Рішення № 136992155, 01.06.2026, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2026 року м. ПолтаваСправа № 440/8988/25

Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Ясиновського І.Г., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління державної міграційної служби України в Полтавській області про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

30 червня 2025 року ОСОБА_1 (надалі також - позивач) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Управління державної міграційної служби України в Полтавській області (надалі також - відповідач), відповідно до якої просить визнати протиправною відмову Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, оформлену листом від 17.06.2025 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 ; зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 19.05.2025 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з прийняттям відповідного рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Мотивуючи свої вимоги, заявниця вказує на протиправну, як на її думку, поведінку відповідача, який належним чином не перевірив інформацію, яка надавалася під час звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ситуації у країні її громадянської належності, причин, через які вона не може до неї повернутися, що призвело до прийняття помилкового рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважає, що вона відповідає умовам для набуття статусу біженця, оскільки перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не бажає повертатися до неї, тому що має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою політичних переслідувань.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 02 липня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Відповідач позов не визнав. У наданому до суду відзиві на позов /а.с. 20-26/ представник відповідача просив у задоволенні позовних вимог відмовити посилаючись на те, що листом від 16.04.2025 № С-6/6/5301-25/5301.5/18-25 УДМС позивачу роз`яснено офіційну процедуру звернення за захистом в України згідно зі ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та пункту 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС від 07.09.2011 №649, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884. А також інформовано про право держави Україна, визначене статтею 9 міжнародної конвенції «Про статус біженців» під час війни вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, щодо тієї чи іншої окремої особи, ще до з`ясування, що ця особа дійсно є біженцем, і що подальше застосування цих заходів щодо неї є необхідним в інтересах державної безпеки. Окрім цього заявниці повідомлено, що станом на теперішній час в Україні вбачається недостатнє гарантування безпеки будь-яким особам, які претендують на захист в Україні.

Згідно з частиною п`ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України від 06.07.2005 № 2747-IV (надалі також КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Статтею 258 КАС України визначено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

За відсутності клопотань сторін про розгляд справи у відкритому судовому засіданні чи за правилами загального позовного провадження, зважаючи на достатність наданих сторонами доказів та повідомлених обставин, суд розглянув справу у порядку письмового провадження.

Дослідивши письмові докази, суд встановив такі обставини справи та відповідні до них правовідносини.

Відповідно до записів паспорту для виїзду за кордон № НОМЕР_1 терміном дії до 11.08.2025, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народилася в Тетріцкаро, Грузія /а.с. 26/.

16 березня 2025 року до УДМС засобами поштового зв`язку надійшло звернення позивачки, у якому вона висловила бажання отримати статус біженця або додатковий захист в Україні /а.с. 27/.

Листом від 16.04.2025 № С-6/6/5301-25/5301.5/18-25 УДМС позивачу роз`яснено офіційну процедуру звернення за захистом в України згідно зі ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та пункту 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС від 07.09.2011 №649, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884. А також інформовано про право держави Україна, визначене статтею 9 міжнародної конвенції «Про статус біженців» під час війни вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, щодо тієї чи іншої окремої особи, ще до з`ясування, що ця особа дійсно є біженцем, і що подальше застосування цих заходів щодо неї є необхідним в інтересах державної безпеки. Окрім цього заявниці повідомлено, що станом на теперішній час в Україні вбачається недостатнє гарантування безпеки будь-яким особам, які претендують на захист в Україні /зв.а.с. 28/.

19.05.2025 ОСОБА_1 повторно звернулася з аналогічним зверненням про визнання біженцем, до якого додано копію паспорта громадянина Грузії з перекладом /а.с. 10/.

17.06.2025 листом № С-9/6/5301-25/5301.5/29-25 УДМС позивачу надано повторну відповідь аналогічного змісту /а.с. 23/.

Не погодившись з позицією відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано Законом України від 08.07.2011 №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (надалі - Закон №3671-VI).

Так, пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI встановлено, що:

- біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

- особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону №3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За приписами частин першої, сьомої статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року, поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;

3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (надалі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Тобто, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень. При цьому слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв для надання статусу біженця.

Побоювання особи є власним оціночним (суб`єктивним) судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. В той же час ситуація у країні походження є об`єктивним доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним станом у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. При цьому побоювання можуть ґрунтуватися не лише на власному досвіді біженця, а й на досвіді інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися від біженця та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Так, у даній справі судом встановлено, що позивачу було відмовлено у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з мотивів відсутності передумов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

Відповідно до рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06.09.2024 у справі №440/3977/24 /а.с. 34-39/, що набрало законної сили, судом встановлено, що наказом відповідача за №22 від 05.02.2024 їй відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вказаним судовим рішенням встановлені наступні обставини:

"Заявниця стверджує, що на даний момент вона не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності - Грузії через побоювання зазнати переслідування у цій країні через зайняття нею агітаційною діяльністю в підтримку ОСОБА_2 на президентських виборах у Грузії.

З відзиву відповідача суд з`ясував, що УДМС відповідно до вимог Закону детально проаналізовано заяву шукача притулку та з метою з`ясування обставин можливої участі заявниці в політичній діяльності, в ході спілкування їй було задано ряд питань, відповіді на які відображені у відповідному протоколі.

Так, у ході спілкування ОСОБА_3 показала досить низьку обізнаність стосовно політичної партії Єдиний національний рух, де вона, з її слів, виступала агітатором і переконувала співвітчизників - етнічних азербайджанців голосувати за партію Саакашвілі (а.с. 60 зворот).

Тож у відповідача виникли обґрунтовані сумніви, як через такий низький рівень політичної освіченості заявниця могла агітувати голосувати за відповідну політичну силу, приводячи аргументи такого вибору, якщо сама була обмежена у знаннях саме на політичному ґрунті. Так, посилаючись під час анкетування на обставини загрози для свого життя та свободи через діяльність на користь партії Єдиний національний рух, в ході інтерв`ю ОСОБА_3 повідомила, що політичною діяльністю не цікавилася, розповісти про партію взагалі нічого не могла, оскільки політикою не цікавилася і не цікавиться.

Крім того відповідач звертав увагу на те, що з даного приводу заявниця надала суперечливі твердження. Зокрема, в анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_3 повідомила, що здійснювала агітаційну діяльність на користь саме політичної партії Єдиний національний рух, а це свідчить, що події відбувалися під час парламентських виборів. В той же час у ході особистого спілкування, яке відображено у протоколі, ОСОБА_3 розповіла про свою участь в агітаційній діяльності на користь діючого на той час президента Грузії ОСОБА_4 . Ці події могли відбуватися під час президентських виборів у Грузії. У зв`язку з цим УДМС з`ясовано, що твердження заявниці про зайняття політичною діяльністю носять загальний характер, без наведення конкретних фактів чи подій.

Відповідач врахував обставини того, що ОСОБА_5 був Президентом Грузії з 2004 по 2013 роки. У 2012 році партія Саакашвілі Єдиний національний рух програла на парламентських виборах Грузинській мрії. Наступні парламентські вибори відбулися у 2016 році, а вибори Президента Грузії - у 2018 році. Оскільки президентські вибори у Грузії відбулися у 2013 році, вибори до парламенту - у 2016, а ОСОБА_3 виїхала з Грузії у вересні 2015 року, на переконання відповідача малоймовірною видається її участь в агітаційній діяльності у даних політичних заходах. Як зазначила заявниця, ані вона, ані члени її родини у політичних партіях не перебували.

Враховуючи те, що відповіді з приводу підтримки нею політичного руху ОСОБА_2 дуже обмежені та розпливчасті, заявниця також не розповіла, яким чином на протязі двох років (з року президентських виборів - 2013 року по рік її виїзду з країни громадянської належності - 2015) вона могла збирати голоси для партії Саакашвілі Єдиний національний рух (а.с. 61 зворот), а також роздавала відповідні брошурки (невеличкий листочок із портретом ОСОБА_6 та зображенням №5 - номер його при здійсненні вибору на виборчій дільниці (а.с. 108).

Жодних документів, матеріалів чи будь-яких інших підтверджень своєї політичної діяльності заявниця не надала.

Як стверджує ОСОБА_1 , у разі повернення в Грузію вона може зазнати переслідування через зайняття нею агітаційною діяльністю в підтримку ОСОБА_2 на президентських виборах в Грузії.

Разом з тим, як зазначив відповідач, у ході бесіди заявниця не довела, що її діяльність була настільки масштабною, що могла привернути до себе увагу з боку новопроголошеної влади Грузії, та призведе до такого поводження із заявницею, яке може класифікуватися як переслідування. Заявниця не навела фактів свого особистого переслідування у країні походження, мала змогу вільно проживати у своїй країні, навчатися та безперешкодно виїхати за її межі. ОСОБА_3 не була членом жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетна не була.

Таким чином, як на переконання суду, ризик застосування шкоди, якої побоюється зазнати заявниця в разі повернення до Грузії, не пов`язаний з жодною із ознак, перерахованих у визначені біженця. Наполягання нею на обставинах можливого переслідування в країні походження не містять жодного об`єктивного та документального підтвердження з її боку, а тому розцінюються судом лише як спроба легалізуватися в Україні через отримання відповідного статусу з надуманих підстав.".

Вказане рішення суду було оскаржено позивачем до суду апеляційної інстанції та за наслідками розгляду Постановою Другого апеляційного адміністративного суду, апеляційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06.09.2024 у справі №440/3977/24 - залишено без змін.

Згідно з абзацом 5 частини першої статті 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Інших, аніж встановлені в ході судового розгляду справи № 440/3977/24, обставин судом в межах розгляду даної справи, надані позивачем до суду та до УДМС матеріали не надають жодних підстав вважати, що заявниця має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Отже, серед обставин, повідомлених заявницею, немає жодної, яка б могла би бути взятою в якості підстави для визнання її біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

З приводу аналізу відповідності заяви вимогам п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" суд зазначає наступне.

Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 у ст. 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертна кара; (В) катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозна особиста загроза життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.

Формулювання статті 3 Європейської Конвенції та перші два пункти Директиви співпадають з підставами для надання додаткового захисту у відповідності до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

З офіційної інформації по країні походження заявниці встановлено, що Грузія не охоплена загальним збройним конфліктом, широкомасштабні військові дії у країні не відбуваються.

Фактів загрози життю, безпеці чи свободи членам родини заявниці не встановлено. Твердження стосовно того, що їй погрожувала в`язницею влада Грузії, а також те, що погрози такого ж характеру були і стосовно її батьків через неї суперечать одночасно наданим твердженням про те, що батьки сьогодні в Грузії почувають себе безпечно. За весь цей час стосовно них не було жодних проявів, які можна було б віднести до небезпечних.

Зважаючи на подані заявницею пояснення, отриману інформацію по країні походження, відповідач зробив обґрунтований висновок про відсутність будь-яких обставин, за яких їй загрожує застосування смертної кари або вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні громадянської належності.

Оцінюючи ступінь безпечності для заявниці, слід зазначити, що відповідно до п. 12 позиції УВКБ ООН щодо повернення в Україну, березень 2022 року: За нинішніх обставин УВКБ ООН не вважає Україну безпечною країною походження. Україна на сьогоднішній день не визнана безпечною для проживання країною у зв`язку з війною, яку розв`язала російська федерація і яка проводить невибіркові ракетні, а також за допомогою інших заборонених форм озброєння, обстріли мирних міст та населених пунктів України. З огляду на визначене слід констатувати факт, що перебування заявниці в Україні на сьогоднішній день може бути більш небезпечнішим, ніж в Грузії.

Частиною першою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до територіального органу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як встановлено відповідачем та підтверджено судовим розглядом, заявниця, відповідно до її тверджень та відміток у паспортному документі, в`їхала в Україну 27.09.2015.

Відповідно до позиції, викладеної Верховним Судом в постанові від 16.02.2018 у справі №825/608/17 (№К/9901/5193/17), значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а отже і підстав звертатися за захистом.

Також суд вважає слушним твердження представника відповідача, що УДМС рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до статті 5 Закону відносно ОСОБА_1 за результатами розгляду вказаних вище заяв не приймалося.

Позивачка в позовній заяві оскаржує відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.06.2025, виключно мотивуючи таку незгоду з її особистим твердженням про невивчення та не здійснення належного аналізу матеріалів.

Однак, УДМС в Полтавській області оскаржуване рішення не приймалося. У даній спірній ситуації, позивачка звернулася до УДМС із зверненням в довільний формі від 19.05.2025 з долученням до неї лише копії власного паспорту з перекладом /а.с. 10/, яке надано нею в канцелярію апарату УДМС (м. Полтава, провулок Шкільний, 6), з порушенням порядку подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачці надано відповідь на звернення відповідно до Закону України «Про звернення громадян» у законодавчо передбачені строки та роз`яснено правила і процедуру звернення за захистом в Україні.

Позовна заява не містить зауважень до наданих відповідей за результатами розгляд її звернень із заявами довільної форми.

З огляду на це, суд погоджується із твердженнями відповідача, що провадження щодо статусу біженця відносно позивача не розпочате, оскільки процедурні заходи, передбачені Правилами № 649, які передують прийняттю/відмові в прийнятті заяви, здійснюються у разі дотримання заявником встановленого ст. 5 Закону № 3671-VI порядку та строків подачі такої заяви, з урахуванням положень статті 9 міжнародної Конвенції про статус біженців 1951 року.

Суд наголошує, що відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Стаття 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначає, що «нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню».

Директива 2011/95/EU Європейського Парламенту і Ради ЄС від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» 31 (далі - Кваліфікаційна директива) у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (а) смертна кара або приведення її у виконання; (b) катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання заявника в країні походження та (с) серйозна і індивідуальна загроза життю або особистості цивільних осіб з причин повального насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.

Формування статті 3 Європейської Конвенції та статті 15 КД співпадають з підставами для надання додаткового захисту у відповідності до пункту 13 частини першої статті 1 Закону.

Отже, якщо повернення до країни походження вважається таким, що може порушувати статтю 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до країни походження, може вважатися такою, що потребує додаткового захисту.

Вище було з`ясовано, що заявник не довів можливість зазнати переслідування з боку влади країни громадянської належності за політичними мотивами та бути ув`язненим останньою.

Відповідно до постанови Верховного суду України від 06.09.2019 у справі №826/15903/16, посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може само по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності заявнику буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання.

Заявник не надав документів, які б свідчили про його переслідування або загрозу переслідування в країні походження за ознаками, викладеними у пункті 13 частини першої статті 1 Закону.

Заявник в країні громадянської належності до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягався, з цих приводів державними органами не переслідувався.

Отже, загроза життю, безпеці чи свободі заявнику в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, з цих приводів відсутня.

Відповідно до Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 р. № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (редакція від 15.05.2014 р.): «значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим…».

У постанові Верховного суду від 24.01.2020 р. у справі № 420/2921/19 (адміністративне провадження №К/9901/31878/19) зазначено, що факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю і вказує на те, що звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України.

Відповідно до статті 15 (а) (b) (с) КД, загроза життю, безпеці чи свободі заявнику в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, відсутня.

Таким чином, підстави для визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов, передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону, відсутні.

За матеріалами справи, ознак того, що заявник міг бути причетним до подій, які могли б підвести його під дію положень про виключення, що викладені у пунктах (a), (b), (c) розділу F статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року, не виявлено.

З огляду на встановлені судовим розглядом обставини, суд приходить до висновку про те, що обставини, наведені у позовній заяві, як і факти, повідомлені позивачем, не можуть бути визнані належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.

Будь-яких інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про негативні фактори в країні походження, позивачем не наведено, а судом не встановлено.

За таких обставин суд приходить до переконання, що за результатами розгляду відомостей, наведених у заяві ОСОБА_7 , та співбесід останньої з посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати в Грузії жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що у свою чергу свідчить про відсутність у заявника передумов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Матеріали міграційної справи ОСОБА_7 та повідомлені нею обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської приналежності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відтак сукупність зібраних у справі доказів свідчить на користь висновку про відсутність підстав для надання громадянці Грузії ОСОБА_8 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що при вчиненні оспорюваних дій, відповідачем були дотримані усі критерії, передбачені частиною другою статті 2 КАС України, відтак суд не знаходить протиправності вказаних дій, а тому відмовляє у задоволенні позовних вимог.

Згідно з вимогами ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Зважаючи на встановлені в ході розгляду фактичні обставини справи та враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовані спірні відносини, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог повністю.

Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 (особистий № НОМЕР_2 ; АДРЕСА_1 ) до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (вул. Ю.Матвійчука, буд. 63, м. Полтава, 36039, ідентифікаційний код 37829297) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному ч.8 ст. 18, ч.ч. 7-8 ст. 44 та ст. 297 КАС України.

Головуючий суддя І.Г. Ясиновський