Рішення № 137224082, 11.05.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

11.05.2026Справа № 910/15908/25

Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г, за участю секретаря судового засідання Літовки М.В., розглянув у відкритому судовому засіданні

справу № 910/15908/25

за позовом Заступника керівника Волинської обласної прокуратури

в інтересах держави в особі

Державної екологічної інспекції України у Волинській області

до 1) Волинської обласної ради

2) Громадської організації "Товариство мисливців та рибалок "Легіон"

3) Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України"

4) Філії "Поліський лісовий офіс" ДСГП "Ліси України"

про визнання незаконним рішення, недійсним договору та зобов`язання звільнити мисливські угіддя

За участю представників:

прокурор Скляр Д.Ю.

від позивача Дригуля Т.П.

від відповідача-1 Кузьмич Ю.В.

від відповідача-2 Гуріна Л.В.

від відповідача-3 Коваль С.В.

від відповідача-4 не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Господарського суду міста Києва звернувся Заступник керівника Волинської обласної прокуратури (прокурор) з позовом в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції України у Волинській області (далі - позивач, Інспекція) до Волинської обласної ради (далі - відповідач-1, Рада), Громадської організації "Товариство мисливців та рибалок "Легіон" (далі - відповідач-2, Організація), Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" (далі - відповідач-3, Підприємство), Філії "Поліський лісовий офіс" ДСГП "Ліси України" (далі - відповідач-4, Філія), в якому просить:

- визнати незаконним рішення Ради № 13/32 від 12.04.2017 «Про надання мисливських угідь у користування ГО «ТМР «Легіон» в частині надання мисливських угідь у користування ГО «ТМР «Легіон», які розташовані у кварталі 50, 55, 61, 64, 65 Холоневицького лісництва та кварталі 1 вид 1-6, 2, 4, 7, 12, 15-17, 20, 21 вид. 1-21, 22, 25, 26, 29, 30, 34-36, 43-46, 48, 54-57 Берестянського лісництва Філії;

- визнати недійсним договір № 3 про умови користування земельними ділянками лісового фонду для ведення мисливського господарства, укладений 21.12.2022 між Державним підприємством «Ківерцівське лісове господарство» (на даний час Філія) та Організацією, в частині мисливських угідь, які розташовані у кварталі 50, 55, 61, 64, 65 Холоневицького лісництва та кварталі 1 вид 1-6, 2, 4, 7, 12, 15-17, 20, 21 вид. 1-21, 22, 25, 26, 29, 30, 34-36, 43-46, 48, 54-57 Берестянського лісництва Філії;

- зобов`язати Організацію звільнити мисливські угіддя, які розташовані у кварталі 50, 55, 61, 64, 65 Холоневицького лісництва та кварталі 1 вид 1-6, 2, 4, 7, 12, 15-17, 20, 21 вид. 1-21, 22, 25, 26, 29, 30, 34-36, 43-46, 48, 54-57 Берестянського лісництва Філії.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.12.2025 вищевказану позовну заяву залишено без руху, а також встановлено прокурору строк на усунення недоліків позовної заяви п`ять днів з дня вручення цієї ухвали.

31.12.2025 від прокурора надійшла заява про усунення недоліків.

Ухвалою суду від 15.01.2026 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено проведення підготовчого засідання на 12.02.2026, встановлено строки для вчинення учасниками справи процесуальних дій.

29.01.2026 від Філії надійшов відзив на позовну заяву.

30.01.2026 від Ради надійшов відзив на позовну заяву.

30.01.2026 від Організації надійшов відзив на позовну заяву та клопотання про застосування судом наслідків спливу позовної давності.

30.01.2026 від Ради надійшло клопотання про застосування строків позовної давності.

02.02.2026 від Організації надійшло клопотання про участь представника в судовому засіданні 12.02.2026 та інших засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

03.02.2026 від Ради надійшло клопотання про участь її представника в судовому засіданні 12.02.2026 та інших засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою суду від 04.02.2026 клопотання Ради та Організації про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів задоволено.

06.02.2026 від Волинської обласної прокуратури надійшли заперечення на клопотання відповідача-1 та відповідача-2 про застосування строків позовної давності.

09.02.2026 від Філії надійшло клопотання про участь представника в судовому засіданні 12.02.2026 та інших засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

09.02.2026 від Інспекції надійшло клопотання про участь представника в судовому засіданні 12.02.2026 у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

09.02.2026 та 10.02.2026 від Волинської обласної прокуратури надійшла відповідь на відзив.

Ухвалою суду від 10.02.2026 клопотання Філії та Інспекції про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів задоволено.

10.02.2026 від Ради надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

11.02.2026 від Організації надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

12.02.2026 суд оголосив перерву в підготовчому засіданні до 02.03.2026.

13.02.2026 від Ради надійшли заперечення на відповідь на відзив.

13.02.2026 від Організації надійшли заперечення на відповідь на відзив.

26.02.2026 від Інспекції надійшло клопотання про проведення засідання за відсутності учасника справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.03.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 23.03.2026.

23.03.2026 від Організації до суду надійшла заява про врахування правової позиції Верховного Суду.

23.03.2026 від Волинської обласної прокуратури до суду надійшла заява про відкладення розгляду справи.

Суд протокольною ухвалою від 23.03.2026 задовольнив клопотання про відкладення та оголосив перерву в судовому засіданні до 09.04.2026.

30.03.2026 від Волинської обласної прокуратури до суду надійшли додаткові пояснення у справі.

09.04.2026 від Інспекції надійшла заява про проведення засідання за відсутності її представника.

У судовому засіданні 09.04.2026 було оголошено перерву до 30.04.2026.

У судовому засіданні 30.04.2026 було оголошено перерву до 11.05.2026.

У судове засідання 11.05.2026 представники відповідача-4 не з`явились. Про дату, час та місце проведення судового засідання сторони були повідомлені належним чином.

У судових засіданнях суд, заслухавши вступне слово представників учасників справи, з`ясувавши обставини, дослідив в порядку статей 209-210 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) докази у справі.

Після закінчення з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами суд перейшов до судових дебатів.

У судовому засіданні 11.05.2026 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення відповідно до статті 233 ГПК України.

Суд, відповідно до вимог статей 222-223 ГПК України, здійснював повне фіксування судового засідання технічними засобами та секретарем судового засідання велися протоколи судових засідань, які долучені до матеріалів справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзиви, відповіді на відзив, заперечення на відповідь на відзив, пояснення, тощо, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Прокурор вказує, що при виконанні Волинською обласною прокуратурою визначених статтею 131-1 Конституції України та статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» повноважень вивчено стан дотримання вимог законодавства у сфері охорони та раціонального використання територій та об`єктів природно-заповідного фонду та встановлені підстави для звернення до суду з цим позовом.

За змістом частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною третьою цієї норми прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

У разі відсутності суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

Аналіз положень частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.

"Неналежність захисту" може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166"б", від 23.10.2018 у справі № 906/240/18, від 01.11.2018 у справі № 910/18770/17, від 05.11.2018 у справі № 910/4345/18, від 30.01.2019 року у справі № 47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.

Також суд враховує рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охороні землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина четверта мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Доведення цих підстав здійснюється відповідно до вимог статей 74, 76, 77, 79 ГПК України шляхом подання належних, допустимих та достатніх доказів.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статті 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

У такому випадку суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

При цьому обставини дотримання прокурором установленої частинами третьою, четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 ГПК України, недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті.

Прокурор обґрунтовує звернення до суду з цим позовом, зокрема, таким.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» (далі - Закон) території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу.

Статтею 6 Закону передбачено, що території та об`єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність, підлягають комплексній охороні, порядок здійснення якої визначається положенням щодо кожної з таких територій чи об`єктів, яке відповідно до цього Закону та законодавства України про охорону пам`яток історії та культури затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері культури.

Згідно з частинами першою та другою статті 14 Закону режим територій та об`єктів природно-заповідного фонду - це сукупність науково обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об`єктів, характер допустимої діяльності на таких територіях та об`єктах, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів.

Режим територій та об`єктів природно-заповідного фонду визначається відповідно до цього Закону з урахуванням їх класифікації та цільового призначення.

Відповідно до статті 60 Закону охорона природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, а також регіональних ландшафтних парків, управління якими здійснюється спеціальними адміністраціями, покладається на служби їх охорони, які входять до складу служби державної охорони природно-заповідного фонду України. Положення про службу державної охорони природно-заповідного фонду України затверджується Кабінетом Міністрів України.

Охорона територій та об`єктів природно-заповідного фонду інших категорій покладається на підприємства, установи та організації, у віданні яких вони перебувають. У разі необхідності їх охорона може покладатися на служби державної охорони розташованих поблизу природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків та регіональних ландшафтних парків.

Органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевого самоврядування сприяють охороні й збереженню територій та об`єктів природно-заповідного фонду, виконанню покладених на них завдань.

Частиною першою статті 62 Закону державний контроль за додержанням режиму територій та об`єктів природно-заповідного фонду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів, посадовими особами служби державної охорони природно-заповідного фонду України та іншими уповноваженими законом державними органами.

Відповідно до приписів Положення про Державну екологічну інспекцію у Волинської області, затвердженого наказом Державної екологічної інспекції України від 01.03.2023 №57, Інспекція (пункти 2, 6 розділу ІІ) є належним позивачем у спірних правовідносин, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеної у постанові від 18.11.2025 у справі № 910/16322/24.

Волинська обласна прокуратура листом від 10.10.2024 повідомила Інспекцію про виявлені порушення та з`ясовала питання щодо реалізації наданих законом повноважень, а саме про те, чи вживалися Інспекцією заходи, у тому числі шляхом звернення до суду з позовом.

Інспекція листом від 25.10.2024 повідомила прокуратуру про те, що Інспекцією винесено вимогу голові Ради щодо скасування рішення від 12.04.2017 № 13/13.

Втім, Інспекція не вчинила дій щодо звернення з відповідним позовом до суду.

03.12.2025 прокуратура скерувала Інспекції листа щодо порушень режиму територій та об`єктів природно-заповідного фонду при наданні мисливських угідь у користування.

Інспекція листом від 17.12.2025 повідомила прокуратуру про те, що нею не вживалися заходи, у тому числі шляхом звернення до суду.

Прокуратура на виконання вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» листом від 10.10.2025 № 12-652вих-24 та від 03.12.2025 № 12-828вих-25 повідомила Інспекцію про наявність підстав для захисту інтересів держави.

З огляду на викладене вище, прокурор мотивовав та підтвердив наявність підстав для звернення з цим позовом до суду в інтересах держави в особі Інспекції та дотримання приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Так, прокурор просить суд про таке:

- визнати незаконним рішення Ради від 12.04.2017 № 13/32 «Про надання мисливських угідь у користування ГО «ТМР «Легіон», які розташовані у кварталі 50, 55, 61, 64, 65 Холоневицького лісництва та кварталі 1 вид 1-6, 2, 4, 7, 12, 15-17, 20, 21 вид. 1-21, 22, 25, 26, 29, 30, 34-36, 43-46, 48, 54-57 Берестянського лісництва філії «Поліський лісовий офіс» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України»;

- визнати недійсним договір № 3 про умови користування земельними ділянками лісового фонду для ведення мисливського господарства, укладений 21.12.2022 Державним підприємством «Ківерцівське лісове господарство» (на даний час Філія) та Організацією (далі - Договір);

- зобов`язати Організацію звільнити мисливські угіддя, які розташовані у кварталі 50, 55, 61, 64, 65 Холоневицького лісництва та кварталі 1 вид 1-6, 2, 4, 7, 12, 15-17, 20, 21 вид. 1-21, 22, 25, 26, 29, 30, 34-36, 43-46, 48, 54-57 Берестянського лісництва Філії.

Узагальнено позовні вимоги обґрунтовані тим, що до складу мисливських угідь Організації було передано об`єкти природно-заповідного фонду, а саме території ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Кормин» та заповідного урочища місцевого значення «Цуманська пуща».

Прокурор вважає, що такі дії відповідачів призвели до порушення вимог законодавства щодо використання території та об`єктів природно-заповідного фонду.

Відповідачі-1, 2, 4 заперечили проти задоволення позовних вимог, вказуючи на їх необґрунтованість.

Також Радою та Організацією було заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності.

Статтею 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України), а спливає у відповідні місяць та число останнього року строку, якщо строк визначений роками (частина перша статті 254 ЦК України).

В абзаці першому та п`ятому підпункту 2.1 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» (далі - Постанова № 10) зазначено, що частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Посилання сторони на сплив позовної давності в процесі касаційного перегляду судового рішення не вважається такою заявою.

Пунктом 2.2 Постанови № 10 визначено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Стосовно прийняття спірного рішення відповідачем-1 слід зазначити таке.

Відповідно до частини другої статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях питання, віднесені до їх компетенції цим та іншими законами.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» до повноважень обласних рад належить вирішення питань щодо надання мисливських угідь у користування.

Відповідно до статті 22 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» мисливські угіддя для ведення мисливського господарства надаються у користування обласними радами.

Рішенням від 12.04.2017 № 13/32 «Про надання мисливських угідь у користування ГО «ТМР "Легіон"» передбачено, зокрема таке:

- надати Організації у користування мисливські угіддя на території Ківерцівського району площею 12 061 га терміном на 25 років;

- Волинському обласному управлінню лісового та мисливського господарства укласти договір про умови ведення мисливського господарства з Організацією;

- Організації відмежувати територію мисливського господарства; нанести на планово-картографічні матеріали всі об`єкти природно-заповідного фонду. Заповідні території, полювання на яких відповідно до Положення про них заборонено, віднести до відтворювальних ділянок, забезпечити проведення необхідних біотехнічних та охоронних заходів, спрямованих на покращення існування, природне відтворення та раціональне використання державного мисливського фонду.

Відповідно до додатку до спірного рішення до Переліку мисливських угідь, що надаються для ведення мисливського господарства Організації, увійшли лісові угіддя ДП «Цуманське лісове господарство», а саме: Берестянське лісництво - квартали № 1-57 (5 901 га); Холоневицьке лісництво - квартали № 1-65 (6 160 га).

У подальшому 21.12.2022 Державним підприємством «Ківерцівське лісове господарство» (на даний час Філія) та Організацією (Користувач) було укладено Договір, відповідно до умов якого Користувач, зокрема, зобов`язався: виконувати біотехнічні заходи, виділяти земельні ділянки для охорони і відтворення мисливських тварин не менше 20 відсотків площі угідь, на яких полювання забороняється; на територіях природно- заповідного фонду проводити повний комплекс біотехнічних заходів та охорону мисливської фауни; забезпечувати проведення комплексних заходів, спрямованих на охорону і відтворення; здійснювати охорону державного мисливського фонду; дотримуватись режиму охорони тварин, занесених до Червоної книги України і включених до переліків видів тварин, які підлягають особливій охороні у межах наданих у користування мисливських угідь; здійснювати заходи щодо виконання загальнодержавних і місцевих екологічних програм з питань охорони тваринного світу; виконувати інші обов`язки щодо охорони і використання об`єктів тваринного світу та користування мисливськими угіддями відповідно до чинного законодавства.

Закон України «Про мисливське господарство та полювання» передбачає необхідність надання користувачеві мисливських угідь площею не менше 3 тисячі гектарів (стаття 22), в цьому випадку, як вбачається зі спірного Рішення та Договору, Організації надано 12 061 га.

Статтею 27 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» передбачено, що з метою охорони та відтворення мисливських тварин користувачі в межах своїх мисливських угідь виділяють не менш як 20 відсотків площі угідь, на яких полювання забороняється. Порядок визначення територій для цієї мети встановлюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону території та об`єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.

Встановлені частиною першою цієї статті основні види використання, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об`єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об`єктів.

Згідно зі статтею 30 Закону на території заповідних урочищ забороняються всі види рубок, у тому числі санітарні, рубки формування і оздоровлення лісів, видалення захаращеності та будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах, включених до їх складу, відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників.

Зі змісту спірного рішення Ради вбачається відсутність посилання на те, що угіддя були надані для будь-якої діяльності, що порушує природні процеси, а навпаки рішення містить обмеження для ведення мисливського господарства, які спрямовані на забезпечення дотримання режиму природно-заповідного фонду. Ці обмеження включають заборону певних видів діяльності, що можуть негативно вплинути на природне середовище.

Відповідно до статті 20 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» з метою раціонального використання мисливських тварин, охорони диких тварин, а також середовища їх перебування забороняється полювання в заборонених для цього місцях, а саме на відтворювальних ділянках (крім відстрілу і відлову хижих та шкідливих тварин).

Слід зазначити, що у листі Волинської обласної державної адміністрації від 10.02.2016 № 842/28/2-16 було погоджено матеріали про надання у користування спірних мисливських угідь та вказано, що на територіях мисливських угідь знаходяться території та об`єкти природно-заповідного фонду області, полювання на яких забороняється або обмежується, що необхідно врахувати при проведенні мисливського впорядкування.

Крім того, до прийняття Радою спірного рішення від Державного агентства лісових ресурсів України надійшло подання від 12.05.2016 № 03-11/2785-116 про надання у користування мисливських угідь на території Ківерцівського району Волинської області Організації площею 10 120 га та площею 1 941 га не менше як на 15 років.

Означеними вище листом та поданням визнано за можливе надати відповідачу-2 під мисливські угіддя території за умови їх використання виключно як відтворювальних ділянок, на території яких полювання забороняється, а відтак, забезпечується охорона та відтворення мисливських тварин.

З огляду на викладене, надання Організації під мисливські угіддя територій об`єктів природно-заповідного фонду, а саме ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Кормин» та заповідного урочища місцевого значення «Цуманська пуща», не свідчить про те, що Рада діяла всупереч вимогам Закону України «Про мисливське господарство та полювання», оскільки відповідач-1 чітко вимагав створення відтворювальних ділянок виключно за рахунок мисливських угідь.

Суд погоджується з доводами відповідача-1 про те, що Закон України «Про мисливське господарство та полювання» не містить заборони передачі мисливських угідь в межах об`єктів природно-заповідного фонду в користування, а окремі норми цього Закону навпаки свідчать про можливість передачі зазначених територій в користування для мисливських потреб, зокрема:

- заборона полювання, а не ведення мисливського господарства, на територіях та об`єктах природно-заповідного фонду, де це заборонено відповідно до положень про них, на відтворювальних ділянках (крім відстрілу і відлову хижих та шкідливих тварин) [стаття 20];

- здійснення селекційного та вибіркового діагностичного відстрілу мисливських тварин для ветеринарно-санітарної експертизи в межах територій та об`єктів природно-заповідного фонду - за дозволом обласних, Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій, за письмовою заявою користувача мисливських угідь (стаття 32);

- здійснення відстрілу та відлову вовків, бродячих собак і котів, сірих ворон в межах територій та об`єктів природно-заповідного фонду - за дозволом обласних, Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій, за письмовою заявою користувача мисливських угідь (стаття 33);

- надання повноважень посадовим особам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства права вільно відвідувати території та об`єкти природно-заповідного фонду з метою здійснення нагляду за дотриманням вимог законодавства про охорону тваринного світу, ведення мисливського господарства та здійснення полювання (стаття 39).

Прокуратура наголошує, що на територіях заповідних урочищ забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах, включених до їх складу, відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників.

Разом з тим, території та об`єкти природно-заповідного фонду відповідно до частини першої статті 9 Закону можуть використовуватися у природоохоронних, науково-дослідних, оздоровчих та інших рекреаційних цілях, освітньо-виховних цілях, а також для потреб моніторингу навколишнього середовища.

Згідно зі статтею 30 Закону на території заповідних урочищ забороняються всі види рубок, у тому числі санітарні, рубки формування і оздоровлення лісів, видалення захаращеності та будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах, включених до їх складу, відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників.

Оголошення заповідних урочищ провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів у їх власників або користувачів. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів, оголошених заповідними урочищами, беруть на себе зобов`язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

З огляду на викладене, у Законі чітко перелічено перелік заборон на території заповідних урочищ, серед яких мисливство відсутнє. Встановлені вимоги передбачають лише необхідність дотримання режиму охорони та збереження об`єктів, нездійснення діяльності, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах.

Слід зазначити, що прокурором не наведено та не підтверджено доказами того, що Організація як користувач мисливських угідь вчиняє будь-які порушення чи здійснює протиправну діяльність, використовуючи угіддя отримані на підставі спірного рішення та Договору у користування.

Прокуратурою не подано жодного належного, достовірного, достатнього та вірогідного доказу, який би підтверджував порушення Організацією приписів Закону, зокрема, здійснення полювання на території заповідного урочища місцевого значення чи ландшафтного заказника.

Також слід зазначити, що прокурором не надано доказів на підтвердження порушення Організацією умов Договору.

Отже, прокурором не доведено наявність підстав для визнання незаконним спірного рішення Ради в частині надання мисливських угідь у користування Організації, а тому у задоволенні позову в цій частині слід відмовити.

Що ж до вимог про визнання недійсним Договору та зобов`язання звільнити мисливські угіддя, то такі вимоги як похідні також не підлягають задоволенню.

Суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні ЄСПЛ «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

При цьому суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже вони не спростовують встановлених судом обставин та не впливають на результат прийнятого рішення.

Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин, враховуючи подані учасниками справи докази, які оцінені судом у порядку статті 86 ГПК України, у задоволенні позову слід відмовити повністю.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, ураховуючи те, що прокурором не доведено його обґрунтованість, то обставини наявності/відсутності спливу позовної давності у цій справі не встановлюються.

За приписами статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору слід покласти на прокуратуру.

Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 09.06.2026.

Суддя О.Г. Удалова