Рішення № 137024055, 21.05.2026, Господарський суд Вінницької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 E-mail: inbox@vn.arbitr.gov.ua

_______________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"21" травня 2026 р. Cправа № 902/300/26

за позовом: Фізичної особи - підприємця Сушко Дар"ї Генадіївни (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; фактичне місце проживання, адреса для листування: АДРЕСА_2 )

до: Виконавчого комітету Жмеринської міської ради (вул. Центральна, буд. 4, м. Жмеринка, Вінницька обл., 23100)

про визнання договору недійсним

Головуючий суддя Яремчук Ю.О.

Секретар судового засідання Ткач Д.В.

За участю представників:

позивача: Алексєєв О.Є.

відповідача: не з`явився

В С Т А Н О В И В :

13.03.2026 до Господарського суду Вінницької області звернулась Фізична особа - підприємець Сушко Дар`я Геннадіївна з позовом до Виконавчого комітету Жмеринської міської ради про визнання недійсним договору про закупівлю № 94 від 13.06.2025, укладеного між фізичною особою - підприємцем Сушко Дар`єю Геннадіївною (РНОКПП - НОМЕР_1 ) та Виконавчим комітетом Жмеринської міської ради (код ЄДРПОУ 34227893).

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від справу передано для розгляду судді Яремчуку Ю.О.

Ухвалою суду від 18.03.2026 відкрито провадження у справі № 902/300/26. Визначено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 16.04.2026.

20.03.2026 від представника відповідача Виконавчого комітету Жмеринської міської ради надійшов відзив на позовну заяву (вх. № канц. 01-30/2819/26 від 20.03.2026), який долучений судом до матеріалів справи.

На визначену дату судом в судове засідання з`явився представник відповідача. Представник позивача не з`явився, про дату, час та місце судового засідання належним чином повідомлений ухвалою суду від 18.03.2026.

За результатами проведеного судового засідання суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження та призначення судового розгляду справи по суті, про що винесено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання.

Ухвалою суду від 16.04.2026 повідомлено учасників справи про розгляд справи по суті, що відбудеться 14.05.2026.

За результатами проведеного судового засідання 14.05.2026 суд оголосив про відкладення проголошення судового рішення на 21.05.2026.

21.05.2026 в судовому засіданні, в порядку ст. 240 ГК України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суд, розглянувши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступне.

Позивач звернувся з вимогою про визнання недійсним договору про закупівлю № 94 від 13.06.2025, зазначила, що цього договору не підписувала, умов його не погоджувала, не реєструвалась на сайті Prozorro, не приймала участі в публічних закупівлях ніколи не мала печатку фізичної особи підприємця, не контактувала із замовниками та не здійснювала поставки будь яких товарів за вказаним договором. Натомість позивачка зазначає, що остання погодилась на пропозицію Балая А. та Сацького П. надати їм допомогу в їх волонтерській та комерційній діяльності, з огляду на що надала їм ключ (файл з цифровим підписом УЕП) для подачі звітів до податкової, а також для відкриття декілька рахунків в комерційних банках.

Відповідач проти позову заперечує, позиція останнього викладена у відзиві на позовну заяву, де доводи зводяться до того, що позивачка добровільно надала свої відомості для підписання договору, однак умови договору не виконала. Посилання на те, що вона ніби не була обізнана з обставинами, які вчиняли інші особи, не має правового значення та не стосується предмета позову. Надання позивачем своїх відомостей є її власною, свідомою ініціативою, а посилання на необізнаність не звільняє її від обов`язку відшкодувати понесені витрати. За доводами відповідача позивачка, на сьогодні намагається ухилитися від зобов`язань за договором в порушення умов договору та норм законодавства України не виконувати в повному обсязі взяті на себе зобов`язання щодо поставки товару та не виконувати рішення суду у справі № 904/6666/25 у справі, що перебувала в провадженні Господарського суду Вінницької області за позов Виконавчого комітету Жмеринської міської ради до Фізичної особи-підприємця Сушко Дар`ї Геннадіївни про стягнення 471 206,90 грн пені за несвоєчасну поставку товару, 392 672,42 грн штрафу за прострочення понад тридцяти днів поставки товару, 10 366,55 грн витрат по сплаті судового збору. За доводами представника відповідача поставка товару не відбулася з вини позивача, це змусило оголошувати закупівлю повторно, втрачаючи майже 6 місяців часу.

Із наявних матеріалів справи судом встановлено наступне: так, за результатами проведення відкритих торгів через систему прозоро між Виконавчим комітетом Жмеринської міської ради Вінницької області та Фізичною особою - підприємцем Сушко Дар`єю Геннадіївною було укладено договір про закупівлю № 94 від 13.06.2025.

Відповідно до п.п.1.1. договору у порядку та на умовах, визначених договором Продавець зобов`язується передати у власність Покупця товар (товари) та на умовах, визначених цим Договором, зобов`язується прийняти і оплатити цей товар - сплатити за нього певну суму (ціну).

Згідно п.п.1.2 договору, предметом (найменування товару) є: Квадрокоптер DJI Mavic 3 Pro 10 одиниць (комплектів), Квадрокоптер DJI Mavic 3 Thermal 20 одиниць (комплектів), Квадрокоптер DJI Mavic 3 Enterprise 1 одиниця (комплект) (ДК 021:2015 34711200-6 - Безпілотні літальні апарати).

Відповідно до п.п.1.6 договору найменування товару, кількість, ціна визначена у специфікації (Додаток 1), яка є невід`ємною частиною даного Договору.

Загальна ціна договору складає 5 609 606 (п`ять мільйонів шістсот дев`ять тисяч шістсот шість) гривень 00 копійок, без ПДВ ( п.п.2.1.Договору).

Відповідно до п.п.4.1 договору датою передавання товару вважається дата вручення товару.

Строки поставки товарів за договором: до 30.06.2025 року (п.п. 4.2).

Початковий термін поставки товарів визначатиметься у відповідності до дати укладання договору про закупівлю. Поставка товару здійснюється Постачальником (продавцем) не пізніше 5 (п`яти) робочих днів з моменту отримання замовлення від замовника (покупця) (п.п.4.3 договору).

За умовами договору місце поставки: Вінницька обл., м.Жмеринка, вул. Центральна, 4, 23100 (п.п.4.4. Договору).

Товар поставляється у відповідності до супроводжуючих документів: видаткової накладної, акту приймання- передачі, сертифікату відповідності, митної декларації (у разі проходження митного контролю), товаротранспортної накладної (п.п.4.5. Договору).

Після підписання договору сторонами, позивачем на електронну адресу відповідача було направлено заявку на отримання товару (лист №01-2025/2166 від 20.06.2025 року).

Відповідно до п.п.5.1. договору у випадку порушення зобов`язання, що виникає з цього Договору (надалі іменується "порушення договору"), Сторона несе відповідальність, визначену цим договором та (або) чинним в Україні законодавством.

За порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) товарів стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (п.п.5.2 Договору).

За порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів, з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості (п.п.5.3 договору).

Відповідно до п.п. 5.4. договору порушенням є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом цього Договору.

Згідно п.п.5.5. договору сторона не несе відповідальності за порушення Договору, якщо воно сталося не з її вини (умислу чи необережності).

Представником відповідача стверджується, що позивачем не виконувались умови укладеного договору внаслідок чого 30.07.2025 Жмеринською міською радою за місцем реєстрації позивача було направлено Претензію №01-2025/2738 від 30.07.2025 з проханням вчинити відповідні дії щодо досудового врегулювання спору.

Відповідно до п.п.7.6 Договору якщо інше не передбачене цим договором або правом, цей договір може бути розірваним тільки за домовленістю Сторін, яка оформляється додатковою угодою до цього договору.

Так, представником відповідача стверджується, що з вересня 2025 в телефонному режимі останній домовився з ФОП Сушко Дар`єю Геннадіївною про розірвання договору шляхом укладання Додаткової угоди №1 від 22.09.2025 до договору про закупівлю №94 від 13.06.2025.

З матеріалів справи слідує, що у листопаді 2025 Виконавчий комітет Жмеринської міської ради звернувся з позовною заявою до Господарського суду Дніпропетровської області, про стягнення з Фізичної особи - підприємця Сушко Дар`ї Геннадіївни штрафні санкції в сумі 863879,32 грн. (справа №904/6666/25).

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 09.02.2026 по справі №904/6666/25 - позовну заяву Виконавчого комітету Жмеринської міської ради задоволено в повному обсязі.

Доводи позивача зводяться до того, що остання звернулась до суду з вимогою про визнання недійсним договору про закупівлю № 94 від 13.06.205, зазначаючи, що цього договору не підписувала, що безпосередньо підтверджується експертизою, тому не може нести відповідальність за ним.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) унормовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ЦК України).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до частини 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За змістом положень вказаних норм, правом на пред`явлення позову до господарського суду наділені, зокрема юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

В контексті завдань господарського судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво-чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є насамперед вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинне бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин завжди передбачає дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перш ніж здійснювати його оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити вираження волі особи (осіб), які його вчинили.

Вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України і поширюються на вимоги до дійсності договору, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Воля сторін може бути виражена у письмовій формі.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 цього Кодексу, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчиненого ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

Статтею 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Тому підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри учасника (учасників правочину), його волевиявлення, забезпечує їх ідентифікацію, а також цілісність документа, яким формалізується правочин.

Таким чином, у разі відсутності власноручного підпису сторони договору на документі презюмується, що правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до письмової форми правочину, а також вимогам щодо вільного волевиявлення учасника правочину.

У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 639 цього Кодексу договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У статті 638 цього Кодексу вказано, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Тобто, укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Головними умовами за наявності яких договір вважається укладеним, є такі: сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору; таку згоду досягнуто в належній формі.

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

У судовій практиці зазначена правова ситуація донедавна розглядалася у двох варіантах: 1) з переданих до суду документів - договору - неможливо зрозуміти, про що саме домовились сторони; 2) досягнуті домовленості неможливо виконати саме через невизначеність умов договору i вимог до боржника.

Можна зробити висновок, що з досягненням сторонами згоди з усіх істотних умов, передбачених для конкретного виду договору, та вираження такої згоди у відповідній формі свідчить про укладеність договору, а відтак і можливість визнання його недійсним, оскільки визнати недійсним можливо лише укладений договір.

Відсутність домовленості з істотних умов та неналежність форми вираження свідчить про неукладеність договору.

У даному випадку позивачкою оскаржується договір про закупівлю № 94 від 13.06.2025, оскільки підпис на договорі належить не їй а іншій особі, вказуючи на відсутність волевиявлення щодо укладення спірного договору.

Оскільки, в цьому випадку наданий до суду договір містить усі необхідні реквізити й істотні умови, притаманні такому виду договору, то він є укладеним, а отже, оспорюваним, та за рішенням суду може бути визнаний недійсним.

Так, судом установлено, що в межах кримінального провадження № 42025022130000108 від 15.12.2025 за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України, розпочатого Жмеринською окружною прокуратурою за фактом можливого внесення недостовірних відомостей до договору № 94 від 13.06.2025 за попопередньою змовою осіб, старшим слідчим Матвієнко І.В. було винесено постанову про призначення судової почеркознавчої експертизи.

Проведення почеркознавчої експертизи було доручено Вінницькому науково-дослідному експертно-криміналістичному центру МВС України.

На вирішення експертизи поставлено запитання:

1. Чи виконано підпис у стрічці продавця фізична особа підприємець Сушко Дар`я Геннадіївна Сушко Дар`єю Геннадівною у договорі про закупівлю № 94 від 13.06.2025 або іншою особою?

2. Чи виконано підпис у стрічці продавця фізична особа підприємець Сушко Дар`я Геннадіївна Сушко Дар`єю Геннадіївною у додатку № 1 до договору про закупівлю № 94 від 13.06.2025 або іншою особою?

3. Чи виконано підпис у стрічці продавця фізична особа підприємець Сушко Дар`я Геннадіївна Сушко Дар`єю Геннадіївною у додатку № 2 до договору про закупівлю № 94 від 13.06.2025 або іншою особою?

4. Чи виконано підпис у стрічці продавця фізична особа підприємець Сушко Дар`я Геннадіївна Сушко Дар`єю Геннадіївною у додатковій угоді № 1 до договору про закупівлю № 94 від 13.06.2025 або іншою особою?

Відповідно до висновку експерта Вінницького науково-дослідного експертно- криміналістичного центру МВС України від 20.02.2026 № СЕ-19/102-26/3310-ПЧ зазначено, що: Підпис у графі «Продавець Фізична особа-підприємець Сушко Дар`я Геннадіївна» у договорі про закупівлю № 94 від 13.06.2025 - виконаний не Сушко Дар`єю Геннадіївною, а іншою особою; Підпис у графі «Продавець Фізична особа-підприємець Сушко Дар`я Геннадіївна» у додатку №1 до договору про закупівлю №94 від 13.06.2025 - виконаний не Сушко Дар`єю Геннадіївною, а іншою особою; Підпис у графі «Продавець Фізична особа-підприємець Сушко Дар`я Геннадіївна» у додатку №2 до договору про закупівлю №94 від 13.06.2025-виконаний не Сушко Дар`єю Геннадіївною, а іншою особою. Підпис у графі «Продавець Фізична особа-підприємець Сушко Дар`я Геннадіївна» у додатковій угоді № 1 до договору про закупівлю №94 від 13.06.2025 виконаний не Сушко Дар`єю Геннадіївною, а іншою особою.

Суд зазначає, що чинне законодавство не забороняє господарському суду досліджувати матеріали кримінального провадження в порядку господарського судочинства, в тому числі висновки експертизи, призначеної та проведеної в ході досудового розслідування кримінального провадження, тобто в період, коли на час розгляду господарської справи вирок у кримінальній справі ще не було ухвалено, проте матеріали кримінального провадження підлягають оцінці в сукупності з іншими доказами відповідно до вимог статей 76- 79, 86 ГПК України.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 27 травня 2021 року по справі №910/702/17 висловив правову позицію з приводу належності та допустимості висновку фахівця у відповідній галузі знань, який проводить судову експертизу.

Відповідно до статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Обов`язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Суд також звертає увагу на те, що із внесенням 17.10.2019 змін до ГПК України його статтю 79 викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено у господарський процес стандарт доказування вірогідності доказів.

Зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї їх кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Іншими словами, тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Відповідно до частини першої статті 69 ГПК України експертом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями, необхідними для з`ясування відповідних обставин справи.

Статтею 98 ГПК України унормовано, що висновок експерта це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.

Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.

Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

Висновок експерта може бути наданий на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.

Висновок експерта викладається у письмовій формі і приєднується до справи.

Суд має право за заявою учасників справи або з власної ініціативи викликати експерта для надання усних пояснень щодо його висновку.

У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (прізвище, ім`я, по батькові, освіта, спеціальність, а також, за наявності, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав. Інші вимоги до висновку експерта можуть бути встановлені законодавством.

У висновку експерта має бути зазначено, що він попереджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом, також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків.

Якщо експерт під час підготовки висновку встановить обставини, що мають значення для справи, з приводу яких йому не були поставлені питання, він має право включити до висновку свої міркування про ці обставини.

Відповідно частини першої статті 99 ГПК України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Згідно з приписами статті 101 ГПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Порядок проведення експертизи та складення висновків експерта за результатами проведеної експертизи визначається відповідно до чинного законодавства України про проведення судових експертиз. У висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права та обов`язки, що і експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду.

Суд зазначає, що у відповідності до ч. 6 ст. 98 ГПК України зазначений висновок має усі необхідні відомості, зокрема стосовно експерта (прізвище, ім`я, по батькові, освіта, спеціальність, кваліфікації та стаж судового експерта), коли і де проведена експертиза, на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав.

При цьому експерт, який виконував дослідження, що оформлено висновком обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок, що узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18 щодо застосування ч. 7 ст. 98 ГПК України.

Отже, усі необхідні вимоги, що визначені у ст. 98 ГПК України були дотримані.

Проведення експертизи та оформлення їх результатів детально описано у згаданому висновку експертизи, відтак останній у повній мірі відповідає вимогам Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 № 53/5.

У постанові Верховного Суду від 05.02.2020 у справі №461/3675/17 зазначено, що висновок експерта оцінюється судом разом із іншими доказами. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Верховний Суд у справі № 910/21067/17 (постанова від 12.02.2020) зазначив, що системний аналіз процесуального законодавства свідчить, що висновок експерта є рівноцінним засобом доказування у справі, наряду з іншими письмовими, речовими і електронними доказами, а оцінка його (висновку експертизи) як доказу здійснюється судом у сукупності з іншими залученими до справи доказами.

Таким чином, висновок експерта не містить будь-яких порушень положень законодавства та методології при його складенні, а відтак він є належним та допустимим доказом у справі, який узгоджується з іншими долученими до справи доказами як окремо, так і у їх сукупності.

Відповідно до вимог статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Стаття 13 Конвенції гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції.

Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Сполученого Королівства"(Chahal v. the United Kingdom) ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Ухвалюючи рішення 09 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України" (заяви № 7714/06 та № 23654/08), яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року, ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення ЄСПЛ у справі "Кутій проти Хорватії" (Kutit v Croatia), заява №48778/99).

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" ("Bellet v. France"), заява № 23805/94).

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Також і у частині першій статті 13 зазначеного Кодексу визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. А частина третя цієї ж статті прямо декларує, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Зобов`язувати особу, яка звертається до суду у межах принципу диспозитивності, використовувати лише той чи інший спосіб захисту не відповідає нормам чинного законодавства і завданням, у цьому випадку, цивільного судочинства.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України та не є вичерпним.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

За змістом пункту 2 частини другої цієї статті способами захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та інших зроблено висновки про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При ухваленні рішення суд вирішує такі питання 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 264 ЦПК України).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Ні Конституцією, ні жодним законом України не передбачено можливості відмови в позові у випадку, якщо спосіб захисту є неефективним чи не передбачений законом або договором, оскільки це обмежує законодавчо встановлений принцип цивільного права, за яким право на обрання певного способу захисту порушеного права належить позивачу і обмежується лише у випадках, прямо передбачених законом.

Відмова в задоволенні позову є наслідком установлення судом факту відсутності порушення відповідачем прав позивача, оскільки розгляд справи має відбуватися з дотриманням принципу верховенства права, встановленого частиною першою статті 10 ЦПК України.

Отже, будь-який спір, переданий на вирішення суду з дотриманням правил юрисдикції та підсудності, має бути розглянутий по суті заявлених позовних вимог. При вирішенні спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установлених обставин вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Тобто якщо позивач дотримався передбаченого процесуальним законодавством порядку звернення до суду за захистом своїх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, то в такому зверненні може бути відмовлено виключно з підстав, установлених законом, а саме невстановлення судом порушення, оспорення чи невизнання відповідачем чи відповідачами прав позивача.

У справі, що розглядається, позивачка звернулася з вимогою про визнання недійсним договору з посиланням на те, що цей договір не підписувала, він підписаний невстановленою особою, вказані обставини встановлені судом, що в свою чергу підтверджено висновком почеркознавчої експертизи № СЕ -19/102-26/3310-ПЧ від 20.02.2026 проведеною судовим експертом Н.М. Пилипчук Вінницького науково дослідного експертно криміналістичного центру.

У випадку доведення, що підпис сторони у договорі є підробленим, належним та ефективним способом захисту порушеного права є визнання договору недійсним передбаченого у статтею 215 ЦК України.

У справі суд встановив факт підроблення підпису ОСОБА_1 в оспорюваному договорі про закупівлю № 94 від 13.06.2025.

З урахуванням викладеного суд вважає, що право позивачки підлягає судовому захисту в обраний нею спосіб, оскільки визнання оспорюваного договору недійсним є належним та ефективним способом судового захисту прав. Ухвалення такого рішення приведе до реального ефективного вирішення судового спору та захисту прав позивача.

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Щодо інших аргументів сторін суд зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, рішення від 10.02.2010). Крім того, аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №127/3429/16-ц.

Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Статтею 14 ГПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч. 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Водночас, відповідачем не надано належних доказів в спростування доводів позивача та підтверджених матеріалами справи обставин.

Отже, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є доказово обґрунтованими та нормативно підставними, а тому підлягають до задоволення, з наведених вище мотивів.

Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається на відповідача.

Враховуючи вищенаведене та керуючись статтями 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 14, 15, 18, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 123, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 242, 326 Господарського процесуального кодексу України, суд,

УХВАЛИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати недійсним договір про закупівлю № 94 від 13.06.2025, укладений між Фізичною особою - підприємцем Сушко Дар`єю Геннадіївною (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 ) та Виконавчим комітетом Жмеринської міської ради (23100, Україна, Вінницька область, місто Жмеринка, вулиця Центральна, будинок 4, ЄДРПОУ 34227893).

3. Стягнути з Виконавчого комітету Жмеринської міської ради (23100, Україна, Вінницька область, місто Жмеринка, вулиця Центральна, будинок 4, ЄДРПОУ 34227893) на користь Фізичної особи - підприємця Сушко Дар`ї Геннадіївни (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 ) 3328,00 грн витрат на сплату судового збору.

4. Згідно із приписами ч.1 ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

5. Відповідно до положень ч.1 ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північно-західного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

6. Примірник копії рішення надіслати до Електронних кабінетів ЄСІТС.

Повне рішення складено 01 червня 2026 р.

Суддя Яремчук Ю.О.

віддрук. прим.:

1 - до справи