Рішення № 137199798, 28.05.2026, Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 183/9187/25

№ 2/183/2917/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 травня 2026 року м. Самар

Самарівський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді Парфьонова Д. О., за участі секретаря судового засідання Моісєєва К. А., розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі судових засідань, у порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «ФАКТОРІНГС» до ОСОБА_1 про:

- стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «ФАКТОРІНГС» 3% річних та інфляційних втрат за статтею 625 Цивільного кодексу України, загальний розмір яких становить 187 452,83 грн, з яких: 3 відсотки річних 43 596,50 грн, інфляційні втрати (інфляційне нарахування) 143 856,33 грн,

В С Т А Н О В И В:

у вересні 2025 року ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС» (надалі позивач, Новий кредитор) звернулося до суду з цим позовом. У позові позивач також просить стягнути з ОСОБА_1 (надалі Позичальник, Боржник, відповідач) судові витрати та вказано, що витрати на правничу допомогу будуть подані стороною протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 26 лютого 2007 року між Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «НАДРА» (найменування у подальшому було змінено на Публічне акціонерне товариство «КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «НАДРА», у зв`язку з виконанням вимог Закону України «Про акціонерні товариства») (надалі «Позикодавець, ПАТ КБ «НАДРА», Банк»), з однієї сторони, та ОСОБА_1 , з іншої сторони, укладено Кредитний договір № 8/2007/840-К/1851-А (надалі Кредитний договір, Договір), відповідно до якого відповідач отримав кредит на загальну суму 22 772 долари США 28 центів зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 113,99% річних з кінцевим терміном повернення 20 лютого 2014 року. Грошові кошти у встановлений Кредитним договором строк, відповідачем не повернуті/сплачені на користь Банку, що стало підставою для звернення ПАТ КБ «НАДРА» до суду з позовом про стягнення заборгованості з відповідача. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2013 року у цивільній справі №183/26673/13-ц за позовом ВАТ КБ «НАДРА» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за Кредитним договором, позов ВАТ «КБ «НАДРА» задоволено. Стягнуто з відповідача на користь ПАТ КБ «НАДРА» заборгованість за Кредитним договором на загальну суму 296 657 гривень 75 копійок. Судове рішення набрало законної сили 04 листопада 2013 року. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2014 року у справі судове рішення суду першої інстанції частково змінено за рахунок збільшення розміру пені та штрафу відповідачеві.

Позивач указує, що суму відповідальності за невиконання рішення відраховує від суми, вказаної у рішенні суду першої інстанції та те, що судове рішення відповідачем не виконано й заборгованість на користь Банку не повернута/не сплачена відповідачем, має місце тривале порушення зобов`язання з повернення кредитору грошових коштів.

08 травня 2020 року ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС» на підставі Договору № GL2N78546 про відступлення прав вимоги, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Черленюх Л. В., за реєстровим № 578 (надалі Договір відступлення), придбало у ПАТ «КБ «НАДРА» права вимоги щодо відповідача за Кредитним договором. Згідно з п.1. Договору відступлення, за цим Договором в порядку та на умовах, Банк відступає позивачеві належні Банку, а позивач набуває права вимоги Банку до позичальників, та/або заставодавців та/або поручителів, зазначених у Додатку № 1 до цього Договору. Згідно зі змістом п.2 Договору відступлення, права кредитора за Основними договорами переходять до Позивача у повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення Права вимоги. Оформлюючи відступлення права вимоги (ст. 513, 514, 516, 517, 651 ЦК України), ПАТ «КБ «НАДРА» і ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС» не обумовлювали ніяких змін щодо обсягу прав і обов`язків, які за договорами перейшли до нового кредитора, тож до останнього перейшли права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав. У відповідності до Додатком № 1 до Договору відступлення «Реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються, та Боржників/Поручителів/Заставодавців/Дебіторів за таким договорами», визначено, серед іншого, відступлення права вимоги щодо ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) за Кредитним договором № 8/2007/840-К/1851-А від 26 лютого 2007 року. Загальна сума переданої заборгованості становить 1 627 719,89 грн. Додатковим підтвердженням набуття позивачем прав вимоги до відповідача за Кредитним договором є ухвала Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 жовтня 2020 року про заміну сторони стягувача з ПАТ «КБ «НАДРА» та ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС». Таким чином, з 08 травня 2020 року новим кредитором відносно відповідача є ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС», яке набуло всіх прав попереднього кредитора ПАТ «КБ «НАДРА» відповідно до Договору відступлення. Станом на дату подання позову відповідач не виконав судове рішення, грошові кошти не повернув.

Таким чином, позивач зазначає, що рішення суду не виконувалось відповідачем у період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням і право на стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Обґрунтовуючи дату початку нарахування позивач посилаєтьсь на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 02 липня 2025 року у справі № 903/602/24, продовження, поновлення, зупинення позовної давності.

Постановленою суддею ухвалою від 29 вересня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін, призначено судове засідання.

Представник позивача у судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи у його відсутність, у якому підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити, не заперечив проти ухвалення рішення у заочному порядку.

Відповідач у судове засідання повторно не з`явилась, про день та час розгляду справи повідомлена своєчасно, причини неявки суду не повідомила. Будь-яких заяв та клопотань від відповідача не надходило. Відзиву на позов у встановлений судом строк відповідач не надала.

У зв`язку з повторною неявкою у судове засідання належним чином повідомленого про дату, час та місце судового засідання відповідача, який не повідомив про причини неявки та не подав відзив, відповідно до статті 280 ЦПК України, суд за згодою позивача, вважає за можливе, проводити заочний розгляд справи та ухвалити заочне рішення.

Враховуючи, що у судове засідання не з`явились всі учасники справи, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, дослідивши надані докази у їх сукупності, встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини, що виникли між сторонами.

Судом установлено, що 26 лютого 2007 року між Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «НАДРА» (найменування у подальшому було змінено на Публічне акціонерне товариство «КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «НАДРА», у зв`язку з виконанням вимог Закону України «Про акціонерні товариства»), з однієї сторони, та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №8\2007\840-К\1851-А, відповідно до якого Банк надав відповідачеві кредит в сумі 22 772,28 доларів США зі оплатою 13,99% (відсотків) річних за користування кредитом, строком до 20 лютого 2014 року /а.с.15/.

За відомостями ЄДРСР (https://reyestr.court.gov.ua/Review/34386912) та згідно з наданою позивачем копією, встановлено, що ухваленимНовомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області 24 жовтня 2013 року рішенням у справі № 183/2673/13-ц позовні вимоги ПАТ ПАТ «КБ «НАДРА» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 , і.н. НОМЕР_1 , на користь ПАТ «КБ «НАДРА» заборгованість по кредитному договору № 8\2007\840-К\1851-А від 26.02.2007 року в сумі 293 316, 65 грн., що складається з: заборгованість за сумою кредиту 175 882,88 грн.; заборгованість по відсоткам 112 433,77 грн.; пеня 5 000 грн.; а також, судові витрати в сумі 3 341,10 грн., а всього 296 657,75 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Ухваленим Апеляційним судом Дніпропетровської області рішенням від 24 квітня 2014 року у справі № 183/2673/13-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/38834388) апеляційну скаргу ПАТ «КБ «НАДРА» задоволено. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2013 року в частині стягненні пені за порушення строків платежу та штрафу в розмірі 5 000 гривень скасовано. Вимоги ПАТ «КБ «НАДРА» до ОСОБА_1 в частині стягненні пені за порушення строків платежу та штрафу за кредитним договором № 8\2007\840-К\1851-А від 26 лютого 2007 року задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «НАДРА» пеню за порушення строків платежу в розмірі 27 593,31 гривень та штраф за кредитним договором № 8\2007\840-К\1851-А від 26 лютого 2007 року в розмірі 18200,74 гривень. В іншій частині рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2013 року залишено без змін. Рішення набрало сили 24 квітня 2014 року.

Постановленою Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області ухвалою від 20 жовтня 2020 року у справі № 183/2673/13-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/92904063) заяву ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС», заінтересовані особи: ПАТ «КБ «НАДРА», ОСОБА_1 про заміну сторони виконавчого провадження задоволено. Замінено сторону виконавчого провадження в частині стягувача з ПАТ «КБ «НАДРА» /ідентифікаційний код юридичної особи: 20025456, адреса місцезнаходження: 04053, Україна, м. Київ, вулиця Артема, будинок 15/ на ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС» /ідентифікаційний код юридичної особи: 402982218, адреса місцезнаходження: 01601, Україна, м. Київ, Печерський Узвіз, будинок 5 кабінет 10/ з виконання рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2013 року у цивільній справі № 183/2673/13-ц за позовом ПАТ «КБ «НАДРА» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 8\2007\840-К\1851-А від 26 лютого 2007 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2014 року, ухваленому у цій же справі.

Підставами для заміни сторони стягувача в ухвалі від 20 жовтня 2020 року у справі №183/2673/13-ц вказано, що на виконання рішення у справі № 183/2673/13-ц за заявою позивача 17 липня 2014 року у справі видані виконавчі листи… 17 липня 2014 року представником ПАТ «КБ «Надра» за довіреністю Ювко В.О. отримано два виконавчі листи… 08 травня 2020 року між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС» було укладено договір № GL2N78546 купівлі-продажу майнових прав, за умовами якого ПАТ «КБ «Надра» передав у власність ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС», а ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС» прийняв у власність майнові права. Крім того, 08 травня 2020 року між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС» було укладено договір №GL2N78546 про відступлення прав вимоги, за умовами якого первісний кредитор ПАТ «КБ «Надра» відступив новому кредитору ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС», а новий кредитор ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС» набув права вимоги ПАТ «КБ «Надра» до позичальників, та/або заставодавців, та/або поручителів, зазначених у Додатку № 1 до Договору відступлення, включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців або інших осіб, до яких перейшли обов`язки боржників, за кредитними договорами (договорами про надання кредиту (овердрафту)), та/або договорами поруки, та/або договорами застави, з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них, згідно реєстру Додатку № 1 до Договору відступлення. 08 травня 2020 року між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС» було укладено Додаток № 1 до Договору відступлення «Реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються, та боржників/поручителів/заставодавців/дебіторів за такими договорами», відповідно до якого вбачається, що ПАТ «КБ «Надра» передано ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС», у тому числі і право вимоги за кредитним договором № 8\2007\840-К\1851-А від 26 лютого 2007 року, який було укладено між ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_1 .

Обставини щодо заміни сторони стягувача підтверджені також і наданим позивачем у копії витягом з Договору № GL2N78546 купівлі-продажу майнових прав /а.с.12-14/, в якому вказано, окрім іншого, що в порядку та на умовах, Банк відступає позивачеві належні Банку, а позивач набуває права вимоги Банку до позичальників, та/або заставодавців та/або поручителів, зазначених у Додатку № 1 до цього Договору (п.1). Згідно зі змістом п.2 Договору відступлення, права кредитора за Основними договорами переходять до Нового кредитора в день укладення договору, не раніше моменту отримання Банком у повному обсязі коштів, у повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення Права вимоги.

Також, судом установлено, що відомості відкритої бази даних АСВП (https://asvpweb.minjust.gov.ua/#/search-debtors) не містять інформації щодо виконавчих проваджень за умовами пошуку боржника фізичної особи « ОСОБА_1 ».

Вирішуючи позовні вимоги, суд ураховує таке.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

В указаній справі, виснувавши про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення 3% річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3% річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 904/6892/17 зроблено такий правовий висновок: «Незважаючи на те, що за змістом положень статей 549, 625 ЦК України і статті 230 ГК України кредитор має право нараховувати пеню, інфляційні втрати і 3% річних за допущене боржником прострочення виконання основного зобов`язання, яке (основне зобов`язання) не припинилося у встановленому порядку, наявність такого, що набрало законної сили, судового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення основного боргу в зв`язку з необґрунтованістю відповідного позову, ухваленого за наслідками розгляду судом іншої справи між тими ж самими сторонами, унеможливлює подальше притягнення кредитором боржника до відповідальності у виді штрафної санкції (пені), оскільки її практичне застосування є додатковим зобов`язанням, яке випливає з основного зобов`язання (сплати основного боргу), тоді як підтверджена рішенням суду остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов`язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги. Адже, натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.».

Велика Палата Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 погодилася з наведеними висновками, з огляду на таке.

У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (надалі ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші].

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).

Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим.

Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

При цьому Велика Палата Верховного Суду вказала, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.

Разом з тим, згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.

З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).

За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі №754/511/23 вказала, що суди попередніх інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 3 % річних за невиконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, правильно виходили з того, що у зв`язку зі спливом строку, наданого законом для пред`явлення виконавчого листа до виконання, відмовою суду у поновленні цього строку і у видачі дубліката виконавчого листа, немає і обов`язку відповідача у грошовому зобов`язанні, який би міг бути виконаний примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення можливого похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.

Суд, перевіряючи питання дотримання строків у цій справі враховує, що строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Як установлено судом у цій справі, на виконання рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2013 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області рішенням від 24 квітня 2014 року у справі №183/2673/13-ц 17 липня 2014 року видано та вручено представникові ПАТ «КБ «НАДРА» за довіреністю два виконавчі листи, в тому числі й щодо стягнення заборгованості за основним боргом.

В той же час, з відомостей відкритої бази даних АСВП вбачається відсутність виконавчих проваджень з виконання вищевказаних документів. Також, в ухвалі від 20 жовтня 2020 року у справі 183/2673/13-ц не вказано обставин пред`явлення виконавчого листа до виконання.

Тобто, виконавчі документи, видані на виконання рішень, які набрали законної сили 24 квітня 2014 року у справі № 183/2673/13-ц до виконання не пред`являлися, доказів пред`явлення до виконання виконавчих листів Первісним кредитором, відкриття виконавчого провадження раніше за дату початку функціонування АСВП позивачем суду не надано.

У п. 2 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на 24 квітня 2014 року вказано, що виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання в такі строки: інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.

За таких обставин, строк пред`явлення виконавчих листів Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області у справі № 183/2673/13-ц закінчився 28 квітня 2015 року (з огляду на те, що 25 квітня 2015 року є вихідним днем).

Проте, відповідно до частин 1, 6 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Відповідно до п. 5 Розділу ХІІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.

Таким чином, з огляду на положення п. 5 Розділу ХІІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII, строк пред`явлення до виконання виконавчого листа у справі № 751/3876/14 із прийняттям Закону № 1404-VIII продовжився до 25 квітня 2017 року та сплив 26 квітня 2017 року.

Тобто, з моменту закінчення строку пред`явлення виконавчого листа до виконання до моменту звернення до суду з позовом про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат в порядку ст. 625 ЦК України за невиконання рішення суду минуло понад 8 років.

Згідно з відомостями ЄДРСР та вебпорталу «Судова влада України» встановлено, що Публічне акціонере товариство «Комерційний банк «НАДРА», Товариство з обмеженою відповідальністю «ФК «ФАКТОРІНГС» з заявами про поновлення строку пред`явлення виконавчих листів Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області у справі № 183/2673/13-ц не зверталося.

Вказаний строк, на думку суду, був достатнім, аби ПАТ «КБ «НАДРА», або ТОВ «ФК «ФАКТОРІНГС» ініціювали питання про поновлення строку пред`явлення виконавчих листів до виконання, проте, таке питання не було ініційовано позивачем, його правопопередником, що свідчить про те, що стягувач у цілому не зацікавлений у примусовому виконанні первісного рішення, а навпаки, має на меті постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу.

Таким чином, ураховуючи те, що строк пред`явлення виконавчих листів Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області у справі № 183/2673/13-ц закінчився ще 26 квітня 2017 року, а існування будь-яких обставин, які б свідчили про переривання строку пред`явлення виконавчого листа, зупинення або поновлення такого строку позивачем не доведені, беручи до уваги те, що з моменту пропуску строку пред`явлення виконавчого листа до виконання минуло понад 8 років та протягом вказаного строку стягувачем питання про поновлення вказаного строку не ініціювалося, будь-яких рішень про поновлення строку пред`явлення виконавчого листа до виконання не приймалося, суд вважає, що вимога про стягнення з ОСОБА_1 3% річних та інфляційних витрат в цьому конкретному випадку не може бути застосована, оскільки порушує принцип правової визначеності.

За таких обставин, суд висновує, що у задоволенні позову належить відмовити.

При цьому, суд відхиляє посилання позивача на висновки Верховного Суду з питань застосування норм права у зв`язку з останнім за часом висновком Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23.

Частиною 1 статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Пунктом 2 частини 2 статті 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Отже, враховуючи відмову у позові, судові витрати у справі покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 81, 141, 247, 263-265, 280-283 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «ФАКТОРІНГС» відмовити.

Судові витрати у справі покласти на позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

Рішення у повному обсязі складене та підписане 02 червня 2026 року.

Учасники справи:

позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «ФК «ФАКТОРІНГС», код в ЄДРПОУ 40298218; місцезнаходження за адресою: Дніпропетровська обл., м. Дніпро, Узвіз Крутогірний, буд. 15-А;

відповідач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ; зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Суддя Д. О. Парфьонов