Рішення № 136967849, 29.05.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 травня 2026 року м. Київ № 320/11176/25

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панової Г.В, розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до Головного управління ДПС у м. Києві

про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернулася фізична особа-підприємць ОСОБА_1 з позовом до Головного управління ДПС у м. Києві, у якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 25.10.2024 № 4771/26-15-24-01-19-13/ НОМЕР_1 про виключення з реєстру платників єдиного податку, яким позивачу анульовано реєстрацію платником єдиного податку шляхом виключення з реєстру платників єдиного податку 30 вересня 2024 року;

- зобов`язати відповідача поновити (відновити) позивачу реєстрацію платником єдиного податку шляхом включення (внесення) відповідних відомостей до Реєстру платників єдиного податку з 30 вересня 2024 року.

Позивач зазначає, що оскаржуване рішення є протиправним, оскільки контролюючий орган помилково ототожнив вид діяльності за КВЕД 61.90 із діяльністю, прямо забороненою для платників єдиного податку положеннями пп. 8 пп. 291.5.1 п. 291.5 ст. 291 ПК України. Позивач вказує, що фактично ним здійснювалась діяльність з надання послуг доступу до мережі Інтернет, при цьому технічне обслуговування та експлуатацію телекомунікаційних мереж здійснювала третя особа - ТОВ «МЕРЕЖА ЛАНЕТ», що підтверджується наданими до матеріалів справи доказами. Також позивач наголошує, що положення Податкового кодексу України містять застарілі терміни у сфері телекомунікацій, які не приведені у відповідність до Закону України «Про електронні комунікації», у зв`язку із чим допускається неоднозначне трактування відповідних норм. У зв`язку з цим позивач посилається на принцип презумпції правомірності рішень платника податків, відповідно до яких усі сумніви щодо змісту та застосування норм податкового законодавства мають тлумачитися на користь платника податків. Окрім того, позивач зазначає, що відповідачем проведено саме камеральну перевірку, межі якої не передбачають дослідження фактичного змісту господарської діяльності платника податків, первинних документів, договорів, технічної документації, обставин надання послуг та особливостей функціонування електронних комунікаційних мереж. На думку позивача, встановлення фактичного характеру здійснюваної діяльності могло бути предметом виключно документальної перевірки, проведеної у порядку, визначеному Податковим кодексом України. Позивач просить суд визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДПС у м. Києві від 25.10.2024 № 4771/26-15-24-01-19-13/3205310758, а також зобов`язати відповідача поновити реєстрацію позивача платником єдиного податку шляхом включення відповідних відомостей до Реєстру платників єдиного податку.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17.06.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29.05.2025 у задоволенні клопотання Головного управління ДПС у м. Києві про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін відмовлено.

Відповідач проти задоволення позову заперечував та зазначав, що під час проведення камеральної перевірки встановлено здійснення позивачем діяльності за КВЕД 61.90 «Інша діяльність у сфері електрозв`язку», яка, на переконання контролюючого органу, охоплюється обмеженнями, встановленими пп. 8 пп. 291.5.1 п. 291.5 ст. 291 ПК України. Відповідач вказує, що позивач здійснював діяльність у сфері електронних комунікацій, пов`язану із наданням електронних комунікаційних послуг, а тому не мав права перебувати на спрощеній системі оподаткування. Також контролюючий орган зазначає, що анулювання реєстрації платника єдиного податку здійснено у межах повноважень та у спосіб, передбачений Податковим кодексом України, а оскаржуване рішення прийнято на підставі даних інформаційних баз та відомостей, наявних у контролюючого органу.

У поданій до суду відповіді на відзив позивач зазначив, що доводи відповідача не спростовують обставин, викладених у позовній заяві, та не підтверджують правомірності прийняття оскаржуваного рішення. Позивач наголосив, що відповідач фактично визнав прийняття рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку саме за результатами камеральної перевірки, що, на думку позивача, суперечить положенням пункту 299.11 статті 299 Податкового кодексу України та усталеній практиці Верховного Суду, відповідно до якої анулювання реєстрації платника єдиного податку можливе виключно за результатами документальної перевірки. Також позивач зазначив, що контролюючим органом безпідставно ототожнено діяльність за КВЕД 61.90 «Інша діяльність у сфері електрозв`язку» із діяльністю, прямо забороненою для застосування спрощеної системи оподаткування. Позивач вказав, що фактично здійснював діяльність з надання електронної комунікаційної послуги доступу до мережі Інтернет на мережах іншого суб`єкта господарювання - ТОВ «МЕРЕЖА ЛАНЕТ», яке забезпечувало технічне обслуговування та експлуатацію відповідної мережевої інфраструктури, у зв`язку із чим позивач не здійснював діяльності з технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж у розумінні пп. 8 пп. 291.5.1 п. 291.5 ст. 291 ПК України. Крім того, позивач послався на лист НКЕК, відповідно до якого позивач був включений до Реєстру постачальників електронних комунікаційних мереж та послуг як постачальник послуги доступу до мережі Інтернет, при цьому інформація щодо надання ним послуг з технічного обслуговування та експлуатації електронних комунікаційних мереж у НКЕК відсутня. Також позивач зазначив, що відповідачем довільно витлумачено положення податкового законодавства та безпідставно розширено перелік видів діяльності, які унеможливлюють перебування на спрощеній системі оподаткування. На переконання позивача, положення пп. 8 пп. 291.5.1 п. 291.5 ст. 291 ПК України містять застарілу термінологію у сфері телекомунікацій, яка не приведена у відповідність до Закону України «Про електронні комунікації», що свідчить про наявність неоднозначності правового регулювання. Просив позов задовольнити.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, Головним управлінням ДПС у м. Києві проведено камеральну перевірку фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 з питань дотримання умов перебування на спрощеній системі оподаткування.

За результатами такої перевірки контролюючим органом складено акт, в якому зроблено висновок про порушення позивачем вимог пп. 8 пп. 291.5.1 п. 291.5 ст. 291 Податкового кодексу України, а саме здійснення діяльності, що, на думку податкового органу, виключає можливість перебування на спрощеній системі оподаткування.

Підставою для таких висновків відповідач визначив здійснення позивачем діяльності за КВЕД 61.90 «Інша діяльність у сфері електрозв`язку», яку контролюючий орган ототожнив із діяльністю у сфері електронних комунікацій з правом технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж.

На підставі висновків акта перевірки Головним управлінням ДПС у м. Києві прийнято рішення від 25.10.2024 № 4771/26-15-24-01-19-13/3205310758 про анулювання реєстрації платника єдиного податку шляхом виключення позивача з реєстру платників єдиного податку з 30.09.2024.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернувся до суду із даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює Податковий кодекс України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Глава 1 розділу XIV ПК України регулює питання спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності.

Відповідно до пункту 291.3 статті 291 ПК України юридична особа чи фізична особа - підприємець може самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим цією главою, та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.

Відповідно до підпункту 3 пункту 299.10 статті 299 ПК України реєстрація платником єдиного податку є безстроковою та може бути анульована шляхом виключення з реєстру платників єдиного податку за рішенням контролюючого органу у разі: у випадках, визначених підпунктом 298.2.3 пункту 298.2 та підпунктом 298.8.6 пункту 298.8 статті 298 цього Кодексу.

Підпунктом 298.2.3 пункту 298.2 статті 298 ПК України визначено, що платники єдиного податку зобов`язані перейти на сплату інших податків і зборів, визначених цим Кодексом, у таких випадках та в строки: у разі здійснення видів діяльності, які не дають права застосовувати спрощену систему оподаткування, або невідповідності вимогам організаційно-правових форм господарювання - з першого числа місяця, наступного за податковим (звітним) періодом, в якому здійснювалися такі види діяльності або відбулася зміна організаційно-правової форми.

Згідно з пунктом 299.11 статті 299 ПК України у разі виявлення відповідним контролюючим органом під час проведення перевірок порушень платником єдиного податку першої - третьої груп вимог, встановлених цією главою, анулювання реєстрації платника єдиного податку першої - третьої груп проводиться за рішенням такого органу, прийнятим на підставі акта перевірки, з першого числа місяця, наступного за кварталом, в якому допущено порушення. У такому випадку суб`єкт господарювання має право обрати або перейти на спрощену систему оподаткування після закінчення чотирьох послідовних кварталів з моменту прийняття рішення контролюючим органом.

Згідно з пунктом 8 підпункту 291.5.1 пункту 291.5 статті 291 ПК України не можуть бути платниками єдиного податку першої - третьої груп суб`єкти господарювання (юридичні особи та фізичні особи - підприємці), які здійснюють: діяльність з надання послуг пошти (крім кур`єрської діяльності), діяльність з надання послуг фіксованого телефонного зв`язку з правом технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв`язку (місцевого, міжміського, міжнародного), діяльність з надання послуг фіксованого телефонного зв`язку з використанням безпроводового доступу до телекомунікаційної мережі з правом технічного обслуговування і надання в користування каналів електрозв`язку (місцевого, міжміського, міжнародного), діяльність з надання послуг рухомого (мобільного) телефонного зв`язку з правом технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв`язку, діяльність з надання послуг з технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж, мереж ефірного теле- і радіомовлення, проводового радіомовлення та телемереж.

Суд звертає увагу на те, що аналіз вказаних вище норм свідчить про те, що виявлення порушень платником єдиного податку першої - третьої груп вимог, встановлених Главою 1 розділу XIV ПК України можливе лише під час проведення перевірок.

Відповідно до пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.

Відповідно до підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Враховуючи наведене, єдиним законним способом реалізації владних управлінських функцій є проведення документальної перевірки на підставі якої встановлюється, що платник податків не може перебувати на спрощеній системі оподаткування (бути платником єдиного податку), як наслідок - прийняття рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку, шляхом виключення з реєстру платників цього податку.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 березня 2025 року у справі № 160/21398/24.

Суд наголошує на тому, предметом спору у цій справі є правомірність прийняття відповідачем рішення про анулювання реєстрації позивача як платника єдиного податку.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, Головним управлінням ДПС у м. Києві прийнято рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку, яким анульовано реєстрацію платника єдиного податку позивача та платник податку виключений із Реєстру.

Підставою для анулювання реєстрації платника єдиного податку зазначено здійснення видів діяльності, які не дають права застосовувати спрощену систему оподаткування або невідповідність вимогам організаційно-правових форм господарювання (підпункт 5 підпункту 298.2.3 пункту 298.2 статті 298 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року № 2755-VІ).

Проте, контролюючим органом не призначалася та не проводилася документальна перевірка позивача та за її результатами не складався акт, в якому було б зафіксовано порушення платником податку вимог чинного законодавства, а саме: здійснення видів діяльності, які не дають права застосовувати спрощену систему оподаткування або невідповідність вимогам організаційно-правових форм господарювання.

Оскаржуване рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку 25.10.2024 № 4771/26-15-24-01-19-13/3205310758 прийнято не на підставі акту перевірки, як того вимагає норма пункту 299.11 статті 299 ПК України.

Таким чином, суд вважає, що анулювання реєстрації позивача як платника єдиного податку третьої групи не відповідає положенням ПК України та здійснено контролюючим органом не у порядку та у спосіб, передбачених законом, у зв`язку з чим таке рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо доводів про проведення камеральної, а не документальної перевірки, суд вказує на таке.

Суд звертає увагу, що відповідно до положень статті 75 Податкового кодексу України камеральною перевіркою є перевірка, яка проводиться виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях, розрахунках та даних інформаційних систем контролюючого органу.

Натомість документальна перевірка передбачає дослідження первинних документів, договорів, бухгалтерських та інших документів, пов`язаних із нарахуванням і сплатою податків, а також фактичних обставин здійснення господарської діяльності платника податків.

Як вбачається зі змісту акта перевірки та доводів відповідача, підставою для висновку про порушення позивачем умов перебування на спрощеній системі оподаткування стало не лише формальне зазначення КВЕД 61.90, а фактичний висновок контролюючого органу про здійснення позивачем діяльності з технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж.

Водночас, встановлення фактичного характеру діяльності суб`єкта господарювання потребує дослідження змісту укладених договорів, первинної документації, технічної документації, фактичного обсягу наданих послуг, залучення третіх осіб до технічного обслуговування мереж, а також інших доказів, які не можуть бути предметом дослідження у межах камеральної перевірки.

При цьому суд враховує, що камеральна перевірка за своєю правовою природою є формою податкового контролю, яка здійснюється без будь-якого спеціального рішення керівника контролюючого органу та без витребування у платника податків додаткових документів.

Отже, у межах камеральної перевірки контролюючий орган був позбавлений можливості належним чином встановити фактичний зміст господарських операцій позивача та дійти обґрунтованого висновку про здійснення ним саме тієї діяльності, яка прямо заборонена для платників єдиного податку положеннями пп. 8 пп. 291.5.1 п. 291.5 ст. 291 ПК України.

Таким чином, висновки відповідача про порушення позивачем вимог податкового законодавства фактично ґрунтуються на припущеннях та формальному ототожненні КВЕД із діяльністю, прямо забороненою для застосування спрощеної системи оподаткування, без належного дослідження фактичних обставин здійснення позивачем господарської діяльності.

За таких обставин суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення прийнято без належного з`ясування всіх обставин, що мають значення для його прийняття, а тому не відповідає критеріям обґрунтованості та правомірності, визначеним частиною другою статті 2 КАС України.

Щодо доводів відповідача про здійснення позивачем діяльності за КВЕД 61.90 «Інша діяльність у сфері електрозв`язку», суд вказує на таке.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, підставою для прийняття оскаржуваного рішення слугувало встановлення контролюючим органом факту здійснення позивачем діяльності за КВЕД 61.90 «Інша діяльність у сфері електрозв`язку», яку відповідач фактично ототожнив із діяльністю з технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж.

Разом із тим, суд не може погодитися із наведеними висновками відповідача з огляду на таке.

Так, відповідно до підпункту 8 підпункту 291.5.1 пункту 291.5 статті 291 ПК України не можуть бути платниками єдиного податку суб`єкти господарювання, які здійснюють, зокрема, діяльність з надання послуг фіксованого телефонного зв`язку з правом технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж, діяльність з надання послуг рухомого (мобільного) телефонного зв`язку з правом технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж, а також діяльність з надання послуг з технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж.

Отже, аналіз наведених положень свідчить про те, що законодавцем прямо визначено конкретні види діяльності, які є несумісними із застосуванням спрощеної системи оподаткування, а тому для застосування таких обмежень контролюючий орган зобов`язаний довести саме фактичне здійснення платником податків відповідного виду діяльності, а не лише формальну наявність певного коду КВЕД.

Водночас, як вбачається із матеріалів справи, відповідачем фактично не встановлено та не доведено, що позивач здійснював діяльність саме з технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж у розумінні підпункту 8 підпункту 291.5.1 пункту 291.5 статті 291 ПК України.

Натомість, контролюючий орган фактично ототожнив будь-яку діяльність у сфері електронних комунікацій із видами діяльності, прямо визначеними Податковим кодексом України як заборонені для платників єдиного податку.

Суд зазначає, що такий підхід суперечить як змісту наведених положень Податкового кодексу України, так і принципам податкового законодавства.

Так, відповідно до пункту 4.1.4 статті 4 ПК України податкове законодавство України ґрунтується, зокрема, на принципі презумпції правомірності рішень платника податків, відповідно до якого у разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта допускає неоднозначне трактування прав та обов`язків платника податків або контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

Аналогічне положення закріплене й у пункті 56.21 статті 56 ПК України.

Суд враховує, що після набрання чинності Законом України «Про електронні комунікації» законодавче регулювання у сфері телекомунікацій та електронних комунікацій зазнало суттєвих змін, при цьому положення підпункту 8 підпункту 291.5.1 пункту 291.5 статті 291 ПК України не були приведені у відповідність до нової термінології профільного законодавства.

Так, чинне законодавство у сфері електронних комунікацій оперує поняттями «оператор електронних комунікацій», «постачальник електронних комунікаційних послуг», «електронна комунікаційна мережа», «електронна комунікаційна послуга» тощо, тоді як положення Податкового кодексу України продовжують містити застарілі формулювання щодо телекомунікаційних послуг.

За таких обставин, положення підпункту 8 підпункту 291.5.1 пункту 291.5 статті 291 ПК України допускають неоднозначне тлумачення щодо кола суб`єктів господарювання, на яких поширюються встановлені ними обмеження.

При цьому суд звертає увагу, що сам по собі факт здійснення діяльності у сфері електронних комунікацій не свідчить автоматично про здійснення діяльності з технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж.

Більше того, матеріалами справи підтверджується, що позивач здійснював діяльність з надання електронної комунікаційної послуги доступу до мережі Інтернет, тоді як технічне обслуговування та експлуатація відповідної мережевої інфраструктури фактично забезпечувались іншою юридичною особою - ТОВ «МЕРЕЖА ЛАНЕТ», потужності якої використовувались позивачем на договірних засадах.

Також суд враховує, що НКЕК як спеціально уповноваженим органом у сфері електронних комунікацій не встановлено порушень у діяльності позивача, а відповідачем не надано жодних належних та допустимих доказів того, що позивачем фактично здійснювалось саме технічне обслуговування та експлуатація електронних комунікаційних мереж.

Крім того, суд зазначає, що класифікаційний код виду економічної діяльності сам по собі не визначає змісту фактично здійснюваної господарської діяльності суб`єкта господарювання, а тому не може бути єдиною та достатньою підставою для висновку про порушення платником податків вимог підпункту 8 підпункту 291.5.1 пункту 291.5 статті 291 ПК України.

Отже, контролюючий орган фактично застосував розширене тлумачення положень податкового законодавства та довільно прирівняв діяльність позивача до діяльності, прямо забороненої для платників єдиного податку, що суперечить принципу правової визначеності та принципу презумпції правомірності рішень платника податків.

Суд також враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 07.04.2022 у справі №160/3364/19, відповідно до якої у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи застосуванню підлягає найбільш сприятливий для особи підхід.

Оскільки скасування оскаржуваного рішення саме по собі не забезпечує повного та ефективного поновлення порушених прав позивача, суд дійшов висновку про необхідність також зобов`язати Головне управління ДПС у м. Києві поновити реєстрацію позивача платником єдиного податку шляхом внесення відповідних відомостей до Реєстру платників єдиного податку з 30.09.2024, тобто з моменту протиправного виключення позивача з такого реєстру.

Відповідачем не доведено тих обставин, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення, як того вимагає від сторін приписи частини першої статті 77 КАС України.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частинами 1 та 2 ст. 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

За статтею 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 74 КАС України).

Відповідно до статті 76 КАС України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування та питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч. 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На виконання цих вимог відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірність вчинених дій.

Водночас докази, подані позивачем, підтверджують обставини, на які він посилається в обґрунтування позовних вимог, та не були спростовані відповідачем.

Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі (абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України).

Відповідно судом встановлено протиправність прийнятого відповідачем спірного рішення про виключення з реєстру платників єдиного податку, таке рішення не відповідає вимогам ч. 2 ст. 2 КАС України та підлягає скасуванню.

Згідно з ч. 1-4 ст. 242 КАС, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 5 ст. 242 КАС України).

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню повністю.

Крім того, позивачем у позові заявлено клопотання щодо стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем у сумі 28 000,00 грн, при вирішенні якого суд керуються наступними нормами КАС України.

Так, за змістом приписів частини 1 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами 1 та 2 статті 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частини 3 статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п`ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Як зазначалося вище, за правилами частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев`ята статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України).

Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Суд звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.

Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди мають досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Судом встановлено, що на підтвердження розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу в сумі 28 000,00 грн надано договір про надання правової допомоги.

Позивачем на підтвердження понесених витрат на надання правової допомоги в сумі 28 000,00 грн: свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №11290/10 від 02.11.2023, ордер на надання правничої (правової) допомоги серії АІ № 1829220 від 20.02.2025, договір про надання правничої (правової) допомоги від 12.11.2024 № 01-12/11/2024, детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних Адвокатом від 20.02.2025, додаток № 1 від 16.01.2025 до Договору від 12.11.2024 № 01-12/11/2024, акт № 1 від 20.02.2025 наданих послуг за Договором від 12.11.2024 №01-12/11/2024, рахунок на оплату від 16.01.2025 № 1.

Відповідач заперечуючи проти клопотання позивача про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, зазначив, що ця справа не є складною, а тому розмір заявлених позивачем до стягнення витрат на професійну правничу допомогу є завищеним, а також вказували, що доказів понесення витрат на правову допомогу не було додано. Також відповідач зазначив, що спірні правовідносини у цй справі стосувалися виключно надання оцінки правомірності дій контролюючого органу. При цьому, на думку відповідача, обсяг нормативного регулювання спірних правовідносин також не є значним та зводиться до статей Податкового кодексу та інших нормативно-правових актів.

Суд зазначає, що при зменшенні витрат на правову допомогу суд враховує: чи є достатньої складною дана справа; яка кількість епізодів правовідносин підлягала дослідженню та правовому аналізу; чи значний обсяг законодавства регулює правовідносини, що склалися; чи наявна та чи є усталеною практика розгляду судами подібних спорів; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі №910/20852/20.

В той же час, необхідно зазначити, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суду необхідно дослідити на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Враховуючи наведене у свій сукупності, з огляду на умови договору про надання правової допомоги, за відсутності клопотання відповідача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами суд дійшов висновку, що у справі витрати на правову допомогу в сумі 28 000,00 грн є реальними та підтвердженими матеріалами справи.

Отже, суд вважає, що судові витрати, понесені позивачем на правничу допомогу у розмірі 28 000,00 грн підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачем сплачено судовий збір на суму 3 028 грн 00 коп.

Таким чином, зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору на суму 3 028 грн 00 коп. підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача - Головного управління ДПС у м. Києві.

Керуючись статтями 77, 90, 139, 241-247, 255, 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ :

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління ДПС у місті Києві від 25.10.2024 № 4771/26-15-24-01-19-13/3205310758 про виключення з реєстру платників єдиного податку, яким фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 анульовано реєстрацію платником єдиного податку шляхом виключення з реєстру платників єдиного податку 30 вересня 2024 року.

3. Зобов`язати Головне управління ДПС у місті Києві поновити (відновити) фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 реєстрацію платником єдиного податку шляхом включення (внесення) відповідних відомостей до Реєстру платників єдиного податку з 30 вересня 2024 року.

4. Стягнути на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації : АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у місті Києві, як відокремленого підрозділу ДПС (код ЄДРПОУ 44116011, місцезнаходження: 04116, місто Київ, вулиця Шолуденка, 33/19) понесені витрати по сплаті судового збору у розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп та витрати на правничу допомогу в розмірі 28 000 (двадцять вісім тисяч) грн 00 коп.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Панова Г. В.