводи сторони відповідача щодо пропуску строків позовної давності як зі сторони позивачки так і зі сторони спадкодавця ОСОБА_9 свого часу.

Одночасно посилаючись на норми ЦК України щодо продовження позовної давності під час дії карантину і одночасної дії воєнного стану, вказав, що строки позовної давності за вимогами ОСОБА_3 не порушені.

Зазначив, що у разі необхідності сторона позивача наполягає на поновленні (продовженні) строків позовної давності через поважні причини.

29.05.2026 року представник позивача адвокат Мутьєв Д.В. подав до суду письмові пояснення тотожні за змістом письмовим поясненням від 28.05.2026 року.

01.06.2026 року представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Довгалюк К.С. подала до суду письмові пояснення, у яких наголосила на неправильному розумінні представника позивача правової природи спірних відносин.

Зазначила про безпідставність посилання сторони позивача на перебіг позовної давності у справі №487/8724/18, оскільки ця справа має інший предмет та підстави позову. Дана справа стосувалася оскарження рішень органів місцевого самоврядування та правовстановлюючих документів, тоді як у даній справі предметом спору є визнання недійсним договорів дарування від 09.11.2004 року. Позовна давність обчислюється окремо щодо кожної самостійної позовної вимоги та не може переноситися з однієї справи до іншої, лише з огляду на їх зв`язок із тим самим об`єктом нерухомості. Відтак, обставини пов`язані з перебігом чи застосуванням позовної давності у справі №487/8724/18, не впливають на вирішення питань щодо дотримання строків позовної давності у даній справі.

Наголосила на тому, що зміна, скасування або перегляд рішень органів влади не впливає автоматично на недійсність цивільно-правових правочинів, які були укладенні у період чинності цих актів.

Правочин підлягає оцінці виключно станом на момент його вчинення.

Цивільне законодавство України не передбачає автоматичної недійсності правочину лише на тій підставі, що у майбутньому були переглянуті або скасовані адміністративні акти, які існували на моме6рт його укладання.

Зазначила, що позивач не довела наявності у неї будь-якого речового права чи охоронюваного законом інтересу, які б були порушені оспорюваними договорами, як і не довела наявності жодної із передбачених законом підстав для визнання спірних договорів дарування недійсними.

Фактично доводи позивачки зводяться не до доведення недійсності правочинів на момент їх вчинення, а до незгоди з подальшими рішеннями органів влади та спроби надати їм зворотну дію щодо цивільно-правових відносин, які виникли та були реалізовані багато років тому.

Вказала, що положення ст.549 ЦК УРСР, на які посилалася позивач, самі по собі не підтверджують автоматичного виникнення у позивачки права власності на спірне майно.

Сам по собі факт проживання ОСОБА_8 та ОСОБА_9 у житловому будинку та користування ним, не може підміняти собою належне оформлення спадкових прав, а також не спростовує необхідності доведення структури спадкового майна, кола спадкоємців та обсягу їх часток.

Отже, посилання на ст.549 ЦК УРСР у відриві від інших обставин справи не можу вважатися достатньою підставою для доведення права позивачки на спірне майно та не впливає на правову оцінку оспорюваних договорів. Послання позивачки на продовження та зупинення строків позовної давності у зв`язку із карантином та введенням воєнного стану вважала безпідставними та такими, що не мають жодного правового відношення до спірних правовідносин, враховуючи фактичні обставини справи.

В судовому засіданні позивач та її представник, позовні вимоги підтримали у повному обсязі наполягали на їх задоволенні, з підстав зазначених у позовній заяві та письмових поясненнях.

В подальшому ОСОБА_3 до судового засідання не з`явилася, причини неявки суду не повідомила. Представник позивача вважав за можливе проводити розгляд справви за її відсутності.

В судовому засіданні відповідач, ОСОБА_1 у задоволені позову провила відмовити.

Вказала, що вона є донькою ОСОБА_6 та онукою ОСОБА_7 .

Зазначила, що на момент смерті ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 проживали та користувалися житловим будинком Літ. «А», яким після смерті батька позивачки ніхто не користується.

Житловий будинок Літ. «В» був побудований її матір`ю за особисті кошти та належить її сім`ї.

Зазначила, що неодноразово, у спілкуванні з ОСОБА_3 , цікавилася чому вона не оформлює свої права та не користується належним її сім`ї будинком.

Стверджувала, що не чинить будь-яких перешкод позивачці у користуванні та розпорядженні частиною домоволодіння яке належало її бабі та батькові, та перебувало у їх користуванні.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Довгалюк К.С. у задоволені позовних вимог просила відмовити з підстав викладених у її письмових поясненнях. Просила застосувати до вимог ОСОБА_3 строк позовної давності.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 у задоволенні позову просив відмовити. Підтримав позицію відповідача ОСОБА_1 .

До судового засідання відповідач ОСОБА_4 та представник Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради до судового засідання не з`явилися, причини неявки суду не повідомили, про дату час та місуе судового засідання були повідомлені своєчасно, належним чином.

Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши подані сторонами документи та матеріали, матеріали цивільної справи №487/8724/18, матеріали інвентарної справи ММБТІ №2047 домоволодіння АДРЕСА_1 , всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, приходить до наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_6 на підставі Свідоцтва про спадкоємство від 02.08.1947 року належало по 1/3 частині домоволодіння АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 померла.

Доньки померлої, ОСОБА_8 та ОСОБА_6 , фактично прийняли спадщину, у вигляді 1/3 частини домоволодіння, оскільки постійно спільно проживали зі спадкоємцем на час її відкриття, у даному домоволодінні.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла, не зареєструвавши у встановленому законом порядку своє право власності на спадкове майно.

Єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_8 був її син, батько позивачки ОСОБА_9 , який фактично прийняв спадщину, після смерті матері, оскільки постійно проживав зі спадкодавцем на день її смерті.

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_9 помер. Єдиним спадкоємцем після його смерті є позивачка.

Після смерті батька, ОСОБА_3 звернулася до приватного нотаріуса з відповідною заявою про прийняття спадщини. Під час оформлення спадкових прав їй стало відомо, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13.04.2004 року у справі №2-3562, за ОСОБА_6 визнано право власності на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_7

ІНФОРМАЦІЯ_5 , тобто до оформлення права ОСОБА_6 на спадщину, за розпорядженням адміністрації Заводського районну виконавчого комітету Миколаївської міської ради №748р, ОСОБА_6 було оформлено самовільно забудований житловий будинок «Б», житлову прибудову «Б1», сіни «б2», «б3», «б4» та затверджено акт приймання до експлуатації будинку «Б» за адресою АДРЕСА_1 . В подальшому, на підставі цього розпорядження, КП «ММБТІ» здійснило перерахунок ідеальних часток співвласників вищенаведеного домоволодіння, а саме ОСОБА_6 85/100 часток, ОСОБА_8 15/100 часток. Перерахунок часток було виконано за відсутності згоди спадкоємця ОСОБА_8

29.06.2004 року рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради №1080, затверджено зміну ідеальних часток співвласників домоволодіння АДРЕСА_1 : ОСОБА_6 85/100 часток, ОСОБА_8 15/100 часток.

На підставі п. 2 цього рішення на ім`я ОСОБА_6 та ОСОБА_8 були видані свідоцтва про право власності на вищезазначене домоволодіння у відповідних частках.

02.09.2004 року право власності на змінені частки ОСОБА_8 та ОСОБА_11 було зареєстровано у ММБТІ (витяги №№4623643, 4623535).

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13.04.2020 року по справі №487/8724/18, яке набрало законної сили 07.08.2020, було визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 29.06.2004 року, №1080 в частині встановлення ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1 . Визнано недійсними свідоцтво про право власності на нерухоме майно Серії НОМЕР_1 від 14.07.2004 року видане на ім`я ОСОБА_6 та свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 14.07.2004 року видане на ім`я ОСОБА_8 ..

Дане рішення було прийнято судом з тих підстав, що рішення виконкому Миколаївської міської ради від 29.06.2004 року №1080 щодо встановлення ідеальних часток домоволодіння було прийнято за відсутності згоди співвласника на їх зміну. У свою чергу свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 14.07.2004 року видане на ім`я ОСОБА_8 після її смерті.

Разом з тим, до постановлення рішення суду від 13.04.2020 року по справі №487/8724/18, а саме 09.11.2004 року ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було відчужено 85/100 спірного домоволодіння за договорами дарування.

За Договором дарування від 09.11.2004 року, посвідченим приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Савіною Л.П. за №2829, ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_1 70/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 ,

За Договором дарування від 09.11.2004 року, посвідченим приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Савіною Л.П. за №2827 ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_5 15/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_5 помер. 24.02.2011 року державним нотаріусом Третьої миколаївської державної нотаріальної контори Миколаївської області Желєзняковою О.В. було заведено спадкову справу №94/2011 та видно свідоцтва про право на спадщину за законом.

Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 21.12.2016 року, за №2-1023, 3/40 частки домоволодіння АДРЕСА_1 успадкував син померлого ОСОБА_4 ..

Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 21.12.2016 року, за №2-1027, 3/40 частки домоволодіння АДРЕСА_1 успадкував син померлого ОСОБА_2 ..

З матеріалів інвентаризаційної справи №2761 на домоволодіння АДРЕСА_1 вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 після одержання в дар часток спірного домоволодіння, зареєстрували право власності на них в встановленому законом порядку (витяг №5760355 від 08.12.2004 року та витяг №5760699 від 08.12.2004 року, відповідно), здійснювали володіння даним майном відкрито.

В подальшому, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 після отримання свідоцтв про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_5 вступили в управління успадкованим майном, зареєструвавши своє право власності на 3/40 частки домоволодіння у встановленому законом порядку (Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №310891871 від 27.09.2022).

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

З огляду на ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У п.33 рішення Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому безоплатне майно (дарунок) у власність.

Предметом договору дарування можуть бути зокрема, нерухомі речі (ч.1 ст.718 ЦК України)

Обов`язковою (істотною) умовою договору дарування нерухомої речі відповідно до статті 719 ЦК України є укладання його в письмовій формі та нотаріальне посвідчення.

Як на підставу заявлених вимог про визнання недійсними оспорюваних договорів дарування, позивач посилалася на скасування за рішенням суду від 13.04.2020 року по справі №487/8724/18, яке набрало законної сили 07.08.2020 року, рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 29.06.2004 року, №1080 про встановлення ідеальних часток співвласників домоволодіння АДРЕСА_1 ; та визнання недійсним свідоцтва про право власності дарувальника ОСОБА_6 на нерухоме майно, яке було предметом даних договорів.

Згідно з вимогами ст.ст. 202-204 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсніть встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним)

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанова Верховного Суду від 21.12.2021 року в справі № 148/2112/19).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 17.06.2021 року в справі № 761/12692/17)

Так судом встановлено, що оспорюванні договори були укладені з дотриманням положень ст.ст.717, 719 ЦК України, сторони узгодили усі істотні умови договорів. Дарувальник на час укладання договору правомірно володіла 85/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , а отже мала право розпорядитися ним на власний розсуд.

Посилання позивачки на положення ч.4 ст.369 ЦК України, як правове підґрунтя для застосування ч.2 ст.215 ЦК України, у сукупності з визнанням недійсним правовстановлюючого документу дарувальника на предмету договору, суд вважає невірним трактуванням норм права, оскільки положення даної статті стосуються розпорядження майном, яке перебуває у спільній сумісній власності. Скасування в подальшому рішення органу державної влади на підставі, якого було видано Свідоцтво про право власності на майно, не свідчить про неправомірність правочину на момент його вчинення, та не може слугувати підставою для визнання його недійсним.

З урахуванням зазначеного, суд приходить до висновку, що під час розгляду справи не встановлено обставини, які б свідчили про недодержання сторонами оспорюваних договорів в момент їх вчинення вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, а отже відсутні підстави для застосування до них положень ст.215 ЦК України

Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, провадження № 12-127гс19).

У пунктах 5.57 - 5.62, 5.64 постанови Великої Палати Верховного Суду «Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

З огляду на вищенаведене у 2004 році ОСОБА_1 та ОСОБА_5 правомірно набули у власність частки домоволодіння АДРЕСА_1 , оскільки попередній власник ОСОБА_6 , розпорядилася ним за наявності законних на те підстав, а саме чинного свідоцтво про право власності на нерухоме майно Серії НОМЕР_1 від 14.07.2004 року

Слід відмітити, що підставою для подальшого скасування вказаного свідоцтва слугувало порушення процедури прийняття Виконкомом ММР рішення про затвердження зміни ідеальних часток співвласників, яке було здійснено за відсутності згоди на це співвласника, та видача свідоцтва про право власності на її ім`я ОСОБА_8 після її смерті (процесуальних підстав)

Разом з ти, з матеріалів інвентаризаційної справи №2761 вбачається, що фактичне збільшення часток співвласників відбулося за рахунок того, що 17.12.2003 року, тобто до оформлення прав на спадщину, за розпорядженням адміністрації Заводського районну виконавчого комітету Миколаївської міської ради №748р, ОСОБА_6 було оформлено самовільно забудований житловий будинок літ. «Б», житлову прибудову літ. «Б1», сіни літ. «б2», «б3», «б4», таким чином частка співвласника ОСОБА_6 змінилася у бік збільшення, за рахунок узаконення здійсненого нею самочинного будівництва.

Фактичних змін у складі частки співвласника ОСОБА_8 не відбулося. До складу її частки входить відокремлений житловий будинок з самостійним входом, який і увійшов до складу спадщини, яка відкрилася після її смерті та була фактично прийнята ОСОБА_9 .

З урахуванням встановлених обставин, суд вважає невмотивованими доводи позивачки щодо наявності підстав для фактичного збільшення розміру успадкованої нею частки за рахунок додаткових будівель та споруд..

В судовому засіданні ОСОБА_1 було наголошено на тому, що жодний з нинішніх співвласників не чинить позивачці перешкод у доступі до успадкованого нею майна. Дані твердження позивачкою та її представником не спростовано.

У зв`язку із викладеним, суд не вбачає підстав для втручання у право на мирне володіння майном відповідачами.

Так, втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

При цьому, суд зазначає про те, що обидві сторони оскаржуваних правочинів, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, поводилися правомірно, зокрема добросовісно.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст. 76 ЦПК України).

Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Положеннями ст. 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимог в частині визнання недійсними Договір дарування від 09.11.2004 року №№2829, №2827 та як наслідок, похідних від них вимог про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_4 №2-1027, №2-1023 від 21.12.2016 року; скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 ; вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідних записів.

Щодо заявленої вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_6 та ОСОБА_8 на підставі свідоцтв про право власності на нерухоме майно, суд зазначає наступне.

Так ні у позовній заяві ні у судовому засіданні позивач та її представник не зазначали чи зверталися вони до державного реєстратора з відповідною заявою та яке рішення було прийнято за їх зверненням.

З урахуванням чого, позивачем не доведено, що у здійсненні даної реєстраційної дії було відмовлено, а отже не доведено підстави для звернення до суду з даною вимогою.

Слід відмітити, що суд не може підміняти інші державні органи та перебирати на себе їхні повноваження щодо вирішення питань, які за законом належать виключно до компетенції цих органів.

Щодо заяви представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Довгалюк К.С. про застосування строку позовної давності, суд зазначає наступне.

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Оскільки суд дійшов до висновку, що у задоволені позову слід відмовити за необґрунтованістю заявлених позовних вимог, суд не надає оцінку твердженням представника відповідача, викладеним у заяві про застосування спливу строку позовної давності.

При цьому суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України судові витрати по справі слід залишити за позивачем.

Керуючись ст.ст. 10,18,23,76,258,259,263-265,352,354 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа Департамент надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради про визнання недійсними договорів дарування, визнання недійсними свідоцтв про право власності в порядку спадкування за законом, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_4 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_5 .

Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 , РНОКПП: НОМЕР_6 .

Третя особа: Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, ЄДРПОУ 41210422, юридична адреса: 54001, м. Миколаїв, вул. Адміральська, буд. 20.

Головуючий суддя: І.О. Притуляк