Рішення № 136581695, 15.05.2026, Дніпровський районний суд Дніпропетровської області (до 25.04.2025 - Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області)

Справа № 175/1110/24

Провадження № 2/175/153/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2026 року селище Слобожанське

Дніпровський районний суд

Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді Васюченка О.Г.,

за участю: секретаря Кульпіної Л.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду Дніпропетровської області у селищі Слобожанське цивільну справу за позовом заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області (районна військова адміністрація) до ОСОБА_1 , третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», про усунення перешкод у здійсненні права користування, розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення, скасування державної реєстрації земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Судом 25 січня 2024 року зареєстровано позовну заяву заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області (районна військова адміністрація) до відповідача ОСОБА_1 , третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», про усунення перешкод у здійсненні права користування, розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення, скасування державної реєстрації земельної ділянки, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач в своєму позові посилається на те, що Дніпропетровською обласною прокуратурою встановлено, в межах території, яка перебуває у постійному користуванні Новомосковського лісництва філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України», та відповідно до кадастрового шифру 1221411000 знаходиться в межах м. Підгородне Дніпровського району, 20.07.2010 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1221411000:01:147:0088, площею 1,7509 га, для ведення садівництва, за ОСОБА_2 на підставі розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації №1108-р від 19.03.2010 та державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 037148 від 20.07.2010. При цьому, згідно з копією розпорядження від 19.03.2010 № 1108-р, наданого архівним відділом Дніпровської районної державної адміністрації листом від 15.08.2022 № 138/04-24-22, встановлено, що вказаним розпорядчим документом громадянці ОСОБА_3 надано дозвіл на складання проєкту відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, та він не стосується передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2 . Відповідно до інформації Дніпровської районної військової адміністрації від 07.09.2022 № 1-50-1886/0/290-22, відомостей про прийняття районною державною адміністрацією розпоряджень про надання дозволів на розробку проєктів землеустрою, про передачу у власність земельних ділянок та видачу державних актів на право власності на земельні ділянки зазначеному громадянину не встановлено. Тобто, рішення про передачу у приватну власність земельної ділянки та видачу державного акту на право власності на земельну ділянку уповноваженим органом взагалі не приймалося. У подальшому, вказану земельну ділянку поділено на 8 земельних ділянок, в тому числі на земельну ділянку з кадастровим номером 1221411000:01:147:0392, площею 0,2200 га, для ведення садівництва, яку подаровано ОСОБА_2 . ОСОБА_4 за договором дарування земельної ділянки від 09.08.2010 № 12003, яким на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 02.10.2015 № 1317, земельну ділянку відчужено ОСОБА_1 , про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 02.10.2015 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 740156112214). Таким чином на теперішній час власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_1 . Крім того, відповідно до інформації ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» від 19.04.2023 № 156 вищевказана земельна ділянка знаходиться в межах кв. 76 виділу 4 Новомосковського лісництва Філія «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України». Площа перетину меж земельної ділянки з кадастровим номером 1221411000:01:147:0392 з межами кварталу 76 виділу 4 Новомосковського лісництва філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України» становить 0,22 га, із загальної площі 0,22 га, тобто повністю належить до земель лісового фонду. Згідно з інформацією Східного лісового офісу ДП «Ліси України» від 08.06.2023 № 664, Філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 28.06.2023 № 247, земельна ділянка з кадастровим номером 1221411000:01:147:0392 відносяться до земель державного лісового фонду, знаходяться в межах кв. 76 виділу 4 Новомосковського лісництва Філія «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України». Таксаційна характеристика ділянки лісові культури, склад насадження 10 Акація біла + Ясень зелений + Чорна чорна. Відповідно до проєкту організації та розвитку лісового господарства ДП «Новомосковське лісове господарство» Дніпропетровського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України, виконаного Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об`єднанням «Укрдержліспроект» ДП «Харківська лісовпорядна експедиція» в 2014 році, вказана земельна ділянка перебуває у постійному користуванні філії «Новомосковське лісове господарство». Вилучення даної земельної ділянки із складу Держлісфонду не погоджувалось, цільове призначення не змінювалося, землевпорядна документація на дану земельну ділянку до лісгоспу не надходила. Таким чином, зазначена земельна ділянка вибула з державної власності з порушенням вимог земельного та лісового законодавства України, а саме ст. 1, 7 Лісового кодексу України та ст. 19, 55, 57, 84 122,149 Земельного кодексу України.

У зв`язку з викладеним, позивач просив суд усунути перешкоди у здійсненні Дніпровською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення, площею 0,22 га, кадастровий номер 1221411000:01:147:0392, яка розташована на території Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, шляхом її повернення на користь держави в особі Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області з правом постійного користування державного спеціалізованого лісогосподарського підприємства «Ліси України» із незаконного володіння ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ); скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, площею 0,22 га, кадастровий номер 1221411000:01:147:0392 у Державному земельному кадастрі. 3. Скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на земельну ділянку площею 0,22 га, кадастровий номер 1221411000:01:147:0392, проведену на підставі рішення приватного нотаріуса Дніпропетровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Маркаровою В.Ю. № 24972159 від 02.10.2015, номер запису про право власності 11434957; стягнути з відповідача у справі на користь Дніпропетровської обласної прокуратури сплачений судовий збір.

Прокурор в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав надав відзив на позовну заяву у якому із позовом не погодився, вважав позовні вимоги не обґрунтованими та безпідставними. Крім того, зазначив, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог. Просив відмовити у задоволені позовних вимог у повному обсязі, а також застосувати строк позовної давності.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, про час та дату повідомлявся належним чином, просив позовні вимоги прокуратури задовольнити, а справу розглядати без його участі.

З`ясувавши думку представників сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України орган державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб передбачений Конституцією та законами України.

Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами ЦК України.

Згідно до ч. 2 ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Згідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що 20.07.2010 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1221411000:01:147:0088, площею 1,7509 га, для ведення садівництва, за ОСОБА_2 на підставі розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації №1108-р від 19.03.2010 та державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 037148 від 20.07.2010.

Право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1221411000:01:147:0088, площею 1,7509 га, набуто ОСОБА_2 у власність на підставі договору купівлі продажу земельної ділянки від 24.06.2009, посвідченого приватним нотаріусом Кудрявцевою Т.М. за реєстровим № 1534, укладеного з громадянином ОСОБА_5 , якому вказана ділянка належала на підставі договору дарування земельної ділянки серії ВМВ № 128051 від 09.12.2008, реєстровий номер 3676.

Відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 22.03.2024 № 10-4-0.222-1854/2-24 встановлено, що відповідно до відомостей Державного реєстру земель, земельна ділянка з кадастровим номером 1221411000:01:147:0088 була зареєстрована за ОСОБА_6 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 133906, реєстраційний номер 010812006482 від 10.11.2008, виданого на підставі розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації від 09.08.2007 № 2083/2-р.

У подальшому, на підставі договору дарування земельної ділянки №3576 ВМВ № 128052 від 09.12.2008 та державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 139321, реєстраційний номер 010812007839 від 25.12.2008 року земельна ділянка з кадастровим номером 1221411000:01:147:0088 зареєстрована за ОСОБА_5 , яким і було відчужено земельну ділянку на користь ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі продажу земельної ділянки від 24.06.2009, посвідченого приватним нотаріусом Кудрявцевою Т.М. за реєстровим № 1534.

Також встановлено, що вказану земельну ділянку поділено на 8 земельних ділянок, в тому числі земельну ділянку з кадастровим номером 1221411000:01:147:0392, яку подаровано ОСОБА_2 громадянину ОСОБА_4 за договором дарування земельної ділянки від 09.08.2010 № 12003, яким на підставі договорув купівлі-продажу земельної ділянки від 02.10.2015 № 1317, земельну ділянку відчужено ОСОБА_1 , про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 02.10.2015 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 740156112214).

Крім цього, відповідно до інформації ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» від 19.04.2023 № 156 вищевказана земельна ділянка знаходиться в межах кв. 76 виділу 4 Новомосковського лісництва Філія «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України».

Згідно з інформацією Східного лісового офісу ДП «Ліси України» від 08.06.2023 № 664, Філії «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 28.06.2023 № 247, земельна ділянки з кадастровими номерами 1221411000:01:147:0392, відносяться до земель державного лісового фонду, знаходяться в межах кв. 76 виділу 4 Новомосковського лісництва Філія «Новомосковське лісове господарство» ДП «Ліси України».

Судом встановлено та не заперечувалося сторонами, що на підставі договору купівлі-продажу від 02 жовтня 2015 № 1317 земельну ділянку з кадастровим номером 1221411000:01:147:0392, площею 0,2200 га, ОСОБА_4 відчужено ОСОБА_1 , про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 02.10.2015 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 740156112214). Таким чином на час розгляду справи судом власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_1 .

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст.ст. 317 і 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_2 , реалізуючи свої права власника вказаної земельної ділянки у 2010 році замовив ТОВ «Земельні реформи» розроблення технічної документації із землеустрою щодо зміни виду використання земельної ділянки без зміни цільового призначення (сільськогосподарське призначення) та меж земельних ділянок, для ведення садівництва за межами населеного пункту на території Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області.

Верховним Судом України у постановах від 24 грудня 2014 року у справі № 6-212цс14 та від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14, викладено висновок про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати норми пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України.

Так, відповідно до п. 5 Прикінцеві положення ЛК України до здійснення державної реєстрації, але не пізніше 1 січня 2027 року, державними та комунальними лісогосподарськими підприємствами, іншими державними і комунальними підприємствами та установами права постійного користування земельними ділянками лісогосподарського призначення, які надані їм у постійне користування до набрання чинності Земельним кодексом України (тобто до 01.01.2002), таке право підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування».

Конструкція вищевказаної норми вимагає дотримання щонайменше кількох умов: факт надання державним та комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам та установам земельних ділянок у постійне користування до набрання чинності Земельним кодексом України (до 01.01.2002); наявність законних та чинних планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування.

Проте суду не було надано жодних підтверджуючих рішень, актів, документів, що стали підставою для надання Філії «Новомосковське лісове господарство» ДСПП «Ліси України» у постійне користування спірної земельної ділянки та відповідно для її включення до матеріалів лісовпорядкування. Тобто, як в позовній заяві, так і в доданих до неї документах відсутня інформація про те, що жодним із уповноважених Земельним кодексом Української РСР (у відповідних редакціях), так і Земельним кодексом України органом не приймалися розпорядчі документи про надання відповідних земель у постійне користування відповідному лісогосподарському підприємству, яке належить до сфери управління ДСПП «Ліси України, у тому числі Філії «Новомосковське лісове господарство» та визначення цільового призначення земель, що свідчить про відсутність доказів правомірності включення спірної земельної ділянки до картографічних матеріалів лісовпорядкування.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 3 ЗК України).

Визначальними принципами земельного законодавства відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України є: забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення гарантій прав на землю тощо.

Частинами 1, 9 ЗК України унормовано, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Відомості Державного земельного кадастру є офіційними і вважаються об`єктивними та достовірними, якщо інше не доведено судом (п.12 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051). Відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Аналізуючи положення ст.ст. 80, 83, 84, п. 24 розділу Х Земельного кодексу України, а також розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» можна дійти висновку, що у випадку відсутності оформленого в установленому законодавством порядку права постійного користування на земельну ділянку за ДСПП «Ліси України», відсутні підстави для віднесення такої земельної ділянки до земель державної власності лісового фонду.

Більше того, надані прокурором документи на підтвердження позовних вимог взагалі не містять будь-яких даних, ідентифікуючих земельну ділянку, яка нібито включає в себе спірну земельну ділянку та перебуває в постійному користуванні Філії «Новомосковське лісове господарство» ДСПП «Ліси України» оскільки в наданих документах відсутні координати земельної ділянки, та точка прив`язки цих координат.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК України, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України).

Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Зокрема слід зауважити, що враховуючи вище наведене ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки.

Матеріали справи, які надані суду, не містять доказів недобросовісної поведінки ані ОСОБА_1 , як кінцевого набувача права власності на земельну ділянку, ані попередніх власників спірної земельної ділянки, щодо набуття землі у власність.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України, (станом на липень 2010 року), громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Пунктом 12 Перехідних положень ЗК України, в редакції на час набрання ним чинності, передбачалось, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Виходячи з повноважень, визначених у статті 122 3К України, саме районні державні адміністрації з 01 січня 2002 року до 31 грудня 2012 року були розпорядниками земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту.

Відповідно до ст. 126 ЗК України (в редакції на липень 2010 року) право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Спірна земельна ділянка розташована на землях сільськогосподарського призначення (Глава 5 ЗК в редакції на липень 2010 року) та на підставі розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації №1592-р від 10.04.2010 р. було змінено вид використання земельної ділянки з для ведення особистого селянського господарства (ст.33 3К України) на земельні ділянки для ведення індивідуального садівництва. (ст.35 ЗК України) за наслідком чого було видано державний акт на право власності на земельну ділянку.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус усупереч приписам статті 388 ЦК України, а отже втрачає майно і змушений сам шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Вказане цілком корелюється з обставинами даного позову стосовно Відповідача ОСОБА_1 , яка є добросовісним набувачем і є останнім власником майна на даний час.

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів статті 388 ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Як зазначено прокурором у позові та не заперечується відповідачем, що ОСОБА_1 є власником спірноїземельної ділянки, яка розташована за межами населеного пункту на території Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, що підтверджується відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Станом на сьогодні, вищеозначений договір купівлі-продажу земельної ділянки від від 02 жовтня 2015 № 1317, ні ким не оскаржений, невизнаний недійсним або не чинним та не скасований в установленому законодавством порядку.

Тому, з вищевказаного вбачається, що відповідач ОСОБА_1 є добросовісним власником земельної ділянки, що їй належить.

Добросовісний набувач, крім відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна. (Постанова ВП ВС від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19). Він може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб, допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів із нерухомим майном.

Також, на необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (п. 51 постанови від 26.06.2019 у справі №669/927/16-ц п.46.1 постанови від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18.

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень ст. 387, ст. 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі ст. 6 Конвенції. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст. 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Розглядаючи справи щодо застосування положень ст. 388 ЦК України у поєднанні з положеннями ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (пункт 58 постанови Великої Палата Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України).

Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1. ст. 4 ЦПК України). Суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1. ст. 13 ЦПК України).

Статтею 5 ЦПК України визначені способи захисту, які застосовуються судом. Так, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Щодо клопотання про застосування строків позовної давності слід вказати наступне.

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Stubbings and Others v. the United Kingdom» («Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»), пункт 51).

У постанові від 27 червня 2018 року в справі № 61-/894/16-ц (провадження № 61-5386св18) Верховний Суд сформулював такі висновки щодо застосування статті 261 ЦК України: «аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо».

Позовна давність до вимог про усунення перешкод у користуванні та володінні майном не застосовується, оскільки таке правопорушення є триваючим у часі, а отже позов про усунення перешкод у користуванні майном може бути поданий доти доки існує саме правопорушення.

Проте, слід також зазначити, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

Аналогічний висновок встановлено у Постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року по справі № 509/3589/16-ц та роз`ясненнях Касаційного Цивільного Суду Верховного суду від 30 жовтня 2020 року.

Тобто, враховуючи, що судом встановленні інші обставини за яких позовні вимоги не підлягають задоволенню, то суд не може задовольнити клопотання відповідача, щодо застосування строків позовної давності.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов`язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача і страхової компанії) діям відносно нього, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов`язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем про що зазначено, зокрема, у Документ сформований в системі «Електронний суд» 20.10.2025 16 постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13(пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148), від 22.01.2025 у справі № 446/478/19 (пункти 113, 145).

Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов про витребування земельної ділянки.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на позовних вимогах, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджуються.

При таких обставинах суд вважає можливим заступнику керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області (районна військова адміністрація) в задоволенні позову до ОСОБА_1 , третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», про усунення перешкод у здійсненні права користування, розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення, скасування державної реєстрації земельної ділянки відмовити.

Таким чином обставини позовних вимог, стосовно яких у позивача є спір, в такому вигляді не знайшли своє підтвердження в ході судового засідання і не підлягають задоволенню в межах заявлених і доведених вимог.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України враховуючи висновок суду про відмову у задоволенні позову, судові витрати слід віднести за рахунок позивача.

Керуючись ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-82, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області (районна військова адміністрація) до ОСОБА_1 , третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», про усунення перешкод у здійсненні права користування, розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення, скасування державної реєстрації земельної ділянки відмовити.

Судові витрати по сплаті судового збору залишити за позивачем.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 273 ЦПК України.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 18 травня 2026 року.

Суддя О.Г. Васюченко