Рішення № 137139322, 05.06.2026, Дніпровський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Запоріжжя)

Дата документу 05.06.2026

Справа № 334/7400/25

Провадження № 2/334/337/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2026 року Дніпровський районний суд міста Запоріжжя в складі:

головуючого судді Баруліної Т.Є.

за участю секретаря Ногорних О.С.,

представника позивача Пивоварова В.І.,

представника відповідача ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні, в режимі відеокоференції, цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» до ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат,

ВСТАНОВИВ:

05.09.2025 року представник позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» звернувся до Дніпровського районного суду міста Запоріжжя з позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.

Позовні вимоги позивач мотивує тим, що 08.08.2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 11381652000, згідно якого позичальнику надано кредитні кошти в розмірі 90 000,00 доларів США на умовах повернення коштів у розмірах та строки, встановлених графіком погашення кредиту, та не пізніше 07.08.2015 року, під 15% річних.

У зв`язку з неналежним виконанням умов Кредитного Договору та виникненням заборгованості Банк звернувся до суду щодо примусового стягнення заборгованості.

02.06.2011 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя розглянув справу 2-569/11 та ухвалив рішення, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором кредиту № 11381652000 в сумі 804 577,26 грн.

12.12.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» з однієї сторони та ТОВ «Кей-Колект» з іншої укладено договір факторингу № 1, згідно умов якого ТОВ «Кей-Колект», що виступило як фактор, зобов`язується прийняти права вимоги та в їх оплату надати грошові кошти в розпорядження ПАТ «УкрСиббанк» - клієнт.

На підставі вказаного договору ТОВ «Кей-Колект» набуло статусу нового кредитора та отримало право грошової вимоги по відношенню до осіб, які були боржниками ПАТ «УкрСиббанк», включно і за договором про надання споживчого кредиту № 11381652000.

На сьогоднішній день відповідачем рішення суду про стягнення кредитної заборгованості не виконано, залишок боргу складає 804 577,26 грн.

Внаслідок вищевикладеного, позивач просить стягнути з відповідача суму заборгованості у розмірі 509 551,02 грн., а також просить стягнути судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 6 114,58 гривні.

Ухвалою судді Дніпровський районний суд міста Запоріжжя від 16.09.2025 року було відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження з викликом сторін. Відповідачу роз`яснено право подати відзив у відповідності до вимог ст. 178 ЦПК України.

25.09.2025 представником відповідача подано заяву про ознайомлення з матеріалами справи в електронному вигляді.

20.10.2025 представника відповідачки Шонія М.В. внесено до додаткових відомостей про учасника справи для доступу до електронної справи №334/7400/25.

04.11.2025 року, через систему Електронний суд, від представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Шонії М.В. надійшов відзив на позовну заяву, в якому вказала, що 12.12.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» з однієї сторони та ТОВ «Кей-Колект» з іншої укладено договір факторингу № 1, згідно умов якого ТОВ «Кей-Колект», що виступило як фактор, зобов`язується прийняти права вимоги та в їх оплату надати грошові кошти в розпорядження ПАТ «УкрСиббанк». На твердження Позивача на підставі вказаного договору ТОВ «Кей-Колект» набуло статусу нового кредитора та отримало право грошової вимоги по відношенню до осіб, які були боржниками ПАТ «УкрСиббанк», включно і за вимогами до ОСОБА_3 , що не підтверджується жодним документом наданим Позивачем в матеріали справи. Звертає увагу суду, що в забезпечення виконання кредитних договорів №11381652000 та №11381662000 (що були підставою для стягнення в межах справи 2-569/11) був укладений договір іпотеки , зареєстрований за №3919, за яким згідно з Інформації з Державного реєстру іпотек досі є саме Банк, а Позивач таких прав не набув. ТОВ «Кей-Колект» як на підставу нарахування індексу інфляції та 3% річних бере за основу рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя 2-569/11 від 02.06.2011 року, який винесений на користь АКІБ «УкрСиббанк», при цьому до матеріалів справи не додано жодного підтверджуючого документа щодо набуття права стягувача у виконавчому проваджені або заміни сторони у цивільній справі тобто на даний час існує рішення суду, де сума коштів до стягнення визначені саме на користь банку, а не ТОВ «Кей-Колект». Стаття 625 ЦК України, на яку Позивач спирається як на підставу подання позовної заяви, передбачає що Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто зазначена норма передбачає можливість вимагати індекс інфляції та 3%річних при наявності права стягувати суму боргу, а ТОВ «Кей Колект» не має право стягувати за рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя 2-569/11 від 02.06.2011 таке право можливо тільки шляхом здійсненої заміни сторони у справі 2- 569/11 або в межах виконавчого провадження - в нашому випадку це єдиний механізм вимагати на сьогодні сплатити суму боргу за рішенням суду. Тому на сьогодні, при відсутності заміни сторони в межах цивільної справи або виконавчого провадження у ТОВ Кей-колект в обгрунтування нарахування 3%річних та індексу інфляції могло бути покладено тільки матеріальні правовідносини, що випливали з кредитних договорів №11381652000 та №11381662000 (за наявності підтверджуючих документів переходу такого права).

Ухвалою судді Дніпровського районного суду міста Запоріжжя від 16.12.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

25.05.2026 представником відповідача подано додаткові пояснення у справі, з яких вбачається, ТОВ «Кей-Колект» не може стягувати 3 % річних та інфляційні втрати на підставі судового рішення, стягувачем за яким є інша особа банк, і за яким сам банк не реалізував та об`єктивно не може реалізувати своє право на примусове стягнення.

ПАТ «УкрСиббанк» свого часу реалізувало це право: подало позов у межах строку позовної давності, надало докази, довело обґрунтованість своїх вимог і отримали рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 02.06.2011 року у справі № 2-569/11, яке набрало законної сили 13.06.2011 року.

Це рішення є адресним, чинним, не скасованим та підтверджує право саме Банку на стягнення конкретної грошової суми. ТОВ «Кей-Колект» не брало участі у тому процесі, не несло судових витрат, не доводило свою матеріально-правову заінтересованість перед судом у 2011 році.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 02.06.2011 року у справі № 2-569/11 на користь ПАТ «УкрСиббанк» ніколи не пред`являлось до примусового виконання, що прямо випливає з матеріалів справи, не заперечується Позивачем (доказів зворотного не надано). Відповідно до статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року № 606-XIV (чинного на час набрання рішенням законної сили), судове рішення мало бути пред`явлено до виконання протягом одного року з наступного дня після набрання ним законної сили. Рішення набрало законної сили 13.06.2011 року, отже, граничний строк його пред`явлення до виконання сплинув ще 14.06.2012 року тобто понад 13 років тому. За 14 років жодних дій щодо пред`явлення виконавчого документа до виконання, його видачі (отримання дубліката), поновлення строку для пред`явлення або заміни сторони стягувача у виконавчому провадженні чи в межах цивільної справи № 2- 569/11 не вчинено (доказів зворотного не надано). Отже, можливість примусового виконання рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 02.06.2011 року остаточно втрачена. Основна вимога перетворилася на таку, що не може бути захищена в примусовому порядку.

Представник позивача Пивоваров В.І, в судовому засіданні 26.05.2026 року, позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив задовольнити.

Представник відповідача адвокат Шонія М.В. підтримала позицію викладену у відзиві на позовну заяву, заперечували проти задоволення позовної заяви в повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши та дослідивши у сукупності докази у справі, суд приходить до наступних висновків.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

08.08.2008 року АКІБ «Укрсиббанк» (кредитодавець), який в подальшому змінив найменування на ПАТ «Укрсиббанк», та ОСОБА_2 (позичальник) уклали договір про надання споживчого кредиту № 11381652000, за умовами якого (п.п. 1.1, 1.2.1, 1.3.1) кредитодавець зобов`язався надати позичальнику кредит в сумі 10 000 $ (строк кредитування: з 08.08.2008 до 07.08.2015, процентна ставка - 15 % річних), а позичальник зобов`язалася повернути кредитодавцю кредит та сплатити плату за користування ним у порядку та на умовах, визначених у договорі.

08.08.2008 року АКІБ «Укрсиббанк» (кредитор) та ОСОБА_4 уклали договір поруки №1138165200/ІІ, за умовами якого (п. 1.1) поручитель зобов`язався відповідати перед кредитором за невиконання ОСОБА_2 (боржник) усіх її зобов`язань перед кредитором, що виникли з кредитного договору №11381652000 від 08.08.2008 року.

02.06.2011 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя розглянув справу 2-569/11 та ухвалив рішення, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту №11381662000 від 08.08.2008 року та за договором про надання споживчого кредиту №11381652000 від 08.08.2008 року в сумі 804 577,26 грн.

12.12.2011 ПАТ «Укрсиббанк» (клієнт) та ТзОВ «Кей-Коллект» (фактор) уклали договір факторингу №1, на підставі якого до фактора перейшло право вимоги за кредитним договором № 11381652000 від 08.08.2008 року, що підтверджується актом приймання-передачі прав вимоги а.с. 39 зворот - 41, довідкою-розрахунком заборгованості після відступлення права вимоги боржника ОСОБА_5 а.с. 31.

Відомості про перебування цього рішення суду на примусовому виконанні в органі державної виконавчої служби в матеріалах справи відсутні.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 05.12.2012 у справі №0814/13476/2012 відмовлено в задоволенні заяви ТзОВ «Кей-Колект» про заміну сторони у цивільній справі №2-569/11 за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами.

За розрахунком позивача, заборгованість відповідача становить 509 551,02 грн., з яких: - сума інфляційних втрат: 391 041,03 грн.; - сума 3% річних: 118 509,99 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №758/1303/15 та від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15.

Згідно з ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (ч. 2 ст. 615 ЦК України).

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц.

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі №916/190/18.

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі №369/13444/20 зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі №916/190/18 про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі №757/44680/15-ц здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном;

- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

В указаній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі №554/9126/20 сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші).

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).

Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі №18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року №606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року №1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року №606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові 11 лютого 2026 року у справі №754/511/23.

08.08.2008 ПАТ «Укрсиббанк» (кредитодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) уклали кредитний договір. Останній був забезпечений порукою ОСОБА_4 .

На підставі цього кредитного договору відповідач ОСОБА_2 отримав кредит, взяв на себе зобов`язання повернути кредит та сплатити проценти за користуванням ним, однак не виконала їх належним чином.

В зв`язку з цим ПАТ «Укрсиббанк» скористалося правом на судовий захист і звернулося до суду. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 02.06.2011 у справі №2-569/11, яке набрало законної сили 15.06.2011, з відповідача ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_4 на користь ПАТ «Укрсиббанк» було стягнуто заборогованість за кредитними договорами в розмірі 804 577,26 грн. Це рішення суду не змінило правової природи кредитних правовідносин учасників спору, а лише підтвердило існуюче зобов`язання та надало можливість його примусового виконання в процедурах виконавчого провадження.

Відомості про пред`явлення ПАТ «Укрсиббанк» цього рішення суду органу державної виконавчої служби для примусового виконання в матеріалах справи відсутні.

За договором факторингу № 1 від 12.12.2011 року, вже після набрання рішенням законної сили, право вимоги за кредитним договором на підставі договору факторингу перейшло від ПАТ «Укрсиббанк» до ТзОВ «Кей-Колект». Відповідно, питання про заміну сторони (позивача) в порядку процесуального правонаступництва (ст. 55 ЦПК України) під час розгляду справи №2-569/11 не вирішувалося.

В 2012 році, ТзОВ «Кей-Колект» звернулося до суду із заявою про заміну сторони у цивільній справі 2-569/11.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 05.12.2012 у справі №0814/13476/2012 в задоволенні цієї заяви ТзОВ «Кей-Колект» було відмовлено. Відомості про оскарження цієї ухвали суду в матеріалах справи відсутні. Це дає суду підстави вважати, що ТзОВ «Кей-Колект» погодилося із вказаною ухвалою.

Таким чином, ТзОВ «Кей-Колект», як правонаступник стягувача, втратило право на примусове виконання судового рішення, у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Вимоги за зобов`язанням, яке виникло із кредитного договору і засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, позбавлені примусового захисту. В такому випадку до цих вимог не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» до ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 259, 263-265, 268, 279, 354-355 ЦПК України,суд

ВИРІШИВ :

У задоволенні позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» до ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», код ЄДРПОУ 37825968, юридична адреса: м. Київ, вул. Менделєєва, буд. 12, офіс 94/1;

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , останнє відоме місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

Суддя: Баруліна Т. Є.