Рішення № 136823970, 26.05.2026, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/361/26

Провадження № 2/344/2803/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

в складі: головуючої судді Домбровської Г.В.

при секретарі c/з Катрич М.-Т.Т.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Галицької митниці Державної митної служби, за участі третьої особи Державної казначейської служби України про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (надалі «Позивач») в особі уповноваженого представника звернувся до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до Галицької митниці Державної митної служби (надалі «Відповідач»), в якому просив стягнути з Галицької митниці Державної митної служби України на користь ОСОБА_1 майнову шкоду, завдану незаконними діями органу державної влади, у розмірі 66 545 (шістдесят шість тисяч п`ятсот сорок п`ять) гривень 69 копійок; стягнути з Галицької митниці Державної митної служби України на користь ОСОБА_1 суму інфляційних втрат в розмірі 61 076,15 грн. та три відсотки річних в розмірі 13 960,15 грн., нарахованих відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, за весь період прострочення виконання грошового зобов`язання.

В обґрунтування позову посилався на те, що 23.11.2018 згідно з митною декларацією ввіз на митну територію України легковий автомобіль марки «BMW», модель «7L», 2017 року виготовлення, з бензиновим типом двигуна, тип кузова седан, з метою здійснення митного оформлення відповідно до вимог Митного кодексу України.

Під час здійснення митного контролю та оформлення Івано-Франківською митницею Державної фіскальної служби України було прийнято рішення про поміщення зазначеного транспортного засобу на склад митниці, що призвело до фактичного вилучення автомобіля з володіння позивача та його тривалого зберігання без наявності передбачених законом підстав.

Таким чином, внаслідок протиправних дій відповідача позивачу була завдана реальна майнова шкода у вигляді безпідставного зменшення його грошових активів на суму 66 545,69 грн. фактично сплачених коштів за зберігання транспортного засобу без законних на те підстав. Вказані грошові кошти були сплачені позивачем не добровільно, а в умовах владного примусу та під впливом незаконного рішення митного органу, без сплати яких він був позбавлений можливості завершити митне оформлення транспортного засобу, повернути автомобіль та реалізувати правомочності власника щодо користування і розпорядження майном.

Дії відповідача були оскаржені позивачем у межах справи № 300/1837/19. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31.12.2019 вимоги позову задоволено. Визнано протиправними дії Івано-Франківської митниці Державної фіскальної служби щодо нарахування ОСОБА_1 зобов`язань з відшкодування витрат за зберігання транспортного засобу на складі митниці в розмірі 67 107,25 грн. Зобов`язано Івано-Франківську митницю Державної фіскальної служби повернути ОСОБА_1 сплачені кошти в сумі 66 545,69 грн. за таке зберігання.

Наведене судове рішення набрало законної сили, не скасоване та не змінене, тому, на думку позивача, має преюдиційне значення для цієї справи, а встановлені в ньому обставини не потребують повторного доказування.

Однак після набрання законної сили вказаним рішенням завдана позивачу майнова шкода не була відшкодована, у зв`язку з чим у правовідносинах між сторонами зберігається невиконане грошове зобов`язання деліктного характеру.

Наголошував, що сам по собі судовий акт, яким констатується протиправність дій та покладається обов`язок вчинити певні дії, не є тотожним фактичному відновленню порушеного права, якщо він залишається невиконаним. Відсутність фактичного повернення коштів виключає можливість вважати заявлені вимоги подвійним стягненням, оскільки відсутній факт попереднього відшкодування. Заявлені позовні вимоги спрямовані на реальне відновлення порушеного майнового права позивача, а не на повторне чи подвійне стягнення.

Також у зв`язку з тривалим невиконанням відповідачем грошового зобов`язання позивач здійснив розрахунок заборгованості, яка підлягає стягненню, а саме: 67 107,25 грн. основна сума шкоди, 61 076,15 грн. інфляційні втрати та 13 960,15 грн. 3% річних за період з 01.02.2019 (дата набрання законної сили рішенням суду у справі № 300/1837/19) по 07.01.2026 (дата подання цього позову), що в сукупності становить 142 143,55 грн.

Зазначив, що правонаступником Івано-Франківської митниці Державної фіскальної служби є Галицька митниця Державної митної служби України. Позивач направляв на адресу відповідача претензію щодо сплати заборгованості у сумі 68 466 грн. на підставі рішення суду від 31.12.2019, однак станом на день подання позову вимоги зазначеного рішення не виконано.

Посилаючись на зазначені обставини та норми законодавства, просив суд стягнути з Галицької митниці Державної митної служби України на його користь майнову шкоду, завдану незаконними діями органу державної влади, у розмірі 66 545,69 грн., суму інфляційних втрат в розмірі 61 076,15 грн. та 3% річних в розмірі 13 960,15 грн., нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України за весь період прострочення виконання грошового зобов`язання.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03.03.2026 року, залишеною без змін Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 23.04.2026 року, провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Галицької митниці Державної митної служби в частині позовних вимог про стягнення майнової шкоди, завданої незаконними діями органу державної влади, у розмірі 66 545 гривень 69 копійок закрито на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03.03.2026 року залучено до участі у справі у якості третьої особи без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні Відповідача Державну казначейську службу України.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15.05.2026 року закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Галицької митниці Державної митної служби, третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні Відповідача: Державна казначейська служба України про стягнення трьох відсотків річних, та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач та його представник в судове засідання не з`явилися, про дату та час судового засідання повідомлялися належним чином.

Представником Відповідача подано Відзив на позов, в якому він заперечив проти позовних вимог, просив в їх задоволенні відмовити.

Зазначав, що рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31.12.2019 зобов`язано Івано-Франківську митницю Державної фіскальної служби повернути ОСОБА_1 сплачені кошти в сумі 66 545,69 грн. за зберігання на складі Івано-Франківської митниці Державної фіскальної служби транспортного засобу марки BMW, модель 7L, рік виготовлення 2017.

Вказане свідчить про те, що ОСОБА_1 , звертаючись до суду, просив вирішити публічно-правовий спір та одночасно зобов`язати відповідача повернути сплачені кошти у сумі 66 545,69 грн. як відшкодування шкоди в розмірі сплаченої суми, визначеної суб`єктом владних повноважень.

Таким чином, цивільно-правова вимога про відшкодування шкоди була заявлена позивачем у публічно-правовому спорі та вирішена Івано-Франківським окружним адміністративним судом.

Звертав увагу, що ухвалою окружного адміністративного суду від 27.04.2020 року за заявою ОСОБА_1 замінено боржника Івано-Франківську митницю ДФС на її правонаступника Галицьку митницю Держмитслужби, у зв`язку з чим видано виконавчий лист про стягнення 66 545,69 грн. та 1 921,00 грн. судового збору. Водночас апелянтом пропущено строки пред`явлення виконавчого документа, у зв`язку з чим ухвалами від 13.02.2023 та 28.10.2025 відмовлено у видачі дубліката виконавчого документа та у поновленні строку його пред`явлення.

Однак, фактичне невиконання судового рішення щодо зобов`язання відповідача повернути ОСОБА_1 сплачені кошти в сумі 66 545,69 грн. у зв`язку із пропуском апелянтом строків пред`явлення виконавчого документа для виконання не є підставою для повторного звернення до суду із тією ж вимогою щодо стягнення шкоди.

Вважав, що заявлені у цій справі вимоги є тотожними вимогам, вирішеним у справі №300/1837/19, оскільки збігаються сторони, предмет та підстави позову. У зв`язку з цим посилався на наявність підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог.

Додатково зазначав, що не заперечує безпідставність вимог Івано-Франківської митниці ДФС щодо необхідності сплати витрат за зберігання транспортного засобу за увесь період його перебування на складі та вважає рішення окружного адміністративного суду від 31.12.2019, яке набрало законної сили, законним і обґрунтованим, а визначена у ньому сума коштів у розмірі 66 545,69 грн. та сплачений судовий збір у розмірі 1 921,00 грн. підлягають поверненню позивачу, у зв`язку з чим спір у частині зобов`язання Галицької митниці Держмитслужби як правонаступника Івано-Франківської митниці ДФС відсутній.

В частині стягнення з Відповідача 3% річних та інфляційних втрат заперечував проти позовних вимог, посилаючись на те, що в натуральному зобов`язанні кредитор не має права нараховувати 3% річних та інфляційні втрати.

Представник Відповідача в судове засідання не з`явився, про дату та час судових засідань повідомлявся належним чином.

Третя особа Державна казначейська служба України явку уповноваженого представника не забезпечила, письмових пояснень по суті спору до суду не подавала, про дату та час судового засідання повідомлена належним чином.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Проаналізувавши доводи представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, Судом встановлено наступне.

Дана справа розглядається в частині позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України за невиконання грошового зобов`язання.

Як встановлено Судом, у провадженні Івано-Франківського окружного адміністративного суду перебувала справа № 300/1837/19 за позовною заявою ОСОБА_1 до Івано-Франківської митниці ДФС про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі №300/1837/19 від 31.12.2019 року, яке набрало законної сили 31.01.2020 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/86738992), позов задоволено повністю.

Визнано протиправними дії Івано-Франківської митниці Державної фіскальної служби (код 39640261, вул. Короля Данила, 20, м. Івано-Франківськ, 76010) щодо визначення (нарахування) ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) зобов`язань з відшкодування витрат за зберігання транспортного засобу на складі Івано-Франківської митниці Державної фіскальної служби в розмірі 67 107 (шістдесят сім тисяч сто сім) гривень 25 коп.

Зобов`язано Івано-Франківську митницю Державної фіскальної служби повернути ОСОБА_1 сплачені кошти в сумі 66 545 (шістдесят шість тисяч п`ятсот сорок п`ять) гривень 69 коп., за зберігання на складі Івано-Франківської митниці Державної фіскальної служби транспортного засобу марки BMW, модель 7L, кузов № НОМЕР_2 , рік виготовлення 2017.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Івано-Франківської митниці ДФС (код ЄДРПОУ 39640261, вул. Короля Данила, 20, м. Івано-Франківськ, 76010) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) сплачений судовий збір в розмірі 1921 (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна гривня) 00 копійок.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі №300/1837/19 від 27.07.2020 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/88930201) заяву про заміну боржника у виконавчих листах задоволено. Зокрема, замінено боржника Івано-Франківську митницю Державної фіскальної служби її правонаступником Галицькою митницею Державної митної служби (індекс 79000, вулиця Костюшка, будинок 1, місто Львів, код ЄДРПОУ 43348711) у виконавчому листі, виданому 13.02.2020 Івано-Франківським окружним адміністративним судом за №300/1837/19 про зобов`язання Івано-Франківську митницю Державної фіскальної служби повернути ОСОБА_1 сплачені кошти в сумі 66 545 (шістдесят шість тисяч п`ятсот сорок п`ять) гривень 69 коп., за зберігання на складі Івано-Франківської митниці Державної фіскальної служби транспортного засобу марки BMW, модель 7L, кузов № НОМЕР_2 , рік виготовлення 2017.

Як зазначено в мотивувальній частині даної ухвали, Галицька митниця Державної митної служби є правонаступником Івано-Франківської митниці Державної фіскальної служби.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі №300/1837/19 від 13.02.2023 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/108935877) у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 08.02.2023 про видачу дубліката виконавчого листа №300/1837/19, виданого 13.02.2020 та копії ухвали від 27.04.2020 у справі №300/1837/19 відмовлено.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі №300/1837/19 від 17.11.2025 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/131948744) у задоволенні заяви ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Жарський Тарас Володимирович від 30.10.2025 про поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа №300/1837/19, виданого 13.02.2020 Івано-Франківським окружним адміністративним судом, до виконання та видачу дубліката виконавчого листа у справі №300/1837/19, зі строком пред`явлення до виконання до 13.02.2026 відмовлено.

Посилаючись на тривале невиконання Відповідачем грошового зобов`язання, Позивачем на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України здійснено розрахунок інфляційних втрат в сумі 61 076,15 грн. та 3% річних в сумі 13 960,15 грн.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) [частина перша статті 530 ЦК України].

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного судуу постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3% річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3% річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

В указаній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі №554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення 3% річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3% річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 904/6892/17 зроблено такий правовий висновок: «Незважаючи на те, що за змістом положень статей 549, 625 ЦК України і статті 230 ГК України кредитор має право нараховувати пеню, інфляційні втрати і 3% річних за допущене боржником прострочення виконання основного зобов`язання, яке (основне зобов`язання) не припинилося у встановленому порядку, наявність такого, що набрало законної сили, судового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення основного боргу в зв`язку з необґрунтованістю відповідного позову, ухваленого за наслідками розгляду судом іншої справи між тими ж самими сторонами, унеможливлює подальше притягнення кредитором боржника до відповідальності у виді штрафної санкції (пені), оскільки її практичне застосування є додатковим зобов`язанням, яке випливає з основного зобов`язання (сплати основного боргу), тоді як підтверджена рішенням суду остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов`язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги. Адже, натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку».

У постанові від 11.02.2026 року у справі №754/511/23 Велика Палата Верховного Суду погодилася з вищезазначеними висновками та зазначила наступне:

«У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші].

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).

Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.

Разом з тим у спірній ситуації керується таким.

Згідно із частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.

З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).

За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.

…

Як уже зазначалося вище, передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

Водночас Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 виснувала, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.

За установлених судами обставин розмір заборгованості встановлений судовим рішенням у справі № 2-144/2011 (рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 липня 2011 року), яке набрало законної сили та яким, зокрема, стягнуто з відповідача на користь банку заборгованість за кредитним договором (за тілом кредиту та процентами) у розмірі 153 216,56 дол. США, що за курсом НБУ станом на 05 липня 2011 року складало 1 221 365,80 грн, і саме на цю суму банк, згідно з позовною заявою нарахував три проценти річних за частиною другою статті 625 ЦК України за період з 12 березня 2017 року до 23 лютого 2022 року.

Проте, як установили суди попередніх інстанцій після видачі на виконання вказаного судового рішення 10 січня 2012 року виконавчого листа, 25 квітня 2016 року державний виконавець відмовив у відкритті виконавчого провадження з його виконання і з цього часу виконавчий документ на виконання повторно не пред`являвся.

Лише у червні 2022 року ПАТ «Укргазбанк» звернулося до суду із заявою про поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання та видачу його дубліката.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 28 червня 2022 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 грудня 2022 року, ПАТ «Укргазбанк» відмовлено у задоволенні заяви про поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання та видачу його дубліката (справа № 2-144/2011).

Вказане судове рішення (про відмову в поновленні строку пред`явлення виконавчого листа до виконання та відмову у видачі його дубліката) засвідчує, що стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу. Тобто у такому випадку основна вимога позивача про примусове стягнення боргу, підтверджена судовим рішенням, не може бути виконана в примусовому порядку, а тому до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України.

Факт не перебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби в сукупності з відмовою суду в задоволенні заяви позивача про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред`явлення його до виконання унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.

Велика Палата Верховного Суду з урахуванням власних висновків у цій справі вважає, що суди попередніх інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 3 % річних за невиконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, правильно виходили з того, що у зв`язку зі спливом строку, наданого законом для пред`явлення виконавчого листа до виконання, відмовою суду у поновленні цього строку і у видачі дубліката виконавчого листа, немає і обов`язку відповідача у грошовому зобов`язанні, який би міг бути виконаний примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення можливого похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України».

У даній цивільні справі зобов`язання зі сплати Відповідачем на користь ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 66 545,69 грн., яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

У зв`язку з цим Суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з Відповідача інфляційних втрат та 3% річних на підставі ст. 625 ЦК України безпідставними та не вбачає підстав для задоволення цих позовних вимог.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Проаналізувавши доводи сторін, вимоги чинного законодавства України, дослідивши матеріали справи та подані сторонами докази, Суд дійшов висновку про те, позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись ст. ст. 76-81, 89, 259, 263-265, 273 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Галицької митниці Державної митної служби, за участі третьої особи Державної казначейської служби України про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 26.05.2026 року.

Суддя Домбровська Г.В.