Рішення № 137188954, 17.12.2025, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 203/1703/24

Провадження № 2/0203/102/2025

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.12.2025 року Центральний районний суд міста Дніпра в залі суду в місті Дніпрі у складі:

головуючого судді Ханієвої Ф.М.,

за участю секретаря судового засідання Клімової Н.А.,

за участі:

представника позивача адвоката Ковальової О.О. (в режимі відеоконференції),

відповідача-1 ОСОБА_1 (в залі суду),

представника відповідача-1 адвоката Лозового О.А. (в залі суду),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Наталія Валентинівна, про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення права,

ВСТАНОВИВ:

05.04.2024 року до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська надійшла позовна заява ОСОБА_2 (представник позивача адвокат Ковальова О.) до ОСОБА_1 (далі відповідач-1), ОСОБА_3 (далі відповідач-2), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Наталія Валентинівна, про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення права, в якій позивач просить суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 15 вересня 2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Наталією Валентинівною, предметом якого є відчуження квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 30,3 кв.м, житловою площею 17,0 кв.м;

- відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 30,3 кв.м, житловою площею 17,0 кв.м ОСОБА_1 .

І. Стислий виклад позицій учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що після відкриття виконавчого провадження №71810810 відповідач уклав договір купівлі-продажу нерухомого майна від 15.09.2023 року, на підставі якого ним було відчужено належну йому квартиру АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_3 . Про існування цього договору позивач дізналась з даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Позивач зверталась до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Н.В., яка посвідчила зазначений правочин, проте отримала відмову у наданні його копії. Тому позивач додала до позову відповідне клопотання про витребування доказів. Позивач наполягає на визнанні вказаного договору купівлі-продажу недійсним та, посилаючись на положення ст. ст. 203, 215 ЦК України, стверджує, що цивільно-правовий договір, в тому числі й договір купівлі-продажу, не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення зобов`язання зі сплати грошових коштів, в тому числі на відшкодування шкоди або виконання судового рішення. Відповідачу ОСОБА_1 було достеменно відомо про наявність у нього обов`язку з виконання судового рішення про сплату аліментів, про відповідне відкрите виконавче провадження, проте він, замість сплати аліментів, відчужив належну йому квартиру на користь відповідача ОСОБА_3 . Після відчуження квартири заборгованість зі сплати аліментів не була погашена, що і дозволяє позивачу стверджувати, що дії ОСОБА_1 були вочевидь недобросовісними, а тому оскаржуваний договір купівлі-продажу має бути визнаний недійсним.

З-поміж іншого, позивач, посилаючись на судову практику, вказала, що боржник (продавець), який відчужує майно на користь іншої особи після виникнення в нього зобов`язання зі сплати грошових коштів, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно потерпілої сторони, оскільки укладається договір, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Тому позивач вважає, що як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

Також, за твердженнями позивача, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15.09.2023 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , предметом якого є відчуження квартири АДРЕСА_1 , призведе до повернення нерухомого майна у власність боржника за виконавчим провадженням, та дозволить виконати судове рішення, в тому числі і за рахунок такого майна.

З огляду на викладене вище, позивач звернулась до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення права.

17.06.2024 року до суду надійшов відзив на позовну заяву від відповідача-1, в якому відповідач-1 заперечує проти задоволення позовних вимог та просить суд відмовити у їх задоволенні. Так, він пояснив, що 15.09.2023 року під час укладання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ані права позивача, ані права третіх осіб порушено не було. На думку відповідача-1, укладений між ним та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу є законним, а отже підстави для визнання його недійсним відсутні. Крім того, позбавлення ОСОБА_3 права власності на квартиру призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Отже, відсутні підстави для визнання оспорюваного договору недійсним. Також відповідач-1 вказав, що належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми, повинен забезпечити ефективне використання норми у її практичному застосуванні та гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

З урахуванням вищевказаного, сторона відповідача-1 заперечує проти задоволення позовних вимог та просить суд відмовити у їх задоволенні.

03.07.2024 року в системі «Електронний суд» на адресу суду надійшла відповідь на відзив, в якій представник позивача підтримала позовні вимоги у повному обсязі та просила суд їх задовольнити, додатково пояснивши, що позивач наполягає на тому, що відчуження квартири відбулось з метою уникнення виконання зобов`язання зі сплати аліментів, а повернення квартири у власність відповідача забезпечить виконання ним обов`язку з погашення заборгованості. Сторона позивача вважає, що судове рішення може бути виконано за рахунок продажу належного боржникові майна, відповідач-1 відчужив його, уклавши оскаржуваний договір. І, навіть після цього, так і не почав виконання судового рішення, що дозволяє позивачу стверджувати, що укладена угода є фіктивною, спрямована лише на уникнення виконання обов`язку зі сплати аліментів. Визнання договору недійсним і поновлення права власності на квартиру за позивачем дозволить стягнути з нього заборгованість зі сплати аліментів шляхом реалізації належного йому нерухомого майна. Також, за твердженнями представника позивача, способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення, відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

22.10.2024 року представник позивача надала суду додаткові пояснення по справі, в яких повідомила, що знаючи про власний обов`язок зі сплати аліментів, проте не виконуючи його, відповідач ОСОБА_1 уклав договір купівлі-продажу нерухомого майна від 15.09.2023 року, на підставі якого ним було відчужено належну йому квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 . Навіть після відчуження нерухомого майна ОСОБА_1 так і не розпочав сплату аліментів, унеможливив виконання судового рішення про стягнення аліментів за рахунок продажу належного йому майна. За твердженнями представника позивача, відповідач ОСОБА_1 має можливість здійснювати сплату аліментів на рахунок відповідного відділу ДВС, представником позивача йому особисто було направлено лист від 04.09.2024 року, яким повідомлено про банківські реквізити, за якими може здійснюватись виконання судового рішення. Попри отримання банківських реквізитів позивача ще 07.09.2024 року, відповідач ОСОБА_1 сплату аліментів так і не розпочав. Зазначене дає позивачу підстави стверджувати, що всі дії відповідача ОСОБА_1 спрямовані не лише на ухилення від сплати аліментів, але й на затягування розгляду справи, що може бути окремою підставою для притягнення його до відповідальності. Загальний розмір заборгованості ОСОБА_1 перед позивачем зі сплати аліментів станом на 01.09.2024 року становить 334 132,65 грн, на підтвердження чого представник позивача надала розрахунок заборгованості зі сплати аліментів.

Представник позивача додатково наголосила на тому, що відповідачу ОСОБА_1 було достеменно відомо про наявність у нього обов`язку щодо виконання судового рішення про сплату аліментів, про відповідне відкрите виконавче провадження, проте він замість сплати аліментів, відчужив належну йому квартиру, заборгованість зі сплати аліментів не погасив, що і дозволяє позивачу стверджувати, що дії ОСОБА_1 були вочевидь недобросовісними, а тому оскаржуваний договір купівлі-продажу має бути визнаний судом недійсним.

Тому представник позивача підтримала позовні вимоги та просила суд їх задовольнити.

03.12.2024 року відповідач-1 подав до суду додаткові пояснення по справі, в яких додатково вказав, що при укладенні спірного договору купівлі-продажу квартири норми законодавства було додержано, тобто його зміст, форма, нотаріальне посвідчення відповідають вимогам діючого закону. Права жодних осіб порушено не було. За наявною у відповідача-1 інформацією, позивач разом з неповнолітньою дитиною донькою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виїхала до Автономної республіки Крим, де наразі і проживає, має громадянство РФ. Територія АР Крим на даний час непідконтрольна Україні. Отже, здійснювати контроль за цільовим витрачанням аліментів на дитину та інспекційні відвідування одержувача аліментів не вбачається за можливе. Також, за твердженнями представника відповідача-1, не вбачається за можливе перераховувати кошти на непідконтрольну Україні територію. Причиною несплати аліментів відповідача є саме те, що позивач фактично мешкає у Криму і має громадянство РФ, відповідач не впевнений, що грошові кошти будуть витрачатися на потреби дитини. Разом з цим, відповідач-1 не відмовляється виконувати свої батьківські зобов`язання, але хоче бути впевненим, що його дочка ОСОБА_5 особисто буде користуватися коштами, які він буде сплачувати в якості аліментів.

З урахуванням викладеного, відповідач вважає позовні вимоги необґрунтованими, а обраний позивачем спосіб захисту неналежним, тому у задоволенні позовних вимог представник відповідача-1 просить суд відмовити.

17.12.2025 року в системі «Електронний суд» представник позивача подав до суду додаткові пояснення по суті спору, в яких повідомила суд про те, що позивач наполягає на наявності підстав для задоволення позову у повному обсязі. Представник позивача пояснила, що відповідач ОСОБА_1 визнав той факт, що на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна від 15.09.2023 року, на підставі якого ним було відчужено належну йому квартиру АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_3 , він був обізнаний про власний обов`язок зі сплати аліментів на утримання доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проте не виконував його. За відповідачем і наразі обліковується заборгованість зі сплати аліментів у сумі більш як 300 000,00 грн, проте ним не вживаються жодні заходи щодо її погашення. Представник позивача зазначила, що відповідач, отримавши грошові кошти від продажу квартири, не розпочав ані сплату аліментів, ані погашення заборгованості, не набув у власність іншого майна, за рахунок якого може бути виконане судове рішення про стягнення з нього на користь позивача аліментів на утримання дитини. Тобто його дії свідчать про те, що відчуження квартири відбулось виключно з метою уникнення виконання зобов`язання зі сплати аліментів. За твердженнями представника позивача, відповідач-1 свідомо і умисно під різними приводами уникає виконання судового рішення зі сплати аліментів, в тому числі і позбавляючись майна, за рахунок якого може бути виконане судове рішення.

Також представник позивача посилається на судову практику ВС щодо фраудаторних правочинів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору, і який досягає цієї мети. Тому сторона позивача посилається на те, що відповідач ОСОБА_1 , укладаючи оспорюваний договір, вочевидь діяв недобросовісно, з наміром уникнути виконання судового рішення про сплату аліментів, що є підставою для визнання такого договору недійсним та відновлення становища, яке існувало до його укладення. І він досяг мети уникнення судового рішення, оскільки заборгованість зі сплати аліментів не погашена, кошти на рахунках відсутні, як і майно, за рахунок якого може бути виконане судове рішення.

З огляду на викладене вище, позивач просить суд визнати недійсним оспорюваний договір та відновити становище, яке існувало до порушення шляхом повернення права власності на квартиру.

Інші заяви по суті справи на адресу суду не надходили.

Під час судового розгляду справи представник позивача, яка брала участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції, підтримала позовні вимоги у повному обсязі, просила суд їх задовольнити, підстави звернення до суду з позовом пояснила суду таким чином, як про це вказано у позові. Представник позивача також повідомила суд про те, що сторони мають доньку, рішенням суду було вирішено стягувати аліменти на користь позивача на утримання доньки, з приводу чого було відкрите виконавче провадження. За твердженнями представника позивача, відповідач-1 знав, що існує борг зі сплати аліментів, проте не сплачував заборгованість по аліментам. На думку представника позивача, оспорюваний договір було укладено з метою приховування майна та несплати аліментів, оскільки відповідач робить все, щоб рішення суду про стягнення аліментів не було виконано. З цих підстав договір купівлі-продажу квартири може бути визнаний недійсним, бо порушене право позивача на виконання рішення суду та звернення стягнення за рахунок майна боржника. Представник позивача вказала і на те, що відповідач не вживав заходів, щоб спілкуватись з дитиною, та умисно не сплачує аліменти, позбавився майна з метою невиконання рішення суду. Тобто сторона позивача вважає, що відповідач-1 діяв очевидно недобросовісно. Крім того, представник позивача пояснила, що вона зверталася в інтересах позивача зі скаргами на дії державного виконавця, а дії нотаріуса не оскаржувала.

Відповідач-1 та його представник заперечували проти задоволення позовних вимог та просили суд відмовити у їх задоволенні, вважаючи позовні вимоги необґрунтованими, обраний позивачем спосіб захисту неналежним. На думку представника відповідача-1, укладеним договором купівлі-продажу квартири не були порушені права позивача, на підтвердження чого є документи, надані нотаріусом. В матеріалах справи відсутні докази протиправності дій нотаріуса та державного виконавця щодо ненакладення арешту на майно. Договір купівлі-продажу є законним та відсутні підстави для визнання його недійсним. Реституція застосовується у разі наявності між сторонами договірних відносин, проте такі відсутні. Жодних порушень під час укладення оспорюваного договору не було, а посилання представника позивача на правову позицію ВС сторона відповідача-1 вважає помилковою, бо така не стосується подібних спірних правовідносин. Крім того, позивачу відомо, що з 2021 року спільна дитина має проживати разом з батьком, про що є довідка. Також судом було витребувано інформацію щодо перетину кордону позивачем. Востаннє позивач у 2023 році перетинала державний кордон України, знала, що у відповідача-1 є заборгованість зі сплати аліментів, але не спілкувалась з відповідачем-1 з цього приводу, дитині вже 14 років, яка є неповнолітньою. Відповідач-1 не може контролювати цільове використання грошових коштів, які сплачуються ним як аліменти. Мати не може зняти грошові кошти з картки в АТ «ПриватБанк, бо проживає на тимчасово окупованій території АРК. Доньки на території України немає, а тому відповідач не сплачує аліменти. Підстави позову не переслідують права дитини, бо на думку представника відповідача-1, гроші є фінансуванням країни агресора. Позивач є громадянкою РФ, живе в АРК, спілкування з матір`ю заборонене, а доказів удаваного правочину немає. Натомість відповідач-1 може передати грошові кошти саме донці, а не колишній дружині, відповідач-1 вважає, що позивач недобровільно вивезла дитину за кордон. Питання способу захисту, пов`язане з тим, що порушене право відповідача-1 на стягнення аліментів, а не визнання договору недійсним. В рамках виконавчого провадження були відсутні обтяження нерухомого майна, донька була вивезена на тимчасово окуповану територію. Дитина зареєстрована з батьком за місцем проживання та відповідач-1 не відмовляється утримувати свою доньку. Також представник відповідача-1 вказав, що з позову незрозуміло, що саме було порушено відповідачем-1 під час укладення оспорюваного договору. Дитина відсутня на території України та саме це перешкоджає сплаті аліментів, батько не спілкується з дитиною, бо дитини немає, а є тільки банківський рахунок громадянина РФ, мати дитини має сепаратистські погляди. Крім того, мати перешкоджає спілкуванню батька з дитиною. На думку сторони відповідача-1, позивач обрала неналежний спосіб захисту.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

Ухвалою суду від 15.04.2024 року було відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого судового засідання, задоволене клопотання позивача про витребування доказів та витребувано у Приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Наталії Валентинівни ( АДРЕСА_2 ) належним чином засвідчену копію договору купівлі-продажу, укладеного 15 вересня 2023 року між ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ), предметом якого є відчуження квартири АДРЕСА_1 .

Ухвалою суду від 29.08.2024 року було відмовлено у задоволенні заяви представника заявника (позивача) про забезпечення позову в цивільній справі.

Ухвалою суду від 06.02.2025 року було частково задоволено клопотання відповідача про витребування доказів в цивільній справі та витребувано у Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України (адреса місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 26; адреса електронної пошти: adpsu@dpsu.gov.ua; код ЄДРПОУ 00034039) відомості щодо перетину кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України: громадянкою України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , (РНОКПП: НОМЕР_3 ; остання відома зареєстрована адреса місця проживання на території України: АДРЕСА_3 ; інші відомості відсутні) за період з 08.01.2018 року по 01.12.2024 року; громадянкою України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , (місце народження: місто Дніпропетровськ, Україна; свідоцтво про народження серії НОМЕР_4 від 15.03.2011 року; зареєстрована адреса місця проживання на території України: АДРЕСА_4 ; інші відомості відсутні) за період з 03.01.2024 року по 01.12.2024 року, а у задоволенні іншої частини вимог клопотання відмовлено.

27.03.2025 року, 17.04.2025 року засобами електронного зв`язку та 01.04.2025 року, 22.04.2025 року поштою на адресу суду надійшли відомості з Центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 26.03.2025 року щодо перетину державного кордону України ОСОБА_6 , та надіслано суду витяг з наявною у Базі даних інформацією щодо перетину державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України зазначеною особою в період з 08.01.2018 року по 01.12.2024 року, з останньою відміткою про виїзд ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , пункт перетину: Старокозаче 28.03.2023 року. Також суд було повідомлено про те, що інформація щодо перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією громадянкою України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період з 03.01.2024 року по 01.12.2024 року в Базі даних відсутня.

Ухвалою суду від 20.05.2025 року було закрито підготовче провадження в цивільній справі та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

У судові засідання відповідач-2 та третя особа не з`явились, належним чином були повідомлені про час, дату та місце розгляду справи, причини неявки суду не повідомили.

Суд, заслухавши думки учасників справи, які брали участь у судових засіданнях, на підставі положень ст. ст. 128, 223 ЦПК України, продовжив судове засідання за відсутності відповідача-2 та третьої особи, за наявними у справі письмовими доказами.

Під час судового розгляду справи суд заслухав усні пояснення представника позивача, яка брала участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції, відповідача-1 та його представника, дослідив письмові докази, що містяться в матеріалах справи, та після судових дебатів 17.12.2025 року у судовому засіданні було проголошено рішення суду.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є батьками неповнолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження дитини від 15.03.2011 року, серії НОМЕР_4 .

Постановою ВС від 27.10.2021 року, справа №203/6023/16-ц, провадження №61-13912св19, було задоволено касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Яценком Олександром Сергійовичем, скасовано рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 09.10.2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20.06.2019 року, задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки від усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 20.12.2016 року, і до досягнення дитиною повноліття, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, служба у справах дітей Центральної районної у місті Дніпрі ради, про визначення місця проживання дитини відмовлено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі, 2240,80 грн, стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 551,20 грн судового збору за подання позову про стягнення аліментів.

Відповідно до Інформації про виконавче провадження №71810810, станом на 01.04.2024 року, на примусовому виконанні у Першому Правобережному відділі державної виконавчої служби у Шевченківському та Центральному районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебуває виконавчий лист від 30.11.2022 року №203/6023/16-ц, виданий Кіровським районним судом м. Дніпропетровська 15.05.2023 року про стягнення аліментів на дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки від усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 20.12.2016 року, і до досягнення дитиною повноліття, боржник: ОСОБА_1 , стягувач: ОСОБА_2 .

Так, 17.05.2023 року державним виконавцем Босенком М.М. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження, та 12.12.2023 року вчинено виконавчу дію: звернення стягнення на майно боржника, винесено постанову від 12.12.2023 року про арешт майна боржника, з огляду на те, що рішення суду не виконується, майно боржника, на яке накладається арешт: все рухоме та нерухоме майно, та 27.12.2023 року державним виконавцем було винесено постанову про передачу матеріалів виконавчого провадження за місцем реєстрації боржника у Соборному районі міста Дніпра.

18.05.2023 року боржник у виконавчих провадженнях №№71811019, 71810810, ОСОБА_1 звернувся до державного виконавця із заявою про зупинення виконавчого провадження, в якій останній просив зупинити виконавчі провадження щодо нього на час військового стану, посилаючись на те, що на належні йому карткові зарплатні рахунки було накладено арешт, він є військовослужбовцем, солдатом, що перебуває на військовій службі, військова частина НОМЕР_5 , на реабілітації після поранення.

Відповідно до постанови про результати перевірки законності виконавчого провадження №71810810 від 21.12.2023 року, м. Дніпро, начальником Першого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Шевченківському та Центральному районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Шевченком В. було постановлено визнати дії старшого державного виконавця Першого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Шевченківському та Центральному районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Зелінської О.В. такими, що суперечать вимогам ст. 24, ч. ч. 11, 12, 14 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження», зобов`язано старшого державного виконавця Зелінську О.В. здійснити виконавчі дії по виконавчому провадженню №71810810 в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», в строк до 22.12.2023 року.

За змістом вказаної постанови, начальник Першого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Шевченківському та Центральному районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Шевченко В. встановив порушення в діях державного виконавця, а саме: в порушення вимог частини 11 статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», державним виконавцем не роз`яснено стягувачу про її право на звернення до органів досудового розслідування; в порушення вимог частини 12 статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», державним виконавцем Зелінською О.В. не складався протокол про адміністративне правопорушення у відношенні боржника; в порушення вимог частини 14 статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», державним виконавцем не виносилась постанова про накладення на боржника штрафу у розмірі 50 відсотків від суми заборгованості зі сплати аліментів; в порушення вимог статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», державним виконавцем відділу не прийнято рішення щодо передачі виконавчого провадження для подальшого його виконання за підвідомчістю.

Відповідно до довідки від 14.12.2023 року за вих. №147688 про наявність заборгованості зі сплати аліментів, складеної державним виконавцем, за ОСОБА_1 рахується заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання, та станом на 01.12.2023 року, становить 301 554,90 грн.

Відповідно до розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, станом на 01.12.2023 року, розмір заборгованості відповідача зі сплати аліментів становить 301 554,90 грн.

Відповідно до розрахунку заборгованості у виконавчому провадженні №71810810, боржник: ОСОБА_1 , станом на 01.12.2024 року, за відповідачем-1 рахується заборгованість у розмірі 334 132,65 грн.

Відповідно до розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, виконавче провадження №71810810, боржник: ОСОБА_1 , станом на 01.07.2025 року, за відповідачем-1 рахується заборгованість у розмірі 368 244,90 грн.

Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав, станом на 11.01.2024 року, за відповідачем-2 ОСОБА_3 15.09.2023 року було зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_5 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2797418312020, на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: реєстраційний номер №1197, виданий 15.09.2023 року, видавник: приватний нотаріус Дніпровського МНО Кучмій Н.В.

Згідно з матеріалами нотаріальної справи, наданої приватним нотаріусом Дніпровського МНО Кучмій Н.В., 15.09.2023 року між ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого на підставі довіреності від 22.08.2022 року діяла ОСОБА_7 (продавець по довіреності), та ОСОБА_3 (покупець), був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, за умовами якого продавець по довіреності продає (передає у власність), а покупець купує (приймає у власність) квартиру АДРЕСА_6 , що належить ОСОБА_1 , на праві приватної власності (нерухоме майно), і сплачує за нього ціну, визначену договором.

Нерухоме майно належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 12.02.2010 року, посвідченого Яровою Н.Г., приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу за реєстровим №58, право власності на яке зареєстроване 16.03.2010 року КП «Дніпропетровське МБТІ» Дніпропетровської обласної ради, що підтверджується витягом №25590115 про реєстрацію права власності на нерухоме майно, реєстраційний номер 12635213.

Продавець по довіреності гарантує, що на момент укладення договору нерухоме майно нікому не продане, не подароване, в спорі не перебуває, а також відсутні будь-які права щодо нього з боку третіх осіб. Продавець по довіреності свідчить, що на момент укладання договору нерухоме майно не перебуває під арештом чи забороною, щодо нього не ведуться судові спори, воно не заставлене, у податковій заставі, іпотеці не перебуває, відносно нього не укладено будь-яких договорів з відчуження чи щодо користування з іншими особами, як юридична адреса воно не використовується. Треті особи не мають прав на нерухоме майно. Продавець по довіреності стверджує, що перепланування та реконструкція з моменту набуття права власності не проводились та нерухоме майно або право користування ним як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не передане.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 15.09.2023 року, нерухоме майно під забороною відчуження (арештом) не перебуває, податкова застава відсутня.

Ціна нерухомого майна, що купується покупцем за договором становить 810 700 грн, які сплачені покупцем до підписання договору. Зазначена ціна встановлена за згодою сторін договору та є остаточною, не підлягає будь-яким змінам. Підписання цього договору продавцем по довіреності є підтвердженням факту повного розрахунку за продане нерухоме майно, яке є предметом цього договору, та свідчить про відсутність щодо покупця будь-яких претензій фінансового характеру.

Відповідно до відомостей, викладених у Звіті про оцінку майна, складеного 11.09.2023 року, ринкова вартість нерухомого майна складає 810 700,00 грн.

Договір є нотаріально посвідченим 15.09.2023 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Н.В., зареєстрований в реєстрі за №1197. Також на договорі міститься службова відмітка про те, що нотаріусом перевірено, що зазначене нерухоме майно є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , як таке, що набуте ним до реєстрації шлюбу.

Відповідно до довідки №6992 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, за адресою: АДРЕСА_7 , ОСОБА_1 є незареєстрованим власником кватири.

Відповідно відомостей з Реєстру прав власності на нерухоме майно, квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_7 , 16.03.2010 року зареєстрована на праві власності за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , форма власності: приватна, підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу ВМО №646359, реєстровий №58, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Яровою Н.Г.

Відповідно до рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20.02.2018 року, справа №203/4571/17, задоволено повністю позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про усунення перешкод в користування житловим приміщенням, шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та усунуто ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ), такою, що втратила право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 , стягнуто з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь позивача ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 640 грн. Вказане рішення суду набрало законної сили станом на 30.03.2018 року.

Спірні правовідносини між учасниками справи виникли з приводу визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного 15 вересня 2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Наталією Валентинівною, предметом якого є відчуження квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 30,3 кв.м, житловою площею 17,0 кв.м.

ІV. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Відповідно до положень пункту 2 частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України, ЦК), способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України , підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається .

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За вимогами статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків .

Відповідно до положень статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним .

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Аналіз викладених вище норм ЦК України вказує, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є, зокрема, наявність підстав, визначених законом, для оспорення правочину, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Так, Верховний Суд у постанові від 23.06.2021 у справі №537/3100/17 (провадження №61-343св19) вказав, що оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Своєю чергою, Пленум Верховного Суду України в п. 19 Постанови «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року №9 роз`яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Аналіз положень статей 222, 223, 229, 233, 234, 235 ЦК України, судової практики Верховного Суду та висновків Пленуму Верховного Суду України дає суду підстави для висновку про те, що відповідно до вимог ЦК України, оспорюваними правочинами є правочини: вчинені з недодержанням в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, (ст. ст. 203, 215 ЦК України); вчинені неповнолітньою особою за межами своєї цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК України); вчинені фізичною особою, що обмежена у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223 ЦК України); вчинені під впливом помилок (ст. 229 ЦК України); вчинені під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України); фіктивні (ст. 234 ЦК України); удавані (ст. 235 ЦК України). При цьому кожна із зазначених правових підстав оспорення правочину має свої правові наслідки.

Суд, вирішуючи спір по суті щодо визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним, виходить з того, що сторона позивача як на підставу недійсності правочину посилається на положення статей 203, 215 ЦК України, та зазначає, що цивільно-правовий договір, в тому числі договір купівлі-продажу, не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення зобов`язання зі сплати грошових коштів, у тому числі на відшкодування шкоди або виконання судового рішення.

Так, аналіз положень статей 203, 215, 205-212 ЦК України вказує, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Цивільний кодекс України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом, за домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Нотаріальне посвідчення може бути вчинене лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим законодавством, а саме: зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, а сам правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Чинним законодавством України чітко визначено, які правочини підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема до таких договорів віднесено договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна відповідно до положень статей 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 202, частини 3 статті 203 ЦК України, головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягає установленню є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору.

Згідно з частиною 1 статті 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною 1 статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Відповідно до вимог частини 1 статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно з положеннями статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

При цьому відповідно до частини 3 статті 9 Закону України «Про виконавче провадження», державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб`єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов`язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 липня 2018 у справі №922/2878/17 зазначено, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора і бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частиною 3 статті 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

ВС вказав, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такого, що вчинений боржником на шкоду кредиторам. Між тим, фраудаторний правочин укладається боржником у період проведення виконавчого провадження з метою виведення свого майна з-під стягнення (постанова КЦС ВС від 7 жовтня 2020 року у справі №755/17944/18).

У ході судового розгляду справи судом було встановлено, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження підстав звернення до суду для визнання оспорюваного правочину недійсним, з огляду на вимоги ст. ст. 203, 215 ЦК України, в тому числі щодо визнання оспорюваного правочину недійсним як фраудаторного, тобто вчиненого боржником на шкоду кредитору.

Суд, вирішуючи по суті спір між сторонами, враховує те, що виконавче провадження щодо виконання рішення суду у справі про стягнення з відповідача аліментів на утримання дитини, було відкрите постановою державного виконавця 17.05.2023 року, а 18.05.2023 року боржник ОСОБА_1 звернувся до державного виконавця із заявою про зупинення виконавчого провадження на підставі того, що він є військовослужбовцем. За відомостями виконавчого провадження, відсутні будь-які виконавчі дії державного виконавця щодо вирішення цієї заяви боржника. Водночас 15.09.2023 року відповідач-1 та відповідач-2 уклали оспорюваний договір, ринкова вартість якого, відповідно до умов договору, складала 810 700,00 грн, та 15.09.2023 року за відповідачем-2 було зареєстроване право власності на спірну квартиру на підставі вказаного договору купівлі-продажу. При цьому постанову про арешт майна боржника державним виконавцем було винесено 12.12.2023 року, та на момент укладення оспорюваного договору приватним нотаріусом не було встановлено будь-яких перешкод для нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу квартири.

Суд бере до уваги і те, що в матеріалах справи, в тому числі в матеріалах нотаріальної справи, відсутні відомості про те, що станом на 15.09.2023 року, на виконання вимог ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження», приватний нотаріус ДМНО Кучмій Н.В. не пізніше наступного робочого дня повідомив орган державної виконавчої служби про звернення до нього відповідача-1 ОСОБА_1 щодо вчинення нотаріальних дій з відчуження квартири, як такої, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників. Відповідно до розрахунків заборгованості, довідок, державним виконавцем був розрахований борг ОСОБА_1 зі сплати аліментів за період з 20.12.2016 року до 01.11.2023 року, що станом на 01.12.2023 року, складав 301 554,90 грн, станом на 01.12.2024 року 334 132,65 грн, а станом на 01.07.2025 року 368 244,90 грн.

При цьому у постанові начальника ДВС від 21.12.2023 року про результати перевірки законності виконавчого провадження №71810810 не було встановлено порушень в діях державного виконавця щодо винесення постанови про арешт майна боржника від 12.12.2023 року та про перебування відповідача-1 ОСОБА_1 станом на 15.09.2023 року в Єдиному реєстрі боржників, не вказано про надходження 15.09.2023 року державному виконавцю повідомлення від приватного нотаріуса ДМНО Кучмій Н.В. щодо відчуження відповідачем-1 як боржником у виконавчому провадженні №71810810, спірного нерухомого майна, та про неврахування цього повідомлення нотаріуса державним виконавцем під час проведення виконавчих дій.

Аналіз викладеного вище дає суду підстави для висновку, що сторона позивача не надала суду доказів на підтвердження того, що контрагент, з яким боржник вчиняв оспорюваний договір, ОСОБА_3 є його родичем чи будь-яким чином був зацікавлений у відчуженні ОСОБА_1 спірного нерухомого майна з метою зашкодити інтересам дитини чи правам позивача щодо сплати аліментів чи запобігти зверненню стягнення на нерухоме майно боржника для погашення боргу.

Тим більше, суд наголошує на тому, що спірні правовідносини сторін не виникли з приводу невиконання боржником кредитних зобов`язань, та позивач відносно відповідача-1 не є кредитором. Натомість станом на 01.12.2023 року у відповідача-1 виникла заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, та станом на 01.12.2023 року відповідач-1 є боржником у виконавчому провадженні. Крім того,

Тож у ході судового розгляду справи судом не було встановлено обставин, що дозволяли б кваліфікувати оплатний договір купівлі-продажу квартири як такий, що вчинений на шкоду кредитору, тобто є фраудаторним, та, відповідно, судом не було встановлено наявності підстав для визнання оспорюваного договору недійсним. Сторони договору були вільні у вчиненні оспорюваного правочину, їх дії відповідали внутрішній волі та були спрямовані на настання правових наслідків відчуження нерухомого майна. Оспорюваний договір купівлі-продажу кватири є нотаріально посвідченим приватним нотаріусом, зареєстрований в реєстрі, ціна договору відповідає ринковій ціні відчужуваної квартири, відповідно до звіту про оцінку майна, та право власності на квартиру зареєстроване за відповідачем-2 після відчуження нерухомого майна. У суду відсутні підстави стверджувати про недобросовісність сторін оспорюваного правочину та про те, що їх дії щодо відчуження квартири було спрямовані на зловживання правом.

Водночас недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац 1 частини 1 статті 216 ЦК України). У разі недійсності правочину суд застосовує реституцію: кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац 2 частини 1 статті 216 ЦК України).

Зобов`язання з реституції виникають внаслідок недійсності правочину (його нікчемності чи визнання судом недійсним). Реституція є заходом, спрямованим на приведення майнового стану сторін недійсного правочину до стану, який вони мали до вчинення такого правочину. Вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного, зокрема нікчемного, правочину, за правилами реституції може бути адресована тільки стороні цього правочину. Крім того, реституцію можна застосувати лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він був переданий.

Приписи частини 1 статті 216 ЦК України не застосовуються як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не можуть задовольнятися позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 29 березня 2017 року у справі №6-3104цс16).

Аналіз викладеного вказує, що позивач не є стороною договору купівлі-продажу квартири від 15.09.2023 року, як і не є власником предмета договору, а тому позовна вимога про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 30,3 кв.м, житловою площею 17,0 кв.м ОСОБА_1 , є безпідставною та задоволенню не підлягає.

Також суд бере до уваги те, що за відповідачем-1 як боржником у виконавчому провадженні, станом на 01.12.2023 року, утворилась заборгованість зі сплати аліментів та наголошує на тому, що ВС вказав, що у випадку утворення заборгованості зі сплати аліментів, стягнутих на підставі судового рішення, борг стягується в порядку примусового виконання судових рішень відповідно до Закону «Про виконавче провадження». Звертатися до суду в цьому випадку не потрібно. Адже повторне стягнення з боржника суми, яка має бути ним виплачена у порядку виконання рішення суду про стягнення аліментів, недопустиме (постанова ВС від 10.01.2024 у справі №359/240/21).

Так, згідно з ч. 4 ст. 155 СК України, ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності.

Одним із видів відповідальності за прострочення сплати аліментів є стягнення неустойки. Так, згідно з положеннями статті 196 СК у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості. У разі накладання на боржника штрафу за заборгованість зі сплати аліментів, відповідно до ч. 14 ст. 71 Закону «Про виконавче провадження», максимальний розмір пені повинен дорівнювати різниці між сумою заборгованості та розміром застосованих заходів примусового виконання.

Ухиленням від сплати аліментів слід вважати дії або бездіяльність винної особи, спрямовані на невиконання рішення суду про стягнення з неї на користь стягувача визначеної суми аліментів. Вони можуть виразитися як у прямій відмові від сплати встановлених судом аліментів, так і в інших діях (бездіяльності), які фактично унеможливлюють виконання вказаного обов`язку, а саме приховуванні заробітку (доходу), що підлягає обліку при відрахуванні аліментів, зміні місця роботи чи місця проживання з неподанням відповідної заяви про необхідність стягування аліментів тощо. Стягнення пені, передбаченої абз. 1 ч.1 ст. 196 СК, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти (постанову ВС від 14.12.2020 у справі №661/905/19).

З огляду на викладене, суд наголошує на тому, що позивач не позбавлена права на звернення до суду з позовом до відповідача-1 про стягнення неустойки за несплату аліментів.

Відповідно до частини 3 статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами , зокрема, письмовими, речовими і електронними доказами.

Відповідно до статей 77, 78 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1, частин 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає (постанова КЦС ВС від 13.02.2019 року, справа №369/13976/15-ц; постанова КЦС ВС від 27.03.2019 року, справа №806/2-1093/2011).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови ВП ВС та ВС від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, провадження №12-187гс18, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, провадження №14-338цс18, від 02 липня 2019 року у справі №48/340, провадження №12-14звг19) .

Згідно з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 року у справі №910/12525/20, неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 є необґрунтованими, безпідставними та спростовуються викладеним вище. Позивач не довела належними та допустимими доказами наявність правових підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним на підставі вимог ст. ст. 203, 215 ЦК України, та такі правові підстави на момент судового розгляду справи у суду відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

V. Висновки суду за результатами розгляду позовної заяви.

Суд дійшов висновку, що у задоволенні позову ОСОБА_2 слід відмовити, та з огляду на положення статті 141 ЦПК України, судові витрати зі сплати судового збору у справі покладаються на позивача та їй не відшкодовуються.

Керуючись статтями 5, 7, 10-13, 19, 23, 76-81, 89, 133, 137, 141, 209, 210, 213, 228, 229, 258, 259, 263-265, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Наталія Валентинівна, про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення права, відмовити.

Судові витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача та їй не відшкодовуються.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення суду складений 31.12.2025 року.

Суддя Ф.М. Ханієва