Рішення № 136766572, 20.05.2026, Рівненський міський суд Рівненської області

Справа № 569/2970/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2026 року м. Рівне

Рівненський міський суд Рівненської області у складі:

головуючої судді Балацької О.Р.,

з участю секретаря судового засідання Кулікович Д.П.,

учасників справи:

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача адвоката Ярославської О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Рівне у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

ВСТАНОВИВ:

І. Стислий зміст позовних вимог та заперечень відповідача.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр», діючи через свого представника Кузьменко М.В., звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в якій просить стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 6 910 грн. 00 коп. Позивач зазначає, що 08.03.2024 між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 08.03.2024-100001206 в електронній формі шляхом акцепту оферти із застосуванням одноразового ідентифікатора. Відповідно до умов договору відповідачу було надано кредит у розмірі 4500 грн. строком на 42 дні зі сплатою процентів за користування кредитом. Позивач вказує, що свої зобов`язання за договором виконав належним чином та перерахував кредитні кошти на банківську картку відповідача, що підтверджується квитанцією про видачу коштів. Водночас відповідач належним чином умови договору не виконав, кредит та проценти у встановлені строки не повернув, у зв`язку з чим станом на день звернення до суду утворилась заборгованість у загальному розмірі 6910 грн., з яких: 4500 грн. - заборгованість за тілом кредиту та 2410 грн. - заборгованість за процентами. Позивач також зазначає, що відповідач частково визнав борг, здійснивши 25.04.2024 часткову оплату у сумі 2000 грн. Посилаючись на положення Цивільного кодексу України, Закону України «Про споживче кредитування» та Закону України «Про електронну комерцію», позивач просить стягнути з відповідача вказану заборгованість та судові витрати.

Відповідач заперечує проти позовних вимог, вважаючи їх необґрунтованими та такими, що не підтверджені належними і допустимими доказами, оскільки позивачем не доведено факту належного укладення кредитного договору саме з відповідачем, не надано належних доказів отримання відповідачем кредитних коштів, а також відсутні первинні бухгалтерські документи, які б підтверджували наявність та розмір заборгованості. Надані позивачем копія оферти, квитанція про видачу коштів та довідка-розрахунок не можуть вважатися належними доказами у розумінні вимог чинного законодавства України, оскільки не дають можливості встановити особу підписанта, факт перерахування коштів саме відповідачу та не підтверджують здійснення господарської операції первинними документами. Крім того, позивачем не доведено передачу відповідачу примірника договору про споживчий кредит та не надано доказів часткової сплати боргу, на яку він посилається у позовній заяві. У зв`язку з цим відповідач вважає, що позовні вимоги є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Представник позивача у поданій відповіді на відзив зазначив, що викладені відповідачем заперечення є формальними, необґрунтованими та такими, що спрямовані виключно на уникнення виконання покладених на нього обов`язків. У відповіді на відзив наголошено, що доводи відповідача не підтверджуються належними, допустимими та достовірними доказами у розумінні вимог чинного процесуального законодавства, а наведені твердження ґрунтуються переважно на власному суб`єктивному тлумаченні обставин справи та норм права. Представник позивача звернув увагу суду на те, що всі обставини, викладені у позовній заяві, підтверджуються письмовими доказами, долученими до матеріалів справи, які у своїй сукупності свідчать про наявність порушеного права позивача та необхідність його судового захисту.

ІІ. Заяви, клопотання, процесуальні дії у справі.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями 09 лютого 2026 року справа передана для розгляду судді Балацькій О.Р.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 12 березня 2026 року зазначена позовна заява прийнята до розгляду та відкрите провадження у справі, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. (а.с. 32-33).

Від представника відповідача надійшов відзив, у якому він просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. (а.с. 37-42)

Від представника позивача надійшла відповідь на відзив якому він просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі та розгляд справи проводити за відсутності представника позивача. (а.с. 43-58)

Інших заяв та клопотань до суду від учасників справи не надходило.

З`ясувавши фактичні обставини справи, на які позивач посилається, як на підставу своїх вимог, дослідивши та оцінивши докази з точки зору належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності, застосовуючи норми матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити.

ІІІ. Фактичні обставини справи, зміст спірних правовідносин та докази.

Суд встановив, що правовідносини, що виникли між сторонами, є зобов`язальними і регулюються нормами глав 47-49, 51 ЦК України, а також спеціальними нормами глави 71 ЦК України.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач посилається на те, що 08.03.2024 між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 08.03.2024-100001206 шляхом акцепту оферти в електронній формі із використанням одноразового ідентифікатора. На підтвердження факту укладення договору позивачем долучено копію оферти (а.с. 19-24).

Відповідно до змісту наданих документів, відповідачу нібито було надано кредитні кошти у сумі 4500 грн строком на 42 дні зі сплатою процентів за користування кредитом. Позивач зазначає, що грошові кошти були перераховані на банківську картку відповідача, а на підтвердження цього долучено квитанцію про видачу коштів (а.с. 18).

Разом з тим, дослідивши надані позивачем докази, суд дійшов висновку, що вони не є достатніми та належними для підтвердження факту укладення кредитного договору саме з відповідачем, а також факту отримання останнім кредитних коштів.

Так, надана позивачем копія оферти не містить власноручного підпису відповідача, а також не дає можливості достовірно встановити, що саме відповідач здійснив акцепт умов договору із використанням одноразового ідентифікатора. Позивачем не надано доказів належної ідентифікації особи позичальника під час укладення електронного договору, зокрема відсутні відомості щодо номера телефону, на який надсилався одноразовий ідентифікатор, підтвердження належності такого номера відповідачу, журнали реєстрації дій користувача в інформаційно-телекомунікаційній системі, IP-адреси, часу входу до особистого кабінету, а також інших технічних даних, які б давали можливість встановити особу, що вчинила відповідні дії.

Крім того, надана позивачем квитанція про видачу коштів не містить відомостей, які б беззаперечно підтверджували зарахування кредитних коштів саме на банківський рахунок відповідача. Із вказаного документа неможливо встановити повний номер банківської картки отримувача, власника рахунку, банківську установу, а також факт успішного зарахування коштів. Водночас будь-яких виписок по рахунку, платіжних доручень, банківських підтверджень чи інших первинних бухгалтерських документів, які б підтверджували здійснення господарської операції з перерахування коштів відповідачу, позивачем суду не надано.

Суд також враховує, що відповідно до положень Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» саме первинні документи є підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій. Однак долучена позивачем довідка-розрахунок заборгованості складена позивачем в односторонньому порядку та сама по собі не може вважатися належним доказом існування та розміру заборгованості без підтвердження відповідними первинними бухгалтерськими документами.

Посилання позивача на те, що відповідач частково визнав заборгованість шляхом здійснення 25.04.2024 платежу у сумі 2000 грн, суд оцінює критично, оскільки жодних належних та допустимих доказів здійснення такого платежу саме відповідачем матеріали справи не містять. Зокрема, позивачем не надано банківських виписок, платіжних документів або інших доказів, які б підтверджували факт надходження коштів від відповідача саме в рахунок виконання спірного кредитного договору.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечила, посилаючись на їх необґрунтованість та недоведеність. Зазначила, що відповідач отримав копію позовної заяви, однак із викладеними у ній доводами не погоджується, оскільки надані позивачем докази не відповідають вимогам належності та допустимості, передбаченим процесуальним законодавством. Представник відповідача звернула увагу суду на те, що відповідно до умов кредитного договору позивачем нібито було надано кредитні кошти у сумі 4500 грн, проте з долученої до позовної заяви квитанції неможливо встановити особу отримувача коштів, реквізити рахунку, на який здійснювалося перерахування, а також підтвердити факт отримання коштів саме відповідачем. На думку представника відповідача, наведені позивачем доводи є помилковими та не підтверджуються належними і допустимими доказами, у зв`язку з чим просив суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Відповідач у судовому засіданні підтримав позицію свого представника та заперечив проти задоволення позовних вимог. На запитання суду щодо отримання кредитних коштів відповідач пояснив, що не може ані підтвердити, ані спростувати факт отримання грошових коштів, зазначених у позовній заяві. Також вказав, що не погоджується з доводами позивача, оскільки вважає надані докази неналежними та такими, що не підтверджують факту перерахування коштів саме йому.

Оцінюючи наявні у справі докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено належними, допустимими та достатніми доказами ані факту укладення між сторонами кредитного договору у встановленому законом порядку, ані факту отримання відповідачем кредитних коштів, ані наявності та розміру заборгованості, заявленої до стягнення.

ІV. Застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті рішення.

Однією із загальних засад цивільного законодавства, зокрема, є свобода договору, що передбачено пунктом 3 частини 1 статті 3 ЦК України.

Статтею 627 ЦК України закріплений принцип свободи договору, згідно з яким сторони вільні в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

Згідно статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Згідно статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною першою статті 634 ЦК України передбачено, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Згідно з частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави щодо позики, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Частини 1, 2 статті 1055 ЦК України визначають, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

За змістом статті 1077 ЦК України за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Обсяг переданого права вимоги визначається умовами відповідного договору факторингу.

Відповідно до статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін та диспозитивності, при цьому кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України обов`язок доказування покладається на сторони та інших учасників справи. Саме позивач повинен довести належними та допустимими доказами факт існування зобов`язання, його зміст, факт його порушення відповідачем, а також розмір заявлених до стягнення сум.

Разом з тим, відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, отримані у визначеному законом порядку. Такі дані встановлюються, зокрема, письмовими доказами, до яких відносяться первинні бухгалтерські документи, банківські виписки, платіжні документи.

Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, а також докази, які не стосуються предмета доказування або є неналежними чи недопустимими.

Згідно до правової позиції, яка була висловлена у постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891-15 про стягнення заборгованості за кредитним договором (провадження № 61-517св18) банк зобов`язаний доводити отримання позичальником грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених Договором, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір за допомогою первинних документів, оформлених відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно вказаної норми Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це не можливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Відповідно до пункту 62 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.

Оцінюючи надані позивачем докази в їх сукупності, суд виходить з того, що самі по собі копія електронної оферти, роздруківка умов кредитування, довідка-розрахунок заборгованості та квитанція про перерахування коштів не є достатніми та беззаперечними доказами факту укладення кредитного договору саме з відповідачем, а також факту отримання ним грошових коштів у заявленому розмірі.

Суд звертає увагу, що укладення електронного договору у спрощений спосіб із використанням одноразового ідентифікатора не звільняє позивача від обов`язку доведення факту належної ідентифікації особи позичальника та підтвердження того, що саме відповідач вчинив дії з акцептування умов договору. Натомість у матеріалах справи відсутні належні технічні та банківські дані, які б дозволили безсумнівно встановити особу користувача, що підписав договір, а також відсутні докази направлення та отримання одноразового ідентифікатора саме відповідачем.

Щодо факту перерахування кредитних коштів, суд зазначає, що надана позивачем квитанція не містить повних ідентифікуючих реквізитів отримувача коштів та не дозволяє встановити, що грошові кошти були зараховані саме на рахунок відповідача. Відсутність банківської виписки, платіжного доручення або іншого первинного бухгалтерського документа виключає можливість перевірити фактичне виконання операції з надання кредиту.

Суд також критично оцінює посилання позивача на наявність часткового погашення заборгованості, оскільки такі твердження не підтверджені жодними банківськими документами, виписками з рахунку або платіжними інструкціями, що унеможливлює встановлення факту добровільного визнання боргу відповідачем.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» є необґрунтованими, недоведеними належними та допустимими доказами, у зв`язку з чим підстав для їх задоволення не вбачається.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, витрати по сплаті судового збору та на правову допомогу слід покласти на позивача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 12, 13, 81, 141, 263-265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Рівненського апеляційного суду.

Повний текст рішення складено та підписано 21 травня 2026 року.

Учасники справи:

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр», місцезнаходження: вул. Саксаганського, буд. 133-А, м. Київ, 01032, ЄДРПОУ 37356833;

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Суддя Ольга БАЛАЦЬКА