Рішення № 137024919, 13.05.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

13.05.2026Справа № 910/10686/25

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Блажівської О.Є. при секретарі судового засідання - Глиняній А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу № 910/10686/25,

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» (49000, Дніпропетровська область, місто Дніпро, вул. Старокозацька, буд. 49; код ЄДРПОУ 42610263)

позивача 2 Товариства з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» (69019, Запорізька область, місто Запоріжжя, вул. Незалежної України, буд. 51, кім. 22; код ЄДРПОУ 44140086)

до відповідача 1 держава російська федерація в особі Міністерства юстиції російської федерації (119991, російська федерація, м. Москва, вул. Житня, 14)

відповідача 2 Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть» (115035, російська федерація, м. Москва, наб. Софійська, буд. 26/1; основний державний реєстраційний номер 1027700043502)

відповідача 3 Державна корпорація з атомної енергії «Росатом» (119017, російська федерація, м. Москва, вул. Велика Ординка, буд. 24; основний державний реєстраційний номер 10779032926)

відповідача 4 Публічне акціонерне товариства «Газпром» (197229, російська федерація, м. Санкт-Петербург, пр. Лахтінський, буд. 2, корп. 3, стр. 1, вн. тер. М. муніципальний округ Лахта-Ольгіно; основний державний реєстраційний номер 1027700070518)

відповідача 5 Публічне акціонерне товариство «Газпром нєфть» (190000, російка федерація, м. Санкт-Петербург, вул. Поштамтська, буд. 3-5, літ. А, ч. прим. 1Н, каб. 2401; основний державний реєстраційний номер 1025501701686)

про відшкодування збитків у розмірі 174 256 038 грн 00 коп.,

за участю представників: згідно протоколу судового засідання від 13.05.2026,

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

1. Стислий виклад позовних вимог.

До Господарського суду міста Києва звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» (позивач 1), Товариство з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» (позивач 2) з позовом про:

- стягнення з держави російська федерація в особі Міністерства юстиції російської федерації, Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть», Державна корпорація з атомної енергії «Росатом», Публічне акціонерне товариства «Газпром», Публічне акціонерне товариство «Газпром нєфть» солідарно на користь Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» збитків у розмірі 16 082 063 грн 00 коп.;

- стягнення з держави російська федерація в особі Міністерства юстиції російської федерації, Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть», Державна корпорація з атомної енергії «Росатом», Публічне акціонерне товариства «Газпром», Публічне акціонерне товариство «Газпром нєфть» солідарно на користь Товариство з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» збитків у розмірі 158 173 975 грн 00 коп.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Позивач-1 є юридичною особою, видом господарської діяльності якого є, серед іншого, надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. Позивач-1 є власником нежитлових будівель загальною площею 129,7 кв.м.: нежитлової будівлі «А» загальною площею 24,4 кв.м., нежитлової будівлі «Б» загальною площею 14,1 кв.м., нежитлової будівлі «В» загальною площею 73,8 кв.м., нежитлової будівлі «Г» загальною площею 5,8 кв.м., нежитлової будівлі «Д» загальною площею 5,8 кв.м., нежитлової будівлі «Е» загальною площею 5,8 кв.м. Зазначені нежитлові будівлі розташовані за адресою: Одеська область, Біляївський район, село Вигода, вулиця Енергетиків, будинок 8.З метою здійснення господарської діяльності Позивач-1 уклав з Товариством з обмеженою відповідальністю «Ферст Груп» (далі також - «ТОВ «Ферст Груп») договір оренди №01/05/21 від 01.05.2021, за умовами якого Позивач-1 як орендодавець передав, а ТОВ «Ферст Груп» як орендар прийняв у строкове платне користування нежитлові будівлі загальною площею 129,7 кв.м.: нежитлову будівлю «А» загальною площею 24,4 кв.м нежитлову будівлю «Б» загальною площею 14,1 кв.м., нежитлову будівлю «В» загальною площею 73,8 кв.м., нежитлову будівлю «Г» загальною площею 5,8 кв.м., нежитлову будівлю «Д» загальною площею 5,8 кв.м., нежитлову будівлю «Е» загальною площею , кв.м. та знаходяться за адресою: Одеська область, Біляївський район, село Вигода, вулиця Енергетиків, будинок 8 (далі також - «Нафтобаза»). Передача Позивачем-1 та прийняття ТОВ «Ферст Груп» у строкове користування Нафтобази підтверджується Актом приймання-передачі до Договору оренди № 01/05/21 від 01.05.2021.

Позовні вимоги також обґрунтовано тим, що Позивач-2 є юридичною особою, видом господарської діяльності якого є, серед іншого, оптова торгівля твердим, рідким, газоподібним паливом і подібними продуктами. Для цілей здійснення господарської діяльності Позивач-2 набув у власність паливо авіаційне для газотурбінних двигунів ДЖЕТ А-1 у кількості 3000 т (далі також - «Нафтопродукти»). 01.09.2021 Позивач-2 та ТОВ «Ферст Груп» уклали договір зберігання №2109/21/2, за умовами якого Позивач-2 передав на зберігання ТОВ «Ферст Груп» Нафтопродукти з місцем зберігання: Одеська область, Біляївський район, село Вигода, вулиця Енергетиків, будинок 8.. 18.11.2023 приблизно о 01 годині 15 хвилин Російська Федерація з використанням безпілотний літальних апаратів (БПЛА) типу «Shahеd» / «Герань» умисно здійснила обстріл території Нафтобази, належної Позивачу-1. Внаслідок обстрілу на території Нафтобази виникла пожежа, що призвела до пошкодження приміщень, належних Позивачу-1 та знищення Нафтопродуктів, належних Позивачу-2, які зберігалися на Нафтобазі. 18.11.2023 за вказаним фактом відкрито кримінальне провадження №22023160000000428 з правовою кваліфікацією за частиною 1 статті 438 Кримінального кодексу України («Порушення законів та звичаїв війни»).

Факт спричинення майнової шкоди Позивачам підтверджується такими доказами: витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 18.11.2023 у кримінальному провадженні №22023160000000428; Актом про пожежу від 18.11.2023; Звітом про незалежну оцінку розміру реальних збитків від 30.01.2024 № МР-01-01-30-2024; Звітом про незалежну оцінку збитків від 24.01.2024 № МР- 01-01-24-2024. Відповідно до Звіту про незалежну оцінку розміру реальних збитків від 30.01.2024 № МР- 01- 01-30-2024 вартість розміру реальних збитків, завданих Позивачу-1 внаслідок пошкодження майна у зв`язку з збройною агресією Російської Федерації, становить 16 082 063 (шістнадцять мільйонів вісімдесят дві тисячі шістдесят три) гривні без урахування ПДВ, що по курсу Національного банку України на дату оцінки становить 425 017 (чотириста двадцять п`ять тисяч сімнадцять) доларів США. Відповідно до Звіту про незалежну оцінку вартості збитків від 24.01.2024 № МГ-01-01-24-2024 вартість розміру збитків, завданих майну Позивача-2 внаслідок збройної агресії Російської Федерації, становить 158 173 975 (сто п`ятдесят вісім мільйонів сто сімдесят три тисячі дев`ятсот сімдесят п`ять) гривень без ПДВ, що по курсу Національного банку України на дату оцінки становить 4 180 228 (чотири мільйони сто вісімдесят тисяч двісті двадцять вісім) доларів США. Таким чином, дії Відповідачів зі знищення/пошкодження майна Позивачів на території України 18.11.2023 внаслідок умисного обстрілу Нафтобази військовослужбовцями збройних сил Російської Федерації із застосуванням безпілотних літальних апаратів (БПЛА) типу «Shahеd» / «Герань-2» є грубим порушенням норм міжнародного права, терористичним актом, що одночасно є вчиненням делікту (протиправних дій, що завдали майнової шкоди) щодо Позивачів. У зв`язку з цим, у межах цієї справи наявні підстави для застосування винятків з судового імунітету Російської Федерації через деліктний виняток, виняток тероризму та виняток щодо грубого порушення норм міжнародного права. Отже, згода Російської Федерації на розгляд цієї справи судом відповідно до вимог статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» не вимагається.

Стислий виклад заперечень відповідача 1.

Відповідач 1 правом на подання відзиву на позовну заяву у відповідності до приписів ст. 178 ГПК України не скористався та не надав.

Стислий виклад заперечень відповідача 2.

Відповідач 2 правом на подання відзиву на позовну заяву у відповідності до приписів ст. 178 ГПК України не скористався та не надав.

Стислий виклад заперечень відповідача 3.

Відповідач 3 правом на подання відзиву на позовну заяву у відповідності до приписів ст. 178 ГПК України не скористався та не надав.

Стислий виклад заперечень відповідача 4.

Відповідач 4 правом на подання відзиву на позовну заяву у відповідності до приписів ст. 178 ГПК України не скористався та не надав.

Стислий виклад заперечень відповідача 5.

Відповідач 5 правом на подання відзиву на позовну заяву у відповідності до приписів ст. 178 ГПК України не скористався та не надав.

Процесуальні дії у справі

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.09.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 24.09.25.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.09.2025 підготовче засідання у справі № 910/10686/25 призначено на 29.10.25.

У судове засідання 29.10.2025 з`явився представник позивачів.

Після відкриття провадження у справі №910/10686/25 судом було виявлено, що позовна заява позивача 1Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт», позивача 2 Товариства з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» подана без додержання вимог п. 2 ч. 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.10.2025 залишено без руху позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор». Надано позивачам строк для усунення недоліків, який становить п`ять днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Встановлено позивачам спосіб усунення недоліків у позовній заяві шляхом: надання уточнення своїх позовних вимог у частині визначення у позові кола відповідачів у справі; доказів надсилання копії заяви про усунення недоліків позовної заяви з доданими документами відповідачам.

Ухвала суду від 29.10.2025 року була направлена позивачу (Товариство з обмеженою відповідальністю "Євро Естейт") в електронний кабінет системи "Електронний суд" та отримана останнім 03.11.2025 о 22:32, про що свідчать довідка про доставку електронного листа.

Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 6 Господарського процесуального кодексу України, Єдина судова інформаційно-комунікаційна система відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.

Відповідно до п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Оскільки ухвалу про залишення без руху після відкриття провадження у справі отримано позивачем 03.11.2025 о 22:32, то з урахуванням положень ст. 242 ГПК України, ухвала вважається отриманою 04.11.2025.

Ухвала суду від 29.10.2025 року була направлена позивачу (Товариство з обмеженою відповідальністю "Бром-Кор") в електронний кабінет системи "Електронний суд" та отримана останнім 03.11.2025 о 22:29, про що свідчать довідка про доставку електронного листа.

Оскільки ухвалу про залишення без руху після відкриття провадження у справі отримано позивачем 03.11.2025 о 22:29, то з урахуванням положень ст. 242 ГПК України, ухвала вважається отриманою 04.11.2025.

Крім того, Ухвала суду від 29.10.2025 року була направлена представнику позивачів - адвокату Рудь Ганні Ігорівні рекомендованим листом, що підтверджується відтиском печатки про відправлення на зворотному боці ухвали, на адресу - 01054, місто Київ, вул. Б. Хмельницького, 17/52-А. Згідно трекінгу R067038158241 конверт з ухвалою суду від 29.10.2025 було вручено за довіреністю 17.11.2025, що підтверджується роздруківкою з сайту Укрпошти

Таким чином, позивач повинен був усунути недоліки, з урахуванням робочих днів, до 21.11.2025 включно.

Однак, станом на 02.12.2025 (з урахуванням строку на поштове відправлення) від позивача (представника) не надходила заява про усунення недоліків поданого у справі № 910/10686/25 позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.12.2025 позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» (позивач 1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» (позивач 2) до відповідача 1 держава російська федерація в особі Міністерства юстиції російської федерації, відповідача 2 Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть», відповідача 3 Державна корпорація з атомної енергії «Росатом», відповідача 4 Публічне акціонерне товариства «Газпром», відповідача 5 Публічне акціонерне товариство «Газпром нєфть» про відшкодування збитків у розмірі 174 256 038 грн 00 коп. залишено без розгляду.

24.12.2025 на адресу Господарського суду міста Києва надійшла ухвала Північного апеляційного господарського суду від 24.12.2025, про витребування справи № 910/10686/25 у зв`язку з оскарженням ухвали Господарського суду міста Києва від 10.12.2025.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.01.2026 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Євро Естейт" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Бром-Кор" задоволено. Ухвалу Господарського суду м. Києва від 10.12.2025 р. у справі № 910/10686/25 скасовано. Справу № 910/10686/25 передано на розгляд Господарського суду міста Києва.

09.02.2026 на адресу Господарського суду міста Києва повернулися матеріали оскарження (справа №910/10686/25).

Згідно протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 09.02.2026 матеріали справи №910/10686/25 було передано та отримано (сектором) суддею Блажівською О.Є.- 10.02.2026.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.02.2026 продовжено розгляд справи № 910/10686/25. Розгляд справи призначено на 18.03.2026.

18.03.2026 у засідання з`явився представник позивача 1 та позивача 2.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.03.2026 підготовче засідання у справі № 910/10686/25 призначено на 08.04.2026.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.04.2026 підготовче засідання у справі № 910/10686/25 призначено на 22.04.2026.

22.04.2026 у засідання з`явився представник позивача 1 та позивача 2.

Представник відповідача 1, відповідача 2, відповідача 3, відповідача 4, відповідача 5 18.03.2026 у засідання не з`явились. Відповідачі повідомлені, шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи, згідно статті 122 ГПК України. Оголошення було розміщене на офіційному веб-сайті судової влади України (відомості на підтвердження містяться в матеріалах справи), відтак, відповідач повідомлений належим чином.

22.04.2026 у засіданні судом поставлено на обговорення питання щодо закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні 22.04.2026 представник позивача 1 та позивача 2 не заперечував щодо закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Розгляд справи по суті призначено на 13.05.2026.

13.05.2026у засідання з`явився представник позивача 1 та позивача 2.

Представник відповідача 1, відповідача 2, відповідача 3, відповідача 4, відповідача 5 13.05.2026у засідання не з`явились. Відповідачі повідомлені, шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи, згідно статті 122 ГПК України. Оголошення було розміщене на офіційному веб-сайті судової влади України (відомості на підтвердження містяться в матеріалах справи), відтак, відповідач повідомлений належим чином.

Щодо дотримання прав відповідача під час розгляду даної справи судом, суд зазначає наступне.

24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24.02.2022 року, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» та продовження строку дії воєнного стану в Україні згідно з Указами Президента України «Про продовження дії воєнного стану в Україні» № 133/2022 від 14.03.2022, №259/2022 від 18.04.2022, № 341/2022 від 17.05.2022, № 573/2022 від 12.08.2022, № 757/2022 від 07.11.2022, №58/2023 від 06.02.2023 року, № 254/2023 від 01.05.2023, № 451/2023 від 26.07.2023, № 734/2023 від 06.11.2023 року, № 49/2024 від 05.02.2024, № 271/2024 від 06.05.2024 та № 469/2024 від 23.07.2024 року, № 740/2024 від 28.10.2024, № 26/2025 від 14.01.2025, № 235/2025 від 15.04.2025, № 478/2025 від 14.07.2025, № 793/2025 від 20.10.2025, № 40/2026 від 12.01.2026 затвердженим Законом України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» на території України з 5:30 24 лютого 2022 року введено воєнний стан, який триває на даний час.

Поряд із цим, як встановлено за змістом позовної заяви, відповідачем 1 у справі визначено Російську Федерацію в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, а також відповідачів 2- 5 - Публічне акціонерне товариство «Нафтова Компанія «Роснєфть», Державну корпорацію з атомної енергії «Росатом», Публічне акціонерне товариство «Газпром», Публічне акціонерне товариство «Газпром нєфть», які є нерезидентами. Діючі представництва відповідачів 1-5 на території України наразі відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

З 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною і Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Російської Федерації та діяльність дипломатичних установ Російської Федерації на території України зупинено. Комунікація Міністерства закордонних справ України з органами державної влади Російської Федерації за посередництва третіх держав не здійснюється.

Відповідно до положень статті 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року та статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», Міністерством закордонних справ України було розроблено алгоритм дій з питання отримання згоди Російської Федерації на відмову від судового імунітету держави у зв`язку із розглядом судами України цивільних справ за позовами проти Російської Федерації, у тому числі в особі Посольства Російської Федерації в Україні, за яким Міністерство закордонних справ України доручало Посольству України в Російській Федерації передати до Міністерства закордонних справ Російської Федерації ноту Міністерства закордонних справ України з питання отримання згоди Російської Федерації на відмову від судового імунітету під час розгляду судовими органами України справ за позовами проти Російської Федерації.

Разом із тим, у зв`язку із порушенням Російською Федерацією цілей та принципів Статуту ООН, Гельсінського Заключного акта, Паризької Хартії для Нової Європи та низки інших документів ОБСЄ, у зв`язку із широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справ України.

24.02.2022 нотифікувало Міністерство закордонних справ Російської Федерації про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Російською Федерацією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.

Відтак, діяльність дипломатичних представництв України в Російській Федерації та Російської Федерації в Україні, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинені відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Отже, подальше застосування зазначеного вище алгоритму з отримання згоди Російської Федерації на відмову від судового імунітету, а також подача будь-яких судових документів у даній категорії справ до російської сторони дипломатичними каналами унеможливлюється.

За зверненням Міністерства юстиції України Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресію Російської Федерації проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Крім того, у зв`язку з агресією з боку Російської Федерації та введенням воєнного стану Акціонерне товариство «Укрпошта» з 25.02.2022 припинило обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією та Республікою Білорусь.

Зокрема, 25.02.2022 Акціонерне товариство «Укрпошта» розмістило на власному офіційному вебсайті повідомлення про те, що припинено поштове співробітництво з поштою Російської Федерації, посилки та перекази в цю країну не приймаються. Іншими операторами поштового зв`язку також припинено доставку поштових відправлень до/з Російської Федерації з перших днів повномасштабного вторгнення.

Відтак, передача будь-яких документів компетентним органам Російської Федерації, у тому числі дипломатичними каналами наразі неможлива (лист Міністерства юстиції України вих. № 100817/98748-22-22/12.1.3 від 31.10.2022), у зв`язку з чим суд не здійснює повідомлення відповідачів про розгляд даної справи засобами поштового зв`язку та не звертається до суду Російської Федерації з судовим дорученням про вручення судових документів.

У зв`язку з вищевикладеним про дату, час і місце проведення судового засідання відповідачі 1-5 повідомлялися шляхом розміщення інформації про призначення судових засідань з розгляду по суті справи № 910/10686/25 на сторінці Господарського суду міста Києва на офіційному вебпорталі «Судова влада в Україні» в мережі Інтернет, що підтверджено наявними в матеріалах справи роздруківками з офіційного вебпорталу «Судова влада в Україні».

Судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час та місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.

Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Суд зазначає, що до повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, шляхом направлення доручення компетентному суду або іншому органу Російської Федерації.

Проте, 12.01.2023 прийнято Закон України «Про вихід з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності».

Частиною 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. В оголошенні про виклик вказуються дані, зазначені в частині першій статті 121 цього Кодексу.

Отже, повідомлення відповідачів про розгляд даної справи є належним та можливим шляхом їх ознайомлення з інформацією про розгляд справи в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua, а також шляхом публікації відповідного оголошення на офіційному вебпорталі судової влади України.

Також у мережі Інтернет судом було встановлено електронну пошту Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru, інформація про яку розміщена на сайті Міністерства юстиції Російської Федерації https://minjust.gov.ru.

Зважаючи на те, що gov.ru - головний домен російських державних сайтів, на якому знаходиться основний сайт уряду Російської Федерації, суд доходить висновку, що сайт за посиланням https://minjust.gov.ru належить державному органу Російської Федерації, а відтак зазначена електронна пошта Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru вважається офіційною електронною поштою (адресою) Міністерства юстиції Російської Федерації.

Водночас згідно з підпунктом 3.1. пункту 3 Указу Президента Російської Федерації від 13.10.2004 року № 1313 основними завданнями Міністерства юстиції Російської Федерації є, серед іншого, забезпечення в межах своїх повноважень представництва та захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав та міжнародних судових органах.

З огляду на вищевикладене, з урахуванням отримання відповідачами 1-5 засобами електронного зв`язку направлених представником позивача матеріалів, факту розірвання дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України з 24.02.2022 року, а також неможливості надсилання поштової кореспонденції до Російської Федерації як засобами поштового зв`язку, так і за сприяння органів дипломатичної служби України, суд констатує, що ним вчинено всі необхідні та можливі заходи з метою встановлення місцезнаходження відповідачів 1-5 та повідомлення їх про розгляд справи судом.

Позиції учасників справи та явка представників сторін у судове засідання

13.05.2026 у судове засідання з`явилися представник позивача 1 та позивача 2.

13.05.2026 у судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити у повному обсязі.

13.05.2026 відповідач 1-5 у судове засідання не з`явилися.

13.05.2026 у судовому засіданні на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено скорочену (вступну та резолютивну частини) рішення суду.

ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ

Як встановлено судом за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань та згідно з матеріалами справи, Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» (код ЄДРПОУ 42610263) є юридичною особою, зареєстрованою відповідно до законодавства України 08.11.2018, запис 12241020000087758, місцезнаходження: Україна, 03134, місто Київ, вул. Трублаїні, будинок 2А, офіс 206, що підтверджується відповідною випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань. Основним видом діяльності товариства значиться 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. Серед допоміжних видів діяльності позивача 1 є зокрема: 77.11 Надання в оренду автомобілів і легкових автотранспортних засобів; 77.12 Надання в оренду вантажних автомобілів.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» є власником нежитлових будівель загальною площею 129,7 кв.м.: нежитлової будівлі «А» загальною площею 24,4 кв.м., нежитлової будівлі «Б» загальною площею 14,1 кв.м., нежитлової будівлі «В» загальною площею 73,8 кв.м., нежитлової будівлі «Г» загальною площею 5,8 кв.м., нежитлової будівлі «Д» загальною площею 5,8 кв.м., нежитлової будівлі «Е» загальною площею 5,8 кв.м. Зазначені нежитлові будівлі розташовані за адресою: Одеська область, Біляївський район, село Вигода, вулиця Енергетиків, будинок 8, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1007552651210).

З метою здійснення господарської діяльності позивач 1 уклав з Товариством з обмеженою відповідальністю «Ферст Груп» договір оренди №01/05/21 від 01.05.2021, за умовами якого позивач 1 як орендодавець передав, а ТОВ «Ферст Груп» як орендар прийняв у строкове платне користування нежитлові будівлі загальною площею 129,7 кв.м.: нежитлову будівлю «А» загальною площею 24,4 кв.м., нежитлову будівлю «Б» загальною площею 14,1 кв.м., нежитлову будівлю «В» загальною площею 73,8 кв.м., нежитлову будівлю «Г» загальною площею 5,8 кв.м., нежитлову будівлю «Д» загальною площею 5,8 кв.м., нежитлову будівлю «Е» загальною площею 5,8 кв.м. та знаходяться за адресою: Одеська область, Біляївський район, село Вигода, вулиця Енергетиків, будинок 8 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1007552651210).

Передача позивачем 1 та прийняття ТОВ «Ферст Груп» у строкове користування нежитлових будівель загальною площею 129,7 кв.м. (Одеська область, Біляївський район, село Вигода, вулиця Енергетиків, будинок 8, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1007552651210) підтверджується Актом приймання-передачі до Договору оренди № 01/05/21 від 01.05.2021.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» (код ЄДРПОУ 44140086) є юридичною особою, зареєстрованою відповідно до законодавства України 15.03.2021, запис

1001031020000050867, місцезнаходження: Україна, 69019, Запорізька обл., місто Запоріжжя, вул.Незалежної України, будинок 51, кімната 22, що підтверджується відповідною випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Основним видом діяльності товариства значиться 46.75 Оптова торгівля хімічними продуктами. Серед допоміжних видів діяльності позивача 2 є зокрема: 01.11 Вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур; 10.41 Виробництво олії та тваринних жирів; 46.21 Оптова торгівля зерном, необробленим тютюном, насінням і кормами для тварин; 46.71 Оптова торгівля твердим, рідким, газоподібним паливом і подібними продуктами; 46.76 Оптова торгівля іншими проміжними продуктами; 46.90 Неспеціалізована оптова торгівля.

Для цілей здійснення господарської діяльності позивач 2 набув у власність паливо авіаційне для газотурбінних двигунів ДЖЕТ А-1 у кількості 3000 т, право власності на яке підтверджується митними деклараціями в режимі ІМ-40 на імпорт нафтопродуктів: митна декларація № 8515; митна декларація № 8528; митна декларація № 8532; митна декларація № 8537; митна декларація № 8561; митна декларація № 8575; митна декларація № 8584; митна декларація № 8461; митна декларація № 8472; митна декларація № 8492; митна декларація № 8499; митна декларація № 8502; митна декларація № 8505.

01.09.2021 позивач 2 та Товариство з обмеженою відповідальністю «Ферст Груп» уклали договір зберігання №2109/21/2, за умовами якого позивач 2 передав на зберігання ТОВ «Ферст Груп» паливо авіаційне для газотурбінних двигунів ДЖЕТ А-1 у кількості 3000 т з місцем зберігання: Одеська область, Біляївський район, село Вигода, вулиця Енергетиків, будинок 8.

18.11.2023 приблизно о 01 годині 15 хвилин Російська Федерація з використанням безпілотних літальних апаратів (БПЛА) типу «Shahеd» І «Герань» умисно здійснила обстріл території нежитлових будівель загальною площею 129,7 кв.м., що знаходяться за адресою: Одеська область, Біляївський район, село Вигода, вулиця Енергетиків, будинок 8 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1007552651210), які належать позивачу 1 на праві власності. Внаслідок обстрілу на території зазначених нежитлових будівель виникла пожежа, що призвела до пошкодження приміщень, належних позивачу 1 та знищення палива авіаційного для газотурбінних двигунів ДЖЕТ А-1 у кількості 3000 т, належного позивачу 2, яке зберігалося за цією ж адресою.

18.11.2023 за вказаним фактом відкрито кримінальне провадження №22023160000000428 з правовою кваліфікацією за частиною 1 статті 438 Кримінального кодексу України («Порушення законів та звичаїв війни»), що підтверджується витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 18.11.2023 у кримінальному провадженні № 22023160000000428.

Як зазначають позивачі, внаслідок здійсненого Російською Федерацією обстрілу території нежитлових будівель, їм завдано збитків у загальному розмірі 174 256 038,00 грн, з яких 16 082 063,00 грн - збитки, завдані пошкодженням нерухомого майна, належного Товариству з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт», та 158 173 975,00 грн - збитки, завдані знищенням належного Товариству з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» авіаційного палива для газотурбінних двигунів ДЖЕТ А-1.

У зв`язку із наведеним позивачі звернулися доГосподарського суду міста Києва з позовом до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть», Державної корпорації з атомної енергії «Росатом», Публічного акціонерного товариства «Газпром» та Публічного акціонерного товариства «Газпром нєфть» про стягнення вказаних сум.

ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ. ПОЗИЦІЯ СУДУ

Судом під час розгляду справи по суті було досліджено наступні докази, якими позивач обґрунтовував свої доводи, а саме копії: виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб щодо ПАТ «НК «Роснєфть» нотаріально завіреним перекладом на українську мову; роздруківки з офіційного вебсайту щодо структури власності ПАТ «НК «Роснєфть» з нотаріально завіреним перекладом на українську мову; виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб щодо ДК «Росатом» з нотаріально завіреним перекладом на українську мову; виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб щодо ПАТ «Газпром» з нотаріально завіреним перекладом на українську мову; роздруківки з офіційного вебсайту щодо структури власності ПАТ «Газпром» з нотаріально завіреним перекладом на українську мову; виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб щодо ПАТ «Газпром нєфть» з нотаріально завіреним перекладом на українську мову; роздруківки з офіційного вебсайту щодо структури власності ПАТ «Газпром нєфть» з нотаріально завіреним перекладом на українську мову; відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо ТОВ «Євро Естейт» від 03.03.2025; відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03.03.2025; договору оренди № 01/05/21 від 01.05.2021; акту приймання-передачі до договору оренди № 01/05/21 від 01.05.2021; відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо ТОВ «Бром-Кор» від 03.03.2025; митної декларації № 8515; митної декларації № 8528; митної декларації № 8532; митної декларації № 8537; митної декларації № 8561; митної декларації № 8575; митної декларації № 8584; митної декларації № 8461; митної декларації № 8472; митної декларації № 8492; митної декларації № 8499; митної декларації № 8502; митної декларації № 8505; договору зберігання №2109/21/2 від 01.09.2021 з додатковою угодою до договору зберігання № 2109/21/2 від 01.09.2021; витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 18.11.2023 у кримінальному провадженні №22023160000000428; акту про пожежу від 18.11.2023; звіту про незалежну оцінку розміру реальних збитків від 30.01.2024 № МЕ-01-01-30-2024; звіту про незалежну оцінку розміру збитків від 24.01.2024 № МГ-01-01-24-2024; доказів надсилання копії позовної заяви та доданих до неї доказів Відповідачам.

Згідно із частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

Право особи на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Аіітепіагіа Запбегз 8.А. V. Зраіп).

Згідно із статтею 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН Е8-11/1 від 02.03.2022 військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 у справі щодо звинувачень в геноциді за Конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.

У подальшому 14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України №2188-ІХ).

В свою чергу, Парламентська Асамблея Ради Європи 27 квітня 2022 року ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433 і визнала, що агресія Російської Федерації проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Так, у контексті положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї - Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12.08.1949, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І) від 08.06.1977, одним із проявів збройної агресії відповідача 1 проти України стали обстріли цивільних об`єктів на території України, внаслідок яких було пошкоджено та знищено майно позивачів.

Як зазначають Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» у своїй позовній заяві, у зв`язку із здійсненням Російською Федерацією 18.11.2023 обстрілу території нежитлових будівель, розташованих за адресою: вул. Енергетиків, буд. 8, с. Вигода, Біляївський район, Одеська область, позивачу 1 було завдано шкоди у вигляді пошкодження належного йому нерухомого майна, а позивачу 2-у вигляді знищення належного йому авіаційного палива для газотурбінних двигунів ДЖЕТ А-1 у кількості 3000 т, яке зберігалося за цією ж адресою.

Пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що справедливість, добросовісність та розумність є одними із загальних засад цивільного законодавства.

Згідно із пунктом 3 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

В силу припису статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Пунктом 8 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України визначено, що відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

Правовідносини щодо відшкодування збитків / шкоди врегульовані, зокрема положеннями глави 82 «Відшкодування шкоди» Розділу III «Окремі види зобов`язань» Книги п`ятої «Зобов`язальне право» Цивільного кодексу України.

Суд зазначає, що відшкодування майнової шкоди за своєю правовою природою є відшкодуванням позадоговірної шкоди, тобто деліктною відповідальністю.

Згідно із частиною 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується повному обсязі особою, яка її завдала. Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавана шкоди (цивільне правопорушення).

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду під час вирішення спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 Цивільного кодексу України доказуванню підлягає факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювана шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди (постанова Верховного Суду від 16.12.2021 у справі № 922/3414/19 (пункт 58); постанова Верховного Суду від 10.08.2022 у справі № 905/1793/19 (пункт 14); постанова Верховного Суду від 23.03.2022 у справі № 917/674/17).

Проте, як встановлено матеріалами справи та зазначено позивачами, внаслідок обстрілу, здійсненого Російською Федерацією 18.11.2023, Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» зазнали майнової шкоди у вигляді пошкодження нерухомого майна позивача 1 та знищення майна позивача 2, внаслідок чого були позбавлені можливості повноцінно здійснювати належні їм правомочності власника щодо такого майна. За таких обставин завдані позивачам збитки підлягають відшкодуванню державою- агресором як компенсація за пошкодження і знищення майна та порушення майнових прав позивачів, у тому числі у сфері здійснення ними господарської діяльності.

Статтею 41 Конституції України та статтями 316, 317 Цивільного кодексу України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до положень статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Додатково суд зазначає, що відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України майнова шкода може бути відшкодована в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо) або шляхом відшкодування збитків у грошовій формі. Присудження грошової компенсації є формою повного відшкодування, спрямованою на приведення майнового стану потерпілого до стану, що існував до правопорушення, згідно з принципами цивільного законодавства.

Таким чином, якщо судовим рішенням присуджено відшкодування збитків з Російської Федерації за знищене або пошкоджене нерухоме та/або рухоме майно, власник отримує грошову компенсацію, що покриває ринкову вартість, і в подальшому втрачає право на повернення цього майна (або його залишків) у первісному стані, позаяк відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав, що компенсує знищене або пошкоджене майно, а не повертає його в натурі.

Суд також зазначає, що процедура виконання рішення про відшкодування шкоди, присудженої за рішенням суду за рахунок майна держави-агресора, що знаходиться на території України, досі не встановлена ні Цивільним кодексом України, ні будь-яким іншим національним актом законодавства України.

При цьому судом враховано, що відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

Оскільки держава може вступати у правовідносини через свої компетентні органи, необхідним є чітко визначити, який саме державний орган цієї країни уповноважений виконувати представницьку функцію в іноземних судах.

Відповідно до Указу Президента Російської Федерації від 28.05.2018 року № 271 «Про внесення змін до Положення про Міністерство юстиції Російської Федерації, затвердженого Указом Президента Російської Федерації від 13.10.2004 року № 1313» внесено в Положення про Міністерство юстиції Російської Федерації, затверджене Указом Президента Російської Федерації від 13.10.2004 року№ 1313 «Питання Міністерства юстиції Російської Федерації» наступні зміни: а) пункт 1 доповнено підпунктом 5 наступного змісту: « 5) функції щодо забезпечення в межах своїх повноважень представництва і захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав і міжнародних судових (арбітражних) органах, включаючи Європейський Суд з прав людини і Суд Євразійського економічного розвитку».

За таких обставин, Міністерство юстиції Російської Федерації є тим компетентним органом, який уповноважений здійснювати повноваження щодо представництва і захисту інтересів Російської Федерації, у тому числі в межах цього спору. Також, зазначення Міністерства юстиці Російськоі Федераціі чи іншого органу Російськоі Федераціі не впливає на вірність визначення відповідача/відповідачів у даній справі, так як належним відповідачем є краіна агресор - Російська Федерація.

Отже, суд зазначає про правомірність звернення з позовними вимогами про відшкодування збитків, завданих збройною агресією Російської Федерації, до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, яке є компетентним органом державної влади Російської Федерації та виконує від її імені відповідні функції, у тому числі з представництва інтересів Російської Федерації в судах.

Враховуючи предмет та підстави позову, позивачі звернулися з вимогами не лише до Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, а й до Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть», Державної корпорації з атомної енергії «Росатом», Публічного акціонерного товариства «Газпром» та Публічного акціонерного товариства «Газпром нєфть», вважаючи вказаних юридичних осіб співвідповідачами у даній справі.

Визначаючи зазначені компанії співвідповідачами у справі № 910/10686/25, судом враховано відсутність наразі ефективних механізмів стягнення з Російської Федерації збитків, завданих нею юридичним та фізичним особам на території України під час здійснення військової агресії.

Суд зазначає, що при вирішенні питання щодо законності звернення стягнення на майно співвідповідачів 2-5 за боргами Російської Федерації застосуванню підлягає доктрина «підняття корпоративної завіси» у формі «alter ego» (передбачає зворотне підняття завіси - притягнення учасника юридичної особи до відповідальності за її боргами).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) підняття корпоративної завіси може відбуватися у випадках, коли учасник юридичної особи володіє значною часткою у статутному капіталі (значним пакетом акцій), що дозволяє йому одноосібно формувати волю юридичної особи, коли такий учасник є активним, впливає на справи компанії, бере участь в оперативному управлінні (на відміну від того учасника, який не бере участі в управлінні компанією і лише очікує на дивіденди). Тобто в усіх тих випадках, коли компанія та акціонер нерозривно пов`язані між собою (ідентифікуються як одне ціле) і було б штучним їх відокремлення (з урахуванням відмінностей в обставинах справи див. рішення ЄСПЛ у справі «Альберт і інші проти Угорщини» (ALBERT AND OTHES v. HUNGARY від 07.07.2020, пункти 138-157, заява № 5294/14), у справі «Лекіч проти Словенії» (LEKIC v. SLOVENIA від 11.12.2018, заява № 36480/07).

Відтак, Верховним Судом зазначено про доктрину підняття корпоративної завіси (невизнання самостійної правосуб`єктності юридичної особи, відокремленості її майна від майна учасників), зокрема, вирішуючи питання відповідальності за завдану шкоду (постанови Верховного Суду від 17.06.2021 у справі № 826/11415/16, від 30.06.2021 у справі №916/1914/20, від 04.08.2021 у справі № 910/10900/19, від 15.06.2022 у справі № 905/671/19). Водночас, застосування цього правила щодо юридичних осіб, створених іноземною державою, має значну специфіку.

Як зазначено Верховним Судом у справі № 910/4210/20, загальновизнаним є те, що держава несе відповідальність за дії державних органів та її органи, навіть якщо вони є формально окремими юридичними особами, несуть відповідальність за дії та борги держави. Тоді як державні компанії, які є окремими юридичними особами, не несуть відповідальності за боргами держави. Водночас, органами держави можуть бути визнані не тільки ті організації, які мають відповідний статус в національному праві держави-боржника, а й, за певних умов, державні компанії.

Міжнародний суд ООН у справі Barcelona Traction (яка стосувалась можливості Бельгії надавати дипломатичний захист від втручання Іспанії в майнові права компанії, зареєстрованої в Канаді, акціонерами якої були піддані Бельгії) зробив застереження, що «форми інкорпорації та юридична особистість іноді застосовувались не тільки для цілей, для яких вони були призначені. Іноді корпоративна особа не могла захистити права тих, хто передав їй свої фінансові ресурси; тому виникли ризики зловживання, як і в багатьох інших інститутах права. Отже, тут, як і в інших випадках, право, діючи в рамках економічної реальності, мало надати захисні заходи та механізми в інтересах тих, хто знаходився всередині корпоративних осіб, так і тих хто був ззовні, хто взаємодіяв з ними: незалежне існування юридичних осіб не може вважатись абсолютним. В цьому контексті процеси «підняття корпоративної вуалі» або «зневажання юридичною особою» були визнані виправданими та справедливими в деяких обставинах та для деяких цілей. Практика, акумульована щодо цього питання на національному рівні вказує на те, що вуаль піднімається для запобігання зловживання привілеями юридичної особи, як у деяких випадках шахрайства, для захисту третіх осіб таких як кредитори або набувачі, або для запобігання уникненню юридичних вимог або обов`язків» (Barcelona Traction, Light and Power Company, Limited, Judgment, I.C.J. Reports 1970, p. 3 at p 33-34 paras. 38-39).

Європейський суд з прав людини, застосовуючи вищезгадану доктрину у справі Liseytseva and Maslov v. Russia від 09.10.2014 (за заявами № 39483/05 та№ 40527/10, § 187-192) дійшов висновку про те, що ключовими критеріями, які використовувалися для визначення того, чи дійсно держава несе відповідальність за борги своєї компанії, є: (1) правовий статус компанії (згідно з публічним чи приватним правом); (2) характер її діяльності (публічна функція або звичайне підприємство); (3) контекст її функціонування (наприклад, монополія або суворо регульований бізнес); (4) її інституційна незалежність (ступінь державної власності) та (5) операційна незалежність (ступінь державного контролю, нагляду).

Застосовуючи кожен з критеріїв вищезазначеного тесту ЄСПЛ зазначив: «Що стосується юридичного статусу компанії згідно з національним законодавством [пункт 1], [ЄСПЛ] послідовно підходив до того, що цей статус, яким би важливим він не був, не є вирішальним для визначення відповідальності держави ... Справді, кілька разів [ЄСПЛ] визнавав державу відповідальною за борги компаній незалежно від їх формальної класифікації за національним законодавством».

Що стосується характеру діяльності компанії та контексту діяльності [пункти 2 та 3] ЄСПЛ зазначив, що «Фактори, які беруться до уваги Судом включають права, надані компанії, тобто те, чи ці права, як правило, зберігаються за державними органами..., характер її діяльності, тобто чи здійснює юридична особа публічну функцію або є типовим бізнесом, а також контекст, в якому вона здійснюється. Наприклад, Суд встановив, що юридичні особи можуть вважатися «урядовими організаціями», якщо вони виконують певні державні обов`язки під наглядом державних органів...».

Крім того, ЄСПЛ «також бере до уваги ступінь державної власності, а також ступінь державного нагляду та контролю, а також контроль над активами компанії [пункти 4 та 5].У низці українських справ [ЄСПЛ] розглядав питання про те, чи належали державі більшість акцій, чи всі акції, таким чином, щоб підприємство повністю залежало від держави, контролювалося та управлялося нею (див., серед інших, Regent Compani проти України, № 773/03, § 7, 3 квітня 2008 року). У справі Р. Качапора та інших [ЄСПЛ] встановив, що компанія-боржник належала холдинговій компанії, яка переважно складалася з соціального капіталу, і що вона відповідно перебувала під пильним контролем Агентства приватизації, яке є державним органом, а також уряду».

Що стосується відокремлення майна компанії від власності держави, то ЄСПЛ включив це питання в операційну незалежність компанії [пункт 5], вказавши, що «в справі «Cooperatia Agricola Slobozia-Hanesei проти Молдави» [ЄСПЛ] зазначив, що держава здійснювала значний контроль над активами компанії».

Тобто, у цьому рішенні ЄСПЛ уточнив свій висновок: жоден із наведених вище критеріїв не є визначальним сам по собі; правовий статус компанії згідно з національним законодавством є важливим, але не є вирішальним для визначення відповідальності держави; на характер діяльності компанії вказує те, чи здійснює юридична особа публічну функцію або є типовим бізнесом, а також контекст, в якому вона здійснюється. Наприклад, суд визначив, що юридичні особи можуть вважатися «урядовими організаціями», якщо вони виконують певні державні обов`язки під наглядом державних органів; суд перевіряє, чи більшість або чи усі акції компанії належали компанії таким чином, що суб`єкти господарювання були повністю залежними від держави, перебували під її контролем та управлінням; питання операційної незалежності компанії охоплює також відокремлення майна компанії від власності держави, тобто наскільки значний контроль держава здійснювала над активами компанії.

У постанові Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 зазначено, що акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна, порівняно з іншими господарськими товариствами, які створюються в загальному порядку, а державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається у державній власності й відчуження його можливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури [...] державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, 100 % акцій статутного фонду якого залишаються у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації є державною власністю.

За певних умов компанії, часткою у яких володіє держава, солідарно відповідають за борги держави, тобто на майно таких організацій (установ) може бути звернено стягнення за боргами цієї держави перед іншими особами, зокрема, у постанові від 20.07.2022 у справі № 910/4210/20 Верховний Суд зазначив: якщо юридична особа фактично виконує функції державного органу, тобто alter ego («другим я») такої держави, на майно, формально належне такій юридичній особі, може бути звернене стягнення за боргами держави (суд нехтує формальною відокремленістю майна цієї юридичної особи від майна держави). Зокрема, врахуванню підлягають критерії: чи утворена компанія для виконання комерційних цілей; чи виконує компанія функції, притаманні державним органам (тобто здійснює публічну функцію, не характерну для приватних осіб); чи здійснює така компанія інші види діяльності та чи є вони основними І самостійними, або носять допоміжний характер до виконання нею публічної функції; яким є ступінь контролю з боку держави; чи відокремлене майно компанії від майна держави.

Як зазначає позивач у позовній заяві «відповідно до відомостей, розміщених в публічних та загальнодоступних джерелах інформації в мережі Інтернет, Публічне акціонерне товариство «Нафтова Компанія «Роснєфть», Державна корпорація з атомної енергії «Росатом», Публічне акціонерне товариство «Газпром» та Публічне акціонерне товариство «Газпром нєфть» володіють майном на території Російської Федерації та / або іноземних держав, у тому числі через представництва.

Так, відповідно до наданих Позивачем до позовної заяви, відомостей, опублікованих на офіційному вебсайті компанії, Російська Федерація є учасником Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть» на загальну суму акцій 51,11 %, тобто є його контролюючим акціонером через Акціонерне товариство «Роснєфтєгаз» (100 % власність Російської Федерації), Небанківську кредитну організацію акціонерне товариство «Національний розрахунковий депозитарій» та Федеральне агентство з управління державним майном. Крім того, акції в розмірі 10,36 % належать товариствам, бенефіціаром яких є сама ПАТ «НК «Роснєфть», тобто такі акції також мають квазідержавний характер.

Публічне акціонерне товариство «Нафтова Компанія «Роснєфть» створено відповідно до Указу Президента Російської Федерації від 01.04.1995 № 327 «Про першочергові заходи щодо удосконалення діяльності нафтових компаній», а також на підставі постанови Уряду Російської Федерації від 27.09.1995 № 971 «Про перетворення державного підприємства «Роснєфть» у відкрите акціонерне товариство «Нафтова компанія «Роснєфть». Відповідно до підпунктів 3.4.3, 3.4.6, 3.4.11 пункту 3.4 Статуту Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть» до основних видів діяльності товариства належать, зокрема, організація здійснення замовлень для федеральних державних потреб і регіональних споживачів продукції, надання сприяння у забезпеченні інтересів Російської Федерації при підготовці та реалізації угод про розподіл продукції щодо ділянок надр та родовищ вуглеводневої сировини; організація та проведення заходів у сфері мобілізаційної підготовки, державної оборони, робота із відомостями, що становлять державну таємницю, і захист таких відомостей, які становлять державну таємницю.

З викладеного випливає, що Публічне акціонерне товариство «Нафтова Компанія «Роснєфть» не просто є комерційною компанією, а є товариством, створеним за ініціативою держави Російська Федерація, основним видом діяльності якого є «забезпечення державних потреб та інтересів Російської Федерації», тобто товариство має ознаки державних органів РФ та є її «другим я».

Згідно з частиною 1 статті 3 Федерального закону Російської Федерації від 13.11.2007 «Про Державну корпорацію з атомної енергії «Росатом» є юридичною особою, створеною Російською Федерацією в організаційно-правовій формі державної корпорації. Статус, цілі створення і діяльності, функції і повноваження Корпорації визначаються цим Федеральним законом, Федеральним законом від 12 січня 1996 року № 7-ФЗ «Про некомерційні організації», а також іншими федеральними законами і прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами Президента Російської Федерації та Уряду Російської Федерації.

Відповідно до частини 1 статті 4 вищезазначеного Федерального закону корпорація створюється і діє, зокрема, з метою проведення державної політики, здійснення нормативно-правового регулювання, надання державних послуг та управління державним майном.

Положеннями частини 2 статті 17 Федерального закону Російської Федерації від 13.11.2007 «Про Державну корпорацію з атомної енергії «Росатом» визначено, що майно корпорації формується за рахунок майнових внесків Російської Федерації, доходів від діяльності, субсидій із федерального бюджету, коштів спеціальних резервних фондів та іншого майна, одержаного на підставах, не заборонених законодавством Російської Федерації.

Таким чином, Державна корпорація з атомної енергії «Росатом» є не лише суб`єктом створеним Відповідачем 1, а й інструментом реалізації її державної політики, який діє виключно в межах визначених державою повноважень, фінансується за рахунок державного майна і бюджету та виконує публічно-владні функції. Це свідчить про те, що корпорація є організаційною формою здійснення державної влади Російської Федерації та фактично ототожнюється з нею як «alter ego».

Публічне акціонерне товариство «Газпром» утворене відповідно до Указу Президента Російської Федерації від 05.11.1992 № 1333 «Про перетворення Державного газового концерну «Газпром» у Російське акціонерне товариство «Газпром» та постанови Ради Міністрів - Уряду Російської Федерації від 17.02.1993 № 138 «Про заснування Російського акціонерного товариства «Газпром».

Російська Федерація є власником контрольного пакету акцій ПАТ «Газпром». Згідно з інформацією, розміщеною на офіційному вебсайті «Газпрому», Відповідач 1 володіє 50,23 % акцій ПАТ «Газпром» через: Федеральне агентство з управління державним майном - 38, 37%; Акціонерне товариство «Роснєфтєгаз» - яке за даними цього ж сайту контролюється Російською Федерацією - 10, 97% та Акціонерне товариство «Росгазифікация», - яке також згідно з даними цього ж сайту контролюється Російською Федерацією - 0, 89%.

Відповідно до пункту 1.1 Статуту Публічного акціонерного товариства «Газпром» товариство спільно з його дочірніми господарськими товариствами здійснює діяльність із забезпечення ефективного функціонування і розвитку Єдиної системи газопостачання та надійного постачання газу споживачам і діє як єдиний комплекс. Федеральний закон від 31.03.1999 № 69-ФЗ «Про газопостачання в Російській Федерації» спрямований на забезпечення задоволення потреб держави у стратегічних енергетичних ресурсах та визначає правові засади та повноваження Публічного акціонерного товариства «Газпром» як власника Єдиної системи газопостачання Російської Федерації.

Відповідно до статті 14 Федерального Закону № 69-ФЗ ліквідація Публічного акціонерного товариства «Газпром» може бути здійснена лише на підставі федерального закону. Фактично без згоди відповідача 1 Публічного акціонерного товариства «Газпром» не може бути оголошене банкрутом, навіть якщо воно є неплатоспроможним.

Крім цього, згідно із статтею 15 Федерального Закону № 69-ФЗ сумарна частка звичайних акцій Публічного акціонерного товариства «Газпром», що перебувають у власності Російської Федерації та у власності акціонерних товариств, більш як 50 % яких перебуває у власності Російської Федерації, не може становити менш як 50 % плюс одна акція загальної кількості звичайних акцій Публічного акціонерного товариства «Газпром». Таким чином, відповідач 1 за національним законодавством імперативно є єдиним мажоритарним власником та контролером Публічного акціонерного товариства «Газпром».

Таким чином, Публічного акціонерного товариства «Газпром» не є звичайною комерційною юридичною особою, а утворена та контрольована Російською Федерацією, яка володіє контрольним пакетом акцій товариства. ПАТ «Газпром» виконує публічну функцію із забезпечення енергетичної безпеки держави, володіє Єдиною системою газопостачання та функціонує за спеціальним правовим режимом, що підтверджує його статус як юридичної особи, яка діє в інтересах Російської Федерації та діє як «alter ego».

Згідно з пунктом 3.3 його Статуту ПАТ «Газпром нєфть» товариство є дочірнім товариством ПАТ «Газпром». ПАТ «Газпром» має право давати обов`язкові для товариства вказівки. Відповідно до відомостей, опублікованими на офіційному вебсайті компанії, найбільшим утримувачем пакета акцій ПАТ «Газпром нєфть» є ПАТ «Газпром», якому безпосередньо й опосередковано належить 95,68 % від загальної кількості звичайних акцій компанії.

ПАТ «Газпром нєфть» не є самостійним у прийнятті рішень, оскільки перебуває у повній залежності від ПАТ «Газпром» як основного товариства. З огляду на зазначене вище, ПАТ «Газпром нєфть» фактично виконує волю Публічного акціонерного товариства «Газпром» і діє в межах державної вертикалі управління, яка спрямована на реалізацію стратегічних енергетичних інтересів Російської Федерації. Отже, компанія має всі риси державного утворення, що підтверджує його статус alter ego.»

Отже, вищезазначене свідчить, що суб`єкти створені державою, контролюються нею та діють під особливим правовим режимом, відмінним від законодавства загального застосування, а їх контрольний пакет акцій постійно перебуває у власності держави.

Відповідно до матеріалів справи зазначено, що такі створені державою компанії мають конкретну публічну мету, їх контрольний пакет належить Російській Федерації, і, згідно з російським законодавством, завжди буде мажоритарною власністю російської держави, у тому числі структура корпоративного управління товариств є такою, що забезпечує контроль з боку Російської Федерації. Публічне акціонерне товариство «Нафтова Компанія «Роснєфть», Державна корпорація з атомної енергії «Росатом», Публічне акціонерне товариство «Газпром» та Публічне акціонерне товариство «Газпром нєфть» мають формальну інституційну відокремленість як юридичні особи від держави Російська Федерація, проте фактично така самостійність є істотно обмеженою, що свідчить про відсутність їх реальної інституційної незалежності від політичного керівництва та державної волі Російської Федерації.

Отже, виходячи із застосованих юридичних критеріїв, суд встановив, що Публічне акціонерне товариство «Нафтова Компанія «Роснєфть», Державна корпорація з атомної енергії «Росатом», Публічне акціонерне товариство «Газпром» та Публічне акціонерне товариство «Газпром нєфть» є alter ego Російської Федерації, а отже у даній справі відповідачі несуть відповідальність за правопорушення в тій же мірі, що і Російська Федерація.

З урахуванням вищенаведеного судом враховано, що наявність часток активів російських державних компаній у країнах світу у разі визнання компаній-власників alter ego Російської Федерації свідчить про наявність можливостей для їх потенційного арешту та стягнення, відтак значно збільшує шанси на можливість фактичного виконання судових рішень.

За таких умов, залучення державних компаній Російської Федерації як відповідачів у спорах про відшкодування збитків завданих збройною агресією у ролі alter ego держави Російська Федерація слід розглядати як перспективний правовий механізм, що підвищує ефективність захисту порушених прав та інтересів позивачів, адже він дозволяє розширити коло відповідачів та відповідно збільшити можливості для проведення стягнення суми понесених збитків.

Суд зазначає, що правила визнання та виконання рішень іноземних судів передбачаються або двосторонніми міжнародними договорами про правову допомогу, або у національному законодавстві відповідних країн, із якими спеціальні угоди з цього питання Україною підписані не були і в яких питання щодо виконання рішень українських судів розглядається за принципом взаємності.

Відповідно до зазначеного, в Україні прийнято Закон № 2116-ІХ «Про основні засади примусового вилучення в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів», реалізація норм якого дозволяє примусово вилучити на користь держави об`єкти права власності Російської Федерації, її резидентів, фізичних осіб-громадян РФ, осіб, які не є громадянами РФ, але мають тісний зв`язок з агресором (мають місце проживання або займаються основною діяльністю в РФ), юридичних осіб, що працюють в Україні, але бенефіціаром яких є РФ, та юридичних осіб в Україні, в яких РФ володіє прямо чи опосередковано часткою в капіталі чи є засновником або бенефіціаром.

Також прийнято Закон України «Про санкції», яким запроваджується можливість стягнення в дохід держави активів, що належать фізичним або юридичним особам, а також активів, якими вони можуть прямо чи опосередковано розпоряджатися для посилення обороноздатності та відновлення України.

Суд зазначає щодо визначення термінів, які використовуються у цьому законі, зокрема, об`єкти права власності Російської Федерації та її резидентів - рухоме і нерухоме майно, кошти, вклади у банках, цінні папери, корпоративні права, інше майно (активи), що знаходяться (зареєстровані) на території України та безпосередньо або через афілійованих осіб належать Російській Федерації та її резидентам. Отже, фактично на законодавчому рівні закріплено примусове вилучення об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів, за рахунок яких у подальшому можна буде отримати компенсацію за збитки, які завдала Російська Федерація на території України.

Так, конфіскація активів Російської Федерації в Україні вже реалізується на практиці, враховуючи затвердження Верховною Радою 12.05.2022 Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 травня 2022 року «Про примусове вилучення в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів», тобто вилучені в порядку застосування такого указу об`єкти та конфісковані активи можуть стати джерелом грошової компенсації певних збитків.

При цьому, відсутність в Україні майна Російської Федерації, за рахунок якого може бути здійснено стягнення, не означає абсолютної неможливості подальшого виконання судового рішення, позаяк українське судове рішення може бути виконано на території іншої держави, де знаходиться майно Російської Федерації та / або компаній alter ego росії.

Так, при умові недостатності активів Російської Федерації і російських компаній в України для виконання судових рішень про стягнення збитків з Російської Федерації в Україні, у зв`язку з чим останнє є практично ускладненим, доцільним є розшук активів Російської Федерації поза межами Російської Федерації та України, які є перспективними з погляду звернення стягнення на них, враховуючи їх цінність та знаходження в країнах, які як вводили проти Російської Федерації жорсткі санкції, так і мають сприятливе для виконання іноземних судових рішень законодавство.

Суд зазначає щодо основною перешкодою на шляху до арешту російських активів і звернення стягнення на них є суверенний імунітет Російської Федерації. Доктрина суверенного імунітету є загальноприйнятою в міжнародному праві та передбачає, що іноземні держави не можна залучати як відповідачів до судових процесів без їх згоди та, без згоди іноземної держави неможливо вжити заходи забезпечення щодо її майна та звернути стягнення на це майно в процесі виконання судового чи арбітражного рішення.

Так, в даному випадку саме доктрина alter ego, яка визнається в багатьох розвинених країнах, сприяє арешту та стягненню таких комерційних активів та в контексті виконання судових рішень передбачає можливість звернення стягнення на активи, які не належать іноземній державі безпосередньо (тобто не є власністю її уряду чи органів влади). Це можуть бути акції, нерухомість, банківські рахунки та інше майно компаній, якими повністю або частково володіє держава.

Відтак, суд погоджується з твердженням позивача, що у разі задоволення позовних вимог та за умови залучення до участі у справі як співвідповідачів вищевказаних компаній, наведене забезпечить примусове виконання рішення у цій справі, а саме відшкодування збитків позивачу шляхом звернення стягнення на майно Російської Федерації (майно компаній, корпоративними правами яких володіє Російська Федерація) на території України / Російської Федерації або на території іноземних держав.

Згідно з частиною 3 статті 124 Конституції України юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до частини 1 статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.

Пунктами 3, 7 частини 1 статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, справи про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України; а також у випадках, коли дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.

Оскільки шкода була заподіяна позивачу на території України, а дії Російської Федерації та незаконна окупація частини України, які стали підставою для подання позовів мали місце на території України, дана справа належить саме до юрисдикції судів України.

Крім того, частина 1 статті 29 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що право вибору між господарськими судами, яким відповідно до цієї статті підсудна справа, належить позивачу, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу.

Відповідно до частини 8 статті 29 Господарського процесуального кодексу України позови про відшкодуванні шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися за місцем заподіяння шкоди.

Згідно з частиною 10 статті 29 Господарського процесуального кодексу України позови до відповідача, який не має в Україні місцезнаходження чи місця проживання, можуть пред`являтися за місцезнаходженням його майна.

Пункту 2.1 статті 2 Угоди між Урядом Російської Федерації та Кабінетом Міністрів України про умови розміщення та обслуговування дипломатичних представництв Російської Федерації в Україні та України в Російській Федерації від 19.11.1998 передбачено, що українська сторона надає право власності Російській стороні на будинки, розташовані за адресою: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27 для розміщення Посольства Російської Федерації. Зазначена нерухомість передається Російській стороні після підписання цієї Угоди.

Відповідно до статті 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини, ратифікованої 21.03.1964, функції дипломатичного представництва полягають, зокрема, у представництві акредитуючої держави в державі перебування, а також у захисті держави перебування інтересів акредитуючої держави і її громадян в межах, допустимих міжнародним правом.

Оскільки і майно Російської Федерації, і останнє зареєстроване місцезнаходження Посольства Російської Федерації, яке здійснювало представництво інтересів відповідача 1 в Україні, знаходиться за адресою: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27, то ця справа підсудна Господарському суду міста Києва.

Під час вирішення питання про наявність у цій справі у відповідачів судового імунітету судом враховано, що за загальним правилом, встановленим частиною 1 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Тобто, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Концепція судового імунітету держави передбачена у Європейській конвенції про імунітет держав 1972 року (стаття 11) та у Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12).

Водночас, концепція судового імунітету не може слугувати інструментом ухилення іноземної держави, яка грубо порушила норми міжнародного права та завдала шкоди особам (як юридичним, так і фізичним) інших держав, від відшкодування збитків (компенсації).

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ обмеження права на справедливий суд, зокрема, шляхом застосування судового імунітету держави, є таким, що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду.

Крім того, ЄСПЛ неодноразово визнавав, що надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави.

Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема, сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права.

У той же час, неспровокована збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, вчинені її збройними силами міжнародні злочини (у тому числі акти тероризму) в Україні виключають питання ввічливості та добрих відносин між цими державами.

На переконання позивача, застосування судового імунітету Російської Федерації та компаній, що є «alter ego» Російської Федерації, у цій справі обмежувало б право позивача на справедливий суд, позбавляло б єдиного розумно доступного засобу захисту права та заперечувало б саму сутність такого права.

Враховуючи безпрецедентний характер неспровокованого повномасштабного вторгнення однієї суверенної держави (Російської Федерації) на територію іншої суверенної держави (України) необхідно виходити не з принципу абсолютного судового імунітету іноземної держави, а з його обмеженості. Так, на рівні міжнародних нормативно-правових актів, у національному законодавстві та судовій практиці окремих держав станом на зараз існують такі винятки з судового імунітету:

1) деліктний виняток («tort exception»): держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду;

2) виняток стосовно порушення імперативних норм міжнародного права: держава не може посилатися на судовий імунітет у зв`язку із порушенням прав людини, які за своїм характером є порушенням імперативних норм міжнародного права (заборона геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності, катування);

3) виняток тероризму («terrorism exception»): держава не користується судовим імунітетом, якщо позов стосується шкоди, завданої внаслідок акту тероризму. Для застосування винятку тероризму необхідна одночасна сукупність таких умов: (і) позов може бути поданий лише за наявності реального та суттєвого зв`язку з державою суду, (іі) позов допускається лише проти держав, офіційно визнаних як таких, що підтримують тероризм (спонсори тероризму) та (ііі) позивачу необхідно довести, що дії держави відповідають ознакам терористичної діяльності відповідно до національного законодавства держави суду.

На переконання суду, у межах цих спірних правовідносин наявні підстави для застосування усіх трьох вище наведених винятків з судового імунітету, оскільки дії відповідача 1, що полягали в обстрілі цивільного об`єкта на території України, внаслідок чого було пошкоджено нерухоме майно позивача 1 та знищено майно позивача 2, є грубим порушенням міжнародного права - терористичним актом зі сторони Російської Федерації на території України, що мало наслідком вчинення делікту Російською Федерацією на території України, який спричинив майнову шкоду позивам.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Згідно з пунктом § статті 23 Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907 крім заборон, передбачених спеціальними конвенціями, особливо забороняється знищувати або захоплювати власність ворога, крім випадків, коли таке знищення або захоплення настійно вимагається військовою необхідністю.

Відповідно до статті 25 Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907 забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Згідно зі статтею 1 (1) Статуту Організації Об`єднаних Націй (далі також - «ООН») ООН має на меті підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру й придушення актів агресії, або інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, залагоджування або розв`язання міжнародних конфліктів або ситуацій, що можуть призвести до порушення миру.

24.03.2022 Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію Е8-12/1, якою засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, у тому числі атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

У такий спосіб, серед іншого, міжнародними установами визнано факт системного і грубого порушення Російською Федерацією норм міжнародного права у зв`язку із здійсненням атак на цивільні об`єкти.

Відповідно до підпункту іі) пункту а) частини 2 статті 8 Римського Статуту Міжнародного кримінального Суду від 17.07.1998 воєнним злочином вважається умисне спрямування нападів на цивільні об`єкти, тобто об`єкти, що не є військовими цілями.

Так, обстріли цивільного об`єкта на території України та, як наслідок, пошкодження та знищенням належного позивачам майна Російською Федерацією в ході здійснення збройної агресії проти України, є грубим порушенням вищезазначених норм міжнародного права і є достатньою підставою для обмеження судового імунітету Російської Федерації з метою відшкодування завданої Позивачу майнової шкоди.

Також суд зазначає, що для застосування винятку тероризму необхідно довести одночасну наявність таких умов: (і) позов може бути поданий лише за наявності реального та суттєвого зв`язку з державою суду, (іі) позов допускається лише проти держав, офіційно визнаних як таких, що підтримують тероризм (спонсори тероризму) та (ііі) позивачу необхідно довести, що дії держави відповідають ознакам терористичної діяльності відповідно до національного законодавства держави суду.

Умова щодо наявності реального та суттєвого зв`язку позивача з державою суду підтверджується тим, що позивач у цій справі є юридичною особою, зареєстрованою за законодавством України і майнова шкода була заподіяна позивачу також на території України.

Відповідно до абзацу 6 статті 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» терористичною визнається діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об`єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; пропаганду російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії Російської Федерації як держави-терориста проти України; проходження навчання тероризму; перетинання державного кордону України з терористичною метою; фінансування та інше сприяння тероризму.

Згідно з частиною 1 статті 258 Кримінального кодексу України терористичним актом є застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створюють небезпеку для життя чи здоров`я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об`єднаннями громадян, юридичними особами, міжнародними організаціями, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою.

На переконання суду, дії Російської Федерації щодо знищення / пошкодження належного позивачам майна мають ознаки терористичного акту, оскільки за своєю суттю є застосуванням зброї, що створило небезпеку для життя та здоров`я людей, заподіяння майнової шкоди з метою порушення громадської безпеки, залякування населення України, а також з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади України в ході здійснення повномасштабної збройної агресії (капітуляції, погодження на умови, запропоновані Російської Федерацією в ході перемовин тощо). Реалізація терористичного акту є, зі свого боку, видом терористичної діяльності відповідно до абзацу 6 статті 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Окрім того, терористичний характер дій Російської Федерації в ході здійснення збройної агресії проти України визнаний як на національному, так і міжнародному рівнях, що підтверджується: [...] невибірковими ударами Росія прагне просунути свою терористичну політику, щоб придушити волю українців до опору і захисту своєї країни та завдати максимальної шкоди цивільному населенню [...] (пункт 6 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 2463 (2022) від 13.10.2022); [...] з жовтня 2022 року Росія навмисно атакує критично важливу інфраструктуру України по всій країні, щоб тероризувати населення та перекрити йому доступ до газу, електроенергії, води, інтериету та інших основних товарів і послуг, що є особливо руйнівним з наближенням зими; [...] метою цих нападів є тероризування населення України, придушення їхнього опору та рішучості продовжувати захищати свою країну (пункт 6 Резолюції Європейського парламенту 2022/2896 (К.8Р) від 23.11.2022).

Відтак, суд наголошує, що майно позивачів, пошкоджене / знищене внаслідок військової агресії відповідача 1 не належало до об`єктів критичної чи військової інфраструктури та не мало жодного оборонного значення. Отже, така атака є навмисним і цілеспрямованим терористичним актом, що має на меті ескалацію страху серед населення, створення психологічного тиску та економічне виснаження України як елементу ширшої кампанії державного терору, тобто дії російської федерації відповідають всім ознакам терористичної діяльності відповідно до національного законодавства держави суду - України.

В свою чергу, умова щодо подання позову лише проти держав, офіційно визнаних як таких, що підтримують тероризм (спонсори тероризму), підтверджується тим, що Російська Федерація офіційно визнана Україною як держава-терорист, однією з цілей політичного режиму якої є геноцид Українського народу, фізичне знищення, масові вбивства громадян України, вчинення міжнародних злочинів проти цивільного населення, використання заборонених методів війни, руйнування цивільних об`єктів та об`єктів критичної інфраструктури, штучне створення гуманітарної катастрофи в Україні або окремих її регіонах (частина 1 стаття 2 Закону України «Про заборону пропаганди російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії Російської Федерації як держави терориста проти України, символіки воєнного вторгнення російського нацистського тоталітарного режиму в Україну»).

Таким чином, за висновками суду, у даній справі наявні усі три умови для застосування винятку тероризму («terrorism exception») для цілей вирішення питання про відсутність судового імунітету відповідачів, зокрема, відповідача 1 - Російської Федерації.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Юрисдикційний імунітет включає: судовий імунітет - непідсудність однієї держави судам іншої держави; імунітет від попереднього забезпечення позову - неможливість застосовувати без згоди держави будь-які примусові заходи щодо її майна з метою попереднього забезпечення пред`явленого до неї позову; імунітет від примусового виконання судового рішення - неможливість без згоди держави здійснити примусове виконання рішення, ухваленого щодо неї юрисдикційним органом іншої держави.

У національному законодавстві України правило про юрисдикційний імунітет іноземної держави викладено у статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно якої пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави. Винятки з цього правила можуть бути передбачені міжнародним договором України або законом України. Тобто, по суті, чинним національним законодавством України встановлено принцип абсолютного юрисдикційного імунітету іноземної держави. Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 р., та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 2 грудня 2004 р. Ці конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов в суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом в суді іншої держави-учасниці.

Європейська конвенція про державні імунітети 1972 року та Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхнього майна 2004 року спираються на принцип функціонального (а не абсолютного) характеру імунітетів і вводять «деліктний виняток» - держава не користується імунітетом у справах, пов`язаних із заподіянням шкоди здоров`ю, життю та майну осіб (однак вони не застосовуються до ситуацій, пов`язаних із збройним конфліктом).

Попри те, що перша з них укладена обмеженим колом держав, а друга не набула чинності, та Україна не є учасницею жодної із цих конвенцій, конвенції розглядаються як кодифікація звичаїв міжнародного права (Cake of Cudak v. Lithuania, Application №15869/02, 23.03.2010, §§ 50, 66, 67) та досить активно застосовуються державами й міжнародними судами. Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право.

Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини Проект статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності Комісії ООН з міжнародного права 1991 року, що зараз втілений у Конвенції ООН, застосовується відповідно до звичайного міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала Конвенцію, якщо не заперечила їй. Отже, незалежно від того, чи набула Конвенція ООН чинності та чи ратифікували її Україна та Російська Федерація, резолютивні положення Конвенції ООН становлять «загальні принципи права», визнані цивілізованими націями, і самі по собі є обов`язковими для виконання суверенними державами, включно з Російською Федерацією.

На поступовому послабленні застосування принципу абсолютного імунітету держави та прийнятті у 2000 році Генеральною Асамблеєю ООН Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 р. наголошено ЄСПЛ у Рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви». У Рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Російської Федерації» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Наразі обидва вказані рішення ЄСПЛ було застосовано Верховним Судом при вирішенні питання щодо судового імунітету Російської Федерації у справі про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення у справі за позовом низки українських компаній до Російської Федерації про стягнення сум компенсації за втрачене нерухоме майно на території окупованої РФ Автономної Республіки Крим (постанова Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18).

Як Європейська конвенція (стаття 11), так і Конвенція ООН (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Так, у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 Верховний Суд також підтримав можливість обмеження судового імунітету Російської Федерації для цілей відшкодування збитків, завданих її протиправними діями на території України в умовах збройної агресії. Верховний Суд вказав, що «РФ, вчинивши неспровокований і повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України». «Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає».

Верховний Суд у рішенні у справі №760/17232/20-ц від 18 травня 2022 року зазначив: «Збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами. Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети... Су довий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом».

Отже, Верховний Суд виходить із позиції, що скоєння міжнародного злочину, зокрема агресії проти іншої держави, не є тотожним здійсненню суверенних прав, тому виключає наявність юрисдикційних імунітетів суверенної власності.

Суд зазначає, що для застосування «деліктного винятку» необхідно довести, що смерть чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрата в результаті дій чи бездіяльності держави мали місце повністю або частково на території держави суду.

Обставини заподіяння шкоди позивачу у цій справі відповідають розробленим у міжнародному праві критеріям, що необхідні для застосування «деліктного винятку» з судового імунітету держави: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії / бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія / бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Таким чином, дії відповідача 1 щодо знищення та пошкодження майна позивачів внаслідок обстрілу цивільного об`єкта на території України є грубим порушенням норм міжнародного права, терористичним актом, що одночасно є вчиненням делікту (протиправних дій, що завдали майнової шкоди) щодо позивачів. У зв`язку з цим, у межах цієї справи наявні підстави для застосування винятків з судового імунітету Російської Федерації через деліктний виняток, виняток тероризму та виняток щодо грубого порушення норм міжнародного права. Отже, згода Російської Федерації на розгляд цієї справи судом відповідно до вимог статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» не вимагається.

Крім того, в аспекті наведеного суд також зважає на те, що ухвали суду у даній справі направлялись до одного з посольств Російської Федерації у країнах Європи, а саме Посольства Російської Федерації в Румунії. Вжиття судом заходів повідомлення Російської Федерації про розгляд національними судами України спорів, в яких Російська Федерація є відповідачем, є сталою судовою практикою.

Зокрема, наданими позивачами доказами належним чином підтверджується факт надсилання копій позовних заяв господарського суду на адресу Посольства Російської Федерації в Румунії. При цьому, за наслідками такого надсилання у даній справі Російської Федерацією не надано жодних заперечень проти розгляду даного спору Господарським судом міста Києва.

Відповідно до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства, зокрема, є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому, вирішуючи питання щодо застосування матеріального права судом враховано, що відповідно до частини 1 статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Згідно з статтею 1 (1) Статуту Організації Об`єднаних Націй (ООН) ООН має на меті підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру й придушення актів агресії, або інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, залагоджування або розв`язання міжнародних конфліктів або ситуацій, що можуть призвести до порушення миру.

Відповідно до статті 2 (4) Статуту ООН усі Члени ООН утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином, несумісним із Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до матеріалів справи, станом на дату подання позову Російська Федерація не виконала приписів (вимог) ані Резолюції Генеральної Асамблеї ООН Е8-11/1 від 02.03.2022, ні наказу Міжнародного суду ООН від 16.03.2022, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно до статті 1 Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року Договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Згідно із статтею 3 цієї Конвенції Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Статтею 46 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) встановлено, що приватна власність повинна поважатися та не підлягає конфіскації.

Відповідно до пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 «Про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» дії, вчинені Збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії російської федерації проти України, яка розпочалася 24.02.2022, визнано геноцидом Українського народу.

Відповідно до частини 3 статті 85 Господарського процесуального кодексу України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Наведене дає достатні підстави суду дійти висновку, що дії Російської Федерації, які полягали в обстрілі цивільного об`єкта на території України 18.11.2023, внаслідок чого було пошкоджено належне ГОВ «Євро Естейт» нерухоме майно та знищено належне ТОВ «Бром-Кор» майно, є протиправними та загальновідомими, оскільки факт збройної агресії Російської Федерації проти України визнаний на найвищому міжнародному рівні.

З огляду на положення національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача 1 за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України, відтак суд вважає обгрунтованими доводи позивачів щодо протиправності дій Російської Федерації, позаяк протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності), а протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

У частині доведення вини відповідача 1 суд зазначає, що згідно з частиною 2 статті 1166 Цивільного кодексу України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Оскільки цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини заподіювана шкоди, то саме на відповідачів 1-5 покладено тягар доведення того, що в їх діях відсутня вина у заподіянні збитків. З огляду на це позивач не зобов`язаний доводити такий елемент складу цивільного правопорушення, як вина відповідачів, у межах цієї справи.

Суд зазначає, що наявна протиправність дій Російської Федерації полягає у порушенні

Конституції України (суверенітет, територіальна цілісність, захист від непорушності права власності та захист від протиправного позбавлення цього права тощо), низки статей КК України, Статуту ООН, зокрема, про те, що всі держави повинні утримуватися від погрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави чи в будь-який інший спосіб, несумісний із цілями Організації Об`єднаних Націй. Окрім цього влучання безпілотними літальними апаратами типу ««Shahеd» / Герань» у майно позивачів та пошкодження / знищення цього майна в результаті застосування зброї - є складовою військової агресії Російської Федерації, тобто протиправним діянням, що передбачено ст. 438 КК України «Порушення законів та звичаїв війни».

Тако суд наголошує, що Російська Федерація здійснює протиправні діяння з прямим умислом, позаяк її агенти, посадові особи, військові тощо усвідомлюють суспільно небезпечний характер своїх дій, а саме порушення міжнародного законодавства та законодавства України - геноцид Українського народу, передбачають його суспільно небезпечні наслідки (загибель людей, знищення майна тощо) і бажають їх настання - попри міжнародні санкції продовжують війну, а отже вина відповідача 1 є очевидною.

Разом із тим судом встановлено, що відповідачі 1-5 не скористалися наданим їм процесуальним законом правом довести відсутність вини у своїх діях, не висловили жодних заперечень та не надали відповідних доказів, які б спростували доводи, наведені позивачем у позовних заявах.

Таким чином, доводи позивачів у цій частини не були спростовані у межах цієї справи, що дозволяє суду зробити висновок про наявність елементу вини відповідачів у вчиненні протиправних дій, які спричинили майнові збитки позивачам.

У такий спосіб відповідач 1 своїми протиправними діями порушив право власності позивачів на майно, розташоване за адресою: вул. Енергетиків, буд. 8, с. Вигода, Біляївський район, Одеська область. Порушення прав позивачів полягає у пошкодженні належного Товариству з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» нерухомого майна та знищенні належного Товариству з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» авіаційного палива для газотурбінних двигунів ДЖЕТ А-1, що позбавило позивачів можливості повноцінно здійснювати правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження таким майном. Унаслідок цього Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» зазнало майнових збитків у розмірі вартості пошкодженого нерухомого майна, а Товариство з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» - у розмірі вартості знищеного майна.

Визначення розміру збитків, заподіяних позивачам, здійснено на підставі та з урахуванням вимог Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 326 від 20.03.2022 (далі також - Порядок) та Методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності, затвердженої наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18.10.2022 № 390/1223 (далі також - Методика).

Згідно з пунктом 5 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації (Додаток до Порядку) оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.

Відповідно до пункту 7 розділу І Методики оцінка збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, здійснюється шляхом проведення незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи (експертного дослідження). Незалежна оцінка збитків забезпечується суб`єктами оціночної діяльності - суб`єктами господарювання, визнаними такими Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», з дотриманням національних та міжнародних стандартів оцінки, з урахуванням особливостей, що визначені цією Методикою.

З метою проведення незалежної оцінки збитків позивачі звернулися до суб`єкта оціночної діяльності - Баранника Ігоря Васильовича (сертифікат оціночної діяльності №15/2024, виданий Фондом державного майна України 12.01.2024).

Відповідно до Звіту про незалежну оцінку розміру реальних збитків від 30.01.2024 № МБ-01-01- 30-2024 вартість розміру реальних збитків, завданих позивачу 1 внаслідок пошкодження майна у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації, а саме: будівлі та споруди нафтобази, розташованої за адресою: вул. Енергетиків, 8, с. Вигода, Біляївський район, Одеська область, Україна становить 16 082 063 (шістнадцять мільйонів вісімдесят дві тисячі шістдесят три) гривні без урахування ПДВ, що по курсу Національного банку України на дату оцінки становить 425 017 (чотириста двадцять п`ять тисяч сімнадцять) доларів США.

Відповідно до Звіту про незалежну оцінку вартості збитків від 24.01.2024 № МЕ-01-01-24-2024 вартість розміру збитків, завданих майну позивача 2 внаслідок збройної агресії Російської Федерації, а саме: палива авіаційного для газотурбінних двигунів ДЖЕТ А-1 у кількості 3000 т, яке знаходилося / зберігалося за адресою: вул. Енергетиків, 8, с. Вигода, Біляївський район, Одеська область, Україна становить 158 173 975 (сто п`ятдесят вісім мільйонів сто сімдесят три тисячі дев`ятсот сімдесят п`ять) гривень без ПДВ, що по курсу Національного банку України на дату оцінки становить 4 180 228 (чотири мільйони сто вісімдесят тисяч двісті двадцять вісім) доларів США.

Суд, дослідивши подані позивачами докази, дійшов висновку про наявність прямого причинно- наслідкового зв`язку між протиправними діями російської федерації, що полягають у збройній агресії та обстрілі 18.11.2023 цивільного об`єкта за адресою: вул. Енергетиків, буд. 8, с. Вигода, Біляївський район, Одеська область та негативними наслідками у вигляді майнових збитків, завданих позивачам внаслідок пошкодження належного Товариству з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» нерухомого майна та знищення належного Товариству з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» авіаційного палива для газотурбінних двигунів ДЖЕТ А-1, обставини пошкодження та знищення яких підтверджено належними та допустимими доказами. Порушення прав позивачів полягає у пошкодженні та знищенні належного їм майна, що, у свою чергу, позбавило їх можливості володіти, користуватися та розпоряджатися цим майном відповідно до його призначення. Внаслідок цього Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» зазнало майнових збитків у розмірі вартості пошкодженого нерухомого майна, а Товариство з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» - у розмірі вартості знищеного авіаційного палива для газотурбінних двигунів ДЖЕТ А-1.

У зв`язку з цим суд вважає доведеним, що саме внаслідок збройної агресії Російської Федерації позивачі понесли збитки: Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» - у розмірі 16 082 063,00 грн, а Товариство з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» - у розмірі 158 173 975,00 грн.

Таким чином, за висновками суду, на підставі наявних у справі доказів позивачами належним чином доведено обставини позбавлення позивачів належного їм майна та завдання шкоди діями відповідача 1, підтвердження причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача 1 та завданою позивачеві шкодою, а також наявність вини відповідача 1 у заподіянні шкоди позивачу у формі умислу, протиправність дій відповідача підтверджується наявними у справі доказами та на неї прямо вказують відповідні положення матеріального закону, у зв`язку з чим позивачі набули право на відшкодування заподіяної їм шкоди у розмірі і в порядку, передбачених цивільним законодавством.

В частині солідарного стягнення завданих позивачеві збитків з відповідача 1 та відповідачів 2-5 суд зазначає, що відповідно до статті 543 Цивільного кодексу України у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Кредитор, який одержав виконання обов`язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов`язаними доти, доки їхній обов`язок не буде виконаний у повному обсязі.

За приписами ст. 541 Цивільного кодексу України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов`язання.

Згідно загальновизнаного правового принципу будь-яка держава здійснює свої функції через різні органи, такі як міністерства, урядові установи та, за певних обставин, компанії, що контролюються державою. Інакше кажучи, поняття або ідентичність «держави» включає в себе її різні органи та інструменти.

Наразі у даній справі наведений вище висновок про те, що відповідачі є alter ego Російської держави, відтак, в силу того, що вони є частиною Російської Федерації, відповідачі 2-5 також є частиною особи заподіювана шкоди згідно зі статтею 1166 Цивільного кодексу України та несуть відповідальність за борги Російської Федерації, що виникають за рішенням суду у даній справі.

Для цих цілей абсолютно неважливо, чи брали відповідачі 2-5 активну - або будь-яку іншу - участь у вчиненні делікту, про який йде мова у даному спорі, чи ні, оскільки важливим є те, що на момент вчинення делікту відповідачі 2-5 були частиною Російської Федерації, яка, за висновками суду, вчинила делікт.

Судом під час розгляду справи визначено, що відповідачі були alter ego на момент вчинення Російською Федерацією делікту проти власності позивачів, таким чином, виходячи з вищевикладеного суд доходить висновку, що відповідачі несуть відповідальність за це правопорушення в тій же мірі, що і Російська Федерація

При цьому оскільки, як встановлено судом, між позивачами та Російською Федерацією виникли деліктні (позадоговірні) відносини, за відсутності існування жодного закону чи нормативно- правового акта, який регулює вид відповідальності відповідачів у даному спорі, зокрема, який би прямо регулював солідарну відповідальність первинного боржника (російської федерації) та його alter ego в рамках положення про загальну деліктну відповідальність, тобто статті 1166

Цивільного кодексу України, суд вважає за можливе застосувати приписи ст. 8 Цивільного кодексу України, згідно якої у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права). Тобто, Російська Федерація в особі Міністерства юстиції російської федерації, Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть», Державної корпорації з атомної енергії «Росатом», Публічного акціонерного товариства «Газпром» та Публічного акціонерного товариства «Газпром нєфть» як аіґег е§о Російської Федерації, за аналогією, у деліктних правовідносинах мають розглядатись як єдиний заподіювач шкоди і нести солідарну відповідальність.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303-А, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до приписів частин 1, 2, 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, увалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений позивачами, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем 1 не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню.

Згідно частини 1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до пункту 1 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно (пункт 22 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір»).

Відповідно до підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до частини 2 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

При цьому судом враховано, що у разі коли позов майнового характеру задоволено солідарно за рахунок двох і більше відповідачів, то судові витрати також розподіляються між відповідачами порівну. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.

Відтак, враховуючи висновки суду про задоволення позовних вимог в повному обсязі та оскільки максимальний розмір судового збору у 2025 році становив 1 059 800,00 грн. (3028x350), з урахуванням ціни позову у цій справі розмір судового збору за його подання становить 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2025 року, тобто судовий збір підлягає стягненню з відповідачів 1-5 до Державного бюджету України у повному обсязі, тобто у розмірі 1 059 800,00 грн. в рівних частинах.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237, 238, 240, 241, 242, 254, 255, 256, 257 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» - задовольнити повністю.

2. Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 119991), Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть» (115035, російська федерація, м. Москва, наб. Софійська, буд. 26/1; основний державний реєстраційний номер 1027700043502), Державної корпорації з атомної енергії «Росатом» (119017, російська федерація, м. Москва, вул. Велика Ординка, буд. 24; основний державний реєстраційний номер 10779032926); Публічного акціонерного товариства «Газпром» (197229, російська федерація, м. Санкт-Петербург, пр. Лахтінський, буд. 2, корп. 3, стр. 1, вн. тер. М. муніципальний округ Лахта-Ольгіно; основний державний реєстраційний номер 1027700070518); Публічного акціонерного товариства «Газпром нєфть» (190000, російка федерація, м. Санкт-Петербург, вул. Поштамтська, буд. 3-5, літ. А, ч. прим. 1Н, каб. 2401; основний державний реєстраційний номер 1025501701686) солідарно на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» (49000, Дніпропетровська область, місто Дніпро, вул. Старокозацька, буд. 49; код ЄДРПОУ 42610263) зитки врозмірі 16 082 063 (шістнадцять мільйонів вісімдесят дві тисячі шістдесят три) гривні 00 копійок.

3. Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 119991), Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть» (115035, російська федерація, м. Москва, наб. Софійська, буд. 26/1; основний державний реєстраційний номер 1027700043502), Державної корпорації з атомної енергії «Росатом» (119017, російська федерація, м. Москва, вул. Велика Ординка, буд. 24; основний державний реєстраційний номер 10779032926); Публічного акціонерного товариства «Газпром» (197229, російська федерація, м. Санкт-Петербург, пр. Лахтінський, буд. 2, корп. 3, стр. 1, вн. тер. М. муніципальний округ Лахта-Ольгіно; основний державний реєстраційний номер 1027700070518); Публічного акціонерного товариства «Газпром нєфть» (190000, російка федерація, м. Санкт-Петербург, вул. Поштамтська, буд. 3-5, літ. А, ч. прим. 1Н, каб. 2401; основний державний реєстраційний номер 1025501701686) солідарно на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» (69019, Запорізька область, місто Запоріжжя, вул. Незалежної України, буд. 51, кім. 22; код ЄДРПОУ 44140086) збитки в розмірі 158 173 975 (сто п`ятдесят вісім сто сімдесят три дев`ятсот сімдесят п`ять) гривень 00 копійок.

4. Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 119991), Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть» (115035, російська федерація, м. Москва, наб. Софійська, буд. 26/1; основний державний реєстраційний номер 1027700043502), Державної корпорації з атомної енергії «Росатом» (119017, російська федерація, м. Москва, вул. Велика Ординка, буд. 24; основний державний реєстраційний номер 10779032926); Публічного акціонерного товариства «Газпром» (197229, російська федерація, м. Санкт-Петербург, пр. Лахтінський, буд. 2, корп. 3, стр. 1, вн. тер. М. муніципальний округ Лахта-Ольгіно; основний державний реєстраційний номер 1027700070518); Публічного акціонерного товариства «Газпром нєфть» (190000, російка федерація, м. Санкт-Петербург, вул. Поштамтська, буд. 3-5, літ. А, ч. прим. 1Н, каб. 2401; основний державний реєстраційний номер 1025501701686) в дохід державного бюджету України судовий збір по 211 960 (двісті одинадцять тисяч дев`ятсот шістдесят) грн. 00 коп. з кожного.

5. Позивачу 1 - Товариству з обмеженою відповідальністю «Євро Естейт» та позивачу 2 - Товариства з обмеженою відповідальністю «Бром-Кор» здійснити переклад даного рішення (скороченого та повного текстів рішення) на державну мову відповідачів (відповідача 1 держава російська федерація в особі Міністерства юстиції російської федерації (119991, російська федерація, м. Москва, вул. Житня, 14); відповідача 2 Публічного акціонерного товариства «Нафтова Компанія «Роснєфть» (115035, російська федерація, м. Москва, наб. Софійська, буд. 26/1; основний державний реєстраційний номер 1027700043502); відповідача 3 Державна корпорація з атомної енергії «Росатом» (119017, російська федерація, м. Москва, вул. Велика Ординка, буд. 24; основний державний реєстраційний номер 10779032926); відповідача 4 Публічне акціонерне товариства «Газпром» (197229, російська федерація, м. Санкт-Петербург, пр. Лахтінський, буд. 2, корп. 3, стр. 1, вн. тер. М. муніципальний округ Лахта-Ольгіно; основний державний реєстраційний номер 1027700070518); відповідача 5 Публічне акціонерне товариство «Газпром нєфть» (190000, російка федерація, м. Санкт-Петербург, вул. Поштамтська, буд. 3-5, літ. А, ч. прим. 1Н, каб. 2401; основний державний реєстраційний номер 1025501701686) з нотаріальним засвідченням його вірності та направити скан-копії такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції російської федерації - pr@minjust.gov.ru та на поштові адреси відповідачів.

6. Після набрання рішенням законної сили видати накази.

У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду відповідно до приписів Господарського процесуального кодексу України.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення відповідно до приписів Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення суду, з урахуванням ч. 4 ст. 116 ГПК України, виготовлено та підписано 02.06.2026.

Суддя Оксана БЛАЖІВСЬКА