Рішення № 137191063, 08.06.2026, Харківський районний суд Харківської області

Справа № 635/6755/24

Провадження № 2/635/588/2026

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2026 року сел. Покотилівка

Харківський районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Бондаренка І.Е.,

за участю секретаря Козлюк Е.І.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И В:

ПРОЦЕДУРА.

До суду надійшла позовна заява ТОВ «ФК «ЄАПБ» про стягнення заборгованості за трьома договорами (договір позики та два кредитні договори), разом із вимогою про відшкодування судових витрат.

Ухвалою суду від 22 жовтня 2024 року відкрито провадження та призначено розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Сторонам було надано строк для подання відзиву, відповіді на відзив та заперечень. Станом на день ухвалення рішення відзив або заперечення від відповідача не надійшли. Про час і місце розгляду справи сторони були повідомлені у встановленому законом порядку.

Суд виходить із того, що у справах про споживче кредитування процесуальна пасивність відповідача не усуває обов`язку суду застосувати імперативні норми захисту споживача та перевірити доведеність ланцюга доказів, навіть якщо слабка сторона не заявляє окремих клопотань.

ФАКТИ.

1) Сторони:

Позивач: ТОВ «ФК «Європейська агенція з повернення боргів» (код ЄДРПОУ 35625014, місцезнаходження: м. Київ).

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

2) Заявлені вимоги та їх структура:

Позивач просить стягнути з відповідача 64 893,80 грн. заборгованості, яка складається з:

за Договором позики № 78334445 38 000,00 грн., з яких: 9 500,00 грн. тіло, 28 500,00 грн. відсотки;

за Кредитним договором № 9743840 19 848,00 грн., з яких: 4 800,00 грн. тіло, 14 098,00 грн. відсотки, 950,00 грн. комісія;

за Кредитним договором № 100172476 7 045,80 грн., з яких: 1 580,00 грн. (тіло), 5 265,80 грн. відсотки, 200,00 грн. комісія.

Також заявлено вимогу про стягнення судових витрат.

3) Обставини укладення договорів за твердженнями позивача.

Позивач посилається на те, що всі договори укладені в електронній формі через інформаційні системи кредитодавців (особисті кабінети/вебсайти), а підтвердження приєднання здійснено шляхом застосування одноразових ідентифікаторів (одноразових кодів).

4) Факторинг чи відступлення права вимоги:

Позивач обґрунтовує своє право вимоги договорами факторингу та реєстрами боржників:

4.1. Договір позики № 78334445 (первісний кредитор ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів»)

Позивач посилається на Договір факторингу № 14/06/21 від 14.06.2021, а також на Реєстр боржників № 13 від 21.12.2023, відповідно до якого заявлено перехід права вимоги до відповідача на суму 38 000,00 грн. (9 500,00 грн. тіло; 28 500,00 грн. відсотки).

4.2. Кредитний договір № 9743840 (первісний кредитор ТОВ «МІЛОАН»)

Позивач посилається на Договір факторингу № 27102023/1 від 27.10.2023 та на Реєстр боржників № 1 від 27.10.2023, де вказано суму 19 848,00 грн (4 800,00 грн тіло; 14 098,00 грн відсотки; 950,00 грн. комісія).

4.3. Кредитний договір № 100172476 (первісний кредитор ТОВ «МІЛОАН»)

Позивач посилається на Договір факторингу № 28092023 від 28.09.2023 та на Реєстр боржників № 2 від 28.09.2023, де вказано суму 7 045,80 грн (1 580,00 грн тіло; 5 265,80 грн відсотки; 200,00 грн комісія).

5) Докази, надані позивачем.

Із поданих матеріалів убачається, що позивач долучає паперові копії: позовної заяви, розрахунків, витягів/реєстрів боржників, копій договорів, витягів зі статутів та документів про сплату судового збору.

ПРАВО

Відповідно до ч. 3 ст. 1054 ЦК України «особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом». У системному зв`язку зі ст. 6 та ч. 2 ст. 627 ЦК України це означає, що свобода договору у сфері споживчого кредитування обмежується імперативними приписами спеціального законодавства. Тому суд при вирішенні спору зобов`язаний застосовувати не лише загальні положення цивільного законодавства, а насамперед, з урахуванням пріоритету спеціальної норми над загальною, спеціальні норми Закону України «Про споживче кредитування», Закону України «Про електронну комерцію» та законодавства про захист прав споживачів, які визначають обов`язкові вимоги до змісту умов кредитування, порядку електронного укладення договору, інформування споживача та доведеності факту належного доведення таких умов до його відома до моменту укладення договору.

Суд кваліфікує спірні правовідносини як правовідносини у сфері споживчого кредитування, у яких предметом судової перевірки є не лише наявність грошової вимоги як такої, а весь ланцюг юридично значущих дій професійного кредитодавця: переддоговірне інформування споживача, оцінка його кредитоспроможності, доведення індивідуальних умов кредиту, належне оформлення приєднання, фактичне надання кредитних коштів, післяукладене інформування, настання прострочення та правильність і прозорість розрахунку заявленої до стягнення суми. Саме тому у таких спорах суд застосовує імперативні приписи спеціального законодавства з власної ініціативи, оскільки кредит у значенні грошової суми є лише результатом правовідносин, тоді як споживче кредитування є врегульованим законом процесом, кожна істотна ланка якого підлягає перевірці судом.

Закон України «Про споживче кредитування» (ст. 2, 811) встановлює обов`язок кредитодавця надати споживачу повну, зрозумілу та персоналізовану переддоговірну інформацію про кредит та його повну вартість, а також до укладення договору здійснити оцінку кредитоспроможності споживача. Ці вимоги формують предмет доказування у спорі про стягнення заборгованості, оскільки стосуються як усвідомленості приєднання, так і відповідальності професійного кредитодавця за прозорість і перевірюваність умов кредиту.

За абз. 23 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про споживче кредитування» у разі укладення договору в електронній формі кредитодавець зобов`язаний забезпечити передання споживачу одного з оригіналів договору (змін до договору), а також додатків у спосіб, що дозволяє ідентифікувати особу, яка отримала примірник, зокрема із використанням контактних даних, наданих споживачем під час укладення договору. Обов`язок доведення того, що один з оригіналів договору (змін до договору) був переданий споживачу, покладається на кредитодавця. Саме доведеність такого передання у належний спосіб є складовою доведення належного інформування та усвідомленості приєднання.

Частина 4 ст. 16 Закону України «Про споживче кредитування» визначає умови дострокового повернення споживчого кредиту: кредитодавець має діяти у встановленому законом порядку, зокрема шляхом належного повідомлення споживача та надання строку для усунення порушення, якщо закон пов`язує з цим можливість вимоги дострокового повернення. Доведеність такого повідомлення та дотримання процедури входить до предмета доказування у разі, якщо позовні вимоги обґрунтовуються достроковістю виконання.

Стаття 21 Закону України «Про споживче кредитування» визначає особливості відповідальності споживача за договором про споживчий кредит і встановлює обмеження щодо застосування неустойки та інших платежів у разі прострочення (зокрема, граничні розміри пені, загальне обмеження сукупної неустойки та інших платежів, а також заборону застосування штрафу і пені за одне й те саме порушення). У спорах про стягнення заборгованості це означає, що кредитодавець (або правонаступник) зобов`язаний надати прозорий, поелементний та перевірюваний розрахунок нарахувань із чітким розмежуванням тіла кредиту, процентів, комісій та санкцій, із зазначенням конкретних періодів і підстав нарахування, без накладання кількох видів відповідальності за один і той самий період.

Частина 4 ст. 3 Закону України «Про споживче кредитування» встановлює особливий режим для мікрокредиту, однак не звільняє кредитодавця від обов`язків щодо переддоговірного інформування, оцінки кредитоспроможності, належного оформлення договору та доведення передання споживачу примірника договору і додатків.

Закон України «Про захист прав споживачів» (ст. 19) забороняє нечесну (оманливу) підприємницьку практику. Для суду це має значення як орієнтир оцінки добросовісності кредитодавця та прозорості його доказової бази: споживач не може бути поставлений у становище, коли реальні умови кредиту, повна вартість і механізм нарахувань не піддаються перевірці судом.

Стаття 415 Угоди про асоціацію Україна ЄС закріплює напрям високого рівня захисту прав споживачів та узгодження підходів із правом Європейського Союзу. У цій площині суд враховує як орієнтир підходи Суду Справедливості ЄС (зокрема у справі Radlinger та інших) щодо необхідності забезпечення дієвості захисту споживача і перевірки дотримання імперативних вимог про інформування та повну вартість кредиту, незалежно від процесуальної активності слабшої сторони.

Норми про електронні правочини та електронні документи (загальна рамка)

У системному зв`язку зі спеціальними приписами Закону України «Про споживче кредитування» (зокрема абз. 23 ч. 1 ст. 13) суд враховує загальні правила цивільного обороту щодо електронних правочинів та електронних документів.

Зокрема, Закон України «Про електронну комерцію» визначає порядок укладення електронного договору та акцепту (ст. 11), передбачає, що електронний договір, підписаний у порядку, визначеному законом, прирівнюється за правовими наслідками до договору у письмовій формі (ч. 12 ст. 11), а момент підписання електронного правочину пов`язує з використанням електронного підпису (у тому числі електронного підпису одноразовим ідентифікатором) або інших передбачених законом засобів (ст. 12).

Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» визначає електронний документ як документ з обов`язковими реквізитами (ст. 5), встановлює, що оригіналом електронного документа є електронний примірник з обов`язковими реквізитами, зокрема з електронним підписом або підписом, прирівняним до власноручного (ст. 7), а юридична сила та допустимість електронного документа як доказу не можуть заперечуватися лише через електронну форму (ст. 8); водночас порядок використання електронного підпису на ринках фінансових послуг, нагляд за якими здійснює Національний банк України, віднесено до регулювання НБУ (ст. 6).

Закон України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» закріплює, що кваліфікований електронний підпис має таку саму юридичну силу, як і власноручний підпис, та має презумпцію його відповідності власноручному підпису (ч. 4 ст. 18).

Отже, у дистанційній моделі саме наявність і відтворюваність електронного сліду (ідентифікація особи, факт акцепту/підпису визначеним законом способом, цілісність і справжність електронного документа, підтвердження передання/одержання) є тим юридичним містком, який робить електронний договір рівним письмовому; тому паперові роздруківки без підтверджуваних електронних реквізитів та без можливості перевірки цілісності/походження самі по собі не замінюють передбачене законом доказування.

Суд виходить із засад цивільного процесу: змагальність та диспозитивність (сторони подають докази і доводять обставини), обов`язок доказування (ст. 12, 81 ЦПК України). Разом із цим, у спорах про споживчий кредит суд зобов`язаний перевірити дотримання імперативних стандартів захисту слабкої сторони та не може підміняти доказування припущеннями.

Окремо суд враховує підхід права Європейського Союзу до захисту споживачів у кредитних правовідносинах (зокрема щодо обов`язку суду перевіряти наявність індивідуального інформування та реальність нарахувань навіть без активних заяв споживача) як орієнтир для тлумачення національних норм на користь ефективності захисту.

ОЦІНКА СУДУ.

Суд враховує, що перевірка вимог про стягнення заборгованості за споживчим кредитом передбачає послідовне з`ясування трьох взаємопов`язаних питань: які саме обставини входять до предмета доказування, чому ці обставини мають істотне значення для захисту прав споживача та якими доказами вони повинні підтверджуватися відповідно до законодавства про споживче кредитування та діяльність професійних кредиторів.

Суд виходить із того, що справа про стягнення заборгованості за споживчим кредитом не може розглядатися відокремлено від усієї процедури споживчого кредитування у конкретній справі. Заявлена до стягнення сума є лише кінцевим результатом попередніх юридично значущих дій кредитодавця: належного інформування споживача, визначення індивідуальних умов кредиту, оформлення приєднання, фактичного надання кредитних коштів, супроводу договору, фіксації прострочення та формування прозорого розрахунку. Тому суд перевіряє не тільки арифметичний підсумок вимог, а й доведеність кожної істотної ланки, від переддоговірного інформування до розрахунку боргу, без якої заявлений борг не може вважатися належно підтвердженим.

Суд виходить із того, що у сфері споживчого кредитування усвідомлена згода споживача є ключовою умовою правомірності покладення на нього грошового зобов`язання, що узгоджується з підходами Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини, які вимагають реальної поінформованості особи про економічні наслідки прийнятого рішення. Така згода не презюмується з факту підписання документів і підлягає перевірці судом за сукупністю об`єктивних критеріїв, зокрема: видимості ризику до приєднання, індивідуалізації умов, часової узгодженості документів, належного підтвердження волевиявлення, прозорості механізму формування боргу та передбачуваності його наслідків. За відсутності доведеності цих критеріїв суд не має підстав вважати, що споживач надав усвідомлену згоду на відповідні фінансові наслідки.

Суд враховує, що діяльність із надання споживчих кредитів є професійною та регульованою діяльністю на ринку фінансових послуг. Відповідно до Законів України «Про споживче кредитування», «Про фінансові послуги та фінансові компанії», «Про організацію формування та обігу кредитних історій», «Про банки і банківську діяльність», Постанови Правління Національного банку України від 11.06.2018 № 64 «Про затвердження Положення про організацію системи управління ризиками в банках України та банківських групах», Положення про авторизацію надавачів фінансових послуг та умови провадження ними діяльності з надання фінансових послуг, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 29.12.2023 № 199, Постанови Правління Національного банку України від 30.06.2016 № 351 «Про затвердження Положення про визначення банками України розміру кредитного ризику за активними банківськими операціями» та інших нормативно-правових актів Національного банку України щодо управління ризиками, обліку операцій та зберігання інформації, професійний кредитор зобов`язаний формувати, вести та зберігати кредитну документацію (справу/досьє) щодо кожного кредитного зобов`язання. Такий обов`язок є імперативним та становить невід`ємну складову належної та добросовісної підприємницької практики на ринку споживчого кредитування. Кредитна справа (досьє) може вестися у паперовій або електронній формі залежно від організації діяльності кредитора, однак незалежно від форми ведення вона повинна забезпечувати можливість перевірки всіх істотних етапів кредитних правовідносин, зокрема ідентифікації споживача, оцінки його кредитоспроможності, укладення договору, фактичного отримання кредитних коштів, належності платіжного засобу позичальнику, обліку заборгованості, управління кредитним ризиком, супроводження кредитного активу та подальшого відступлення права вимоги. Відомості щодо фактичного отримання споживачем кредитних коштів є складовою такої кредитної справи/досьє та повинні існувати незалежно від виникнення судового спору. За таких умов суд оцінює докази, що походять із кредитної справи/досьє або повинні були бути сформовані та збережені у її складі. Водночас судовий розгляд не призначений для створення, доповнення чи формування тих складових кредитної справи (досьє), які професійний кредитор був зобов`язаний сформувати та зберігати під час здійснення своєї господарської діяльності. Саме по собі посилання на відсутність таких відомостей, необхідність їх додаткового отримання або неможливість їх подання до суду не узгоджується з моделлю належної та добросовісної підприємницької практики професійного кредитора, для якого формування та ведення кредитної справи/досьє є імперативним обов`язком, а не дією, що здійснюється лише у зв`язку з виникненням судового спору.

Відсутність у кредитора відомостей, які за своєю природою повинні міститися у кредитній справі/досьє, не може розглядатися як звичайний процесуальний недолік, що усувається шляхом звернення до суду.

Суд не може використовуватися як інструмент формування кредитної справи (досьє), усунення недоліків її ведення або отримання відомостей, які професійний кредитор був зобов`язаний мати та зберігати у межах своєї звичайної господарської діяльності. Протилежний підхід фактично означав би перекладення на суд частини функцій професійного кредитора та використання судового механізму як елемента процесу кредитування, управління кредитним ризиком і документального супроводження кредитного активу, що не належить до компетенції суду.

1.Межі розгляду і стандарт доведеності.

Отже, ця справа не є спором про сам факт існування боргу на рівні загальних тверджень. Це спір про те, чи доведено:

належне укладення договорів у електронній формі;

надання споживачу всього обсягу переддоговірної та договірної інформації, яку прямо вимагає закон;

фактичну видачу коштів (тіла кредиту/позики) по кожному договору;

правильність і прозорість розрахунку;

правонаступництво (факторинг) із безперервним ланцюгом документів.

Суд наголошує, що він не ініціює витребування доказів замість сторін і не доповнює доказову базу позивача. За відсутності належних доказів суд констатує недоведеність.

2) Електронна форма та що саме має бути доведено:

Коли кредитодавець (або правонаступник) посилається на укладення договору повністю дистанційно, переконливість доказування забезпечується не паперовими роздруківками, а сукупністю електронних слідів, які відтворюють подію укладення та виконання договору. Мінімально очікуваний ланцюг (за змістом закону та природою дистанційної моделі) включає, зокрема

-службові записи про події в особистому кабінеті або застосунку (коли саме відкрито умови, паспорт кредиту, індивідуальні умови, коли натиснуто «погоджуюсь»);

-підтвердження одноразовими кодами (введення коду, результат перевірки, час, ідентифікатор каналу доставки);

-підтвердження додаткових механізмів безпеки (якщо застосовувались) та ідентифікації особи;

-квитанції доставки договору або додатків (електронна пошта/смс/повідомлення застосунку) із можливістю співвіднести одержувача;

-збережену копію саме тієї редакції документів, які були показані споживачу до акцепту (із датою, часом, номером редакції та контрольним цифровим відбитком даних);

-автентичні електронні виписки або платіжні документи, які показують кожне кредитне зарахування (тіло) окремо від будь-яких нарахувань, із реквізитами операції.

Суд окремо фіксує логічну неузгодженість, яка часто виникає у таких справах: позивач описує модель як суто електронну, однак до суду подає переважно паперові роздруківки, не підкріплені електронними слідами події. У сучасних умовах надавач фінансових послуг і тим більше професійний стягувач (фактор) об`єктивно має можливість зберегти й передати ці електронні докази та подати їх до суду через підсистему електронного судочинства.

За відсутності таких доказів суд не має права домислювати критичні обставини і перекладати ризик недоведеності на споживача.

3) Переддоговірне інформування та оцінка платоспроможності.

У наданих матеріалах суд не вбачає належних доказів того, що саме відповідачу до акцепту було індивідуально надано переддоговірні документи у законодавчо значимому обсязі, у спосіб, що дозволяє ідентифікувати одержувача, та що відповідач здійснив усвідомлений акцепт після ознайомлення з такими документами.

4) Фактична видача коштів: ключова ланка, без якої немає підстав для стягнення навіть тіла

Найбільш принциповим для цієї справи є те, що стягнення заборгованості можливе лише тоді, коли доведено, що кредит фактично наданий.

Положення договорів про те, що «кредит вважається наданим у день перерахування на картку», не є доказом самого перерахування. Для підтвердження видачі тіла необхідні автентичні дані про операцію: виписка, платіжна інструкція, документ банку/платіжної системи, який однозначно показує зарахування кредитних коштів на конкретний інструмент відповідача, із реквізитами операції.

У поданих позивачем матеріалах суд бачить розрахунки та реєстри, але не встановлює належних доказів видачі коштів за кожним із трьох договорів ані у вигляді автентичних виписок, ані у вигляді платіжних документів, які підтверджують кожне кредитне зарахування (тіло).

За таких умов суд не має законних підстав констатувати виникнення у відповідача грошового зобов`язання у заявленому обсязі, а тим більше нараховувати і стягувати прибуткові складові (відсотки, комісії), коли не доведено навіть первинну подію надання коштів.

5) Нарахування відсотків та комісій та прозорість розрахунку

Навіть за умови доведення видачі тіла, стягнення відсотків і комісій можливе лише тоді, коли:

-умови їх нарахування належно доведені як узгоджені зі споживачем до укладення договору (через повний ланцюг електронних доказів);

-розрахунок є поелементним, із періодами, ставками, формулою обчислення та відокремленням тіла від нарахувань;

-не має підміни правових підстав на рівні «взяв отже винен усі нарахування».

За поданими матеріалами суд не встановлює такого рівня прозорості та відтворюваності розрахунку, який відповідає стандарту доказування для споживчого кредиту.

6) Прострочення та дострокова вимога (ч. 4 ст. 16 Закону)

Частина 4 ст. 16 Закону України «Про споживче кредитування» встановлює спеціальні передумови для вимоги дострокового повернення та інших наслідків прострочення, зокрема щодо повідомлення споживача у визначеному порядку та надання строку для усунення порушення.

У поданих матеріалах суд не виявляє належних доказів такого повідомлення (його відправлення, доставки, змісту та дотримання строків), які були б співвіднесені з конкретними договорами та конкретними періодами прострочення.

7) Факторинг та відступлення права вимоги: окремий підпункт оцінки (навіть якщо результат не залежить від правонаступництва)

Суд приймає до уваги, що позивач обґрунтовує своє право вимоги договорами факторингу та реєстрами боржників.

Разом із тим, у спорах цієї категорії правонаступництво саме по собі:

не замінює доказів укладення первинного договору в належній формі;

не замінює доказів надання коштів;

не доводить прозорий і законний розрахунок.

Окрім того, для безперервного ланцюга правонаступництва очікуваними є договір, реєстр (додаток із параметрами боргу), акт приймання-передачі, підтвердження оплати ціни відступлення, повідомлення боржника та узгодженість обліку. За наданими матеріалами суд не встановлює повного та безперервного ланцюга у тій частині, яка дозволяла б усунути сумніви щодо обсягу і параметрів переданих прав та виконання сторонами факторингу своїх ключових дій. Ризики відсутності таких документів несе професійний учасник ринку, який заявляє вимогу.

Навіть якщо припустити належність переходу права вимоги, це не усуває базової недоведеності первинних подій (укладення та видача коштів), встановленої судом у цій справі.

8) Висновок суду щодо наданих доказів та доводів.

Суд оцінює подані докази у сукупності та приходить до висновку, що позовні вимоги є недоведеними, Позивач обґрунтував позов вимогою про стягнення 64 893,80 грн за трьома договорами, послався на укладення договорів в електронній формі із підтвердженням приєднання одноразовими ідентифікаторами, а також на набуття права вимоги за договорами факторингу і реєстрами боржників. На підтвердження заявлених обставин позивач долучив до матеріалів справи паперові копії позовної заяви, розрахунків, витягів та реєстрів боржників, копій договорів, витягів зі статутів і документів про сплату судового збору.

Водночас позивач не подав належних і достатніх доказів, які у дистанційній моделі підтверджують персональне інформування і волевиявлення споживача та дозволяють перевірити незмінність змісту документів: службових записів про дії відповідача в особистому кабінеті або застосунку, журналів подій, підтверджень надсилання і введення одноразових кодів із даними про доставку, доказів передання відповідачу примірника договору та додатків у спосіб, що дозволяє ідентифікувати одержувача, збереженої копії саме тієї редакції документів, яка була показана до акцепту, а також автентичних виписок або платіжних документів, що підтверджують кожне кредитне зарахування. Позивач також не подав доказів належного повідомлення, якщо він обґрунтовує вимоги наслідками прострочення за спеціальною процедурою, і не подав поелементного, перевірюваного розрахунку із чітким розмежуванням тіла, процентів, комісій та інших нарахувань за періодами і підставами.

Додатково суд зауважує, що дистанційні фінансові послуги та електронна комерція покликані забезпечити легкодоступність сервісів, прозорість і перевірюваність умов для споживача, щоб ще до акцепту він міг зрозуміти повну вартість кредиту і чи є зобов`язання йому «по кишені». Саме тому у спорі, де позивач посилається на електронне укладення споживчого кредиту, суд очікує відтворюваний і перевірюваний електронний доказовий ланцюг інформування та волевиявлення. Подання натомість лише паперових роздруківок без електронних слідів об`єктивно підміняє електронну модель доказування та може створювати хибне враження доведеності юридично значущих подій, перевірити яке суд не може. За таких умов суд не має права заповнювати прогалини припущеннями або «допрацьовувати» доказові провали замість сторони, яка заявила грошову вимогу; ризик неповноти доказів несе професійний кредитор (у тому числі правонаступник), який обрав дистанційну модель та ініціював судовий спір.

ВИСНОВКИ,

Інститут споживчого кредитування має суспільну вагу, оскільки забезпечує доступ громадян до фінансових послуг і водночас впливає на довіру до фінансової системи та порядок на ринку фінансових послуг. Саме тому захист споживача у кредитних правовідносинах суд розглядає як складову публічного порядку: держава встановила для фінансових установ як професійних кредиторів підвищені вимоги прозорості, відповідального надання кредиту та перевірності нарахувань, бо для них кредитування є підприємницькою практикою. У цьому значенні публічний порядок означає не абстрактну категорію, а вимогу забезпечити дію обов`язкових правил поведінки професійного кредитодавця на ринку фінансових послуг, встановлених законом для захисту слабшої сторони та для підтримання фінансового порядку. У такій моделі професійний кредитор зобов`язаний дотримуватися не окремих зручних положень, а законодавства про споживче кредитування у його цілісності, підтверджуючи це належними доказами. Тому суд не погоджується з формулою, за якою наявність підсумкової суми боргу сама по собі автоматично означає стягнення всіх нарахувань, а перевіряє, чи кредитодавець виконав обов`язкові вимоги, спрямовані на прозорість умов і реальну поінформованість споживача. Якщо позивач не довів виконання таких вимог або не надав перевірного розрахунку, суд має підстави відмовити у позові повністю чи частково навіть без заяв слабшої сторони, оскільки рішення у таких справах впливає не лише на приватний інтерес сторін, а й на суспільний інтерес у підтриманні фінансового порядку та недопущенні практик, що підривають довіру до ринку фінансових послуг.

Вимога надати докази виконання кредитодавцем обов`язкових правил споживчого кредитування не є надмірним стандартом і не створює для фінансової установи непропорційного тягаря доказування. Професійний кредитор сам обирає масову модель укладення та супроводу договорів, формує умови продукту, організовує процедури приєднання, ідентифікації клієнта, доведення інформації, надсилання примірника договору та повідомлень, а також веде облік операцій і нарахувань. Саме тому він об`єктивно зобов`язаний мати і зберігати первинні дані, які підтверджують виконання цих процедур у конкретній справі, і саме ці дані становлять звичайний зміст його ділової організації та внутрішнього контролю. За відсутності таких доказів суд не може підміняти їх припущеннями, оскільки це означало б перекласти ризик недокументованої підприємницької практики на споживача та легалізувати нарахування, перевірюваність яких не забезпечена.

Ці самі підходи та вимоги до доведеності поширюються і на наступних кредиторів, які набули право вимоги за цесією або факторингом, оскільки разом із правом вимоги вони приймають на себе обов`язок підтвердити його обсяг і підстави та несуть ризик відсутності або неповноти документів і первинних даних щодо дотримання правил споживчого кредитування.

Позовні вимоги ТОВ «ФК «Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення 64 893,80 грн заборгованості є недоведеними та задоволенню не підлягають.

Відмова у задоволенні позову у цій справі зумовлена недоведенням заявлених вимог належними і достатніми доказами у межах саме цього предмета та підстав позову.

Суд не має підстав для стягнення навіть тіла кредиту (позики), оскільки позивач не довів фактичної видачі коштів за кожним із трьох договорів належними первинними документами (автентичними виписками, платіжними документами, які однозначно підтверджують зарахування коштів відповідачу з реквізитами операції). За відсутності доведеності самої події надання коштів суд не може визнати виникнення грошового зобов`язання, а отже відсутні підстави для стягнення як нарахувань, так і основної суми.

СУДОВІ ВИТРАТИ

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у разі відмови в позові судовий збір, сплачений позивачем, залишається за позивачем. Підстав для розподілу інших витрат за матеріалами справи не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 15, 16, 509, 627, 1054 Цивільного кодексу України, статтями 1, 2, 811, 16, 21 Закону України «Про споживче кредитування», статтею 19 Закону України «Про захист прав споживачів», статтями 3, 12, 13, 7681, 89, 133, 137, 141, 259, 263265, 274, 279 Цивільного процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити.

Відмова у задоволенні позову з підстав недоведеності заявлених вимог у цій справі не позбавляє позивача права звернутися до суду з іншими вимогами, що ґрунтуються на належно оформлених правовідносинах або заявлені за інший період, інший предмет чи інші підстави, за умови дотримання вимог закону та правил остаточності судового вирішення спору.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги у строк та порядку, встановлених ЦПК України.

Суддя: І.Е. Бондаренко