Рішення № 137032482, 01.06.2026, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 червня 2026 року Справа № 520/7727/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Садової М. І.,

за участю секретаря судових засідань Гурець Ю. Д.,

представника позивача Мазуренко А. Л.,

представника третьої особи Лебедєвої В. В.,

розглянувши в приміщенні суду в м. Харкові у відкритому судовому засіданні в залі суду адміністративну справу за позовом Харківського обласного центру зайнятості в особі Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості до Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Харківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Державне підприємство "Завод ім. В.О. Малишева" про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

у с т а н о в и в :

Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача у якому просить:

- визнати протиправними дії заступника начальника Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Харківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Карпова О.В., який повернув виконавчий лист № 2а-12978/10/2070 виданий 16.02.2011 Харківським окружним адміністративним судом.

- зобов`язати заступника начальника Основ`янсько Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Харківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Карпова О.В. скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження від 25.12.2025 та прийняти зазначений виконавчий лист до виконання.

В обґрунтування позову покликається на те, що постановою Харківського окружного адміністративного суду від 24.11.2010 у справі № 2а-12978/10/2070 задоволено позовні вимоги Харківського районного центру зайнятості та стягнуто з ДП «Завод ім. В.О. Малишева» 20874 грн 45 коп. На виконання постанови видано виконавчий лист № 2а-12978/10/2070 від 16.02.2011. Виконавче провадження № 31987125 було відкрито, а згодом зупинено 03.04.2012 у зв`язку з порушенням провадження у справі про банкрутство боржника. 25.12.2025 державним виконавцем Карповим О.В. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі ухвали Господарського суду Харківської області від 23.09.2025 у справі № 5023/10655/11, якою, зокрема, визнано вимоги кредиторів, не заявлені у встановлений строк, погашеними, а виконавчі документи за такими вимогами такими, що не підлягають виконанню. Позивач вважає зазначені дії державного виконавця протиправними, оскільки: рішення адміністративного суду є чинним, не скасованим і обов`язковим до виконання; державний виконавець не наділений повноваженнями самостійно визнавати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню; ухвала господарського суду у справі про банкрутство не є рішенням, яке скасовує або змінює постанову адміністративного суду; закінчення виконавчого провадження за п. 5 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» у даному випадку є необґрунтованим. Просить позов задовольнити.

Відповідач та третя особа позов не визнали, подавши відзив та пояснення, в яких посилаються на те, що позивач не заявив свої вимоги у справі про банкрутство у встановлений строк, у зв`язку з чим вони вважаються погашеними, а виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Вважають дії державного виконавця правомірними. Просять у позові відмовити.

Ухвалою суду від 07.04.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі з повідомленням (викликом) сторін.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги повністю з підстав викладених у заяві по суті.

У судовому засіданні представник третьої особи заперечив проти позову з підстав викладених у пояснення на позовну заяву.

У судове засідання представник відповідача не з`явився, хоча належним чином повідомлявся про дату, час та місце цього засідання. Подав заяву про розгляду справи у відсутності представника. У відповідності до ч. 3 ст. 268 КАС України здійснено розгляд справи у відсутності осіб, що не з`явились, адже їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши дійсні обставини справи та перевіривши їх доказами, суд прийшов наступного з огляду на таке.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 24.11.2010 у справі № 2а-12978/10/2070 позовні вимоги Харківського районного центру зайнятості задоволено в повному обсязі, з ДП «Завод ім. В.О. Малишева» стягнуто 20874 грн 45 коп. На виконання зазначеної постанови 16.02.2011 видано виконавчий лист № 2а-12978/10/2070.

Суд установив, 12.03.2011 стягувач звернувся до органу державної виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження. Виконавче провадження № 31987125 відкрито.

03.04.2012 державним виконавцем прийнято постанову про його зупинення на підставі п. 8 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на той час) у зв`язку з порушенням Господарським судом Харківської області провадження у справі про банкрутство боржника (ухвала від 27.12.2011, справа № 5023/10655/11).

25.12.2025 заступник начальника Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби Карпов О.В. прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження № 31987125 на підставі п. 5 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження», посилаючись на ухвалу Господарського суду Харківської області від 23.09.2025 у справі № 5023/10655/11 про закриття провадження у справі про банкрутство.

Зазначеною ухвалою господарського суду, зокрема, встановлено, що вимоги конкурсних кредиторів, які не були заявлені у встановлений законодавством строк або були відхилені судом, вважаються погашеними, а виконавчі документи за відповідними вимогами такими, що не підлягають виконанню.

Позивач наводить доводи про те, що оспорюване рішення є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, у зв`язку із чим звернувся до суду за захистом порушеного права.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження", виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За правилами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами першою, другою статті 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначає Закон України "Про виконавче провадження".

Частиною першою статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та, у передбачених цим Законом випадках, на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону. Вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов`язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом (пункт 1 частини третьої, частина четверта статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).

За приписами пункту 11 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження», у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.

Частиною першою статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність (частина друга статті 63 Закону України «Про виконавче провадження»).

Відповідно до частини третьої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини (надалі - «ЄСПЛ») у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.

Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.

Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, складовою права на справедливий суд.

З аналізу правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин слідує, що закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 11 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» можливо лише за умови виконання послідовності вказаних виконавчих дій, а саме: - накладення на боржника штрафу і перевірка стану виконання рішення (у разі невиконання вимог державного виконавця без поважних причин); - накладення штрафу в подвійному розмірі (у разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин); - звернення до правоохоронних органів з поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності відповідно до закону.

Якщо після вжиття державним виконавцем усіх заходів примусового виконання рішення боржник відмовляється виконувати рішення немайнового характеру, а виконати його без участі боржника неможливо, державний виконавець звертається до правоохоронних органів із повідомленням про злочин, після чого закінчує виконавче провадження.

Суд зазначає, що невиконання боржником рішення після накладення на нього штрафу не може свідчити про вжиття заходів примусового виконання рішення й не свідчить про неможливість його виконання.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 18.06.2019 у справі №826/14580/16 (пункти 40-43) підтримав правову позицію, відповідно до якої накладення на боржника повторного штрафу і звернення до правоохоронних органів із поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності є лише заходами з метою притягнення до відповідальності боржника за невиконання без поважних причин виконавчого документа.

За цією позицією накладення штрафів і внесення подання (повідомлення) правоохоронним органам не є достатніми заходами виконання рішення суду, якщо при цьому відсутні докази, які б підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття вичерпних заходів з його виконання. Тож звернення з таким повідомленням до правоохоронних органів не є підставою для висновку про те, що державним виконавцем ужито всіх можливих заходів для виконання рішення суду та встановлено неможливість його виконання.

Направлення повідомлення про притягнення до кримінальної відповідальності боржника, не є останньою дією після вчинення державним виконавцем усіх можливих дій із виконання рішення суду, після якої державний виконавець повинен винести постанову про закінчення виконавчого провадження, а свідчить лише про вжиття ним передбачених Законом заходів щодо повідомлення уповноважених органів про невиконання обов`язкового рішення суду.

Отже, розглядаючи адміністративний позов про законність дій державного виконавця органу виконавчої служби, суд має враховувати, що Законом України «Про виконавче провадження» на виконавця покладено функції із забезпечення виконання обов`язкового рішення суду, на виконання якого останній має вжити усі передбачені Законом заходи в межах встановлених повноважень.

Крім того, суд звертає увагу, що за наслідками прийняття оскаржуваної постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження рішення суду не лише залишилось невиконаним, а й не буде виконаним у майбутньому, що суперечить основним завданням виконавчого провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України "Про виконавче провадження", під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною третьою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема: проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону (пункт 1); з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну (пункт 3); викликати фізичних осіб, посадових осіб з приводу виконавчих документів, що перебувають у виконавчому провадженні (пункт 14); накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом (пункт 16); вимагати від матеріально відповідальних і посадових осіб боржників - юридичних осіб або боржників - фізичних осіб надання пояснень за фактами невиконання рішень або законних вимог виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження (пункт 18); здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом (пункт 22).

Разом з цим, матеріалами справи не підтверджено виконання державним виконавцем вказаних приписів чинного законодавства. Також жодних доказів щодо перевірки виконання судового рішення матеріали справи не містять.

Водночас слід зауважити, що самі по собі вчинені державним виконавцем виконавчі дії (перевірка виконання судового рішення, винесення постанов про накладення на боржника штрафу і надіслання подання про вчинення злочину) не є належними і достатніми заходами виконання судового рішення. У свою чергу, постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження винесена передчасно й за відсутності доказів, які б підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття вичерпних заходів з його виконання.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27.03.2019 у справі №750/9782/16-а, від 07.08.2019 у справі №378/1033/17, від 04.09.2019 у справі №286/1810/17, від 07.10.2020 у справі №461/6978/19.

Суд зауважує, що ухвала Господарського суду Харківської області від 23.09.2025 у справі № 5023/10655/11 прийнята в межах справи про банкрутство і стосується статусу кредиторських вимог у процедурі банкрутства.

Виконавчий лист № 2а-12978/10/2070 виданий на підставі рішення адміністративного суду, яке набрало законної сили та не було скасоване в установленому порядку.

Позивач наводить аргументи про те, що ухвала суду від 23.09.2025 не містить вирішення питання щодо скасування постанови Харківського окружного адміністративного суду від 24.11.2010 року та не визнає недійсним або таким, що не підлягає виконанню, саме виконавчий лист, виданий адміністративним судом.

Натомість відповідачем прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі п. 5 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» з урахуванням ухвали суду від 23.09.2025 у господарській справі № у справі № 5023/10655/11.

Відповідно до п. 5 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Отже, наведена норма регулює питання закінчення виконавчого провадження у разі скасування або визнання нечинним рішення у повному обсязі, а не частково.

Отже, вимоги закону допускають закінчення виконавчого провадження за пунктом 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», зокрема, лише в разі визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.05.2022 у справі № 725/3052/21.

Суд установив, боржник у виконавчому провадженні звертався до суду із заявою про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Харківський окружний адміністративний суд своєю ухвалою від 24.06.2020 у справі № 2а-12978/2070 заяву Державного підприємства "Завод ім. В.О.Малишева" про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню в адміністративній справі №2а-12978/10/2070 за позовом Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Харківського районного центру зайнятості до Державного підприємства "Завод ім. В.О.Малишева" про стягнення суми залишено без задоволення.

З огляду на викладене суд дійшов переконання про те, що виконавчий документ у справі № 2а-12978/2070 є чинним.

Відповідно до статті 18 Закону «Про виконавче провадження», державний виконавець зобов`язаний вживати передбачені законом про виконавче провадження заходи примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець: здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Отже, з метою дотримання вимог статті 18 Закону «Про виконавче провадження» державний виконавець наділений відповідними повноваження для здійснення повного обсягу виконавчих дій, так як рішення суду - є обов`язковим до виконання. Невиконання рішення суду тягне за собою відповідальність, встановлену законодавством.

Посилання відповідача та третьої особи на неучасть позивача у справі про банкрутство не є підставою для закінчення виконавчого провадження за п. 5 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки таке закінчення можливе лише за прямо визначених законом умов, яких у даному випадку не настало, а отже, відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець зобов`язаний здійснити всі необхідні заходи для перевірки виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду по справі № 2а-12978/10/2070 від 24.11.2010 в повному обсязі.

Невиконання судового рішення, прийнятого адміністративним судом, з підстав, викладених у процедурі банкрутства, без відповідного рішення суду, який видав виконавчий документ, порушує принцип обов`язковості судових рішень та право позивача на ефективний судовий захист.

Враховуючи викладене, заступник начальника відділу державної виконавчої служби вищевказаного не врахував, та дійшов передчасного висновку про прийняття постанови про закінчення виконавчого провадження від 25.12.2025 щодо примусового виконання виконавчого листа № 2а-12978/10/2070.

Щодо належності та ефективності способу захисту порушеного права, суд прийшов наступного.

Виходячи з системного тлумачення зазначених положень законодавства вбачається, що особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб`єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.

Тобто, в розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним за встановленням судом факту їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд має пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб`єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.

Звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Відсутність у заявника прав чи обов`язків у зв`язку із вчиненням оскаржуваних дій та рішень не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права наведений у постановах Верховного Суду від 16.07.2024 року у справі №640/27731/21, від 08.05.2024 року у справі №400/4562/19, від 27.02.2024 року у справі №1740/2487/18.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У постанові Верховного Суду 25.03.2020 у справі №752/18396/16-а сформульована правова позиція, що принцип диспозитивності в адміністративному процесі має своє специфічне змістове наповнення, пов`язане з публічно-правовим характером адміністративного позову та активною участю суду в процесі розгляду адміністративних справ, а тому адміністративний суд може та зобов`язаний в окремих випадках вийти за межі позовних вимог, якщо спосіб захисту, який обрав позивач, є недостатнім для захисту його прав, свобод і законних інтересів.

Таким чином, суд може та навіть зобов`язаний в окремих випадках вийти за межі позовних вимог, якщо спосіб захисту, який обрав позивач, є недостатнім для захисту його прав, свобод і законних інтересів. Такий вихід за межі позовних вимог має бути пов`язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява. Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема, коли це необхідно для ефективного та повного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин (сторін чи третіх осіб), про захист яких вони просять, від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на викладене вище суд дійшов переконання про те, що належним та ефективним способом захисту полущеного права позивача буде визнання протиправною та скасування постанови заступника начальника Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Харківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Карпова Олександра Вікторовича про закінчення виконавчого провадження ВП № 31987125 від 25.12.2025.

Як зазначено в пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, суд дійшов висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч.1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Враховуючи наведене суд прийшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Разом із тим, суд відмічає, що згідно з частиною 1 статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.

У відповідності до ст. 139 КАС України стягнути за рахунок бюджетних осигнувань відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 3328,00 грн.

Керуючись ст. 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

у х в а л и в :

Адміністративний позов Харківського обласного центру зайнятості в особі Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості до Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Харківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Державне підприємство "Завод ім. В.О.Малишева" про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною та скасувати постанову заступника начальника Основ`янсько Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Харківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Карпова Олександра Вікторовича про закінчення виконавчого провадження про закінчення виконавчого провадження № 31987125 від 25.12.2025, з примусового виконання виконавчого листа у адміністративній справі №2-а-12978/10/2070, виданого 04.02.2011 Харківським окружним адміністративним судом.

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Харківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на користь Харківського обласного центру зайнятості в особі Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості судовий збір у розмірі 3328,00 грн.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, згідно з ч. 6 ст. 287 КАС України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його оскарження з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 272 КАС України.

Учасники справи:

позивач Харківський обласний центр зайнятості в особі Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості, місцезнаходження - місто Харків, вулиця Шевченка, будинок № 137-А, код ЄДРПОУ 45149645;

відповідач Основ`янсько-Слобідський відділ державної виконавчої служби у місті Харкові Харківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, місцезнаходження місто Харків, вулиця Максиміліанівська, будинок № 11, код ЄДРПОУ 41430683;

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Державне підприємство "Завод ім. В.О. Малишева", місцезнаходження місто Харків, вулиця Плеханівська, будинок № 126, код ЄДРПОУ 14315629.

Повне рішення складено та підписано суддею 01.06.2026.

Суддя М. І. Садова