Рішення № 136674675, 19.05.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 травня 2026 року м. Київ справа №320/14329/24

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Панченко Н.Д., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу у місті Києві за позовом ОСОБА_1 до Департаменту охорони здоров`я Київської міської ради про визнання протиправними дій,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з позовом до Департаменту охорони здоров`я Київської міської ради (адреса м. Київ, вул. Прорізна, 19, 01001, ЄДРПОУ 02012906), в якому просить суд встановити, що «Київський міський центр судово-психіатричної експертизи» Департаменту охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (код ЄДРПОУ 02012906), який не належав до державної спеціалізованої судово-психіатричної установи Міністерства охорони здоров`я України 10 грудня 2019 року не мав повноважень здійснювати відносно ОСОБА_1 комплексну психолого-психіатричну експертизу, відповідно до статті 7 Закону України «Про судову експертизу».

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 28 червня 2024 року позовна заява ОСОБА_1 до Департаменту охорони здоров`я Київської міської ради про визнання протиправними дій повернута позивачеві у зв`язку з невиконанням вимог ухвали суду щодо суб`єктного складу учасників процесу.

В уточненій позовній заяві ОСОБА_1 просив суд встановити, що «Київський міський центр судово-психіатричної експертизи» Департаменту охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (код ЄДРПОУ 02012906), який не належав до державної спеціалізованої судово-психіатричної установи Міністерства охорони здоров`я України 10 грудня 2019 року не мав повноважень здійснювати відносно ОСОБА_1 комплексну психолого-психіатричну експертизу, відповідно до статті 7 Закону України «Про судову експертизу».

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2024 року (головуючий суддя Вівдиченко Т.Р.) апеляційна скарга позивача на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 28 червня 2024 року задоволена.

Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 28 червня 2024 року скасовано, а справу передано на розгляд до суду першої інстанції.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються заявлені позовні вимоги та заперечення проти них, оцінивши докази у їх сукупності відповідно до вимог статей 72-90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов таких висновків.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2024 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, тобто у порядку письмового провадження, з урахуванням предмета позову, підстав заявлених вимог та суб`єктного складу учасників справи, визначених позивачем в уточненій позовній заяві.

Суд звертає увагу, що відповідно до принципу диспозитивності адміністративного судочинства саме позивач визначає предмет та підстави позову, а також суб`єктний склад учасників процесу. Суд не вправі підміняти процесуальну волю особи, яка звернулася за судовим захистом, та самостійно змінювати відповідача чи характер спірних правовідносин поза межами реалізації відповідних процесуальних прав учасниками справи.

При цьому матеріалами справи підтверджується, що під час вирішення питання щодо відкриття провадження судом першої інстанції вже зверталась увага позивача на необхідність належного визначення суб`єктного складу учасників процесу, оскільки заявлені вимоги фактично стосувалися правового статусу та компетенції іншої юридичної особи. Однак, реалізуючи належне йому процесуальне право на власний розсуд, позивач у подальшому наполягав саме на такому складі учасників справи та не вчинив процесуальних дій щодо зміни відповідача.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 10 грудня 2019 року стосовно нього Комунальним закладом «Київський міський центр судово-психіатричної експертизи» проведено комплексну психолого-психіатричну експертизу та складено висновок судово-психіатричного експерта № 670, при цьому, на переконання позивача, зазначена установа не належала до державних спеціалізованих установ Міністерства охорони здоров`я України, а відтак не була наділена повноваженнями на проведення відповідного виду судових експертиз.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач зазначив, що організаційне та нормативне забезпечення діяльності установ, уповноважених на проведення судово-медичних та судово-психіатричних експертиз, відповідно до законодавства України належить до компетенції Міністерства охорони здоров`я України як центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, за відсутності клопотань сторін про інше, справа може бути розглянута у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.

Оскільки клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін від учасників процесу не надходило, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у письмовому провадженні.

Згідно зі статтею 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Судом установлено, що Департамент охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради та здійснює свою діяльність на підставі Положення, затвердженого рішенням Київської міської ради від 02.03.2023 № 6015/6056.

За змістом вказаного Положення, відповідач здійснює організаційно-методичний супровід, координацію та контроль за діяльністю закладів охорони здоров`я комунальної форми власності, однак не є самостійним суб`єктом медичної чи судово-експертної діяльності, не здійснює проведення судово-психіатричних експертиз та не приймає експертних рішень у конкретних справах.

З матеріалів справи вбачається, що на запит позивача відповідачем листом від 06.02.2024 № 061-1609/10 надано інформацію про правовий статус Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, який відповідно до статуту функціонував як заклад охорони здоров`я комунальної форми власності, підпорядкований Департаменту охорони здоров`я міста Києва.

Водночас суд бере до уваги, що відповідно до статті 7 Закону України «Про судову експертизу» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, виключно державними спеціалізованими установами здійснювалася судово-експертна діяльність, пов`язана, зокрема, з проведенням судово-психіатричних експертиз.

Разом із тим, на час проведення спірної експертизи діяв наказ Міністерства охорони здоров`я України від 29 червня 2017 року № 722 «Про організацію служби судово-психіатричної експертизи», яким було затверджено перелік установ, уповноважених на проведення судово-психіатричних експертиз, до якого включено і Київський міський центр судово-психіатричної експертизи.

Системний аналіз положень статті 7 Закону України «Про судову експертизу», статті 71 Основ законодавства України про охорону здоров`я, а також Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267, дає підстави для висновку, що саме Міністерство охорони здоров`я України як центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров`я здійснює організаційне, нормативне та методичне забезпечення діяльності судово-психіатричної служби, визначає порядок її функціонування та формує систему установ, залучених до проведення відповідних експертиз.

Отже, питання щодо наявності або відсутності у конкретної установи повноважень на проведення судово-психіатричних експертиз безпосередньо пов`язане із реалізацією владних управлінських функцій Міністерства охорони здоров`я України, а не Департаменту охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), який не наділений компетенцією щодо визначення переліку установ, уповноважених на проведення такого виду експертиз.

За таких обставин суд доходить висновку, що заявлені позовні вимоги пред`явлені до неналежного відповідача, а наведені позивачем доводи не свідчать про наявність порушення з боку Департаменту охорони здоров`я міста Києва прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у спірних правовідносинах.

Суд звертає увагу, що відповідно до засад адміністративного судочинства, визначених Кодексом адміністративного судочинства України, саме позивач визначає предмет та підстави позову, а також суб`єктний склад учасників справи. Суд не наділений повноваженнями діяти замість сторони спору, змінювати на власний розсуд відповідача чи формулювати інший предмет позову всупереч волевиявленню позивача, за винятком випадків, прямо передбачених процесуальним законом.

Принцип диспозитивності адміністративного процесу полягає у тому, що особа, яка звертається до суду за захистом своїх прав, самостійно розпоряджається належними їй процесуальними правами, у тому числі правом визначення належного відповідача та характеру заявлених вимог. Водночас ризик настання процесуальних наслідків, пов`язаних із неправильним визначенням відповідача або способу судового захисту, покладається саме на позивача.

Як убачається з матеріалів справи, ухвалою суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху позивачу було звернуто увагу на необхідність уточнення суб`єктного складу учасників процесу з огляду на те, що заявлені вимоги фактично стосувалися діяльності іншої юридичної особи - Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, тоді як відповідачем визначено Департамент охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Однак, реалізуючи належне йому процесуальне право на власний розсуд, позивач після усунення недоліків позовної заяви продовжив наполягати саме на такому суб`єктному складі учасників справи та не змінив ані відповідача, ані характеру заявлених вимог.

Суд зазначає, що Департамент охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Київський міський центр судово-психіатричної експертизи є окремими суб`єктами права, які мають різний правовий статус, самостійні ідентифікаційні коди, окремий обсяг прав та обов`язків, а також різний характер правосуб`єктності.

При цьому спірна вимога позивача фактично спрямована на встановлення відсутності компетенції у Київського міського центру судово-психіатричної експертизи щодо проведення судово-психіатричної експертизи, тоді як Департамент охорони здоров`я міста Києва не здійснював безпосередньо судово-експертної діяльності, не складав оспорюваного висновку експерта та не був суб`єктом прийняття відповідного експертного рішення.

Крім того, суд враховує, що відповідно до чинного на момент виникнення спірних правовідносин нормативного регулювання організаційне та методичне керівництво судово-психіатричною службою здійснювалося Міністерством охорони здоров`я України, яким наказом від 29.06.2017 № 722 було затверджено перелік установ, уповноважених на проведення судово-психіатричних експертиз, до якого входив і Київський міський центр судово-психіатричної експертизи.

За таких обставин суд доходить висновку, що заявлені позовні вимоги не узгоджуються із визначеним позивачем суб`єктним складом учасників справи, а тому відсутні правові підстави для їх задоволення в межах даного адміністративного провадження.

Водночас, сам по собі факт незгоди позивача з правовим статусом, організаційною формою чи обсягом компетенції установи, якою проведено судово-психіатричну експертизу, не може бути достатньою та самостійною підставою для покладення публічно-правової відповідальності на іншого суб`єкта владних повноважень, який безпосередньо не приймав рішення про проведення відповідної експертизи, не формував її висновків, не здійснював процесуального керівництва експертною діяльністю у конкретному випадку та не вступав із позивачем у спірні публічно-правові відносини.

Суд зазначає, що визначальною ознакою адміністративної справи є наявність реального публічно-правового спору між особою та суб`єктом владних повноважень, у межах якого саме рішення, дія чи бездіяльність такого суб`єкта безпосередньо впливають на права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Натомість зі змісту позовної заяви та наведених позивачем доводів убачається, що фактично предметом незгоди позивача є нормативне регулювання організації судово-психіатричної служби, правовий статус Комунального закладу «Київський міський центр судово-психіатричної експертизи», а також правомірність включення останнього до переліку установ, уповноважених на проведення судово-психіатричних експертиз відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України.

Разом із тим, Департамент охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) не є суб`єктом формування державної політики у сфері судово-психіатричної експертизи, не наділений повноваженнями щодо визначення переліку установ, уповноважених на проведення такого виду експертиз, та не здійснює владно-управлінських функцій у сфері нормативного регулювання судово-експертної діяльності.

За таких обставин суд доходить висновку, що заявлені позовні вимоги не перебувають у площині належного публічно-правового спору між позивачем та визначеним ним відповідачем, а обраний позивачем спосіб судового захисту не забезпечує вирішення того правового конфлікту, на існування якого він посилається у позовній заяві.

Фактично заявлені вимоги спрямовані на опосередковане оспорювання нормативно-організаційних засад функціонування системи судово-психіатричної експертизи та правового статусу установи, яка проводила експертизу, що саме по собі, за відсутності належного предмета оскарження та належного відповідача, не утворює визначених законом підстав для задоволення адміністративного позову.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов задоволенню не підлягає.

Враховуючи, що при зверненні до суду позивач не сплачував судовий збір, судові витрати розподілу не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 19.05.2026

Суддя Панченко Н.Д.