Рішення № 136972765, 14.05.2026, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/5468/24

Провадження №: 2/755/3474/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" травня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді - Гаврилової О.В.,

за участю секретарів: Бєльченко М.В., Гречаної Ю.О., Зілінської М.В., Локоткової І.С., Онопрійчук Д.П.,

учасники справи:

представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Козлюк М.В.,

представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Левченко С.І.,

інші учасники справи - не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Стрілець Дмитро Васильович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чижиков Олександр Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Топілко Оксана Олександрівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Христенко Олена Віталіївна, про визнання договору недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію та витребування майна з чужого незаконного володіння, -

в с т а н о в и в:

До Дніпровського районного суду міста Києва звернувся позивач ОСОБА_1 , через представника - адвоката Козлюка М.В., з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Стрілець Дмитро Васильович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чижиков Олександр Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Топілко Оксана Олександрівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Христенко Олена Віталіївна, про визнання договору недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Згідно заявлених вимог позивач просив суд:

1. визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 26 квітня 2010 року між ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрілець Д.В., зареєстрований в реєстрі за № 1065, на нотаріальному бланку серії ВМК №682924;

2. скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриття розділу), індексний номер: 59650257 від 04 серпня 2021 року, номер запису про право власності: 43319588, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Христенко О.В. на підставі договору купівлі-продажу квартири, серія та номер: 1065 виданий 26 квітня 2010 року, щодо права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер нерухомого майна: 2425374280000) за ОСОБА_3 ;

3. скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 64817202 від 15 вересня 2022 року, номер запису про право власності: 47869852, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чижиковим О.О. на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 10942 виданого 15 вересня 2022 року, щодо права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ;

4. витребувати з володіння ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 ) квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер нерухомого майна: 2425374280000) на користь позивача - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 );

5. визнати недійсним договір іпотеки, серія та номер: 1991, виданий 19 грудня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. про заставу квартири АДРЕСА_1 ;

6. скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 65835324, номер запису про обтяження: 48752121, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1991, виданого 19 грудня 2022 року, щодо заборони на нерухоме майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 ;

7. скасувати рішення про державну реєстрацію права та їх обтяжень, індексний номер: 65835440 від 19 грудня 2022 року, номер запису про іпотеку: 48752209, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1991, виданого 19 грудня 2022 року, щодо застави квартири АДРЕСА_1 .

Вимоги позиву обґрунтовані тим, що позивач ОСОБА_1 є спадкоємцем ОСОБА_6 та ОСОБА_5 . Нерухоме майно, а саме квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 , належала на праві приватної, спільної сумісної власності, в рівних долях ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 та її сину - ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 25.07.2007. У зв`язку із відсутністю спадкоємців першої та другої черги, після смерті ОСОБА_5 , який фактично прийняв спадщину після смерті своєї матері, єдиною спадкоємицею третьої черги стала його тітка - ОСОБА_7 , яка відмовилась від спадщини на користь свого сина - позивача ОСОБА_1 . Мати позивача померла ІНФОРМАЦІЯ_5 . Позивач у визначені законом строки прийняв спадщину, звернувся із заявою до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Зоріної С.М., проте позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_7 , оскільки позивачем не було надано документи, необхідні для встановлення родинних відносин та видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. В подальшому, рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06.07.2021 визнано за позивачем в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_6 , право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , житловою площею 29,9 кв.м., загальною площею 60,6 кв.м. Однак, надалі, позивачем було з`ясовано, що Оболонським управлінням поліції ГУНП України у м. Києві внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12022100050002635 від 01 листопада 2022 року відомості про вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190 КК України за фактом незаконного заволодіння квартирами, зокрема, кв. АДРЕСА_1 . В ході розслідування вказаного кримінального провадження, було встановлено, що група осіб, за попередньою змовою незаконно заволоділи квартирами, зокрема й кв. АДРЕСА_1 . Позивача у вказаному кримінальному провадженні, постановою слідчого від 29.05.2023, визнано потерпілим. Спірна квартира була нібито відчужена ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 26.04.2010, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрілець Д.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 1065, сторонами в якому зазначені: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - «Продавці», ОСОБА_3 - «Покупець». Позивач зазначає, що бланк, на якому виконаний вказаний договір, має серійний номер ВМК № 682924 та відповідно до висновку експерта від 08.01.2024 №СЕ-19/111-23/68101-ДД, встановлено що договір купівлі-продажу квартири, що виконаний на бланку з серійним номером ВМК № 682924, не відповідає за способом друку та спеціальними елементами захисту аналогічним бланкам документів, що знаходяться в офіційному обігу на території України. Крім цього, заява ОСОБА_8 від 21.10.2020, що виконана на бланку 15620943, не відповідає за способом друку та спеціальними елементами захисту аналогічним бланкам документів, що заходяться в офіційному обігу на території України. Крім того, допитана під час досудового розслідування ОСОБА_3 показала, що не є власником спірної квартири, а за грошову винагороду подала підроблений договір купівлі-продажу від 26.04.2010 для реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а в подальшому відчужила спірну квартиру ОСОБА_2 . Дозвіл на продаж квартири її чоловік ОСОБА_8 не надавав, заява №395 від 21.10.2020 від його імені посвідчена приватним нотаріусом Христенко О.В. на нотаріальному бланку підроблена. У подальшому вона, не маючи права, продала спірну квартиру ОСОБА_2 . Допитаний як свідок ОСОБА_8 пояснив, що перебував у шлюбі з ОСОБА_3 за 2007 року по 2015 рік. Під час шлюбу, у 2010 року вона не купувала квартири, у тому числі по АДРЕСА_2 та він дозволу на її придбання не надавав. Заява №395 від 21.10.2020 від його імені посвідчена приватним нотаріусом Христенко О.В. на нотаріальному бланку підроблена. Згідно двох відповідей Комунального підприємства Київської міської Ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» (КП КМР «БТІ») від 12.01.2023 №062/14-494 (И-2023) та від 24.01.2023 062/14-898(И-2023), згідно з даними реєстрових книг Комунального підприємства Київської міської Ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» кв. АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (в рівних долях на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 25.07.2007; договір купівлі продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрілець Д.В, 26.04.2010 №1065 в Бюро не реєструвався. За наведених обставин позивач вважає, що договір купівлі-продажу від 26.04.2010, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрілець Д.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 1065, сторонами в якому зазначені: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - «Продавці», ОСОБА_3 - «Покупець», виконаний на бланку серійний номер НОМЕР_3 , є підробленим. Після цього, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Христенко О.В., на підставі договору купівлі-продажу квартири, серія та номер: 1065 виданий 26.04.2010, прийнято рішення індексний номер: 59650257 від 04.08.2021 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 . В подальшому, позивачу стало відомо, що 15.09.2022 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чижиковим О.О. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 64817202 від 15.09.2022 та внесено запис про право власності на спірне нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 10942, від 15.09.2022, за ОСОБА_2 . Вказаний Договір купівлі-продажу, серія та номер: 10942, від 15.09.2022 виданий приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чижиковим О.О. У подальшому, 19.12.2022 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 65835440 від 19.12.2022, на підставі Договору іпотеки, серія та номер: 1991, від 19.12.2022 та внесено відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Іпотекодавцем зазначено ОСОБА_2 , іпотекодержателем - ОСОБА_4 . Розмір основного зобов`язання становить 800 000,00 грн, за договором позики, серія та номер: 1990, від 19.12.2022, виданим приватним нотаріусом Топілко О.О. Строк виконання основного зобов`язання - 19.12.2023. Вказаний Договір іпотеки, серія та номер: 1991, від 19.12.2022 виданий також приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. Разом із цим, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О., на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1991, виданого 19.12.2022, прийнято рішення, індексний номер: 65835324 від 19.12.2022, про обтяження - заборона на нерухоме майно, та внесено відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, номер запису про обтяження: 48752121. Ухвалою слідчого судді Оболонського районного суду міста Києва від 28.01.2023 №756/746/23 накладено арешт на спірну квартиру. Враховуючи викладені обставини та наявність кримінального провадження, позивач вважає, що договори щодо купівлі-продажу квартири та іпотеки є недійсними. За доводами позовної заяви, позивач, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а відсутність державної реєстрації не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном. Позивач вважає, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 26.04.2010 року є недійсним, оскільки підписи «Продавців» є підробленими. Крім того, відповідно до умов п. 11 Договору купівлі-продажу від 26.04.2010 року, «Продавці зобов`язуються звільнити вище вказану квартиру до 10.05.2010 (десятого травня дві тисячі десятого року)», однак станом день смерті ОСОБА_5 та ОСОБА_6 проживали у спірній квартирі та будь-яких рішень щодо виселення останніх судом не приймалися. Факт проживання встановлено Дніпровським районним судом міста Києва під час ухвалення рішення від 06 липня 2021 року у справі №755/8916/21 про визнання права власності на спадкове майно. Цим рішенням встановлено факт, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 є рідною сестрою ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 . Визнано за ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_6 , право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , житловою площею 29,9 кв.м., загальною площею 60,6 кв.м. Також позивач зазначає, що 27 грудня 2018 Дніпровським районним судом м. Києва, справа №755/19666/18, видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_5 заборгованість зі сплати житлово - комунальних послуг за період з 01 квітня 2016 року по 18 грудня 2018 року на користь Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Райдужна 59». Разом із цим, з копії Технічного паспорта вбачається, що останній здійснено на замовлення ОСОБА_3 - «Покупець» лише за станом на 02.10.2020, тобто після смерті всіх «Продавців» за Договором купівлі-продажу від 26.04.2010. Крім цього, відповідно до відповіді голови ОСББ «Райдужна 59», ОСОБА_6 та ОСОБА_5 проживали за адресою: АДРЕСА_5 з 1985 року по день їх смерті. За доводами позивача, вказані обставини свідчать, що ОСОБА_6 та ОСОБА_5 проживали в спірній квартирі до дня їх смерті, а отже останні не відчужували свої частки нерухомого майна, та продовжували користуватися та володіти квартирою. Резюмуючи викладене, позивач зазначає, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 26 квітня 2010, укладений з порушенням положень статті 203 ЦК України, оскільки: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 вказаний договір не підписували/не укладали; вказаний правочин не відповідав їх волі; умови цього договору не були реалізовані (не має доказів ані розрахунків за договором, ані доказів передачі майна). На думку позивача, з наведеного вбачається, що договір купівлі-продажу від 26.04.2010 року є не тільки недійсним але й таким що направлений на протиправне заволодіння спірною квартирою. Отже, у зв`язку з тим, що спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , а також і позивача, який є спадкоємцем ОСОБА_5 , не з їхньої волі, на підставі недійсного договору купівлі-продажу від 26.04.2010, то: є незаконною реєстрація права власності на спірну квартиру за Відповідачем 1; є недійсним договір купівлі-продажу від 2022 року; є незаконною реєстрація права власності на спірну квартиру за Відповідачем 2; є незаконною реєстрація обтяження на квартиру, о скільки договір купівлі-продажу від 26.04.2010 є недійсним, тому Відповідач 1 не мав права відчужувати спірну квартиру Відповідачу2, а Відповідач2 не мав законного права на розпорядження спірною квартирою шляхом передачі її в іпотеку третій особі. Тому іпотечний договір, укладений 19.12.2022 між Відповідачем 2 та третьою особою, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. і зареєстрований у реєстрі за номером 1991, - є недійсним. У зв`язку з недійсністю іпотечного договору від 19.12.2022 року, зареєстрованого в реєстрі за номером 1991, державна реєстрація іпотеки та обтяження на підставі такого договору в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та заборона відчуження нерухомого майна, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , яка накладена 19.12.2022 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О., порушує права Позивача, у зв`язку з чим підлягають скасуванню: рішення про державну реєстрацію права та їх обтяжень на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , індексний номер: 65835440 від 19.12.2022, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О.; рішення про державну реєстрацію права та їх обтяжень на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , індексний номер: 65835324 від 19.12.2022, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 14 червня 2024 року відкрито провадження у даній цивільній справі за правилами загального позовного провадження та призначено справу до підготовчого засідання. (т.1 а.с.124-125)

02 грудня 2024 року до суду надійшла заява відповідача ОСОБА_3 про визнання позову та розгляд справи без участі відповідача. (т.1 а.с.182).

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 04 лютого 2025 року відмовлено в задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_4 про зупинення провадження у справі, поданого представником - адвокатом Смоловиком М.С. (т.1 а.с.233, 238-240)

28 лютого 2025 року представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Козлюком М.В. подано до суду через систему «Електронний Суд» заяву про зміну предмету позову, в якій позивач виклав 6 та 7 позовні вимоги у наступні редакції: «6. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 65835324 від 19.12.2022, номер запису про обтяження: 48752121, вид обтяження: заборона на нерухоме майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. та посвідчено 19.12.2022 Топілко О.О., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, за реєстром №1992.» «7. Скасувати рішення про державну реєстрацію права та їх обтяжень, індексний номер: 65835440 від 19.12.2022, номер запису про іпотеку: 48752209, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1991, виданого 19.12.2022, щодо застави квартири АДРЕСА_1 .» (т.2 а.с.26-27)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2025 року, занесеною до протоколу судового засідання, витребувано з відділу архівних справ Дніпровського районного суду міста Києва матеріали цивільної справи №755/8916/21. (т.2 а.с.164-165)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 17 червня 2025 року закрито підготовче провадження в даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті. (т.2 а.с.187-188)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 06 серпня 2025 року відмовлено в задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_2 про повернення до стадії підготовчого провадження. (т.2 а.с.214, 218-221)

Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Козлюк М.В. в судовому засіданні позов, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, підтримав у повному обсязі, надав пояснення аналогічні доводам, викладеним у позовній заяві та додатково пояснив, що позивач ознайомився з матеріалами кримінального провадження і отримав дозвіл слідчого на розголошення матеріалів кримінального провадження. Підкреслив, що перший договір є підробленим.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Левченко С.І. в судовому засіданні просив у задоволенні позову відмовити та зазначив, що позиція позивача будується на матеріалах кримінального провадження, які вирвані з контексту, вважає посилання на ці докази недоречним, оскільки експертиза була призначена в межах кримінального провадження, тому не є висновком експерта в розумінні ЦПК України. Підкреслив, що в кримінальному провадженні можуть бути проведені ще й інші експертизи, які нівелюватимуть експертизу, долучену до позовної заяви, тому базуватись на одному лише висновку експертизи неможливо. Зауважив, що ОСОБА_2 визнаний потерпілим у кримінальному провадженні, є добросовісним набувачем, тому витребування у нього майна не відповідатиме закону. Також пояснив, що ОСОБА_2 про продаж квартири дізнався з сайту ОЛХ, оглядав квартиру, в ній ніхто не проживав, реєстрів щодо об`єкту нерухомості не дивився, їх перевірив нотаріус, планував здавати квартиру в оренду, зробив ремонт, уклав договір позики та іпотеки, в іпотеку передав квартиру через значний час після її придбання. В подальшому представник, зі слів відповідача пояснив, що інформацію про квартиру той отримав від знайомого ріелтора, отримав фото квартири, оглянув її, на угоді відповідач був присутній зі своїм адвокатом, пересторог від якого не отримав, квартиру було перевірено на заборони відчуження. Також пояснив, що в квартирі відповідач не проживав.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про день, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Відповідач ОСОБА_3 направила до суду заяву про визнання позову та розгляд справи без участі відповідача. (т.1 а.с.182).

Суд, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, а також матеріали цивільної справи №755/8916/21, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України).

Відповідно ст. 229 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення, або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 1, 4 ст. 12 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1. ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України).

Як роз`яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов`язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.

При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06 липня 2021 року у справі №755/8916/21 задоволено позов ОСОБА_1 до Київської міської ради про визнання права власності на спадкове майно. Встановлено факт, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 є рідною сестрою ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_11 . Визнано за ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_6 , право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , житловою площею 29,9 кв.м., загальною площею 60,6 кв.м. (т.1 а.с.22-26)

Рішення в апеляційному та касаційному порядку не оскаржувалось та набрало законної сили 05 серпня 2021 року.

Вказаним рішенням суду встановлено наступне:

«Судом встановлено, що відповідно до даних Посвідки про народження, виданої народним комісаріатом внутрішніх справ СРСР ОСОБА_6 народилась ІНФОРМАЦІЯ_7 ; батько - ОСОБА_9 , мати - ОСОБА_10 . (а.с. 16)

За даними Свідоцтва про народження, виданого Печерським відділом ЗАГС м. Києва від 13.05.1975 року, ОСОБА_5 народився ІНФОРМАЦІЯ_13 , батько - ОСОБА_5 , мати - ОСОБА_6 . (а.с. 13)

Згідно даних Свідоцтва про народження, виданого с/радою с. Скриголівка, Фастівського р-ну, Київської області від 28.12.1949 року та Свідоцтва про укладення шлюбу, виданого Скригалівським с/б ЗАГС Фастівського р-ну, Київської області від 02.09.1972 року, ОСОБА_11 народилась ІНФОРМАЦІЯ_9 ; ОСОБА_9 , мати - ОСОБА_10 . (а.с. 19, 20)

За даними Свідоцтва про народження, виданого Скригалівським с/б ЗАГС Фастівського р-ну, Київської області від 19.09.1973 року, ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , батько - ОСОБА_12 , мати - ОСОБА_7 . (а.с. 22)

Згідно даних Свідоцтва про право на спадщину за законом від 17.01.2002 року та Свідоцтва про право на спадщину за законом від 16.06.2011 року майно після смерті ОСОБА_10 , 1910 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_16 успадковано її дочками: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_9 . (а.с. 17; 18)»

«… суд дійшов висновку, що матеріали справи містять достатні та допустимі докази задля встановлення факту того, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , є рідною сестрою ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , а ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_13 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є двоюрідними братами.

Відповідно до даних свідоцтва про право власності на житло, виданого Дніпровською районною державною адміністрацією м. Києва від 25.07.2007 року квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . (а.с. 7)

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , померла, що підтверджено Свідоцтвом про смерть, виданим Дніпровським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 28.04.2017 року, актовий запис № 752. (а.с. 14)

ІНФОРМАЦІЯ_21 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_13 , помер, що підтверджено Свідоцтвом про смерть, виданим Дніпровським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 21.01.2020 року, актовий запис № 135. (а.с. 15)

19.05.2020 року ОСОБА_7 як спадкоємець третьої черги звернулась із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_13 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , та цією ж заявою відмовилась від прийняття спадщини на користь двоюрідного брата померлого - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . (а.с. 23)

01.06.2020 року ОСОБА_1 як спадкоємець п`ятої черги, на користь якого ОСОБА_7 відмовилась від прийняття спадщини, звернувся із заявою про прийняття спадщини після смерті двоюрідного брата ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_13 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 . (а.с. 54)

ІНФОРМАЦІЯ_11 ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , померла, що підтверджено Свідоцтвом про смерть, виданим Виконавчим комітетом Вишневої міської ради Києво-Святошинського району Київської області від 21.10.2020 року, актовий запис № 296. (а.с. 21)

28.04.2021 року постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зоріною С.М. відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на майно, яке належало спадкодавцю ОСОБА_5 у зв`язку з тим, що не подано документи, необхідні для встановлення родинних відносин та видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. (а.с.24) …»

«… Судом встановлено, що предметом спору є визнання за позивачем ОСОБА_1 , як спадкоємцем п`ятої черги за законом/першої черги за правом представлення, права власності в порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_1 , оскільки позивачу приватним нотаріусом відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті двоюрідного брата ОСОБА_5 на зазначене майно, з підстав не подання документів, необхідних для встановлення родинних відносин та видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. …»

«… Аналізуючи наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, керуючись положеннями діючого законодавства України, суд дійшов висновку, що в розрізі даного спору позивач як спадкоємець п`ятої черги за законом та першої черги за правом представлення свого двоюрідного брата має право на отримання у спадщину спірного майна, що належало на праві власності його тітці ОСОБА_6 та двоюрідному брату ОСОБА_5 та не було успадковано матір`ю позивача ОСОБА_7 , у зв`язку із відмовою останньої від спадщини на користь свого сина, позивача по справі, ОСОБА_1 , - оскільки дане нерухоме майно є спадковою масою спадкодавця ОСОБА_5 , прийнятої ним після смерті його матері ОСОБА_6 , що на момент смерті належало їм на праві власності, та даний факт підтверджено належними та допустимими доказами по справі, тому, встановивши факт належності спадкодавцю на праві власності спірного майна, ураховуючи відсутність заяв інших потенційних спадкоємців попередніх черг на прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , суд вважає за можливе визнати за позивачем як спадкоємцем першої черги за законом право власності на спадкове майно спадкодавця ОСОБА_5 , при цьому судом ураховано, що визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно є таким, що не порушує прав та законних інтересів третіх осіб.»

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 10 січня 2025 року у справі №755/8916/21 задоволено заяву позивача ОСОБА_1 про виправлення описки, подану в межах цивільної справи за позовною заявою ОСОБА_1 до Київської міської ради, про визнання права власності на спадкове майно, ухвалено виправити описки в рішенні Дніпровського районного суду м. Києва від 06 липня 2021 року у справі № 755/8916/21, зазначивши правильно датою смерті ОСОБА_7 - « ІНФОРМАЦІЯ_11 »; зазначивши правильно прізвище - « ОСОБА_13 »; зазначивши правильно назву села - « ОСОБА_14 »; зазначивши правильно дату смерті ОСОБА_5 - « ІНФОРМАЦІЯ_4 ».

Як убачається з наявних в матеріалах справи документів, у відповідь на запит Оболонського УП ГУ НП у м. Києві, КП КМР «КМ БТІ» 12.01.2023 надало інформацію №062/14-494(И-2023), що згідно з даними реєстрових книг квартира за адресою: АДРЕСА_2 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_5 , ОСОБА_6 в рівних долях на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 25 липня 2007 року. Також повідомлено, що до загального відділу з 01.01.2016 не надходило звернень, в тому числі від правоохоронних органів стосовно адреси: АДРЕСА_2 . (т.1 а.с.43-44)

Отже, право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 було зареєстровано за ОСОБА_5 , ОСОБА_6 КП КМР «КМ БТІ» в передбаченому на той час порядку.

Постановою старшого слідчого СВ Оболонського УП ГУ НП у місті Києві НПУ Дедичева А.В. від 29 травня 2023 року ОСОБА_1 залучено в якості потерпілого в кримінальному провадженні №12022100050002635 від 01 листопада 2022 року, за ознаками вчинення злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України. (т.1 а.с.32-35)

Листом старшого слідчого СВ Оболонського УП ГУ НП у місті Києві НПУ Дедичева А.В. від 20.02.2024, адвокату Козлюку М.В., серед іншого, надано дозвіл на використання копій матеріалів кримінального провадження №12022100050002635 від 01 листопада 2022 року, під час представництва інтересів потерпілого ОСОБА_1 , в тому числі й у судах усіх інстанцій. (т.1 а.с.27)

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, номер довідки: 313195037 від 24.10.2022, сформованої Дедичевим А.В., ГУ НП у місті Києві, вбачається, що: державним реєстратором приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Христенко О.В., на підставі договору купівлі-продажу квартири, серія та номер: 1065, виданий 26.04.2010, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Стрілець Д.В., прийнято рішення індексний номер: 59650257 від 04.08.2021 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) - права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 ; державним реєстратором приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чижиковим О.О., на підставі договору купівлі-продажу квартири, серія та номер: 10942, виданий 15.09.2022, прийнято рішення індексний номер: 64817202 від 15.09.2022 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 . (т.1 а.с.36-39)

При цьому, за змістом відповіді КП КМР «КМ БТІ» від 12.01.2023 №062/14-494(И-2023) до БТІ з 01.01.2016 не надходило звернень стосовно квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Докази того, що приварний нотаріус, який 04 серпня 2021 року прийняв рішення про державну реєстрацію права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 26 квітня 2010 року, перед вчиненням реєстраційної дії робив запити до БТІ з метою отримання інформації щодо особи, за якою було зареєстровано право власності на цю квартиру, в матеріалах справи відсутні.

Разом із тим, у відповідь на запит Оболонського УП ГУ НП у м. Києві, КП КМР «КМ БТІ» 24.01.2023 надало інформацію №062/14-898(И-2023), що згідно з даними реєстрових книг за адресою: АДРЕСА_2 договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрілець Д.В. 26.04.2010 №1065 в бюро не реєструвався. (т.1 а.с.45-46)

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, номер довідки: 320325722 від 16.01.2023, сформованої Дедичевим А.В., ГУ НП у місті Києві, вбачається, що: державним реєстратором приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1991, виданий 19.12.2022, щодо об`єкту нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2022 року, індексний номер: 65835440, номер запису про іпотеку: 48752209; державним реєстратором приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19.12.2022, індексний номер: 65835324, номер запису про обтяження: 48752121, на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1991, виданий 19.12.2022, вид обтяження: заборона на нерухоме майно, посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О., за реєстровим № 1992, щодо об`єкту нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 . (т.1 а.с.40-42)

В матеріалах справи наявна копія договору дарування квартири від 26 квітня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрілець Д.В., зареєстрованого в реєстрі за № 1065, за яким ОСОБА_5 та ОСОБА_6 продали, а ОСОБА_3 купила квартиру АДРЕСА_1 . Договір вчинено на бланку ВМК №682924 (т.1 а.с.59-60)

За змістом відповідей Міністерства юстиції України від 17.12.2024 та ЦМУ МЮ (м.Київ) від 23.12.2024 на адвокатські запити, згідно з інформацією з Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, яка є у вільному доступі, спеціальний бланк нотаріальних документів ВМК №682924 витрачений 26.04.2010, код витрачання бланка - договір про відчуження нерухомого майна, крім земельних ділянок. Приватна нотаріальна діяльність приватного нотаріуса Стрільця Д.В. припинена відповідно до наказу від 08 жовтня 2012 року №2266, у зв`язку з його смертю, архів приватного нотаріуса Стрільця Д.В . та документи нотаріального діловодства не передані на відповідальне зберігання до Київського державного нотаріального архіву. (т.2 а.с.10-11, 12-14)

При цьому, згідно висновку експерта від 08 січня 2024 року №СЕ-19/111-23/68101-ДД, складеного судовим експертом Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Оленою Івашиною, за результатами проведеної технічної експертизи документів, призначеної постановою Оболонського УП ГУНП у м. Києві від 14 грудня 2023 року у кримінальному провадженні №12022100050002635 від 01 листопада 2022 року: 1. Договір купівлі-продажу квартири, що виконаний на бланку з серійним номером ВМК №682924, не відповідає за способом друку та спеціальними елементами захисту аналогічним бланкам документів, що знаходяться в офіційному обігу на території України. 2. Заява ОСОБА_8 від 21 жовтня 2020 року, що виконана на бланку 15620943, не відповідає за способами друку та спеціальними елементами захисту аналогічним бланкам документів, що знаходяться в офіційному обігу на території України. 3. Ознак внесення змін у договорі купівлі-продажу квартири, що виконаний на бланку з серійним номером ВМК №682924 та у заяві ОСОБА_8 від 21 жовтня 2020 року не виявлено. (т.1 а.с.72-82)

За змістом показань свідка ОСОБА_3 , допитаної в межах кримінального провадження №12022100050002635 від 01 листопада 2022 року, відображених у протоколі допиту свідка від 01 січня 2024 року, приблизно в середині 2021 року знайомий запропонував їй взяти участь в переоформленні об`єкту нерухомості, за що запропонував грошову винагороду, на що вона погодилась, передала йому копію свого паспорту та ідентифікаційного коду. Як виявилось в подальшому, на неї підробили документи на право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . В подальшому її приводили до приватного нотаріуса для реєстрації права власності на квартиру в Державному реєстрі, їй показували де підписувати та вона підписала. Підтвердила, що розписувалась у журналах, проте не пам`ятає, чи розписувалась в договорі про право власності на квартиру, чи інших документах. (т.1 а.с.47-53)

За змістом показань свідка ОСОБА_8 , допитаного в межах кримінального провадження №12022100050002635 від 01 листопада 2022 року, відображених у протоколі допиту свідка від 08 лютого 2024 року, він перебував у шлюбі з ОСОБА_3 з 21 липня 2007 року по 16 грудня 2015 року. Надав відповіді на запитання, згідно яких, ОСОБА_3 не набувала у приватну власність квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , коли вони були у шлюбі. За час їх шлюбу у них не було свого житла. ОСОБА_3 чи інші особи не просили його написати згоду на відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Такої заяви він не підписував. (т.1 а.с.54-58)

Відповіддю голови правління ОСББ «Райдужна 59» Кекух В.П. від 08 березня 2024 року, на адвокатський запит повідомлено, що ОСББ «Райдужна 59» було зареєстроване 30 грудня 2015 року. Голові правління відомо, що ОСОБА_6 та ОСОБА_5 проживали за адресою: АДРЕСА_2 з 1985 року по день їх смерті. (т.1 а.с.99)

Наказом Дніпровського районного суду міста Києва від 27 грудня 2018 року у справі №755/19666/18 стягнуто з ОСОБА_5 , дата народження не відома, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , на користь: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Райдужна 59» (адреса місцезнаходження: 02218, м. Київ, вул. Райдужна, 59; код ЄДРПОУ 40207984) заборгованість зі сплати житлово - комунальних послуг за період з 01 квітня 2016 року по 18 грудня 2018 року в сумі 6000,76 грн., 367,00 грн - інфляційної складової боргу, 1477,75 грн. - 3 % річних, а також витрати по сплаті судового збору в сумі 176,20 а всього 8021 (вісім тисяч двадцять одна) гривня 71 копійка. (а.с.96)

Крім того, в матеріалах справи наявна копія договору купівлі-продажу квартири від 15 вересня 2022 року, за умовами якого ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діяв ОСОБА_16 на підставі довіреності, передає у власність, а ОСОБА_2 приймає у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , та сплачує за неї грошову суму на умовах, встановлених п. 3 даного договору. (т.1 а.с.83-84)

Також, за матеріалами справи вбачається, що 19 грудня 2022 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 , в забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, укладеним 19 грудня 2022 року між іпотекодержателем та іпотекодавцем, передав в іпотеку ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О., зареєстрований в реєстрі за номером 1991. Також приватним нотаріусом накладено заборону відчуження зазначеного в договорі іпотеки майна, зареєстровану в реєстрі за номером 1992. (т.1 а.с.85-90)

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України).

Звертаючись з цим позовом до суду, позивач, як спадкоємець, за яким право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 визнано за рішенням суду, посилається на те, що квартира була нібито відчужена спадкодавцями ОСОБА_3 на підставі «підробленого» договору купівлі-продажу від 26.04.2010, зазначає, що договори купівлю-продаж квартири та іпотеки є недійсними, тому є незаконною й реєстрація права власності на спірну квартиру за відповідачем 1, є недійсним договір купівлі-продажу від 2022 року, є незаконною реєстрація права власності на спірну квартиру за відповідачем 2, є незаконною реєстрація обтяження на квартиру, оскільки договір купівлі-продажу від 26.04.2010 є недійсним, відповідач 1 не мав права відчужувати спірну квартиру відповідачу 2, а останній не мав законного права на розпорядження спірною квартирою шляхом передачі її в іпотеку відповідачу 3, отже іпотечний договір є недійсним, у зв`язку з чим державна реєстрація іпотеки та обтяження на підставі такого договору в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та заборона відчуження нерухомого майна, порушує права позивача, у зв`язку з чим підлягають скасуванню.

Велика Палата Верховного Суду визначила стандарт доказування у цивільних справах як «стандарт більшої переконливості», згідно з яким, висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Подібний стандарт доказування у цивільних справах застосовується й в інших країнах, зокрема у Великий Британії під назвою «баланс ймовірностей» (balance of probabilities), Сполучених Штатах Америки - «перевага доказів» (preponderance of evidence) і є відмінним від стандарту доказування «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt), який застосовується у кримінальному судочинстві.

ЄСПЛ також визнає допустимість у цивільних справах стандарту доказування «баланс ймовірностей» (balance of probabilities) (див. наприклад п. 43 рішення від 15 листопада 2007 року у справі «Бендерський проти України», заява № 22750/02; рішення від 23 серпня 2016 року у справі «J.K. and others v. Sweden», заява № 59166/12) та вказує на відмінність стандартів доказування у цивільних і кримінальних справах.

Аналізуючи наявні в матеріалах справи докази, судом установлено, що позивач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 , право власності за яким визнано за рішенням суду в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , реєстрація права власності на квартиру була проведена БТІ за ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 25 липня 2007 року, згідно висновку експерта від 08 січня 2024 року №СЕ-19/111-23/68101-ДД, складеного судовим експертом Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Оленою Івашиною, за результатами проведеної технічної експертизи документів, призначеної постановою Оболонського УП ГУНП у м. Києві від 14 грудня 2023 року у кримінальному провадженні №12022100050002635 від 01 листопада 2022 року, договір купівлі-продажу квартири, що виконаний на бланку з серійним номером ВМК №682924 (договір від 26 квітня 2010 року, на якому сторонами вказані ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ОСОБА_3 ), не відповідає за способом друку та спеціальними елементами захисту аналогічним бланкам документів, що знаходяться в офіційному обігу на території України, згідно показань ОСОБА_3 , при її допиті як свідка в кримінальному провадженні, вона лише в 2021 році за винагороду передала паспорт та ідентифікаційний код для «переоформлення квартири», через деякий час приватним нотаріусом на підставі договору від 26 квітня 2010 року було проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 проживали в спірній квартирі з 1985 року по день їх смерті.

З приводу доводів представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Левченка С.І. про те, що надані стороною позивача документи з матеріалів кримінального провадження не є допустимими та достовірними доказами в цій справі, експертиза була призначена в межах кримінального провадження, тому не є висновком експерта в розумінні ЦПК України, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

У частині першій статті 105 ЦПК України зазначено, що призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров`я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

У постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 686/23256/16-ц, від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17 зроблено висновки, що отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі, є письмовим доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку.

У постанові Верховного Суду від 08 вересня 2022 року у справі № 125/1501/20-ц вказано на допустимість висновку експерта складеного в межах кримінального провадження, як письмового доказу у цивільній справі, оскільки експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений.

Отже висновки експерта, складені в межах кримінального провадження, можуть бути письмовими доказами у розглядуваній справі (див. додатково постанову Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 761/4564/19).

Верховний Суд у постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 461/3675/17 зазначив, що статтею 110 ЦПК України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

У постанові від 15 квітня 2021 року у справі № 759/15556/18 Верховний Суд дійшов висновку, що у випадку незгоди з висновком експерта за результатами експертизи, проведеної у кримінальному провадженні, сторона не позбавлена можливості заявити клопотання про призначення експертизи у цивільній справі.

Можливість використання як доказів (одного з доказів), виконаних у кримінальному провадженні висновків експерта, підтверджено Верховним Судом при розгляді справ № 678/364/15-ц (постанова від 17 жовтня 2019 року), № 461/3675/17 (постанова від 05 лютого 2020 року), № 9901/740/18 (постанова від 10 березня 2020 року).

Отже, висновок експерта, підготовлений в межах кримінального провадження особою, яка є атестованим судовим експертом, може бути визнаний доказом у цивільній справі, якщо експертиза, проведена у кримінальному провадженні, містила інформацію щодо предмета доказування у цивільній справі, навіть незважаючи на те, що на момент розгляду цієї справи вирок у кримінальному провадженні не ухвалено.

З огляду на викладене, суд приймає як належний та допустимий доказ висновок експерта від 08 січня 2024 року №СЕ-19/111-23/68101-ДД, складений за результатами проведеної в межах кримінального провадження експертизи. Цей висновок містить інформацію щодо предмета доказування у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , є повним та науково обґрунтованим, оцінюється судом, як письмовий доказ, узгоджується з іншими наявними в матеріалах справи письмовими доказами, у тому числі й з показаннями свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , допитаних в межах кримінального провадження №12022100050002635, які також оцінюються судом, як письмові докази в межах цивільної справи, в комплексі з іншими доказами, серед яких відповіді БТІ та ОСББ, інформації з державних реєстрів. Сторона відповідача, заперечуючи проти висновку експерта, не скористалась своїм правом заявити клопотання про призначення судової експертизи в межах розгляду цивільної справи.

Тому відповідні доводи сторони відповідача ОСОБА_2 є необґрунтованими.

Також суд відзначає, що відповідачами взагалі не подано до суду жодного доказу на противагу доказам, наданим стороною позивача.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

У підпунктах 11.82-11.85 постанови від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 та підпунктах 8.43-8.46 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 5.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі

№ 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 04.06.2019 у справі

№ 916/3156/17 (пункт 72), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23) від 13.10.2020 у справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 02.02.2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15.06.2021у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31.08.2021 у справі

№ 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14.12.2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).

Крім того, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 58 постанови від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, пункті 23 постанови від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 та підпункті 8.49 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (підпункт 8.46), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155).

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Схожі висновки викладені, зокрема, у пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов`язані із позбавленням володіння (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, у пункті 72 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц та пункті 100 постанови від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтями 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно положень частин першої та другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Разом з тим незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Однак відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об`єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що спадщина належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, за виключенням права на розпорядження нею.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 205 ЦК України).

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно з абзацом першим частини першої, частин другої та третьої статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

За положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).

Згідно з абзацом першим частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Відповідно до абзацу першого статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Тлумачення вищенаведених норм ЦК України свідчить, що обов`язковим елементом двостороннього правочину (в даному випадку купівлі-продажу) є дії його сторін щодо набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків, тобто правочин не може бути визнаний таким, що відбувся, без цілеспрямованих дій його сторін, які є вираженням їх волевиявлення.

Отже, основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.

Коли ж відсутній факт вираження волевиявлення стороною двостороннього правочину, можна говорити про відсутність обов`язкового суб`єкта цивільних правовідносин та, як наслідок, констатувати відсутність фактичної підстави для виникнення договірних правовідносин.

Тобто, на відміну від укладених правочинів, у цьому випадку не виникає самої можливості піддати юридичній оцінці об`єктивно відсутній юридичний факт (цілеспрямовану дію), існування якого було б зумовлено юридично значимим волевиявленням учасника цивільних правовідносин.

Натомість у випадку недійсності чи нікчемності правочину насамперед йдеться про юридичну кваліфікацію об`єктивно наявного та вираженого у певний спосіб волевиявлення суб`єкта права щодо виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин.

Таким чином, на відміну від неукладеного правочину, оспорюваний та нікчемний правочин є такими, що відбулися, а його сторони виразили своє волевиявлення на зміну цивільних правовідносин.

Конструкція частини третьої статті 203 ЦК України визначає наявність волевиявлення учасника правочину обов`язковим і безумовним елементом, додержання якого є необхідним для чинності правочину. При цьому таке волевиявлення має бути: 1) вільним; 2) відповідати внутрішній волі учасника правочину.

В пунктах 7.5-7.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зазначено, що порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю на вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Отже, тлумачення частини третьої статті 203 ЦК України дає підстави стверджувати, що вона застосовується лише тоді, коли існує хоча б якесь волевиявлення учасника правочину. Якщо процес формування його волі відбувся під впливом (тиском) зовнішніх обставин чи факторів, які її деформують, за приписами частини першої статті 215 ЦК України це є підставою для визнання правочину недійсним.

Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін (див. постанову Верховного Суду України від 07 червня 2017 року у справі № 6-872цс17).

Нотаріальне посвідчення договору виконує не лише функцію підтвердження волевиявлення сторони, зафіксованого у тексті цього правочину, а й функції встановлення нотаріусом особи сторін правочину, підтвердження підписання договору в присутності нотаріуса саме його сторонами.

З огляду на зміст частини четвертої статті 203, частин першої та другої статті 215, частини першої статті 220 ЦК України закон пов`язує недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору з його нікчемністю, у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, він може бути визнаний судом недійсним лише у випадках, встановлених цим Кодексом. При цьому частина друга статті 220 ЦК України визначає можливість, за певних умов, визнання в судовому порядку договору дійсним.

Отже, в даному випадку визнання договору купівлі-продажу квартири від 26 квітня 2010 року недійсним законом не вимагається, адже він є нікчемним в силу частини першої статті 220 ЦК України.

Укладеність договору пов`язується з досягненням сторонами згоди з усіх істотних його умов у належній формі (частина перша статті 638 ЦК України), яка для договорів купівлі-продажу нерухомого майна є обов`язковою (стаття 657 ЦК України).

Водночас, недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору вказує саме на його нікчемність (стаття 220 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) погодилась з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-308цс16, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16-ц і від 7 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц щодо того, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що недотримання письмової форми правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, в частині його підписання свідчить про його неукладеність, тоді як недотримання вимог щодо його обов`язкового нотаріального посвідчення - про його нікчемність. Цього висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла з огляду на таке. Формальна визначеність процедур із вчинення нотаріальних дій є фундаментом забезпечення публічної достовірності самого факту укладення нотаріально посвідченого договору та його змісту. При цьому нотаріальне посвідчення правочину може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України (частина третя статті 209 ЦК України) [див. окрему ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року у справі № 688/4803/18 (провадження № 61-19086св19)]. До таких вимог відноситься й дотримання форми правочину, встановленої законом. Тобто нотаріальне посвідчення є наступним і фінальним етапом офіційного фіксування вже вираженої волі сторін після узгодження ними всіх необхідних умов, з якими закон пов`язує чинність (укладеність) правочину. Отже, за відсутності такого обов`язкового атрибуту письмового договору, як підписи сторін, він не підлягає нотаріальному посвідченню. Факт нотаріального посвідчення договору, який не містить підпису сторони (чи містить підроблений підпис), не впливає на чинність (укладеність) такого договору, який за своєю природою є неукладеним. Таким чином, правовий наслідок, передбачений частиною першою статті 220 ЦК України, а саме недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору у виді нікчемності такого правочину, застосовується лише щодо правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 цього Кодексу, зокрема й щодо його форми, що передбачає його підписання сторонами. (див. пункти 120-126 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27листопада 2024 року у справі № 204/8017/17).

За матеріалами справи відсутні належні та допустимі докази того, що підписи сторін на договорі купівлі-продажу квартири від 26 квітня 2010 року виконані не ними (не одним із них), а іншими особами. Клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи учасниками справи заявлені не були.

З огляду на наведене вище, враховуючи, що під час судового розгляду встановлено, що договір купівлі-продажу квартири від 26 квітня 2010 року виконано на бланку ВМК №682924, який не відповідає за способом друку та спеціальними елементами захисту аналогічним бланкам документів, що знаходяться в офіційному обігу на території України, державна реєстрація права власності на підставі цього договору відбулася через одинадцять років після вказаної в договорі дати укладення, суд дійшов висновку про нікчемність цього правочину через недодержання вимог щодо обов`язкового нотаріального посвідчення для даного виду договорів, отже визнання його недійсним в розрізі спірних правовідносин не є законним та/або ефективним способом захисту порушених справ позивача.

Суд вважає, що належним способом захисту права особи, майно якої вибуло з її законного володіння за нікчемним договором купівлі-продажу, є віндикаційний позов - витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача, який є останнім набувачем такого майна.

Порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування нікчемного правочину, чи проведення державної реєстрації на підставі цього або послідуючого (послідуючих) правочину за іншою особою, а володіння та використання іншою особою майна позивача за відсутності встановлених для цього правових підстав.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)]. Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи про інше речове право створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (від нім. buchbesitz - книжкове володіння) [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)].

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його фактичним володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Відтак, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, й далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа. (див. пункти 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27листопада 2024 року у справі № 204/8017/17)

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) дійшла висновку, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (див. пункт 72 вказаної постанови).

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за нікчемним договором купівлі-продажу, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, надалі було відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв`язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі.

Наведене також узгоджується з положеннями статті 330 ЦК України, згідно з якими, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Таким чином, позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168).

Отже, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до незаконно володіючої цим майном особи (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав його, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суд повинен встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.

В матеріалах справи наявні копії документів, якими позивач підтверджує належність спадкодавцям ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на праві власності квартири АДРЕСА_1 , а саме: свідоцтва про право власності на житло, виданого 25 липня 2007 року Дніпровською районною у м. Києві державною адміністрацією, на підставі якого в установленому на той час порядку КП КМР «КМ БТІ» була здійснена державна реєстрація права власності (т.1 а.с.18, 43-44)

За позивачем ОСОБА_1 рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06 липня 2021 року у справі №755/8916/21 визнано в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_6 , право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , житловою площею 29,9 кв.м., загальною площею 60,6 кв.м. (т.1 а.с.22-26)

Враховуючи наведене, позивач правомірно звернувся до суду з позовом про витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України.

З наведених вище, наявних в матеріалах справи та оцінених судом доказів, зокрема але не виключно висновку проведеної в межах кримінального провадження експертизи беззаперечно вбачається, що спадкодавці ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , будучи власниками спірної квартири нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири не вчиняли.

Тобто, подальший договір купівлі-продажу спірної квартири від 15 вересня 2022 року було укладено ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі нікчемного правовстановлюючого документу - договору купівлі-продажу квартири від 26 квітня 2010 року, сторонами якого були вказані ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , яка не мала права на відчуження цієї квартири.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)».

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, який підтримав Верховний Суд, зокрема у постановах: від 03 липня 2019 року у справі № 183/2535/16 (провадження № 61-9270св18), від 13 вересня 2023 року у справі № 359/3912/15-ц (провадження № 61-3901св23), від 20 вересня 2023 року у справі № 206/2421/16-ц (провадження № 61-18150св21), право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Така судова практика є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи.

Крім того, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року в справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) зроблено правовий висновок, згідно якого, відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов.

Тобто за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, з якою позивач не перебуває у договірних відносинах, тоді правомірному та ефективному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та багатьох інших.

Відповідач ОСОБА_2 , за доводами його представника, визнаний потерпілим у кримінальному провадженні, є добросовісним набувачем спірного майна, тому витребування у нього майна не відповідатиме закону.

З приводу наведених у цій частині доводів сторони вказаного відповідача, суд відзначає наступне.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, провадження № 12-122гс18).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Велика Палата Верховного Суду, зокрема в постанові від 27листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 відзначає, що критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол) та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.

Так, у статті 1 Першого протоколу містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.

Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу також повинно переслідувати мету в суспільному інтересі [рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine)].

Перед тим як з`ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden»).

Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63, 64 рішення у справі «Маркс проти Белгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування.

ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля [рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited v. Ukraine].

Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії (що мають оцінюватися у сукупності), як: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.

Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять «принцип автономного тлумачення понять», «принцип еволюційного (динамічного) тлумачення», «принцип європейського консенсусу», «принцип розсуду держави», «принцип ефективного тлумачення» та «принцип пропорційності та балансу інтересів».

Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.

Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави.

У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на те потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.

Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.

ЄСПЛ вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.

Обмеження прав має передбачатись національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження.

Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатись у законі, а зміст закону повинен бути доведений до відома громадян.

Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.

Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.

Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не метою, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним, безальтернативним та достатнім, а не надмірним.

Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.

Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

Так, законність втручання в цій справі обумовлена тим, що право власності є конституційним правом особи, передбаченим статтею 41 Конституції України, воно є непорушним та набувається в порядку, визначеному законом. Законний власник не втрачає право власності на належне йому майно, якщо воно вибуває з його володіння без належної на те законної підстави чи не з його волі, тому таке право підлягає захисту.

Легітимною метою (виправданістю втручання загальним інтересом) є необхідність захисту гарантованого Конституцією України права законного володільця, майно якого вибуло з його володіння без відповідної на те правової підстави чи не з його волі.

Що стосується принципу пропорційності, то суд вважає, що: 1) можливість втручання у право кінцевого набувача майна, яке вибуло з володіння власника без відповідної правової підстави, чи не з його волі прямо передбачене ЦК України (статті 387, 388); 2) закон безпосередньо врегулював, що добросовісний набувач не набуває право власності на відчужене йому майно, яке вибуло із володіння власника поза його волею; 3) майнове право добросовісного набувача захищено передбаченим статтею 661 ЦК України механізмом відшкодування завданих йому збитків у зв`язку з витребуванням у нього за рішенням суду майна (товару), тоді як законний володілець позбавлений можливості захистити своє майнове право у інший спосіб, ніж витребування належного йому майна.

Суд відхиляє як необґрунтовані доводи сторони відповідача ОСОБА_2 про те, що він є добросовісним набувачем, оскільки придбала квартиру за допомогою ріелтора та прибув для укладання договору з адвокатом (докази чого в матеріалах справи відсутні), нотаріус перед посвідченням правочину перевірив відсутність заборон в державному реєстрі, з огляду на встановлені судом обставини вибуття спірного нерухомого майна з володіння спадкодавців та, відповідно позивача.

При цьому суд звертає увагу на те, що право власності на квартиру було зареєстровано за ОСОБА_3 більше ніж через одинадцять років від дати договору купівлі-продажу квартири від 26 квітня 2010 року, сторонами якого були вказані ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , в передбаченому станом на 26 квітня 2010 року порядку право власності за останньою зареєстровано не було, занесені до державного реєстру відомості не містять посилань на реєстрацію права власності на цю квартиру в порядку, визначеному діючим до 01 січня 2013 року законодавством, за яким реєстратором права власності виступали БТІ.

Вказані обставини нівелюють доводи відповідача ОСОБА_2 щодо його обачливості та добросовісності як покупця спірного майна, оскільки мали б викликати розумні сумніви у будь-якої розсудливої особи та ініціювання витребування в БТІ підтверджуючих реєстрацію права власності відомостей. Також суд звертає увагу, що в договорі купівлі-продажу квартири від 15 вересня 2022 року, стороною якого є ОСОБА_2 також не відображено реєстрацію права власності за ОСОБА_3 в передбаченому до 01 січня 2013 року порядку.

При цьому суд враховує положення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод, яка гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Поняття «мирне володіння майном», крім законності його набуття, передбачає, що воно не порушує прав та законних інтересів інших осіб. Як встановлено судом, спірна квартира вибула з володіння єдиного законного власника (позивача у справі) поза його волею, а отже перебування спірного майна у володінні відповідача ОСОБА_2 наразі порушує права позивача, які підлягають захисту.

Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за ст. 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності (користування) відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності (користування) на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали Європейського суду з прав людини у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 05 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 04 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06 листопада 2008 року).

Суд не вбачає, що відібранням у відповідача квартири на нього покладається надмірний тягар або порушується принцип на мирне володіння майном, оскільки ОСОБА_2 , із власності якого витребовується квартира, не позбавлений можливості відновити своє право, пред`явивши вимогу до особи, у якої він придбав цю квартиру, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України.

Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Вказане відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 20 травня 2020 року у справі № 522/11473/15-ц, від 13 лютого 2020 року у справі № 761/8499/15-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 754/14094/17.

Відповідачем ОСОБА_2 стверджується, що він є потерпілим у кримінальному провадженні, отже його права можуть бути захищені й шляхом подання відповідного позову в межах кримінального провадження.

Таким чином, суд дійшов висновку про обґрунтованість позову в частині витребування майна і необхідність захисту порушеного права ОСОБА_1 шляхом витребування квартири за адресою: АДРЕСА_2 з володіння ОСОБА_2 на користь позивача в порядку статті 388 ЦК України, оскільки витребування такого майна на користь законного власника від останнього набувача є пропорційним втручанням у право власності останнього, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.

З огляду на викладене, беручи до уваги встановлені судом фактичні обставини справи та правовідносини, що їх регулюють, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 в частині вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню. В частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 26 квітня 2010 року позов задоволенню не підлягає, оскільки визнання нікчемного правочину недійсним судом не вимагається, а скасування рішень про державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не є ефективними способами захисту порушених прав позивача.

Що стосується вимог про визнання недійсним договору іпотеки, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятих на підставі договору іпотеки, суд приходить до наступного.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). (стаття 572 ЦК України)

Згідно положень частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, а також застава об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості. Подільний об`єкт незавершеного будівництва може бути переданий в іпотеку лише у випадках, визначених законом.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. (частина перша статті 576 ЦК України)

Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правоможність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном (див. пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2020 у справі № 826/20221/16).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).

Вимогу про визнання правочину недійсним може заявити особа, яка не є стороною відповідного правочину, однак має самостійний охоронюваний законом інтерес (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц (пункт 58); від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц (пункт 42); від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18 (пункт 49)).

За визначенням, наведеним у частині першій статті 1 Закону України від 05.06.2003 № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV), іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Частиною першою статті 5 Закону № 898-IV (тут і надалі Закон у редакції чинній на час укладання договору іпотеки від 19 грудня 2022 року) передбачено, що предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

При цьому відповідно до частини першої статті 9 Закону № 898-IV іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.

Відповідно до статті 4 Закону № 898-IV обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону, що узгоджується з пунктом 2 частини першої статті 4 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) у редакції чинній на час укладання договору іпотеки від 19 грудня 2022 року, за змістом якого іпотека підлягає державній реєстрації як речове право, похідне від права власності.

Пункт 5 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV у згаданій вище редакції визначав обтяження як заборону або обмеження розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлену законом, актами уповноважених на це органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, або такі, що виникли з правочину.

Аналіз наведених вище норм Законів № 898-IV та № 1952-IV дає підстави для висновку про те, що за загальним правилом власник обтяженого іпотекою нерухомого майна може володіти та користуватись ним, однак обмежується у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись таким майном. Схожі висновки викладені в абзаці одинадцятому пункту 3 Рішення Конституційного Суду України від 14.07.2020 № 8-р/2020 у справі № 3-67/2019(1457/19) та постанові об`єднаної палати КЦС ВС від 03.07.2023 у справі

№ 523/8641/15.

Беручи до уваги викладене вище, а також враховуючи, що ОСОБА_1 , як власник квартири за рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06 липня 2021 року у справі №755/8916/21, не передавав квартиру в іпотеку за договором, не був стороною цього правочину та не перебував з відповідачами в зобов`язальних відносинах, суд приходить до висновку про недійсність договору іпотеки та незаконність державної реєстрації іпотеки та обтяження на підставі такого договору, що створює позивачу перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном.

Крім того, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 58 постанови від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, пункті 23 постанови від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 та підпункті 8.49 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Схожі висновки викладені, зокрема, у пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов`язані із позбавленням володіння (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

За цими вимогами позову позивач прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебував у зобов`язальних відносинах.

У практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно (див., зокрема, пункт 98 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 (підпункт 6.30), від 12.03.2019 у справі

№ 911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.13) та інші).

Отже, державна реєстрація іпотеки та обтяження на квартиру - це офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття іпотекодержателем відповідних права, а відповідні записи в Реєстрі створюють для позивача перешкоди у реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном (див. пункт 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 711/4556/16-ц).

Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 17 Закону № 898-IV).

Процедура внесення державним реєстратором відомостей до Реєстру регламентована Законом № 1952-IV. За загальним правилом, у разі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав чи їх обтяжень, державний реєстратор повинен керуватися нормами Закону № 1952-IV, чинними на момент вчинення ним дій на підставі такого судового рішення (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 127 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Абзацами другим та четвертим частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції передбачено, зокрема, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.

За змістом пункту 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV у чинній редакції державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції, відомості про право іпотеки відповідача не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Реєстру відомостей про припинення права іпотеки відповідача на підставі судового рішення (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 132, 133 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

У подальшому Велика Палата Верховного Суду поширила цей підхід та вказала, що оспорювання ланцюга договорів купівлі-продажу майнових прав (або інших правочинів) не є ефективним способом захисту в тому випадку, коли особа відступила право вимоги, яке їй не належить (у правовідносинах відсутній управнений на таке відступлення суб`єкт), а також коли відбулось відступлення припиненого права вимоги (тобто майнового права вимоги, якого не існує на момент укладення відповідного договору в будь-якого суб`єкта), що не створює жодних правових наслідків для особи - власника майна, яке було обтяжено іпотекою (див. пункти 139-141 постанови від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов у цій частині вимог - про визнання недійсним договору іпотеки та скасування відповідних рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, підлягає задоволенню, адже укладення оспорюваного договору іпотеки, а також реєстрація на підставі цього договору прав та обтяжень здійснені поза волею ОСОБА_17 , як дійсного власника квартири, створюють позивачу перешкоди в розпорядженні належним йому майном.

Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117-118 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12) та від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

Виходячи з мети позову ОСОБА_1 , який спрямовано на відновлення його прав, як власника квартири та на усунення перешкод у здійсненні ним права розпорядження нею, з огляду на обґрунтованість та доведеність порушень прав позивача, суд приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, а саме шляхом:

Витребування з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2425374280000.

Визнання недійсним договору іпотеки від 19 грудня 2022 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , за яким передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О., зареєстрований в реєстрі за № 1991.

Скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2022 року, індексний номер: 65835440, номер запису про іпотеку: 48752209, прийнятого державним реєстратором: приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1991, виданого 19 грудня 2022 року, щодо об`єкту нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 .

Скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2022 року, індексний номер: 65835324, номер запису про обтяження: 48752121, прийнятого державним реєстратором: приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1991, виданого 19 грудня 2022 року, вид обтяження: заборона на нерухоме майно, посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О., за реєстровим № 1992, щодо об`єкту нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 .

В іншій частині позов задоволенню не підлягає з наведених вище підстав.

Завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.(ч.1 ст. 209 ЦПК України)

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Виходячи з положень ст.141 ЦПК України, пропорційно розміру задоволених позовних вимог, з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору в сумі 16 956,80 грн (15 140,00 грн - за вимогою про витребування майна та 1 816,80 грн - за вимогами немайнового характеру), з відповідача ОСОБА_4 на користь позивача ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору в сумі 1 816,80 грн - за вимогами немайнового характеру.

Згідно поданих представником заяв (т.2 а.с.202-203, 234-235), позивач просить стягнути з відповідачів витрати на професійну правничу допомогу в сумі 199 656,50 грн.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України передбачено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.

За правилом ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

Згідно положень ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Згідно ч.3 ст. 27 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

За своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 ЦК України.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1 ст. 627 ЦК України).

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. (ч.1 ст.632 ЦК України)

Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

21 березня 2023 року між адвокатом Козлюком М.В. (далі - адвокат) та Петрушенко І.В. в інтересах чоловіка ОСОБА_1 (далі - позивач) укладено договір №2103 про надання правової допомоги (далі - договір), згідно умов якого адвокат за письмовим дорученням/додатковою угодою клієнта зобов`язується здійснювати захист, представництво та надати інші види правової допомоги клієнту, який зобов`язується прийняти та оплатити надання правової допомоги та фактичні витати, необхідні для виконання договору. (т.2 а.с.236).

В п.4.1., 4.2., 4.3. договору узгоджено, що оплата послуг адвоката здійснюється на підставі виставлених рахунків, клієнт зобов`язаний сплачувати рахунки адвоката протягом 5 робочих днів з моменту їх отримання, розмір гонорару за визначений обсяг адвокатських послуг може бути встановлений додатковою угодою. Розмір адвокатського гонорару за годину роботи становить 0,5 мінімальної заробітної плати на день оплати.

04 серпня 2025 року між адвокатом Козлюком М.В. та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду №1 до договору, якою визначено, що розмір адвокатського гонорару, відповідно до умов договору становить 0,5 мінімальної заробітної плати на день виставлення рахунку.

До заяви про розподіл судових витрат також долучені: звіт про надання правничої допомоги у цивільній справі №755/5468/24 (т.2 а.с.209-210, 237-зворот - 238) та акт №1 приймання наданих адвокатом послуг та виконаних робіт (т.2 а.с.205-207, 239-241), за яким судові витрати на професійну правничу допомогу становлять 49,65 год * 4 000,00 грн = 198 600,00 грн, витрати, які поніс адвокат за договором - 1 056,50 грн, а всього - 199 656,50 грн.

Вказані вище звіт та акт містять детальний опис робіт (вид правової допомоги) та кількість витраченого часу по кожному виду правової допомоги.

Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу.

Витрати на правову допомогу стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання заяв по суті справи, інших заяв та клопотань, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Згідно з правовими висновками, викладеними в додаткових постановах Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 873/244/21, від 19 липня 2022 року у справі № 910/6807/21, від 16 березня 2023 року у справі № 927/153/22 витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

У постанові Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі №910/7586/19 викладено висновок про те, що час, який адвокат витрачає на дорогу для участі у судовому засіданні, є складовою правничої допомоги і підлягає компенсації нарівні з іншими витратами.

Разом з тим, ч. 4 ст.137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст.137 ЦПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.6 ст.137 ЦПК України).

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та від 22.11.2019 у справі №910/906/18.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. (постанова Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі № 160/19098/21)

Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 грудня 2021 у справі № 927/237/20).

При визначенні суми відшкодування судових витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням не лише того, чи були такі витрати понесені фактично, а й того, чи була їх сума обґрунтованою.

При цьому адвокатам, враховуючи положення статті 28 Правил адвокатської етики (затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України 09 червня 2017 року) необхідно дотримуватись принципу «розумного обґрунтування» розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.

Виходячи з характеру спірних правовідносин та предмету доказування в даній справі, а також обсягу наявних в матеріалах справи доказів, судом встановлений значний обсяг наданих представником позивача адвокатських послуг.

Проте, не всі вказані в звіті та акті послуги адвоката були обов`язковими, деякі послуги стосуються представництва позивача в рамках кримінального провадження, а витрачений адвокатом на частину послуг час є завищеним.

Так складання та направлення до УП клопотань, ознайомлення з матеріалами кримінального провадження (7 годин), складання та направлення запитів до ОСББ і МЮУ, отриманні на них відповідей та їх оцінка, здійснення перевірки бланку, надання консультації щодо сплати судового збору мало охоплюватись послугами з формування правової позиції та надання консультацій, а формування пакету документів - послугою зі складання позовної заяви.

Не було необхідності в складанні та поданні до суду клопотання про приєднання фотокопій цивільної справи №755/8916/21, яка була витребувана судом з архіву суду для огляду в судовому засіданні.

При визначенні суми витрат позивача на правничу допомогу, яка підлягає стягненню з відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 пропорційно розміру задоволених позовних вимог до кожного із цих відповідачів, суд також враховує час участі адвоката в 7 судових засіданнях - 5 годин 46 хвилин та прибуття адвоката в 3 судові засідання, які не відбулись через не прибуття інших учасників справи.

У відповідності до положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загалом суд вважає доведеним розмір витрат позивача в даній справі, який підлягав би стягненню з відповідачів, в разі задоволення позовних вимог у повному обсязі, на суму 102 929,81 грн.

Отже, оцінюючи обґрунтованість заявленої до стягнення суми на правничу допомогу, співмірність витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом, необхідним для на їх виконання, з огляду на визначені практикою ЄСПЛ критерії, та виходячи із засад розумності та справедливості, суд вважає, що заявлена стороною позивача сума є надмірною.

Враховуючи викладене, а також те, що позов задоволено частково, беручі до уваги що заявлений стороною позивача розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, який підлягає відшкодуванню за рахунок відповідачів, є завищеним та неспівмірним з обсягом наданих адвокатом послуг, суд дійшов висновку, що розмір витрат позивача на професійну правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції, який підлягає відшкодуванню за рахунок відповідачів, підлягає зменшенню та відшкодуванню в сумі 58 817,03 грн (36 760,64 грн - відповідачем ОСОБА_2 та 22 056,39 грн - відповідачем ОСОБА_4 ).

На підставі викладеного, керуючись статтями 11-13, 15, 16, 202, 203, 205, 207, 209, 215, 216, 220, 316, 317, 319, 321, 387, 388, 391, 572, 575, 576, 626, 638, 655, 657, 1220, 1268, 1296 Цивільного кодексу України, Законом України «Про іпотеку», Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статтями 2, 4, 5, 10, 12, 13, 76-83, 89, 133, 141, 209, 229, 259, 263-266, 273, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

у х в а л и в :

Позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_6 ) до ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 ), ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_5 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_8 ), треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Стрілець Дмитро Васильович (місцезнаходження: м. Київ, вул. Ак. Антонова, буд. 2/32, корп.4, прим.26), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чижиков Олександр Олександрович (місцезнаходження: м. Київ, вул. Грінченка Бориса, буд. 4, прим. 3), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Топілко Оксана Олександрівна (місцезнаходження: АДРЕСА_9 ), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Христенко Олена Віталіївна (місцезнаходження: м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, буд. 58-А, оф.78), про визнання договору недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію та витребування майна з чужого незаконного володіння - задовольнити частково.

Витребувати з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2425374280000.

Визнати недійсним договір іпотеки від 19 грудня 2022 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , за яким передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О., зареєстрований в реєстрі за № 1991.

Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2022 року, індексний номер: 65835440, номер запису про іпотеку: 48752209, прийняте державним реєстратором: приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1991, виданого 19 грудня 2022 року, щодо об`єкту нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 .

Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2022 року, індексний номер: 65835324, номер запису про обтяження: 48752121, прийняте державним реєстратором: приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1991, виданого 19 грудня 2022 року, вид обтяження: заборона на нерухоме майно, посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О., за реєстровим № 1992, щодо об`єкту нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 .

В іншій частині позову - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 16 956,80 грн та на правничу допомогу в сумі 36 760,64 грн.

Стягнути зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 1 816,80 грн та на правничу допомогу в сумі 22 056,39 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Повне рішення суду складено 22 травня 2026 року.

Суддя: