Рішення № 136989221, 29.05.2026, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2026 рокуСправа №160/2639/26 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Сліпець Н.Є.

розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті в особи Управління державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування постанови,-

ВСТАНОВИВ:

05.02.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі - позивач) до Державної служби України з безпеки на транспорті в особи Управління державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області (далі - відповідач), в якій просить суд:

- визнати протиправною та скасувати постанову начальника Управління державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області Державної служби України з безпеки на транспорті № 010464 від 14 січня 2026 року про застосування адміністративного господарського штрафу в розмірі 17000 гривень;

- стягнути з відповідача на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень судові витрати на професійну правничу-допомогу в розмірі 8000 гривень та судовий збір.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 14.01.2026 року за результатами розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт начальником Управління державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області Державної служби України з безпеки на транспорті на підставі абзацу 3 частини 1 статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», прийнято постанову №010464 про застосування адміністративно-господарського штрафу у розмірі 17000,00 грн за порушення статті 39 Закону України «Про автомобільний транспорт». Вказує, що оскільки позивач не є автомобільним перевізником у розумінні статті 29 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2344-III «Про автомобільний транспорт», спірна постанова є протиправною. Також зазначає, що відповідач не розглянув справу у відповідності до принципу своєчасного, всебічного, повного та об`єктивного з`ясування обставин кожної справи, а керувався лише фактом реєстрації автомобіля.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.02.2026 відкрито провадження та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін з 06.03.2026, відповідно до ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України.

Цією ж ухвалою відповідачу було надано строк для подання письмового відзиву на позовну заяву - протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

26.02.2026 представником відповідача через систему "Електронний суд" подано письмовий відзив на позов, у якому у задоволенні позову просила відмовити повністю, посилаючись на те, що під час перевірки виявлено порушення, відсутні договір із замовником транспортних послуг, документ, що засвідчує оплату транспортних послуг, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу VOLKSWAGEN д.н.з. НОМЕР_1 , інформація на паперовому носії режимів праці та відпочинку водія ОСОБА_2 за 15.12.2025 р. з діючого та повіреного тахографа, чим порушено вимоги ст. 39 ЗУ "Про автомобільний транспорт". У тому числі порушення, відповідальність за які передбачена статтею 60 Закону України "Про автомобільний транспорт", абзац третій частина 1 перевезення пасажирів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених ст. 39 цього Закону. Наголошує, що саме суб`єкт господарювання, який зацікавлений в доведенні своєї позиції, має надати всю інформацію, яка може вплинути на результат розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт. Також вказав, що доводи позовної заяви не підтверджують порушення в діях контролюючого органу під час проведення рейдової перевірки, а оскаржуваний акт індивідуальної дії є таким, що прийнято у відповідності до вимог чинного законодавства.

02.03.2026 від позивача через систему «Електронний суд» (документ сформований в системі 01.03.2026) надійшла відповідь на відзив, у якій підтримано позицію, викладену у позовній заяві.

Відповідно до положень ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.

Згідно ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи, або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 30.09.2019 зареєстрований як фізична особа - підприємець, видами діяльності якого є: 49.31 Пасажирський наземний транспорт міського та приміського сполучення (основний) 82.19 Фотокопіювання, підготування документів та інша спеціалізована допоміжна офісна діяльність 82.11 Надання комбінованих офісних адміністративних послуг 73.20 Дослідження кон`юнктури ринку та виявлення громадської думки 70.22 Консультування з питань комерційної діяльності й керування 69.20 Діяльність у сфері бухгалтерського обліку й аудиту; консультування з питань оподаткування 47.99 Інші види роздрібної торгівлі поза магазинами 47.91 Роздрібна торгівля, що здійснюється фірмами поштового замовлення або через мережу Інтернет 47.19 Інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах 77.12 Надання в оренду вантажних автомобілів 77.11 Надання в оренду автомобілів і легкових автотранспортних засобів 52.24 Транспортне оброблення вантажів 49.42 Надання послуг перевезення речей (переїзду) 49.41 Вантажний автомобільний транспорт 49.39 Інший пасажирський наземний транспорт, н.в.і.у. 49.32 Надання послуг таксі.

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 ОСОБА_1 є власником транспортного засобу автобуса Volkswagen CRAFTER, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Судом також встановлено, що співробітниками Відділу державного контролю на наземному транспорті Управління державного нагляду (контролю) у Дніпропетроській області було проведено рейдову перевірку 15.12.2025 об 10-30 год.: а/д М-30, Стрий-Умань-Дніпро-Ізварине, 916 км +897 м та був перевірений транспортний засіб Volkswagen CRAFTER, номерний знак НОМЕР_1 , під керуванням водія ОСОБА_2 , що належить ОСОБА_1 .

За результатами перевірки складено акт від 15.12.2025 №008036 проведення рейдової перевірки дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, у якому зафіксовано, що під час перевірки виявлено відсутність договору із замовником транспортних послуг, документу, що засвідчує оплату транспортних послуг, свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу VOLKSWAGEN д.н.з. НОМЕР_1 , інформації на паперовому носії режимів праці та відпочинку водія ОСОБА_2 за 15.12.2025 р. з діючого та повіреного тахографа, чим порушено вимоги ст. 39 ЗУ «Про автомобільний транспорт.

Зі змісту акту вбачається, що водій відмовився від підпису.

Позивачу засобами електронного зв`язку направлено повідомлення від 23.12.2025 про розгляд справи №109403/26.2/24-25 про порушення законодавства про автомобільний транспорт на 14.01.2026 у приміщенні Управління державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області за адресою: м. Дніпро, вул. Воскресенська, 24, II поверх, каб. 209 (приймальна).

Управлінням державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області Державної служби України з безпеки на транспорті за наслідками розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт на ОСОБА_1 складено постанову № 010464 від 14 січня 2026 року про застосування адміністративно-господарського штрафу, згідно із якою до позивача застосовано адміністративно-господарський штраф у сумі 17000,00 грн за порушення ст.39 Закону України "Про автомобільний транспорт".

Позивач вважає вищевказану постанову протиправною та такою, що підлягає скасуванню, що і стало підставою для звернення позивача з цим позовом до суду.

Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначені Законом № 2344-ІІІ.

Вказаний закон регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами-суб`єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень (ст. 3 Закону № 2344-ІІІ).

Відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону № 2344-ІІІ реалізація державної політики у сфері автомобільного транспорту здійснюється через центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 5 Закону №2344-III основним завданням державного регулювання та контролю у сфері автомобільного транспорту є створення умов безпечного, якісного й ефективного перевезення пасажирів та вантажів, надання додаткових транспортних послуг.

Відповідно до ст. 6 Закону № 2344-III державний контроль автомобільних перевізників на території України здійснюється шляхом проведення планових, позапланових і рейдових перевірок (перевірок на дорозі). Державному контролю підлягають усі транспортні засоби українських та іноземних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів і вантажів на території України.

На виконання вимог абз. 4 п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України № 442 від 10.09.2014 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" утворено Державну службу України з безпеки на транспорті, реорганізувавши шляхом злиття Державну інспекцію з безпеки на морському та річковому транспорті, Державну інспекцію з безпеки на наземному транспорті та підпорядкувавши Службі, що утворюється, Державну спеціальну службу транспорту.

Постановою Кабінету Міністрів України № 103 від 11.02.2015 затверджено Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) (далі Положення №103).

Відповідно до п. 1 Положення №103, Державна служба України з безпеки на транспорті є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства).

Згідно із пп. 1 п. 4 Положення №103, основними завданнями Укртрансбезпеки є, зокрема, реалізація державної політики з питань безпеки на автомобільному транспорті загального користування міському електричному, залізничному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті.

Відповідно до п. 8 Положення №103, Укртрансбезпека здійснює свої повноваження безпосередньо, через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Положення про територіальні органи Державної служби України з безпеки на транспорті визначає організаційно-правовий статус, основні завдання, функції, повноваження та організаційні засади діяльності територіальних органів Укртрансбезпеки, утворених відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України № 196-р від 03.03.2020 "Про оптимізацію діяльності територіальних органів Державної служби з безпеки на транспорті".

Цим Положенням передбачено, що територіальний орган є структурним підрозділом апарату Укртрансбезпеки і забезпечує виконання покладених на Укртрансбезпеку завдань на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а такий, що утворений як міжрегіональний територіальний орган, - на території декількох адміністративно-територіальних одиниць, на які поширюються його повноваження.

Частинами 14, 17, 18 ст. 6 Закону № 2344-ІІІ передбачено, що державний контроль автомобільних перевізників на території України здійснюється шляхом проведення планових, позапланових і рейдових перевірок (перевірок на дорозі).

Рейдові перевірки (перевірки на дорозі) дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом здійснюються шляхом зупинки транспортного засобу або без такої зупинки посадовими особами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, та його територіальних органів, які мають право зупиняти транспортний засіб у форменому одязі за допомогою сигнального диска (жезла) відповідно до порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

У разі проведення позапланових і рейдових перевірок (перевірок на дорозі) автомобільний перевізник, що буде перевірятися, про час проведення перевірки не інформується.

Процедура проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі) щодо додержання автомобільними перевізниками вимог законодавства про автомобільний транспорт визначена Порядком проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 №1567 (далі - Порядок № 1567).

За приписами п. 14 Порядку №1567 рейдовою перевіркою (перевіркою на дорозі) є перевірка транспортних засобів автомобільних перевізників на всіх видах автомобільних доріг на маршруті руху в будь-який час з урахуванням інфраструктури (автовокзали, автостанції, автобусні зупинки, місця посадки та висадки пасажирів, стоянки таксі і транспортних засобів, місця навантаження та розвантаження вантажних автомобілів, зони габаритно-вагового контролю, інші об`єкти, що використовуються автомобільними перевізниками для забезпечення діяльності автомобільного транспорту) щодо додержання автомобільними перевізниками вимог законодавства про автомобільний транспорт.

Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначає Закон № 2344-III, статтею 1 якого визначено, що: 1) автомобільний перевізник - це фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами; 2) водій - це особа, яка керує транспортним засобом і має відповідне посвідчення встановленого зразка; 3) товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу документ, призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, та є одним із документів, що може використовуватися для списання товарно-матеріальних цінностей, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, що може бути складений у паперовій та/або електронній формі та має містити обов`язкові реквізити, передбачені цими Правилами; 4) послуга з перевезення пасажирів чи вантажів - перевезення пасажирів чи вантажів транспортними засобами на договірних умовах із замовником послуги за плату.

Відповідно до статті 29 Закону №2344-III, автомобільним перевізником та автомобільним самозайнятим перевізником, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, є суб`єкти господарювання, які відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надають послуги за договором перевезення пасажирів транспортним засобом, що використовується ними на законних підставах.

Відповідно до ст. 31 Закону №2344-III, відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міських, приміських та міжміських, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування визначаються договором про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, у якому встановлюються: перелік маршрутів загального користування, які буде обслуговувати автомобільний перевізник, умови організації перевезень, показники якості транспортного обслуговування населення, термін роботи автомобільного перевізника, зобов`язання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо облаштування маршруту, підтримки проїзної частини автомобільної дороги та під`їзних шляхів у належному стані (тільки для міських автобусних маршрутів), розмір компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів та регулювання тарифів, механізм їх виплати.

Частиною першою статті 34 цього Закону передбачено, що автомобільний перевізник повинен виконувати, зокрема, вимоги цього Закону та інших законодавчих і нормативно-правових актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів.

Згідно зі статтею 39 Закону № 2344-III, автомобільні перевізники, водії, пасажири повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення.

Документи для регулярних пасажирських перевезень:

для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування чи їх дозвіл, паспорт маршруту, документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України;

для водія автобуса - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, квитково-касовий лист, схема маршруту, розклад руху, таблиця вартості проїзду (крім міських перевезень), інші документи, передбачені законодавством України.

Документи для регулярних спеціальних пасажирських перевезень:

для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із замовником транспортних послуг, паспорт маршруту, документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України;

для водія автобуса - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, схема маршруту, розклад руху, інші документи, передбачені законодавством України.

Абзацом 3 частини першої статті 60 Закону № 2344-III визначено, що за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи, зокрема, за перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтями 39 і 48 цього Закону, - штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Суд зазначає, що автомобільний перевізник має використовувати транспортний засіб для перевезення пасажирів на законних підставах.

Проте, автомобільним перевізником є той, хто за умовами договору про перевезення пасажирів надає відповідну послугу, а не власник/користувач транспортного засобу. Надання цієї послуги може передбачати використання (на законних підставах) транспортного засобу, який належить іншій особі, але ця обставина не змінює правового статусу перевізника в цих правовідносинах, особливо коли йдеться про застосування відповідальності, передбаченої абзацом шістнадцятим частини першої статті 60 Закону України "Про автомобільний транспорт". Тому автомобільний перевізник не може визначатися тільки на підставі реєстраційних документів на транспортний засіб (адже такі дані не завжди можуть збігатися).

Аналогічний висновок узгоджено з правовою позицією, яку викладено у постановах Верховного Суду від 23 серпня 2023 у справі № 600/1407/22-а, від 12 жовтня 2023 року у справі № 280/3520/22.

Отже, системний аналіз наведених вище положень законодавства свідчить про те, що відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, яка передбачена положеннями частини першої статті 60 Закону №2344-III, застосовується лише до автомобільних перевізників, а не до власників/користувачів транспортного засобу, яким перевозиться вантаж.

Судом встановлено, що транспортний засіб (марки VOLKSWZGEN державний реєстраційний номер НОМЕР_1 ) належить ОСОБА_1 , за кермом цього транспортного засобу під час перевірки перебував водій ОСОБА_2 .

Суд зауважує, що посадові особи відповідача повинні забезпечити відповідні вимоги Закону № 2344-III про те, що відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт повинен нести дійсний автомобільний перевізник, тобто особа, яка в момент перевірки здійснювала автомобільне перевезення, при цьому була зобов`язана дотримуватись вимог указаного Закону і, серед іншого, забезпечити водія (та/або іншу уповноважену особу, присутню при перевірці) відповідною документацією, яка є необхідною для повного та всебічного встановлення усіх обставин, які були предметом перевірки.

Вказаний правовий висновок відповідає позиції, яка викладена в постанові Верховного Суду від 28 грудня 2023 року у справі № 300/4673/22.

Суд погоджується з доводами відповідача про те, що автомобільний перевізник має використовувати транспортний засіб для перевезення пасажирів на законних підставах, проте наголошує, що автомобільним перевізником є той, хто за умовами договору про перевезення пасажирів надає відповідну послугу, а не власник/користувач транспортного засобу.

Суд враховує, що надання цієї послуги може передбачати використання (на законних підставах) транспортного засобу, який належить іншій особі, але ця обставина не змінює правового статусу перевізника в цих правовідносинах, особливо коли йдеться про застосування відповідальності, передбаченої абзацом чотирнадцятим частини першої статті 60 Закону України "Про автомобільний транспорт".

Вказаний правовий висновок відповідає позиції, яку викладено в постановах від 22 лютого 2023 року у справі № 240/22448/20 та від 22 грудня 2021 року у справі № 420/3371/21.

Варто зауважити, що жодних документів, які б підтверджували, що саме ОСОБА_1 здійснював перевезення вантажу, як автомобільний перевізник, відповідачем не надано.

Положеннями частини другої статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Отже, з огляду на приписи частини другої статті 77 КАС України, суд дійшов висновку про відсутність належних, достатніх та беззаперечних доказів на підтвердження того, що під час проведення рейдової перевірки допущено перевезення вантажу за відсутності документів, визначених положеннями Закону № 2344-III.

Та обставина, що власником транспортного засобу є ОСОБА_1 , має значення для з`ясування питання законності його користування для перевезення вантажу, але не особи, яка має відповідати за порушення вимог статті 48 Закону № 2344-III.

Суд зауважує, що автомобільний перевізник визначається на основі документів, якими підтверджується укладення договору перевезення вантажу.

Натомість, в обсязі встановлених обставин у цій справі відповідач зосередив свою увагу лише на реєстраційних документах на транспортний засіб позивача та відомостях акта від 15.12.2025 щодо відсутності передбачених законодавством документів, внаслідок чого застосував адміністративно-господарський штраф щодо особи, причетність якої до перевезення пасажирів не підтверджена належними доказами.

Разом з цим, в позовній заяві позивач стверджує, що відсутність зазначених у цій постанові документів не може вважатися порушенням вимог законодавства України, оскільки 15.12.2025 транспортний засіб не використовувався ним для перевезення вантажу з метою здійснення підприємницької діяльності, а перебував у користування ТОВ "Бастранс", що підтверджується Тимчасовим реєстраційним талоном серії НОМЕР_3 від 15.03.2024 року, який є дійсним (чинним) до 15.03.2029 року.

Суд зазначає, що вказані обставини відповідач зобов`язаний був установити під час розгляду матеріалів справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт в органах Укртрансбезпеки, проте, цього не здійснив і протиправно застосував відповідальність до власника транспортного засобу, а не до дійсного автомобільного перевізника.

Суд звертає увагу на те, що під час розгляду справи відповідачем не надано жодного доказу щодо того, що під час проведення рейдової перевірки 08.01.2026 автомобільним перевізником був саме ОСОБА_1 , тобто співробітниками Укртранспбезпеки не спростовано доводи щодо безпідставності застосування саме до нього адміністративної відповідальності за встановлене порушення.

Суд зазначає, що обов`язок щодо встановлення дійсного автомобільного перевізника покладено на Укртрансбезпеку, яка, у випадку встановлення порушення законодавства про автомобільний транспорт, зобов`язана притягнути до адміністративної відповідальності лише винну в указаних порушеннях особу.

При цьому притягнення до адміністративної відповідальності особи, яка не була автомобільним перевізником є недопустимою, а тягар наслідків у такому випадку покладено на компетентний контролюючий орган, яким є Укртрансбезпека.

Аналогічний висновок відповідає правовій позиції викладеній в постанові Верховного Суду від 28 грудня 2023 року у справі № 300/4673/22.

Таким чином, постанова Державної служби України з безпеки на транспорті про застосування адміністративно-господарського штрафу № 010464 від 14 січня 2026 року прийнята без додержання вищенаведених норм, а тому є протиправною та підлягає скасуванню.

За таких обставин суд не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам на підтримку заявлених позовних вимог, позаяк вони не впливають на викладений вище висновок суду про скасування винесеної відповідачем постанови № 010464 від 14 січня 2026 року та, відповідно, задоволення позовних вимог.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України" (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

В той же час, і ч. 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України покладено обов`язок на позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог позивача щодо протиправності спірної постанови, а тому дані позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з вимог вищенаведеного чинного законодавства України та обставин, встановлених в ході розгляду справи.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить із того, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання адміністративного позову до суду в розмірі 1077,77 грн, що документально підтверджується платіжною інструкцією від 05.02.2026 р.

За таких обставин, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Державної служби України з безпеки на транспорті на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору у сумі 1077,77 грн.

Щодо вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Питання, які вирішує суд при ухваленні рішення визначені статтею 244 КАС України. Так, під час ухвалення рішення суд вирішує: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави допустити негайне виконання рішення; 7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Частина перша статті 252 КАС України передбачає, що суд, який ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення; 3) судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення. Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу. Додаткове рішення або ухвала про відмову у прийнятті додаткового рішення можуть бути оскаржені.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ст. 30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Враховуючи вищевикладене суд доходить висновку, що витрати сторони на правничу допомогу мають бути фактично понесеними (здійсненими) та підтвердженими відповідними належними, достовірними, достатніми та допустимими доказами.

З матеріалів справи вбачається, що між ОСОБА_1 та адвокатським об`єднанням "Радник" було укладено договір про надання професійної правничої допомоги №28-01/26-1 від 28 січня 2026 року.

Відповідно до детального розрахунку вартості адвокатського гонорару № 28/01/26-1 від 28.01.2026 загальна сума становить 8000,00 грн.

Згідно із платіжною інструкцією № @2РL906868 від 28.01.2026 позивачем сплачено на користь адвокатського об`єднання 6000,00 грн.

Відповідно до платіжної інструкції № @2РL555272 від 29.01.2026 позивачем сплачено на користь адвокатського об`єднання 2000,00 грн.

Суд зазначає, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч.3 ст. 134 КАС України). Натомість положеннями п. 2 ч.1 ст. 134 КАС України регламентовано порядок компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги (витрати на проїзд, проживання, поштові послуги тощо), для розподілу яких необхідною умовою є надання відповідних доказів, які підтверджують здійснення таких витрат.

Аналогічну за своїм змістом правову позицію стосовно можливості відшкодування витрат на оплату правничої допомоги за відсутності документу про їх оплату на час розгляду справи, у разі якщо у договорі про надання правничої допомоги міститься умова стосовно оплати витрат протягом певного часу після ухвалення рішення суду, займає Верховний Суд у постановах від 21.01.2021 року у справі № 280/2635/20 та від 26.06.2019 року у справі № 813/481/18.

Суд зазначає, що надані докази у сукупності доводять понесення позивачем витрат на правову допомогу у зв`язку з розглядом цієї справи.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду від 30.09.2009 №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Верховним Судом в постанові від 27.06.2018 року у справі №826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Згідно позиції Верховного Суду, яка викладена у постанові від 24.04.2018 у справі №814/1258/16, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами із наданням, зокрема, розрахунків (калькуляції) вартості правової допомоги, а не лише з визначенням загальної вартості наданої допомоги.

Такий розрахунок може бути відображений у звіті про виконану роботу, розрахунку чи акті здачі-приймання робіт із конкретизацією кожної вчиненої процесуальної дії.

Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин справи та доводів сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 30.07.2019 у справі № 911/739/15 та від 01.08.2019 у справі № 915/237/18.

При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду наведену у додатковій постанові від 05.09.2019 по справі № 826/841/17 (провадження № К/9901/5157/19), суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, за наявності заперечень іншої сторони, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 грудня 2021 у справі № 927/237/20).

Вищевказаного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 01 лютого 2023 року у справі № 160/19098/21.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 зазначила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату "гонорару успіху", у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (п. 5.44 Постанови).

Суд зазначає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи.

Дослідивши адміністративний позов, суд вважає, що понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу є неспівмірними зі складністю даної справи.

Відтак, беручи до уваги предмет спору, складність справи, суд доходить висновку, що на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача належить присудити витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4000,00 грн, що відповідатиме критеріям співмірності та вимогам розумності.

Відповідно до ч. 4 ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Згідно із ч. 5 ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 255, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до Державної служби України з безпеки на транспорті (03150, м.Київ, вул. Антоновича, буд. 51, код ЄДРПОУ 39816845) в особі Управління державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області (49000, м.Дніпро, вул. Воскресенська, 24) про визнання протиправною та скасування постанови - задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову начальника Управління державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області Державної служби України з безпеки на транспорті № 010464 від 14 січня 2026 року про застосування адміністративного господарського штрафу в розмірі 17000 гривень.

Стягнути на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті (03150, м.Київ, вул. Антоновича, буд. 51, код ЄДРПОУ 39816845) судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1077,77 грн (одна тисяча сімдесят сім грн 77 коп) та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 4000,00 грн (чотири тисячі грн).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.Є. Сліпець