Рішення № 137212084, 19.05.2026, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.05.2026 Справа № 914/3024/25

Суддя Господарського суду Львівської області Король М.Р., за участі секретаря судового засідання Щерби О.Б., розглянувши справу

за позовом Заступника керівника Франківської окружної прокуратури м.Львова в інтересах держави в особі:

позивача: Львівської міської ради

до відповідача: Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Автосвіт»

про: витребування земельної ділянки з незаконного володіння

представники

прокурор: Машталяр Ю.А.,

позивача: Коржевич У.Ф.,

відповідача: Медвідь Ю.А.,

ВСТАНОВИВ

29.09.2025р. на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Заступника керівника Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі: позивача: Львівської міської ради до відповідача: Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Автосвіт» про витребування земельної ділянки з незаконного володіння.

Хід розгляду справи відображено в ухвалах суду та протоколах судових засідань.

20.10.2025р. через систему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.№27801/25).

24.10.2025р. через систему «Електронний суд» від позивача надійшла відповідь відзив на позов (вх.№28595/25).

18.11.2025р. від відповідача через систему «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення у справі (вх.№30814/25).

Відповідачем заявлені клопотання про залишення позову без руху, які викладено у заяві вх.№27740/25 від 20.10.2025р., у запереченні на відповідь на відзив вх.№28641/25 від 29.10.2025р, у додаткових письмових поясненнях вх.№1133/26 від 14.01.2026р, які обгрунтовано, зокрема, тим, що прокурору необхідно, з урахуванням експертно-грошової оцінки земельної ділянки, здійсненої в порядку визначеному законом, чинної на дату подання позовної заяви, здійснити оплату судового збору відповідно до вартості спірного майна та надати суду належні докази такої оплати.

21.10.2025р. прокурор у поданих письмових запереченнях (вх.№28026/25) заперечив щодо клопотання про залишення позову без руху, за змістом яких вважає, що підстави для залишення позовної заяви відсутні, так як позов подано із дотриманням вимог чинного законодавства.

Відповідачем також було заявлено клопотання, викладене у відзиві вх.№27801/25 від 20.10.2025р., про залишення позову без розгляду.

Так, відповідач просить залишити без розгляду позов керівника Франківської окружної прокуратури м. Львова Львівської області в інтересах держави в особі Львівської міської ради на підставі пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК України, у зв`язку з відсутністю повноважень прокурора на звернення до суду. Також, залишити без розгляду позов керівника Франківської окружної прокуратури м. Львова Львівської області в інтересах держави в особі Львівської міської ради на підставі пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК України у зв`язку з відсутністю процесуальної дієздатності Львівської міської ради.

Прокурор та представник позивача заперечили ці клопотання, як безпідставні та необгрунтовані.

21.01.2026р. від прокурора через систему «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення у справі (вх.№1955/26).

25.02.2026р. суд постановив ухвалу відповідно до якої ухвалив: відмовити у задоволенні клопотання (викладеного у заяві вх.№27740/25 від 20.10.2025р., у запереченні на відповідь на відзив вх.№28641/25 від 29.10.2025р, у додаткових письмових поясненнях вх.№1133/26 від 14.01.2026р) про залишення позовної заяви без руху; відмовити у задоволенні клопотання (викладеного у відзиві вх.№27801/25 від 20.10.2025р.) про залишення позову без розгляду.

27.02.2026р. від прокурора через систему «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення у справі (вх.№2827/26).

04.03.2026р. від відповідача через систему «Електронний суд» надійшли заперечення на додаткові пояснення прокурора у справі (вх.№6342/26).

05.03.2026р. від відповідача через систему «Електронний суд» надійшло клопотання про зупинення розгляду справи (вх.№983/26).

05.03.2026р. протокольною ухвалою суд ухвалив, зокрема, відмовити у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі; закрити підготовче провадження та призначити справи до розгляду по суті на 01.04.2026р.

Як вказав відповідач, розгляд справи №914/3024/25 є об`єктивно неможливим до завершення розгляду справи №640/15962/20, у межах якої вирішується питання про законність включення Рясне-Руської сільської ради до складу Львівської об`єднаної територіальної громади із центром у м.Львів. У разі встановлення, що Рясне-Руську сільську раду незаконно віднесено до складу Львівської ОТГ, то позивач у справі №914/3024/25 не є правонаступником відповідної сільської ради, а отже прокурор звернувся до суду в інтересах не того органу місцевого самоврядування, у власності якого, за твердження прокурора, перебуває спірна земельна ділянка.

Прокурор та представник позивача просили відмовити у задоволенні вказаного клопотання.

Надаючи оцінку доводам відповідача, суд звертається до припису пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК України, згідно із яким суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Зупинення провадження у справі це тимчасове припинення всіх процесуальних дій у справі, що викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу, і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення судом обставин, підстав, фактів тощо, що не можуть бути з`ясовані та встановлені у даному процесі, проте які мають значення для справи, провадження у якій зупинене.

Під неможливістю розгляду цієї справи слід розуміти неможливість для цього господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Пов`язаною із цією справою є така інша справа, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання та оцінку доказів у цій справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиційне значення (частини 4, 6 статті 75 ГПК України).

Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі, господарський суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний з`ясовувати: 1) як пов`язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом; 2) чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.08.2022р. у справі №908/2287/17.

Зупинення провадження у справі, на відміну від відкладення розгляду справи, здійснюється без зазначення строку, до усунення обставин (до вирішення іншої справи; до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі), які зумовили зупинення провадження, тому провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього (правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 15.05.2019р. у справі №904/3935/18, від 10.06.2019р. у справі №914/1983/17 та від 16.01.2020р. у справі №908/1188/19).

Суд наголошує на тому, що необхідність у зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у даній справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто, між двома справами, що розглядаються, повинні існувати тісний матеріально-правовий зв`язок, а факти, встановлені в одній із справ, будуть мати преюдиціальне значення для іншої справи. Отже, підставою для зупинення провадження у справі є не лише існування іншої справи на розгляді в суді та припущення про те, що рішення в ній має значення для справи, що розглядається, а саме неможливість її розгляду до вирішення іншої справи.

Проаналізувавши зміст клопотання відповідача, суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення, з огляду на наступне.

З матеріалів справи слідує, що предметом даного позову є матеріально-правова вимога прокурора про витребування з незаконного володіння відповідача у комунальну власність Львівської міської ради земельної ділянки.

Як на підставу позовних вимог прокурор, зокрема, посилається на те, що Львівська міська рада є власником спірної земельної ділянки, оскільки така знаходиться у межах території м. Львова.

У свою чергу, предметом позову у справі №640/15962/20, яка перебуває у провадженні Київського окружного адміністративного суду, є матеріально-правові вимоги Рясне-Руської сільської ради до Кабінету Міністрів України про:

- визнання протиправним та скасування розпорядження Кабінету Міністрів України №624-р від 27.05.2020р. «Про затвердження перспективного плану формування територій громад Львівської області» в частині включення Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області до складу Львівської ОТГ;

- визнання протиправним та скасування розпорядження Кабінету Міністрів України №718-р від 12.06.2020р. «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Львівської області» в частині включення Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області до складу Львівської ОТГ з адміністративним центром у м. Львів.

За змістом статті 265 КАС України, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Так, у постанові Верховного Суду від 23.03.2023р. у справі №640/6699/20 вказано, що положення процесуального законодавства містять імперативне положення, яким по суті визначено повноваження суду при розгляді справи про визнання протиправним та скасування нормативно-правового акту та яке передбачає, що відповідний нормативно-правовий акт може бути визнаний нечинним відповідним рішенням суду лише з моменту набрання ним законної сили.

Відтак, Розпорядження КМУ №624-р від 27.05.2020р. та №718-р від 12.06.2020р., які оскаржуються у справі №640/15962/20 втратять чинність лише з моменту набрання законної сили рішенням суду у вказаній справі, якщо судом буде прийняте рішення про задоволення позову. Станом на момент розгляду справи №914/3024/25, вказані розпорядження є чинними.

Наведене свідчить, що ухвалення рішення у даній справі є можливим до ухвалення судового рішення у справі №640/15962/20. Будь-яких інших підстав, які б підтверджували факт необхідності зупинення провадження у цій справі, відповідачем наведено не було.

Відтак, підстави для зупинення провадження у справі та задоволення клопотання відповідача про зупинення провадження у даній справі відсутні.

01.04.2026р. від відповідача через систему «Електронний суд» надійшло клопотання про відкладення розгляду справи (вх.№9296/26).

27.04.2026р. від відповідача через систему «Електронний суд» надійшло клопотання про зупинення розгляду справи (вх.№1919/26).

29.04.2026р. протокольною ухвалою суд ухвалив, зокрема, залишити без розгляду клопотання про зупинення провадження у справі.

Суд зауважує, що справа №914/3024/25 перебуває на стадії розгляду справи по суті та згідно з ч. 3 ст.195 ГПК України провадження у справі на стадії її розгляду по суті зупиняється тільки з підстав, встановлених пунктами 1-31 частини першої статті 227 та пунктом 1 частини першої статті 228 цього Кодексу.

З огляду на зазначені норми, враховуючи, що відповідач просить зупинити провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 227 ГПК, що не передбачено на стадії розгляду справи по суті, суд прийшов до висновку про залишення такого клопотання без розгляду.

Предмет, підстави та суть спору:

Предметом позову є витребування із незаконного володіння відповідача на користь держави в особі Львівської міської ради земельної ділянки з кадастровим номером 4610137500:11:016:0088, площею 0,4915 га.

Підставою позову є, на думку прокурора, факт протиправного вибуття земельної ділянки із комунальної власності, що призводить до заподіяння шкоди інтересам територіальної громади.

Отже, спір виник у зв`язку із тим, що, за твердженням прокурора, в даному випадку мало місце порушення ст. ст. 41, 116, 118, 121, 123, 134 Земельного кодексу України при набутті відповідачем у власність спірної земельної ділянки.

Позиція прокурора:

Позовні вимоги обгрунтовано тим, що спірна земельна ділянка хоча і була передана у власність Рясне-Руської сільської ради, однак це не змінило факт її місцезнаходження в межах території м. Львова, що підтверджується і Генпланом м. Львова, і самою радою в рішеннях Рясне-Руської сільської ради № 4830, 4829, 4828, 4827, 4826 від 12.11.2020р. «Про передачу у власність ОК «Гаражно-будівельний кооператив «Автосвіт» земельних ділянок» і кадастровими номерами земельних ділянок, і тим, що первинно вказаними земельними ділянками розпорядилась саме Львівська міська рада, що ніким оскаржено не було.

Прокурор зазначає про те, що відповідно до містобудівної документації м.Львова, а саме Генплану м. Львова, територія, на якій розміщена спірна земельна ділянка, відноситься до території багатоповерхової житлової забудови. В межі діючого генплану с.Рясне-Руська Яворівського району спірна земельна ділянка не входила, відтак і план зонування та детальний план території розроблені не були. Відтак, за твердженням прокурора, набуття ОК «ГБК «Автосвіт» права власності на земельну ділянку відбулось всупереч ст. 41 Земельного кодексу України, за відсутності такої можливості у затвердженій містобудівній документації.

Звертає увагу на те, що рішеннями Рясне-Руської сільської ради № 4830, 4829, 4828, 4827, 4826 від 12.11.2020р., відповідачу передано у власність земельні ділянки за категорією земель землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, яким присвоєно код КВЦПЗ 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства, що прямо суперечить ст. 41 Земельного кодексу України.

Крім того, як ствердив прокурор, за його аналізом положень установчого документа відповідача - обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Автосвіт», встановлено, що останній не має на меті здійснення виключно гаражного будівництва для забезпечення потреб його членів, а є юридичною особою, створеною з метою отримання прибутку.

Вважає, що у даному випадку, наявні підстави для заявлення позовної вимоги про витребування майна (земельної ділянки) з незаконного володіння ОК «ГБК «Автосвіт», на підставі ст.387 ЦК України, оскільки спрямовуватиметься на поновлення порушеного права власника Львівської міської територіальної громади.

Позиція позивача:

Позовні вимоги підтримує.

Вважає, що дії відповідача є доказом недобросовісної поведінки, оскільки в жодному

випадку отримані земельні ділянки зазначеною площею не можуть задовільняти потреби трьох осіб на будівництво та обслуговування гаражів.

Позиція відповідача:

Вважає, що спірна земельна ділянка була передана у комунальну власність Рясне-Руської сільської ради на законних підставах відповідно до адміністративних рішень органів державної влади і на момент ухвалення рішення про передачу земельних ділянок ОК «ГБК «Автосвіт» (12.11.2020р.), спірна земельна ділянка вже близько року перебувала в комунальній власності Рясне-Руської сільської ради на підставі розпорядчих актів Львівської обласної державної адміністрації та Рясне-Руської сільської ради, а також зареєстрованого речового права на майно.

Тому, як зазначає відповідач, звертаючись із заявою про надання земельної ділянки, мав усі законні підстави вважати, що Рясне-Руська сільська рада є належним суб`єктом повноважень, а передача відбувається з дотриманням встановленого законом порядку. Спростування законності відповідного правового титулу, на переконання відповідача, лише на підставі територіального сумніву щодо фактичного розташування ділянки (м. Львів чи село Рясне-Руське) не може вважатися належною та достатньою підставою для витребування майна у добросовісного набувача.

Зазначено про те, що спірна земельна ділянка на момент її передачі у власність перебувала у комунальній власності територіальної громади Рясне-Руської сільської ради на підставі належним чином прийнятих та реалізованих актів органів публічної влади, тому право відповідача виникло за умов прозорості, відкритості та з дотримання встановлених процедур.

Стверджено про те, що жодним нормативно-правовим актом не заборонено надання земельної ділянки кооперативу у власність для будівництва гаражів за рахунок (категорії) земель транспорту з КВЦПЗ 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства. Навпаки, як зазначено, згідно вказаного класифікатора на землях транспорту передбачено території автостоянок і гаражів з КВЦПЗ 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства.

Вважає, висновок прокурора про те, що гаражно-будівельним кооперативам, в порядку ст. 41 Земельного кодексу України земельні ділянки можуть надаватись лише для гаражного будівництва і лише з цільовим призначенням землі житлової та громадської забудови не відповідає вимогам земельного законодавства та практиці Верховного Суду.

На думку відповідача, застосування ч. 3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» до будь-якої передачі земельної ділянки без чіткої ідентифікації того, чи йдеться дійсно про «містобудівні потреби», є довільним і суперечить принципу правової визначеності, який є складовою принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України).

Оскільки законодавцем не визначено, що саме слід розуміти під «містобудівними потребами», а також законодавець не відніс до них передачу земель для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства (КВЦПЗ 12.04), застосування цієї норми у спірних правовідносинах є неправомірним.

Функціональне призначення спірної земельної ділянки, на думку відповідача, не є «містобудівними потребами» у розумінні ч. 3 ст. 24 Закону.

Вказаує на те, що позивач не наводить і не долучає жодного належного доказу, який би підтверджував факт офіційного включення спірної земельної ділянки до меж міста Львова до моменту її передачі у власність відповідачу. Навпаки, правовстановлюючі документи, у тому числі рішення органів місцевого самоврядування та дані Державного земельного кадастру підтверджують, що земельна ділянка перебувала у складі земель Рясне-Руської сільської ради. Відповідно, виключне право розпоряджатися такою ділянкою мала саме Рясне-Руська сільська рада, а не Львівська міська рада.

Як зазначено відповідачем, ні генеральний план, ні відображення земельної ділянки на його картографічних матеріалах не є правовстановлюючими документами, здатними змінювати або підтверджувати межі населеного пункту чи правовий режим земельної ділянки.

Таким чином, вважає, що на час прийняття рішення, Рясне-Руська сільська рада діяла у межах наданих їй законом повноважень, розпоряджаючись комунальною землею своєї територіальної громади. Містобудівна документація м. Львова генеральний план, план зонування території чи інші локальні акти не могли поширювати свою дію на спірну земельну ділянку, а відтак не можуть бути підставою для визнання недійсним правового титулу відповідача чи стати підставою для втручання у його право на майно, шляхом його витребування.

Також, вважає помилковим та таким, що суперечить вимогам законодавства та статутним документам кооперативу, твердження позивача про те, що ОК ГБК «Автосвіт» створений не з метою гаражного будівництва, а з метою отримання прибутку.

Звертає увагу суду на свої правомірні очікування в даному випадку, вважає себе добросовісним набувачем.

В цілому, вважає, що спосіб захисту у даному випадку є неналежним.

Також, за твердженням відповідача, оскільки орган місцевого самоврядування є безпосереднім джерелом порушення, його участь у процесі виключно в ролі позивача у справі суперечить принципу процесуальної рівності сторін і є процесуальним порушенням.

Заявив про сплив строку позовної давності, яку просить застосувати у спірному випадку.

Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді:

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» визначені підстави представництва прокурором інтересів держави в суді, а саме, у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Частиною 1 статті 24 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору України, його першому заступнику та заступникам, керівникам регіональних та місцевих прокуратур, їх першим заступникам та заступникам, прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Повноваження прокурорів, передбачені цією статтею, здійснюються виключно на підставах та в межах, передбачених процесуальним законодавством (ч.7 ст.24 Закону України «Про прокуратуру»).

Відповідно до частин 3-5 статті 53 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф. В. проти Франції» (F. W. v. France) від 31.03.2005р., заява № 61517/00, пункт 27).

Водночас ЄСПЛ звертав увагу також на категорії справ, у яких підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009р., заява №42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 №1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не стосуються сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечення обмеження повноважень і функцій прокурорів сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему здійснення кримінального правосуддя, водночас для виконання будь-яких інших функцій має бути засновано окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Зважаючи на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким має бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Так, відповідно до частини 1, абзацу 1 частини 3 та абзацу 1 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суд.

Аналіз наведених законодавчих положень дає підстави для висновку, що виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».

В Основному Законі та ординарних законах не наведено переліку випадків, за яких прокурор здійснює представництво в суді, однак визначено критерії для оцінки орієнтири та умови, коли таке представництво є можливим.

Наявність інтересу і необхідність його захисту повинні базуватися на справедливих підставах, які мають бути об`єктивно обґрунтовані (доведені) і мати законну мету. Право на здійснення представництва інтересів держави у суді не є статичним, тобто не обмежується тільки зазначенням того, у чиїх інтересах діє прокурор, а спонукає і зобов`язує обґрунтовувати наявності права на таке представництво або, інакше кажучи, вимагає пояснити (засвідчити, аргументувати), чому в інтересах держави звертається саме прокурор. Знову ж таки, це має бути засновано на підставах, за якими можна виявити (простежити) інтерес того, на захист якого відбувається звернення до суду, і водночас ситуацію у динаміці, коли суб`єкт правовідносин, в інтересах якого діє прокурор, неспроможний самостійно реалізувати своє право на судовий захист.

Для представництва у суді інтересів держави прокурор за законом має визначити та описати не просто передумови спору, який потребує судового вирішення, а й виокремити ті ознаки, за якими його можна вважати винятком, повинен зазначити, що відбулося порушення або є загроза порушення економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

В даному випадку, як зазначив прокурор у позовній заяві, незаконне вибуття спірної земельної ділянки із комунальної власності у приватну, безумовно становить суспільний інтерес.

Згідно з ст.5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Статтею 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (зі змінами та доповненнями) визначено статус сільських, селищних, міських рад, як органів місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з ч.ч.1, 9 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Сільські, селищні, міські ради мають печатки із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, рахунки в установах банків України.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи (ч.1 ст.11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

За ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

При цьому, враховуючи вимоги ст.19 Конституції України, територіальна громада м. Львова, як власник земельної ділянки делегує Львівській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто воля територіальної громади, як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Таким чином, Львівська міська рада є органом, уповноваженим державою здійснювати повноваження у спірних правовідносинах.

Підставою для представництва інтересів держави у даному випадку є бездіяльність Львівської міської ради та суспільну важливість повернення землі до комунальної власності та відновлення законності під час вирішення суспільно важливого та соціально значущого питання - розпорядження землями значної площі в межах міста, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу.

Так, листом на адресу Львівської міської ради №?14.51/04-14-4343вих-25 від 10.06.2025р. Франківська окружна прокуратура м.Львова повідомила про порушення інтересів територіальної громади м. Львова внаслідок протиправного набуття у власність Обслуговуючим кооперативом «Гаражно - будівельний кооператив «Автосвіт» земельної ділянки, кадастровий номер 4610137500:11:016:0088.

У відповідь, Юридичним департаментом Львівської міської ради у листі №2901-вих-90438 від 22.06.2025р. надано інформацію про те, що Львівська міська рада позбавлена можливості виступати самостійним позивачем у судових справах із позовними вимогами про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, які вибули з власності територіальної громади на підставі рішень Рясне-Руської сільської ради.

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020р. у справі №912/2385/18 невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Таким чином, міська рада самоусунулася від покладених на неї повноважень у сфері земельних правовідносин, до цього часу не вжито заходів цивільно-правового характеру шляхом звернення до суду про витребування від відповідача земельної ділянки, чим порушуються інтереси Львівської міської територіальної громади, та як наслідок й інтересів держави в цілому.

Відтак, прокурором здійснені всі можливі заходи щодо повідомлення уповноваженого органу про виявлені порушення законодавства та можливості захистити інтереси територіальної громади в судовому порядку.

За таких умов, бездіяльність уповноваженого державного органу щодо звернення до суду з позовом вказує на нездійснення цим органом захисту інтересів держави та є підставою для представництва прокурором в суді інтересів держави в даному випадку.

У постанові від 26.05.2020р. у справі №912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду, надаючи висновок щодо застосування приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру», вказала, що звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме, подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися, як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави тощо), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

З огляду на зазначене, звертаючись до суду із цим позовом, прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та статті 53 ГПК України, обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави в суді та визначив, у чому саме полягає порушення інтересів держави.

Враховуючи вищевикладене та контекст обгрунтування позову, суд погоджується з доводами прокурора про необхідність у даній справі здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

За результатами дослідження поданих доказів та матеріалів справи, пояснень учасників справи, суд встановив наступне:

14.02.2019р. Львівською міською радою беручи до уваги ухвали міської ради від 16.11.2017р. №2588 «Про затвердження меморандуму про порозуміння між Львівською міською радою та Рясне-Руською сільською радою» та від 07.12.2017р. №2677 «Про внесення змін до ухвал міської ради від 14.07.2015р. №4968 та від 01.10.2015р. №5143», звернення Рясне-Руської сільської ради Яворівського району від 17.12.2018р. №1132, прийнято ухвалу №4647 від 14.02.2019р. «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації частини земель міста Львова», згідно з якою затверджено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації частини земель міста Львова орієнтовною площею 209,0 га (території, які межують з Рясне-Руською сільською радою), у тому числі земельної ділянки №1 площею 26, 5865 га (кадастровий номер 4610137500:11:016:0001), у тому числі площею 5, 5847 га у межах червоних ліній вулиці, (код КВЦПЗ 16.00 землі запасу) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (п.1.1).

Пунктом 3 вказаної ухвали вирішено передати зазначену у пункті, зокрема 1.1 цієї ухвали, земельну ділянку №1, площею 26, 5865 га (кадастровий номер 4610137500:11:016:0001) комунальної власності Львівської міської ради до земель державної власності та пунктом 5 - рекомендувати Львівській обласній державній адміністрації розглянути питання прийняття зазначених земельних ділянок у державну власність з подальшою передачею цих земель у комунальну власність територіальної громади Рясне-Руської сільської ради Яворівського району.

Згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 19.03.2019р. зареєстровано право комунальної власності Львівської міської ради на земельну ділянку за кадастровим №4610137500:11:016:0001.

Розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 23.08.2019р. №916/0/5-19 «Про прийняття земельних ділянок комунальної власності у державну власність», до земель державної власності із земель комунальної власності Львівської міської ради прийнято, зокрема, земельну ділянку, площею 26, 5865 га (кадастровий номер 4610137500:11:016:0001, КВЦПЗ - 16.00).

Згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 29.11.2019р. зареєстровано право державної власності за Львівською обласною державною адміністрацією на земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0001.

Розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 15.12.2019р. №1483/0/5-19 «Про передачу земельних ділянок з державної власності у комунальну власність», передано до земель комунальної власності Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області земельні ділянки державної власності, серед яких, зокрема, земельна ділянка, кадастровий номер 4610137500:11:016:0001.

Рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області від 18.12.2019р. №3365 «Про прийняття земельних ділянок у комунальну власність» прийнято у комунальну власність, зокрема, земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0001.

19.12.2019р. зареєстровано право комунальної власності Рясне-Руської сільської ради на земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:11:016:0001.

03.01.2020р. Рясне-Руською сільською радою Яворівського району Львівської області прийнято рішення №3432 «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (при поділі)», яким надано дозвіл, зокрема, на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки кадастровий номер 4610137500:11:016:0001 на 7 земельних ділянок, зокрема, земельну ділянку № 4, площею 8,1837 га.

Рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області №3700 від 19.05.2020р. «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок» затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, загальною площею 26, 5865 га, на 7 земельних ділянок, серед яких, зокрема, земельна ділянка №4, площею 8,1837 га (кадастровий номер 4610137500:11:016:0004).

03.06.2020р. зареєстровано право комунальної власності Рясне-Руської сільської ради на земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0004.

11.09.2020р. Рясне-Руською сільською радою Яворівського району Львівської області прийнято рішення №4194 «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (при поділі)», яким надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки кадастровий номер 4610137500:11:016:0004, площею 8,1837 га.

19.10.2020р. рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області №4377 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок», затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, площею 8,1837 га, в результаті чого утворено, зокрема, земельні ділянки, кадастрові номери 4610137500:11:016:0076, 4610137500:11:016:0077, 4610137500:11:01660078, 4610137500:11:016:0079, 4610137500:11:016:0080, площами 0,0983 га кожна.

04.11.2020р. зареєстровано право комунальної власності Рясне-Руської сільської ради на земельні ділянки, кадастрові номери 4610137500:11:016:0076, 4610137500:11:016:0077, 4610137500:11:01660078, 4610137500:11:016:0079, 4610137500:11:016:0080.

12.11.2020р. рішеннями Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області № 4830, 4829, 4828, 4827, 4826 5 земельних ділянок, площами 0,0983 га кожна (кадастрові номери 4610137500:11:016:0076, 4610137500:11:016:0077, 4610137500:11:01660078, 4610137500:11:016:0079, 4610137500:11:016:0080), Львівська область, м.Львів, (територія, що межує з Рясне-Руською сільською радою) передано у власність Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Автосвіт» (надалі ОК «ГБК «Автосвіт») для будівництва та обслуговування гаражів (КВЦПЗ 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, із земель запасу, що не надані у власність або користування громадянам чи іншим юридичним особам.

24.11.2020р. зареєстровано право приватної власності ОК «ГБК «Автосвіт» на земельні ділянки кадастрові номери 4610137500:11:016:0076, 4610137500:11:016:0077, 4610137500:11:01660078, 4610137500:11:016:0079, 4610137500:11:016:0080.

Згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 23.03.2021р. вищевказані об`єкти нерухомого майна земельні ділянки кадастрові номери 4610137500:11:016:0076, 4610137500:11:016:0077, 4610137500:11:01660078, 4610137500:11:016:0079, 4610137500:11:016:0080 закрито у зв`язку з об`єднанням.

В подальшому, 23.03.2021р. зареєстровано право власності ОК «ГБК «Автосвіт» на об`єднану земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:11:016:0088, площею 0,4915 га.

Вказана хронологія утворення спірної земельної ділянки, кадастровий номер 4610137500:11:016:0088, підтверджується також інформацією, наданою Відділом №1 Управління надання адміністративних послуг ГУ Держгеокадастру у Львівській області від 22.11.2022р. за № 0-13-0.91-2893/-22.

Земельна ділянка з кадастровим номером 4610137500:11:016:0088, відповідно до генерального плану міста Львова, розташована в межах території багатоповерхової житлової забудови (5,9, 14, 15 поверхів).

Відповідно до плану зонування Шевченківського району, затвердженого ухвалою Львівської міської ради від 21.05.2015р. № 4657, за функціональним регламентом (базове зонування) земельна ділянка з кадастровим номером 4610137500:11:016:0088 розташована в межах функціональної зони Ж-4 зони багатоповерхової житлової забудови (5, 9, 14, 15 поверхів).

У спірних правовідносинах суд вважає вірним обраний прокурором спосіб захисту - звернення до суду саме з віндикаційним позовом, виходячи з наступного.

За змістом ст.396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень гл. 29 цього Кодексу.

Віндикаційний позов є позовом речовим і, як такий, належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому, відповідно до ст. 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (п. 141 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024р. у справі № 910/2592/19).

Згідно зі ст.152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Отже, позивачеві належить право на захист від порушень, пов`язаних із володінням земельною ділянкою.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані, зокрема, у Постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018р. у справі № 653/1096/16-ц (п. 43, 89), від 23.11.2021р. у справі № 359/3373/16-ц (п. 60).

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна, володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто, суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому, державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем.

Відповідно до ст.126 ЗК України (у редакції, чинній з 01.01.2013р.) право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державній реєстрації прав підлягають, зокрема, такі речові права, як право власності, право постійного користування земельною ділянкою.

Згідно з вимогами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», право власності на земельну ділянку повинно бути зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Реєстрація права приватної власності на спірну земельну ділянку унеможливлює реєстрацію права постійного користування, оскільки право постійного користування може бути встановлене лише щодо земель державної або комунальної власності.

Суд зауважує, що обраний прокурором спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах один з одним, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту (аналогічні правові висновки викладені у п. 108-110 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022р. у справі № 914/2350/18 (914/608/20) та п. 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2025 року у справі № 446/478/19).

Особа може витребувати належне їй майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів місцевого самоврядування або документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право власності, оскільки їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном.

Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду у справах про порушення прав позивача внаслідок реєстрації права власності за відповідачем, в яких сформульований висновок про те, що належним способом захисту у такому разі є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права (Постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018р. у справі № 488/5027/14- ц (провадження № 14-256цс18), від 09.11.2021р. у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20), від 22.01.2025 року у справі № 446/478/19).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права у такому разі відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (Постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.112018р. у справі № 488/5027/14-ц (п. 98, 123), від 14.11.2018р. у справі №183/1617/16 (п. 115, 116), від 19.05.2020р. у справі № 916/1608/18 (п. 80), від 30.06.2020р. у справі № 19/028-10/13(п. 10.29), від 22.06.2021р. у справі № 200/606/18 (п. 63, 74), від 23.11.2021р. у справі № 359/3373/16-ц (п. 146), від 22.01.2025 року у справі № 446/478/19).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, інші вимоги власника, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у Постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018р. у справі № 183/1617/16 (п. 85, 86), від 21.08.2019р. у справі № 911/3681/17 (п. 38), від 22.01.2020р. у справі № 910/1809/18 (п. 34), від 22.06.2021р. у справі № 200/606/18 (п. 74), від 23.11.2021р. у справі № 359/3373/16-ц (п. 148), від 22.01.2025 року у справі № 446/478/19.

Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельної ділянки, є саме віндикаційний позов.

У власних висновках суд базується на тому, що за змістом ч. 1 ст. 79 ЗК України, земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі.

Суд зауважує, що віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду даного спору.

Судове рішення про витребування земельної ділянки, є підставою для внесення інформації щодо прав на відповідну земельну ділянку до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством.

Тому в контексті обставин даної справи та заявлених прокурором позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути виключно позов речово-правового характеру, зокрема, віндикаційний позов про витребування належним чином ідентифікованої земельної ділянки, що знаходиться у власності відповідача.

Суд звертає увагу на те, що положеннями ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено застосовування національними судами при розгляді справ Конвенції і протоколів до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), як джерело права.

Ст. 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: (1) чи є втручання законним; (2) чи переслідує таке втручання легітимну мету; (3) чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення від 02.11.2004 у справі «Tregubenko v. Ukraine», заява № 61333/00, пункт 54).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому, з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення ст. 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

У п. 71 рішення від 20.10.2011 у справі «Rysovskyy v. Ukraine» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Суд зазначає, що зазначені вище гарантії стосуються випадків, коли, діючи добросовісно, особа набула майнове право, зокрема право власності, від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки. Тоді як недобросовісна поведінка набувача майна у приватну власність чи як його, так і відчужувача відповідного майна, не є набуттям права приватної власності під впливом помилки органу влади та не зумовлює таке набуття. Більше того, повернення власникові майна від недобросовісної особи не може становити для останньої індивідуальний і надмірний тягар (див. пункти 257, 258 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023р. у справі № 910/8413/21 та пункт 137 Постанови Великої Палати Верховного Суду, від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19).

Отже, з огляду на встановлені судом обставини справи, Висновки Великої Палати Верховного Суду і практику ЄСПЛ, належним способом захисту порушеного права у даній справі є віндикаційний позов, а саме - позов про витребування належним чином ідентифікованої земельної ділянки, що знаходиться у власності відповідача.

Щодо зауважень відповідача стосовно додаткових письмових пояснень прокурора.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Слід зазначити, що правові підстави позову це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Отже зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.

Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частини 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019р. у справі № 924/1473/15.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги прокурора підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо: 1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень; 2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна.

Відповідно до ч. 4 ст. 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (ч. 1 ст. 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому, власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).

Інакше кажучи, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, оскільки воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 64)).

Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, зокрема, судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням.

Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (ч. 1 ст. 317 ЦК України). Тому може просити про захист цього права шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевої набувачки. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку. Після того власник може ставити питання про захист прав від порушень, які не пов`язані із позбавленням його володіння спірною земельною ділянкою (постанова ВП ВС від 18.01.2023р. у справі № 488/2807/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023р. у справі № 488/2807/17 зазначено, що вирішуючи питання про витребування земельної ділянки, суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності, насамперед, володільця цього майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права. Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обовязків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункти 37, 38), від 6 липня 2022 рокуу справі № 914/2618/16 (пункт 52), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20(пункт 40),).

Земельний кодекс України, в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин, у ст. 41 встановлював, що гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

Відтак, гаражно-будівельним кооперативам земельні ділянки для гаражного будівництва можуть передаватись виключно у разі наявності затвердженої містобудівної документації та відповідно встановлення останньою можливості передачі земельної ділянки для будівництва гаражів.

Відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій. До видів містобудівної документації відносяться: генеральний план населеного пункту, план зонування території, детальний план території. Генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту (ст. 17 вищевказаного Закону). При цьому, план зонування та детальний план території розробляються на основі та уточнюють генеральний план.

Відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів № 548 від 23.07.2010р., для будівництва індивідуальних гаражів та для колективного гаражного будівництва надаються земельні ділянки з кодом КВЦПЗ 02.05 та 02.06 відповідно, що належать до земель категорії - землі житлової та громадської забудови.

Відтак, гаражно-будівельним кооперативам, в порядку ст. 41 ЗК України, земельні ділянки можуть надаватись лише для гаражного будівництва і лише з цільовим призначенням - землі житлової та громадської забудови.

Водночас, рішеннями Рясне-Руської сільської ради № 4830, 4829, 4828, 4827, 4826 від 12.11.2020р., відповідачу передано у власність земельні ділянки за категорією земель землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, яким присвоєно код КВЦПЗ 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства, що прямо суперечить ст. 41 Земельного кодексу України.

Відповідно до ст.22 Закону України «Про кооперацію», земля кооперативу складається із земельних ділянок, наданих йому в оренду або придбаних ним у власність. Землі загального користування дачного кооперативу безоплатно передаються йому у власність із земель державної або комунальної власності відповідно до закону.

Кооперативи придбавають земельні ділянки відповідно до Земельного кодексу України.

Відтак, про відсутність добросовісності безумовно свідчить порушення імперативних норм права. Абсолютна заборона закону не може бути спростована добросовісністю.

Суд доходить висновку, що має місце порушення імперативної норми права - ст.41 ЗК України, що виключає добросовісність набувача земельної ділянки, у даному випадку, відповідача.

Відповідно до ст.2 Закону України «Про кооперацію», обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. Відповідно до ст.6 цього ж закону кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану.

Як зазначено прокурором, 11.11.2020р. до Рясне-Руської сільської ради надійшло звернення відповідача про передачу у власність обслуговуючого кооперативу 10 земельних ділянок, загальною площею 4,1769 га, в т.ч. 5 земельних ділянок, загальною площею 0,4915 га, й таке звернення не містить ані дати підписання звернення, ані додатків до нього щодо обгрунтування необхідності виділення 3-ом членам кооперативу відповідних земельних ділянок з розрахунками розмірів відповідної площі землі для задоволення їх мінімальних потреб у забезпеченні місця для зберігання транспортного засобу.

Водночас, зазначена відповідачем загальна площа всіх бажаних земельних ділянок становила 4,1769 га, що становить 41 769,00 м2.

Суд погоджується з доводами прокуратури та позивача, що, звертаючись до органу місцевого самоврядування, відповідач просив передати у власність кооперативу 10 земельних ділянок загальною площею 4,1769 га, що безумовно свідчить про завідомо незаконне бажання відповідача отримати у власність вказані земельні ділянки, очевидно не для задоволення мінімальних соціальних потреб, так як відповідна заява мала бути спрямована на задоволення мінімальних потреб лише 3-ох членів кооперативу для будівництва 3-ох гаражів

При цьому, загальна площа отриманих відповідачем 5 земельних ділянок становить 0,4915 га, що становить 4 915,00 м2.

Верховний Суд у постанові від 12.10.2021р у справі № 311/2121/19 (провадження №61-11958св20) виснував, що аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Тобто, зловживаючи своїм правом на звернення, відповідач отримав від Рясне-Руської сільської ради у власність 12 земельних ділянок, загальною площею 6,7803 га.

В такий спосіб, відповідач отримав у власність 12 земельних ділянок загальною площею 67 803,00 м2 для спорудження 3-ох гаражів для задоволення та обслуговування мінімальних потреб 3-ох членів кооперативу, що безумовно свідчить про наявність факту зловживання правом.

Відтак, проект відведення земельної ділянки кооперативу відсутній, технічна документація щодо поділу, заява ОК «ГБК «Автосвіт» та рішення Рясне-Руської сільської ради не містять жодних даних щодо необхідності забезпечення 3 членів Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Автосвіт» умовами для зберігання транспортних засобів (їх наявності, кількості, тощо), обґрунтувань розміру земельної ділянки, яка необхідна для цих цілей площею 0,4915 га (по 0,16 га для гаражного будівництва на кожного члена кооперативу), а статутні види діяльності кооперативу суперечать цілям задоволення мінімальних потреб членів кооперативу у забезпеченні місця для зберігання транспортного засобу.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021р. у справі №200/606/18, від 23.11.2021р. у справі №359/3373/16-ц, від 06.07.2022р. у справі №914/2618/16, від 21.09.2022р. у справі №908/976/19 зазначено, що добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону.

Суд доходить висновку, враховуючи звернення до органу місцевого самоврядування про виділення значної кількості земельних ділянок на трьох осіб без обгрунтування такої необхідності, суперечить меті та завданням створення кооперативу, а відтак такі дії оцінюються, як зловживанням правом, де відсутня добросовісність отримання земельних ділянок саме з метою задоволення потреб кооперативу і для статутних цілей і мети його створення. Недопустимість зловживання правом поширюється, як на особу, яка посилається на добросовісність, а також її контрагента.

Щодо строків позовної давності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12.03.2020р. на всій території України карантин.

Відповідно до п. 5 р. I Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби COVID-19» від 30.03.2020р. № 540-ІХ, який набрав чинності з моменту його опублікування в газеті «Голос України» № 62 від 02.04.2020р., розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257,258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Отже, у пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30.03.2020р. №540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності.

Строк дії карантину неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України та був відмінений з 24 год. 00 хв. 30.06.2023р. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023р. № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Відтак, строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, були продовжені на час дії в України карантину для всіх суб`єктів цивільних правовідносин.

Аналогічна правова позиція щодо визначення перебігу строку позовної давності відповідно до положень статей 256, 258 та пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладена Верховним Судом у постановах від 25.08.2021р. у справі № 914/1560/20, від 06.05.2021р. у справі № 903/323/20, від 31.05.2022р. у справі № 926/1812/21, від 22.06.2022р. у справі № 916/1157/21, від 13.07.2022р. у справі № 910/8669/21, від 26.09.2023р. у справі № 914/1896/22.

Крім того, 17.03.2022р. набрав чинності Закон України №2120 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», відповідно до п. 3 «Прикінцевих та перехідних положень» якого розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено 19 такого змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії».

Надалі, 30.01.2024р. набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» №3450, яким змінено формулювання п. 19 Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України та викладено пункт 19 в такій редакції: «У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану».

З огляду на вищевказані обставини, позов скеровано до суду в межах

строків позовної давності.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу, судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до положень ст.2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги, як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

Відповідачем не наведено належних та допустимих доказів добросовісного набуття у власність земельних ділянок для задоволення потреб гаражно-будівельного кооперативу.

На підставі викладеного, враховуючи доведення прокурором позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані прокурором, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне:

Сплачена Львівською обласною прокуратурою сума судового збору за подання до суду позовної заяви підтверджується платіжною інструкцією №2457 від 22.09.2025р. на суму

37 613,74 грн.

З урахуванням вимог ст.ст. 123, 126, 129 ГПК України, за наслідками розгляду справи з відповідача на користь Львівської обласної прокуратури також підлягає стягненню судовий збір в сумі 37 613,74 грн.

Керуючись ст.ст. 13, 73-74, 76-79, 86, 129, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1.Позов задовольнити повністю.

2.Витребувати з незаконного володіння Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Автосвіт» (місцезнаходження: Україна, 81085, Львівська обл., Яворівський р-н, село Рясне-Руське, вул.Лесі Українки, будинок 9; ідентифікаційний код 43874892) у комунальну власність Львівської територіальної громади в особі Львівської міської ради (місцезнаходження: Україна, 79008, Львівська обл., місто Львів, пл.Ринок, будинок 1; ідентифікаційний код 04055896) земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:11:016:0088, площею 0,4915 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2323300146101, номер запису про право власності: 41212890.

3.Стягнути з Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Автосвіт» (місцезнаходження: Україна, 81085, Львівська обл., Яворівський р-н, село Рясне-Руське, вул.Лесі Українки, будинок 9; ідентифікаційний код 43874892) на користь Львівської обласної прокуратури (місцезнаходження: Україна, 79005, Львівська обл., місто Львів, проспект Шевченка, будинок 17/19; ідентифікаційний код - 02910031) 37 613,74 грн. судового збору.

4.Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Інформацію по справі можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.

Враховуючи перебування судді Король М.Р. у відпустці в період з 25.05.2026р. по 29.05.2026р., повне рішення у даній справі складено 08.06.2026р.

Суддя Король М.Р.