Рішення № 137049707, 01.06.2026, Галицький районний суд м. Львова

Справа №461/975/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 червня 2026 року Галицький районний суд м. Львова

в складі: головуючої судді Волоско І.Р.

секретар судового засідання Старовецька С.І.

за участю: представника позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ОСОБА_4 про захист гідності та честі фізичної особи, -

в с т а н о в и в :

ОСОБА_2 звернувся до Галицького районного суду м. Львова з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЬВІВ.МЕДІА», ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ОСОБА_4 про захист гідності та честі фізичної особи.

В обґрунтування вимог позивач покликається на те, що о 16.31 год ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 на своєму каналі у соціальній мережі Телеграм Середич.info опубліковано допис наступного змісту: «буквально щойно на хабарі 1100 попався ОСОБА_5 , заступник начальник Відділу митного оформлення № 2 Львівської митниці - повідомляють мої джерела по справі проходить ще ветеринар та власник терміналу (потім уточнимо) ОСОБА_5 - чоловік екс-нардепки ОСОБА_6 нещодавно було взято на хабарі їх колишнього зятя ОСОБА_7 якась напасть».

Того ж дня, ІНФОРМАЦІЯ_1 о 17.38 гол ТОВ «ЛЬВІВ.МЕДІА» на своєму ресурсі LVIV.MEDIA у мережі Інтернет опубліковано допис такого змісту:

«На Львівщині СБУ і ДБР проводять слідчі дії щодо чоловіка екснардепки ОСОБА_6 .

ОСОБА_5 є заступником начальника митного відділу митного оформлення №2 Львівської митниці.

У понеділок, 16 вересня, у Дрогобичі працівники СБУ та ДБР проводять слідчі дії щодо митника ОСОБА_8 чоловіка екснардепки ОСОБА_6 . Також правоохоронці мають питання й до власника приміщення, у якому працюють митники ОСОБА_9 . Про це ОСОБА_10 стало відомо з власних джерел.

Однак, журналіст-розслідувач ОСОБА_11 стверджує, що на хабарі попався ОСОБА_5 . У своєму дописі він зазначив, що на хабарі попався чоловік колишньої депутатки ОСОБА_12 ОСОБА_5 . який працює заступником начальника Відділу митного оформлення № 2 Львівської митниці. За даними Середина, йдеться про хабар у 1100 доларів.

У позові зазначено, що викладена у публікаціях інформація про те, що позивач «попався на хабарі у 1 100 доларів» є неправдивою, містить відомості про події, яких не існувало взагалі, тобто відомості про них не відповідають дійсності.

Крім цього, викладена інформація є негативною, оскільки в ній стверджується про порушення позивачем норм законодавства, про його причетність до вчинення аморальних, протиправних дій.

Звертає увагу на те, що під час проведення обшуку у позивача нічого не було виявлено та нічого не було вилучено.

Після проведення обшуку правоохоронні органи не мали будь-яких питань та претензій до позивача, процесуальних дій за його участю не проводили, позивача не затримували, повідомлення про підозру йому не здійснювали та до кримінальної відповідальності не притягували.

Вважає, що відповідачі опублікували безпідставні твердження, які є наклепами і звинуваченнями позивача у причетності до незаконної діяльності, що шкодить його авторитетові і репутації.

Під час розгляду справи представник позивача ОСОБА_1 подав заяву, у якій просив залишити без розгляду позовні вимоги заявлені до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЬВІВ.МЕДІА» та не стягувати із даного відповідача судові витрати.

Ухвалою суду від 11.08.2025 року задоволено клопотання представника позивача та позовні вимоги ОСОБА_2 , заявлені до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЬВІВ.МЕДІА», - залишено без розгляду.

У зв`язку з наведеним, ОСОБА_2 просить суд позов задоволити, визнати недостовірною і такою, що принижує його честь та гідність інформацію, опубліковану ІНФОРМАЦІЯ_1 на каналі у соціальній мережі Телеграм Середич.info наступного змісту:

«буквально щойно на хабарі 1100 попався ОСОБА_5 , заступник начальник Відділу митного оформлення № 2 Львівської митниці - повідомляють мої джерела».

Зобов`язати ОСОБА_3 спростувати інформацію, опубліковану 16.09.2024 року на каналі у соціальній мережі Телеграм Середич.info, - шляхом публікації на цьому каналі повідомлення наступного змісту:

«Інформація: «буквально щойно на хабарі 1100 попався ОСОБА_5 , заступник начальник Відділу митного оформлення № 2 Львівської митниці - повідомляють мої джерела», опублікована ІНФОРМАЦІЯ_1 на цьому каналі - є недостовірною і такою, що принижує честь та гідність ОСОБА_2 .»

Представник позивача ОСОБА_1 у судовому засіданні позов підтримав, надавши пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві. Просив задоволити позов з урахуванням уточнених вимог.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, відповідно до вимог ст.128 ЦПК України.

Третя особа ОСОБА_4 в судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.

Відповідно до ч.1 ст.223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Суд вважає, що є достатньо матеріалів про права та відносини сторін, потрібність дачі особистих пояснень відсутня, а відтак, суд вважає можливим проводити судове засідання та винести рішення по справі у відсутності учасників, які не з`явилися.

Водночас, суд врахував, що відповідно до ч. 2 ст. 223 ЦПК України, суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Суду також не подано будь-яких інших доказів, які доводять об`єктивну неможливість відповідача та третьої особи прибути у судове засідання, прийняти участь у розгляді справи в режимі відеоконференцзв`язку, а також неможливість забезпечить участь у судовому засіданні уповноваженого представника.

З врахуванням тривалості провадження у справі, суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, суд приходить до переконання про наявність законних підстав для вирішення спору по суті. При цьому, суд наголошує, що основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже, суд розглядає справу за наявними у справі доказами, які надані сторонами.

Заслухавши пояснення, перевіривши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що 16.09.2024 року слідчим Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, у зв`язку із досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні № 42024140000000098 від 15.04.2024 року за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, проведено обшук у будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , який належить на праві спільної часткової власності Позивачу - ОСОБА_2 га ОСОБА_13 .

Слідча дія обшук розпочалась о 14 год 13 хв., а закінчилась о 15 год 46 хв 16.09.2024 року.

Того ж дня, о 16.31 год 16.09.2024 року ОСОБА_3 на своєму каналі у соціальній мережі Телеграм Середич.info опубліковано допис наступного змісту: «буквально щойно на хабарі 1100 попався ОСОБА_5 , заступник начальник Відділу митного оформлення № 2 Львівської митниці - повідомляють мої джерела по справі проходить ще ветеринар та власник терміналу (потім уточнимо) ОСОБА_5 - чоловік екс-нардепки ОСОБА_6 нещодавно було взято на хабарі їх колишнього зятя ОСОБА_7 якась напасть».

Позивач зазначає, що відповідач журналіст-розслідувач ОСОБА_11 стверджує, що на хабарі попався ОСОБА_5 . У своєму дописі він зазначив, що на хабарі попався чоловік колишньої депутатки Верховної ОСОБА_14 ОСОБА_5 , який працює заступником начальника Відділу митного оформлення № 2 Львівської митниці. За даними Середина, йдеться про хабар у 1100 доларів.

На думку сторони позивача, що викладена у публікації інформація про те, що позивач «попався на хабарі у 1 100 доларів» є неправдивою, містить відомості про події, яких не існувало взагалі, тобто відомості про них не відповідають дійсності. Крім цього, викладена інформація є негативною, оскільки в ній стверджується про порушення позивачем норм законодавства, про його причетність до вчинення аморальних, протиправних дій.

Вважає, що відповідач опублікував безпідставні твердження, які є наклепами і звинуваченнями позивача у причетності до незаконної діяльності, що шкодить його авторитетові і репутації.

Згідно з позовом, ОСОБА_2 просить визнати недостовірною і такою, що принижує честь та гідність та спростувати інформацію, яку наведено в прохальній частині позову.

Суд, безпосередньо дослідивши інформацію, наведену в оспорюваній публікації, вважає, що така інформація не може бути визнана недостовірною з огляду на наступне.

Відповідно до ст.34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

У відповідності до ст.1 Закону, інформація - будь-які фактичні відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

З аналізу даної норми закону вбачається, що інформація по своїй суті повинна містити певні факти, на основі яких можна робити висновки та приймати рішення.

Згідно норм статті 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

У відповідності до ЗУ «Про інформацію» в системному аналізі вбачається, що коли мова йдеться про спростування інформації, поширеної у ЗМІ, весь інформаційний масив слід поділяти на наступні категорії: власне інформацію (фактичні дані) та оціночні судження.

При цьому, даним Законом дано визначення поняттю оціночним судженням, що у відповідності до ст. 20 Закону «Про інформацію» вказує, що оціночним судженням, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Таким чином, оціночні судження, на відміну від інформації, не містять в собі фактів та не несуть в собі навантаження, оскільки носять оціночний характер та є по своїй природі судженням з того чи іншого приводу.

Законодавцем між даними поняття проведено чітку грань, з метою надання зокрема журналістам (авторам) засобам інформації в умовах побудови демократичної, розвиненої держави з пріоритетом розвитку саме європейських принципів розуміння суспільства, свободи слова та поглядів, що виключає відповідальність автора, на відміну від подання та висвітлення відповідних фактів, які відповідають дійсності, що тягнуть за собою наслідки.

При цьому, слід вказати про те, що оціночні судження по своїй природі спрямовані на загал та на сприйняття аудиторією загалом даної інформації, а інформація, це фактичні дані, які тягнуть за собою відповідні наслідки та засвідчують певні факти.

Дані висновки суду, знайшли своє відображення у ч.1 ст.30 Закону України «Про інформацію», де визначено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень.

Відповідно до ч. 2 ст. 47-1 Закону України "Про інформацію" оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Таким чином, оціночні судження не підлягають доведенню їх правдивості, а отже і не підлягають спростуванню.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошеної інформації або підтримания авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Рішенням у справі «Ляшко проти України» від 10.08.2006 року № 21040/02 Європейський суд з прав людини зазначив, що свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 Конвенції застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які були отримані зі згоди, чи розглядаються як необразливі, чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе «демократичне суспільство». Свобода політичних дебатів перебуває в самому серці побудови демократичного суспільства, що наскрізь пронизує Конвенцію. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права.

Отже, за усталеною практикою ЄСПЛ, свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи.

Так, зі змісту пункту 2 статті 10 Конвенції вбачається, що дана норма стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.

Саме такими є вимоги до плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає демократичного суспільства. (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015).

Таким чином, особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущения, не може бути зобов`язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачений статтею 10 Конвенції.

При цьому, у своїй практиці Європейський Суд з прав людини розрізняє оціночні судження та факти. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлювання думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції (рішення у справі «Лінгенс проти Австрії» від 08 липня 1986 року). Однак, навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання.

Оціночними судженнями є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Так, під гіперболою слід розуміти стилістичний засіб перебільшення певних ознак чи якостей предмета, явища або дії з метою посилення художньої виразності. В основі гіперболи лежать художні перебільшення зображуваного об`єкта. (Тлумачний словник української мови https://slovnyk.me).

Алегорією є втілення абстрактного поняття в конкретному художньому образі. (Великий тлумачний словник сучасної мови, https://slovnyk.me/dict/vts/алегорія).

Сатирою є гостра критика окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов`язковими принципами чи встановленими ідеалами. (Сатира // Енциклопедія українознавства Словникова частина: [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-р ОСОБА_15 . Париж Йорк : Молоде життя, 1955-1995. - ISBN 5-7707-4049-3.

Метафорою є художній засіб, що полягає в переносному вживанні слова або виразу на основі аналогій, схожості чи порівняння, а також слово або вираз, ужиті в такий спосіб. (Словник української мови в 11 томах, https://slovnyk.ua/index.php? swrd=метафора).

Отже, для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів.

Спростованою може бути інформація, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

В будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб`єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи.

Водночас, вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми.

В пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 «Про судову практику у спорах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 року наведено наступний висновок: таким чином, відповідно до ст. 277 Цивільного кодексу України, є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до п.15 Постанови при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

При цьому, в пункті 18 Постанови роз`яснено, що згідно з положеннями статті 277 ЦК і статті 10 ЦПК обов`язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Пунктом 12 Постанови роз`яснено, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (пункт 2 частини другої статті 119 ЦПК).

В той же час, Верховний Суд у Постанові від 24.05.2023, справа 536/911/21, зазначає, що законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації» № 1170-VII від 27 березня 2014 року, що набрав чинності 19 квітня 2014 року, частину третю статті 277 ЦК України виключено.

Відтак, чинне законодавство з 19 квітня 2014 року не містить презумпції добропорядності і відсутні підстави для застосування такої конструкції при вирішенні спорів про спростування недостовірної інформації.

Тлумачення статті 277 ЦК України свідчить про те, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування».

Враховуючи вищенаведені висновки Верховного Суду та роз`яснення, які викладені в Постанові, на даний момент обов`язок доведення вищенаведених елементів, необхідних для задоволення дифамаційного позову розподіляється наступним чином: а) поширення інформації саме відповідачем та доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб - має бути доведено позивачем; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача - має бути доведено позивачем; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності враховуючи, виключення з ЦК України ч. 3 ст. 277, сторони доводять достовірність чи недостовірність інформації на засадах змагальності та рівності в порядку ч. 1 ст. 81 ЦПК України (сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень); г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право - має бути доведено позивачем.

Таким чином, спірні твердження слід перевіряти, чи містять вони інформацію, яка безпосередньо стосується позивача; чи така інформація поширена у формі фактичних даних, а не оціночних суджень; і якщо така інформація поширена у формі фактичних даних то чи є вона недостовірною в розумінні чинного законодавства, практики Верховного Суду та Європейського суду з прав людини.

Суд звертає увагу на те, що позивач та відповідач доводять достовірність чи недостовірність інформації на засадах змагальності та рівності в порядку ч.1 ст.81 ЦПК України.

Згідно п.п. 19, 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Фактично, зміст позову зводиться до того, що, на думку позивача, відповідач у своїй публікації вказує про те, що позивач «попався на хабарі у 1100 доларів», що є неправдивою інформацією, містить відомості про події, яких не існувало взагалі, тобто відомості про них не відповідають дійсності. Крім цього, викладена інформація є негативною, оскільки в ній стверджується про порушення позивачем норм законодавства, про його причетність до вчинення аморальних, протиправних дій.

Дослідивши зміст вказаної публікації в цілому, суд вважає, що оспорювана інформація не може бути визнана недостовірною з огляду на те, що відповідна інформація подана в оспорюваній публікації у формі висловлювань, які мають всі ознаки та беззаперечно є оціночними судженнями.

Суд враховує, що спірна інформація була оприлюднена на тлі суспільно значущої події та ґрунтувалася на факті проведення правоохоронними органами відповідних процесуальних дій, який сторонами не заперечується.

Зокрема, обшук слідчими ТУ ДБР у м.Львові за місцем проживання позивача проводився на підставі ухвали слідчого судді в межах кримінального провадження №42024140000000098 від 15.04.2024, якерозслідується по ч.3 ст.368 КК України ( прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою, яка займає відповідне становище за попередньою змовою групою осіб, поєднане з вимаганням неправомірної вигоди).

Вказані в публікації слова самі по собі не можуть вважатися негативною інформацією відносно позивача, яка містить твердження про факти, оскільки в оспорюваній фразі не стверджується прямо про те, що позивач «одержав неправомірну вигоду».

У контексті всієї публікації є емоційно-стилістичним висловом та реакцією на суспільно значущу подію, тобто оціночним судженням, а не категоричним твердженням про встановлений факт вчинення кримінального правопорушення.

Суд звертає увагу на те, що відсутня можливість здійснити перевірку такого судження на предмет його відповідності дійсності, оскільки воно надто загальне, не містить інформації про конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов.

Зокрема, вказаний вислів сам по собі не містить конкретних фактичних тверджень щодо часу, місця, способу отримання неправомірної вигоди, розміру такої вигоди, процесуального статусу позивача чи наявності обвинувального вироку суду, а тому не може бути перевірений на предмет його відповідності дійсності як окремий юридичний факт.

Відтак, суд вважає, що словосполучення «попався на хабарі» вжито у формі емоційно-оцінного та публіцистичного висловлювання у контексті висвітлення проведення правоохоронними органами щодо позивача слідчих дій, зокрема обшуку, і не може розцінюватись судом, як пряме звинувачення у вчиненні злочину.

Суд наголошує, що навіть якщо така інформація і має певний критичний характер, вона не може вважатись недостовірною.

При цьому, слід враховувати, що межі допустимої критики щодо питань, які становлять суспільний інтерес, є ширшими, а журналістські та публіцистичні висловлювання можуть містити певний ступінь перебільшення, провокації або емоційності.

Відтак, вислів «попався на хабарі» у контексті спірної публікації суд розцінює саме як допустиму форму стилістичного та емоційного викладення інформації щодо суспільно значущої події, а не як категоричне повідомлення про встановлений факт вчинення позивачем кримінального правопорушення.

При цьому, оскільки висловлювання не містять достатньої конкретизації факту, то сприймаються лише як суб`єктивна оцінка автора.

У частині 1 статті 277 ЦК України передбачено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації.

Положеннями частини 2 статті 29 Закону України «Про інформацію» передбачено, що предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов`язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів.

Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошеної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Водночас стаття 12 Загальної декларації прав людини проголошує, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в його особисте та сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його життя, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань. Особисте життя будь-якої людини, навіть тісно пов`язане з громадським, усе ж у ньому не розчиняється і має свої межі.

Надаючи широкі можливості реалізації свободи слова і поширенню інформації, Конвенція закріпила положення про те, що свобода слова водночас передбачає відповідні обов`язки і відповідальність. Головним обмеженням у регулюванні цього питання виступає право на недоторканність приватного життя. У будь-якій державі особлива увага завжди приділяється приватному життю осіб, які перебувають на публічній службі.

У зв`язку із цим, під час розгляду таких справ суди повинні брати до уваги положення Декларації про свободу політичної дискусії в засобах масової інформації, яка ухвалена 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також важливі рекомендації Резолюцій 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність приватного життя.

Зокрема, названа Резолюція зазначає, що публічними фігурами є і особи, які обіймають державну посаду і/або користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті: у політиці, економіці, мистецтві, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі.

У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції.

При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

В пункті 21 постанови Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз`яснено, що при поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості.

Тобто публічна особа чи державний службовець повинен бути готовим до підвищеного рівня критики, в тому числі у різкій формі, до прискіпливої уваги суспільства та підвищеної зацікавленості до його діяльності та/або особистого життя, адже вони, обираючи кар`єру публічної особи, погодилися на таку увагу.

У зв`язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. Отже, Європейський суд з прав людини на підставі своєї практики застосування Конвенції встановив, що й стаття 10 обумовлює різний ступінь захисту для тих чи інших категорій вираження поглядів.

Зокрема, у рішенні від 07 лютого 2012 року «Аксель Спрінтер проти Німеччини» Європейський суд з прав людини вказав, що приватна особа, невідома для громадськості, може вимагати особливого захисту свого права на приватне життя, в той час як публічних осіб така норма не стосується.

В постанові Верховного Суду від 21.06.2018 року в справі № 607/4318/16-ц зроблено висновок, що «оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв`язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи або органу державної влади є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Вказані особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати».

Суд звертає увагу на те, що інформація про позивача ОСОБА_2 , який працював на той час на посаді заступника начальника митного відділу митного оформлення №2 Львівської митниці, стосувалася його публічної діяльності, а тому межа допустимої критики та обсяги інформації щодо нього були значно ширшими від критики пересічних осіб.

До законності та прозорості роботи митної служби наданий час особиво прикута увага суспільсва; непоодинокими є факти затримання працівників ДМУ України за отримання неправомірної вигоди, незаконного збагачення, зловживання посадовим становищем, тощо, а також притягнення до кримінальної відповідальності за такі злочини.

Політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу, підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики.

В силу чинного законодавства України та практики ЄСПЛ, поширення такої оспорюваної інформації є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

«Свобода висловлювань також охоплює інформацію чи ідеї, які ображають, шокують чи дратують, але має особливу важливість стосовно преси, завданням якої є передача інформації чи ідей щодо політичних питань та інших питань, які представляють загальний інтерес» (рішення ЄСПЛ у справі «Санді Таймс проти Сполученого Королівства» від 06.11.1980 року);

Крім того, у справі від 06 жовтня 2015 року «Карпюк та інші проти України» (Karpyuk and others v. Ukraine), свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи.

Суд вважає, що у даному випадку була дотримана допустима мета, оскільки висвітлення суб`єктивної думки, навіть, якщо останні і містять в певній мірі критичну оцінку певних фактів і недоліків виправдовує мету - свобода вираження думки.

Таким чином, інформація в публікації, фрази якої оскаржуються, є також інформуванням громадськості про певні події, при цьому жодних звинувачень щодо позивача в даній публікації не зазначалось.

Як вбачається з позовної заяви, фактично все обґрунтування ОСОБА_2 своїх позивних вимог грунтується на висновку експерта за результатами семантико-текстуального (лінгвістичного) дослідження оспорюваної публікації.

Щодо наданої позивачем семантико-текстильної експертизи, то суд звертає увагу на те, що відповідно положень ч. 1 ст. 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими ст. 89 цього Кодексу.

Так, як вбачається з матеріалів справи, 31.10.2024 року позивач звернувся до ТОВ «Незалежний інститут судових експертиз» із заявою про проведення семантико- текстуальної (лінгвістичної) експертизи.

На вирішення експертизи поставлені такі питання:

Чи міститься у тексті наданих публікацій інформація негативного характеру щодо ОСОБА_8 ?

Чи є висловлювання, в яких міститься інформація негативного характеру щодо ОСОБА_16 фактичними твердженнями або оцінними судженнями.

25.11.2024 року судовим експертом Фраймович Л.В. (кваліфікація експерта за спеціальністю 1.2 «Дослідження писемного мовлення», стаж експертної роботи з 2000 року, внесена до державного Реєстру атестованих судових експертів) складено висновок експерта за результатами семантико-текстуального (лінгвістичного) дослідження та надано наступні відповіді на поставлені запитання:

Тексти публікації «На Львівщині СБУ і ДБР проводять слідчі дії щодо чоловіка екснардепки ОСОБА_6 », розміщеної на інтернет-ресурсі «LVIV MEDIA» та публікації без назви, що починається словами «Середин.info» та закінчується словами «13.4К viewsSep 16 at 16:31», розміщеної на Телеграм-каналі «Середин.info», містять висловлювання, в яких наявна інформація негативного характеру стосовно особи ОСОБА_8 (самі висловлювання наведено у п. 1 дослідницької частини Висновку експерта).

Висловлювання, описані у п. 1 Висновків, в яких наявна інформація негативного характеру стосовно особи ОСОБА_16 викладено у формі фактичних тверджень.

Згідно з п. 2 «Науко методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень», затверджених Наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26.12.2012 № 1950/5), у межах лінгвістичної експертизи мовлення проводяться авторознавчі та сематико-текстуальні дослідження.

При цьому, відповідно п.1.2.1 «Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень», затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26.12.2012 № 1950/5) лінгвістична експертиза є підвидом криміналістичної експертизи.

В той же час, відповідно до ст. 7 Закону України «Про судову експертизу» виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов`язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз.

Суд звертає увагу на те, що висновок експерта № 10468 за результатами проведення семантико-текстильної експертизи від 25.11.2024 року було надано ТОВ «Незалежний інститут судових експертиз», яке не є державною спеціалізованою установою.

Відповідно до ст.78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, наданий позивачем висновок експерта № 10468 за результатами проведення семантико-текстильної експертизи від 25.11.2024 року є недопустимим доказом, оскільки такий проведений не державною спеціалізованою установою, тобто з порушенням вимог, а тому не може бути прийняти судом до уваги.

При цьому, не прийняття судом такої експертизи не порушуватиме принцип верховенства права, оскільки закон, який регулював відповідно правові відносини, був достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним.

Згідно ст.102 ЦПК висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені перед експертом, складений у порядку, визначеному законодавством.

Відповідно до ч.2 ст.102 ЦПК України предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

Предметом висновку експерта не можуть бути питання права, та для з`ясування обставин, що мають значення для справи, не потрібні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право.

У Постанові Верховного суду від 31 березня 2021 року у справі 523/7567/20 суд також звертає увагу, що предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

Відповідно до ч. 1,2 ст.106 ЦПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Порядок проведення експертизи та складення висновків експерта за результатами проведеної експертизи визначається відповідно до чинного законодавства України про проведення судових експертиз.

Отже, учасники справи мають право подавати висновки експертів для встановлення даних, які входять в предмет доказування у справі, та у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. При цьому, предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

В той же час, предметом доказування в цьому спорі, окрім іншого, є визначення того, який характер носить оспорювана інформація: фактичне твердження або оціночне судження, з метою обґрунтування моральної шкоди, яку начебто така інформація завдала позивачу.

Згідно пп. 2.3 чинної Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 р. № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26.12.2012 р. № 1950/5), експерту, зокрема, забороняється вирішувати питання, які виходять за межі спеціальних знань експерта, з`ясовувати питання права і надавати оцінку законності проведення процедур, регламентованих нормативно-правовими актами.

У даному випадку експерт вийшов за межі спеціальних знань експертів-лінгвістів дослідників.

Як вбачається з наданого позивачем висновку, експерт здійснював «об`єктивну оцінку» висловлювання, спираючись на методи контент-аналізу, логіко-граматичний аналіз синтаксичної структури словесних конструкцій, тощо.

Таким чином, експерт визначив, враховуючи лише вказані методи, володіючи лінгвістичними знаннями, надає незалежну оцінку правовій категорії поняття «оціночні судження», «негативного характеру…», в той час як дані поняття є правовою категорією.

Таким чином, експерт виходить за межі своїх повноважень як лінгвіста та оцінює висловлювання вже в правовому полі, а не в мовному (лінгвістичному).

В той же час, враховуючи, що оспорювана ОСОБА_2 інформація, що знаходиться в інтернеті, є такою, що знаходиться в публічному доступі і така інформація розрахована на пересічного читача (а не на професійного експерта), та оскільки саме поняття оціночного судження є виключно питанням права, то в даному випадку суд має має підстави та можливість визначити фактичні дані, що входять до предмета доказування, без відповідної експертизи.

Крім того , не можуть бути предметом дослідження у межах розгляду справи за правилами ЦПК України доводи позивача про нібито протиправні дії, які виразились у проведенні слідчих дій (обшуку), а відтак і надаватись оцінка таким діям.

Так юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь- яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Конституційний Суд України у рішенні від 23.05.2001 № 6-рп/2001 зазначив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури.

Порядок та підстави прийняття процесуальних рішень слідчими в межах здійснення досудового розслідування у кримінальних справах визначені КПК України.

Відповідно до частини другої статті 93 КПК України сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

Згідно статті 234 КПК України обшук проводиться з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб. Обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді місцевого загального суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, а у кримінальних провадженнях щодо злочинів, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, - на підставі ухвали слідчого судді Вищого антикорупційного суду.

Проведення обшуку у межах розслідування кримінального провадження є слідчою дією, що регулюється лише нормами КПК України та здійснюється компетентними органами досудового розслідування.

Як було встановлено судом та не заперечується сторонами, 16.09.2024 року слідчим Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, у зв`язку із досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні № 42024140000000098 від 15.04.2024 року за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, проведено обшук у будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , який належить на праві спільної часткової власності Позивачу - ОСОБА_2 га ОСОБА_13 .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 333/6816/17 зроблено висновок, що «ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які не потрібно надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим. Такі позови не підлягають судовому розгляду.

У пункті 17 Постанови судам роз`яснено, «що у порядку цивільного чи господарського судочинства не можуть розглядатися позови про спростування інформації, яка міститься, зокрема, у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах органів досудового слідства, висновках судових експертиз, рішеннях органів влади, місцевого самоврядування та інших відповідних органів, атестаційних комісій, рішеннях про накладення на особу дисциплінарного стягнення, для яких законом установлено інший порядок оскарження».

Таким чином, беручи до уваги висновки Верховного Суду та роз`яснення, наведені в Постанові, у порядку цивільного судочинства неприпустимим є розгляд позовів про спростування інформації, яка досліджується на предмет складу злочину органом досудового розслідування в межах кримінального провадження, що, в свою чергу, є самостійною та достатньою підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Відтак, спростування даних, які містяться в матеріалах справи в межах кримінального провадження № 42024140000000098 від 15.04.2024 року, у порядку цивільного судочинства є неприпустимим.

Окрім цього, суд звертає увагу на те, що в постанові Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27.02.2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» міститься роз`яснення щодо змісту поняття «право на відповідь» (абз 2 п. 5 та абз. 4 п. 19).

При спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною.

Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277 ЦК та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку.

Тобто позивач може використати своє право на відповідь та надати відповідні пояснення/коментарі, які будуть опубліковані у відповідній публікації.

Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_17 , коментуючи ситуацію для LVIV.MEDIA, заявила, що інформація про затримання її чоловіка не відповідає дійсності, однак під час розмови з журналістом телефоном, пояснення почав надавати львівський адвокат Олег Мицик, який в цей час був поряд із ОСОБА_18 : "Ви ж розумієте, що у співробітника чи підлеглого обшук. Особисто до ОСОБА_8 це немає ніякого відношення. Він точно не затриманий. Ми не знаємо деталей ", зазначив ОСОБА_19 ».

Публікація набрала 4 447 переглядів читачів. Допис доступний за і іперпосиланням: https://lviv.media/lvivshchyna''92872-na-lvivshini-sbu-i-dbr-provodyat-slidchi-diyi-shodo-cholovika-eksnardepki-oksani-yurinec/

Відповідно до вимог частин першої, п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За ст.83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Як зазначалося, частина третя статті 277 ЦК України (презумпція добропорядності) виключена на підставі Закону України від 27 березня 2014 року № 1170-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації», що набрав чинності 19 квітня 2014 року й не має зворотної дії в часі на підставі частини першої статті 58 Конституції України.

Тобто, презумпція добропорядності позивача (негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного) не діє та позивач зобов`язаний на рівних з відповідачами довести наявність певних недостовірних фактичних даних (аналогічний висновок сформований у Постанові Верховного Суду від 24.05.2023, справа 536/911/21).

Отже, для позивача діє загальний тягар доведення позову: 1) факту поширення недостовірної інформації; 2) недостовірності цієї інформації.

Саме позивач, а не відповідач, повинен довести, що опублікована інформація є недостовірною.

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року (п.15) «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», зазначає, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Відтак, у справах про захист честі, гідності, ділової репутації, захисту підлягають порушені немайнові права особи у разі сукупності таких обставин: як поширення інформації, інформація стосується певної юридичної особи (позивача), інформація є недостовірною (не відповідає дійсності), поширення такої інформації порушує особисті немайнові права.

Зазначене вказує на дифамаційний склад цивільного правопорушення, який мають довести/спростувати сторони у справі (принцип змагальності сторін).

Наведене вище узгоджується із правовими висновками Верховного Суду під час розгляду справи № 461/4225/19, провадження № 61-4414св20, висловленими в постанові від 03.03.2021 року.

Зважаючи на встановлені судом обставини, в опублікованому дописі, фрази з яких оскаржуються, в даному випадку відсутній склад дифамаційного правопорушення, оскільки позивач не довів, в чому полягає суть поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності, та в чому полягає поширення інформації, що порушує особисті немайнові права позивача.

Так, у позовній заяві позивач зазначає, що інформація, яка наявна у дописах відповідачів, порушує, в т.ч, його право на недоторканність ділової репутації.

Натомість, позивачем не подано жодного обґрунтування того, що поширеною інформацією завдано шкоди діловій репутації позивача, зокрема, коли така завдана, у якому обсязі та чим це підтверджується.

Із статті 277 ЦК України випливає, що для задоволення позову про зобов`язання спростувати недостовірну інформацію, крім обставин, що свідчать про поширення такої інформації, слід також встановити, що наведеними діями була спричинена шкода особистим немайновим правам позивача.

Відповідно до частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Частиною третьої статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Тобто, позивач повинен довести, зокрема, те, що внаслідок поширення інформації було порушено його особисті немайнові права.

У випадку встановлення того факту, що позивач не довів, що інформація завдає шкоди його особистим немайновим правам, обґрунтованим є висновок про відсутність підстав для задоволення позову (наведене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 11 липня 2019 року у справі № 199/5441/18, провадження 61-12002ск19).

Отже, на виконання обов`язку доказування позивач повинен зазначити, з наданням підтверджуючих доказів, у чому саме полягало порушення його прав, а у протилежному випадку вважається недоведеним той факт, що поширена інформація завдає шкоди особистим немайновим правам чи перешкоджає повно і своєчасно здійснювати свої особисті немайнові права (правові висновки Верховного Суду під час розгляду справи № 461/8414/17, провадження № 61-3934св20, висловленими в постанові від 27 серпня 2020 року, а також у справі № 766/2079/17, провадження 61-42181св18, викладеними в постанові 01 липня 2019 року).

Із матеріалів справи вбачається, що позивачем не надано жодного доказу на підтвердження того, що поширена інформація порушує особисті немайнові права, тобто, завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам або перешкоджає особі позивача повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право, що тягне за собою відмову у задоволені позову.

Висловлені доводи позивача не заслуговують на увагу, оскільки доказів на підтвердження вказаних ним обставин суду (тематичної пов`язаності речень, наявність причинно-наслідкового зв`язку між ними) надано не було, а за змістом статті 81 ЦПК України доказування (а отже, і рішення суду) не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивачем не до матеріалів справи жодного доказу того, що допис відповідача містить надмірні оціночні судження у брутальній, принизливій чи непристойній формі, а також, що таким завдано шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Покликання на те, що позивачу не вручено підозру і кримінальне провадження не мало перспективи, є неспроможними, оскільки суду не налано жодного доказу, як щодо обставин самого кримінального правопорушення, так і обставин здійснення досудового розслідування.

Також позивачем не доведено те, що поширена інформація порушує особисті немайнові права, тобто, завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам або перешкоджає позивачу особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право, що тягне за собою відмову у задоволені позову.

Таким чином, аналізуючи наявні в матеріалах справи докази, суд приходить до переконливого висновку про те, що поширена відповідачем інформація є оціночними судженнями, які виражені з використанням метафор, гіпербол, алегорій і сатири, та не містить жодної констатації факту відносно позивача.

Суд вважає, що саме лише використання у публікації вислову «попався на хабарі» не свідчить про поширення відповідачем достовірно встановленого факту вчинення позивачем кримінального правопорушення, оскільки зазначений вислів у спірному контексті не містить конкретних фактичних даних щодо обставин, часу, місця, способу чи предмета нібито отримання неправомірної вигоди, а має характер емоційно-оцінного та публіцистичного судження автора, висловленого у зв`язку з проведенням щодо позивача відповідних слідчих дій.

З огляду на викладене, суд вважає, що вимоги позивача не знайшли своє підтвердження в ході розгляду справи, є необґрунтованими, та такими, що не підлягають до задоволення.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, у зв`язку із відмовою позову, судовий збір покладається на позивача.

Керуючись ст.ст.16,270,275,277,297,299 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 12, 13, 76-81,141,258,259,263-265,268,273,352-354 ЦПК України, Законом України «Про інформацію», суд, -

у х в а л и в :

у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ОСОБА_4 про захист гідності та честі фізичної особи відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 02.06.2026.

Суддя І.Р.Волоско