Рішення № 136580854, 28.04.2026, Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/47283/25-ц

пр. 2-5513/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 квітня 2026 року Печерський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді - Ільєвої Т.Г.,

при секретарі судових засідань - Романенко Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в спрощеному позовному провадженні цивільну справу №757/47283/25-ц за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення заборгованості,-

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року представник позивача Галайчук Ганна Сергіївна, в інтересах ОСОБА_1 (далі - Позивач), звернулася до суду із позовом до Державної казначейської служби України про стягнення заборгованості.

Так, з обґрунтувань позовної заяви вбачається, що на адресу Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області було направлено заяву на виконання виконавчого листа № 501/1212/20, виданого Іллічівським міським судом Одеської області про стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди 30 000 (тридцять тисяч) грн. та на відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 9 900 (дев`ять тисяч дев`ятсот) грн.

У подальшому Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області перенаправило заяву та виконавчій лист № 501/1212/20 до Державної казначейської служби Укрaїни та обліковується на виконанні з початку 22.05.2024 року.

Вказано, що станом на 19.12.2024 на рахунок ОСОБА_1 жодних коштів, згідно виконання виконавчого листа № 501/1212/20, виданого Іллічівським міським судом Одеської області, не надходило.

Тому, ОСОБА_1 вважає, що за період прострочення виконання рішення суду стягувач на підставі ст. 625 ЦК України, має право стягнути з боржника 3 % річних та інфляційні витрати.

02.10.2025 ухвалою суду було відкрито провадження в порядку спрощеного провадження провадження, з повідомленням сторін.

14.10.2025 представником відповідача було подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що з 22.05.2024 виконавчий лист у справі № 501/1212/20 обліковується на виконанні в Казначействі за бюджетною програмою КПКВК 3504030 «Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб» (далі ? КПКВК 3504030).

Згідно з пунктом 38 Порядку № 845, для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету.

Статтею 95 Конституції України та пунктом 8 частини першої статті 7 БК України встановлено правило, за яким виключно Законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави, розмір і цільове спрямування цих видатків.

У Законі України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» передбачено бюджетні асигнування за КПКВК 3504030 у розмірі 150 мільйонів гривень.

Казначейством протягом січня - квітня 2024 року за КПКВК 3504030 було виконано 115 3 судових рішень на суму 33 000,32 тис. гривень. Залишок коштів складав 116 999,68 тис. гривень.

Разом з тим, станом на 30.04.2024 на виконанні за КПКВК 3504030 залишалось 910 судових рішень на суму понад 278 817,10 тис. гривень (копія листа Мінфіну від 02.05.2024 № 5-05-1-05/9679 додається). Отже, станом на дату надходження виконавчого документу, обсяг бюджетних призначень за КПКВК 3504030 був недостатнім для забезпечення виконання всіх судових рішень.

Вказані бюджетні призначення на 2024 рік використано в повному обсязі. У Законі України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» передбачено бюджетні призначення за КПКВК 3504030 у розмірі 150 мільйонів гривень.

Станом на дату подання цього відзиву на виконанні за КПКВК 3504030 перебувають 143 судових рішень на загальну суму понад 35,21 млн грн, які надійшли на виконання раніше ніж виконавчий документ у справі № 501/1212/20.

Отже, встановлений обсяг коштів Законом про Державний бюджет України на відповідний рік за КПКВК 3504030 є недостатнім, щоб виконати рішення суду на користь Позивача.

Питання щодо перерахування коштів за виконавчим листом у справі № 501/1212/20 на користь Позивача, розглянеться Казначейством в порядку черговості та в межах відкритих асигнувань після виконання виконавчих документів, що надійшли раніше вищевказаного виконавчого листа.

Крім того, вказує, що спірні правовідносини у цій справі виникли з підстав виконання Казначейством (як суб?єктом владних повноважень) судового рішення про безспірне списання коштів Державного бюджету України (відшкодування шкоди Державою). Тобто ці правовідносини не регулюються цивільним законодавством відповідно до частини першої статті 1 ЦК України, отже застосування до них будь-яких положень ЦК України є неможливим.

Позивач не взяв до уваги, що правова регламентація відносин щодо виконання судових рішень, боржниками за якими є в одному випадку державний орган, а в іншому - держава (бюджет), відрізняється, і застосування Позивачем у позові нормативних положень з однієї сфери правовідносин до іншої є помилковим.

До того ж, вказано, що оскільки законодавство, яке визначає механізм відшкодування за рахунок державного бюджету шкоди, не передбачає строку виконання судових рішень про відшкодування шкоди з Державного бюджету України, то у Позивача відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення 3% річних та інфляційних витрат за несвоєчасне виконання рішення.

Щодо витрат на правову допомогу, зазначено, що витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені, а розмір їх відшкодування має виходити з критерію реальності адвокатських витрат.

Відтак, представник відповідача просить суд відмовити в задоволенні позовної заяви.

15.10.2025 року на адресу суду від представника позивача надійшло клопотання про долучення доказів.

Позивач та представник позивача в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.

Разом з цим, у матеріалах справи наявна заява від представника позивача про розгляд справи без участі.

Представник відповідача в судове засідання з`явилась, подала заяву про розгляд справи без фіксування технічними засобами, підтримала позицію викладену у відзиві.

На підставі ч.2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини справи, розглянувши справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов до наступних висновків.

Відповідно до ст. 16 ЦК Україна, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Так, судовим розглядом встановлено, що Постановою Одеського апеляційного суду від 11.10.2022 у справі № 501/1212/20 стягнуто з держави Україна України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь Позивача на відшкодування моральної шкоди 30 000,00 грн та на відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 9 900,00 гривень.

На виконання постанови Одеського апеляційного суду від 11.10.2022 у справі № 501/1212/20 Іллічівським міським судом Одеської області видано виконавчий лист від 22.03.2024 щодо стягнення з держави України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 30 000,00 грн та на відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 9 900,00 грн (далі - виконавчий лист).

На адресу Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області було направлено заяву на виконання виконавчого листа № 501/1212/20, виданого Іллічівським міським судом Одеської області про стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди 30 000 (тридцять тисяч) грн. та на відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 9 900 (дев`ять тисяч дев`ятсот) грн.

У подальшому, Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області перенаправило заяву та виконавчій лист № 501/1212/20 до Державної казначейської служби Укрaїни та обліковується на виконанні з початку 22.05.2024.

З матеріалів справи убачається, що станом на 19.12.2024 на рахунок ОСОБА_1 жодних коштів, згідно виконання виконавчого листа № 501/1212/20 виданого Іллічівським міським судом Одеської області не надходило.

З врахуванням зазначеного, Позивач вказує, що за період прострочення виконання рішення суду, стягувач на підставі ст. 625 ЦК України, має право стягнути з боржника 3 % річних та інфляційні витрати.

Так, Позивач просить суд, стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 нараховану на підставі статті 625 ЦК України суму в розмірі 390,00 грн, а саме: заборгованість за процентами в розмірі 3% річних - у сумі 390,00 грн; нараховану на підставі статті 625 ЦК України суму в розмірі 2 110,79 грн, а саме: інфляційні втрати - в сумі 2 110,79 грн; та понесені судові витрати в розмірі 3 000,00 грн.

З врахуванням встановлених обставин, та позиції сторін, суд прийшов до наступних висновків.

Згідно ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно ст. 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).

За ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За загальним правилом статтею 15 та 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених ч. 2 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно із ч. 2 ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків то інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною ч. 4 ст. 10 ЦПК України і ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, судове рішення є обов`язковим до виконання.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України).

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу (ч. 2 ст. 509 ЦК України).

Як визначено у ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, але також завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі й інші юридичні факти.

Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між суб`єктом, який таку шкоду завдав, і потерпілим. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або не грошовим.

Грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (постанови Великої палати Верховного Суду від 11.04.2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).

Так, ОСОБА_1 пред`явив виконавчий лист № 501/1212/20 про стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди 30 000 (тридцять тисяч) грн. та на відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 9 900 (дев`ять тисяч дев`ятсот) грн, для його виконання.

У подальшому Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області перенаправило заяву та виконавчій лист № 501/1212/20 до Державної казначейської служби Укрaїни та обліковується на виконанні з початку 22.05.2024 року.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

Як визначено у ч. 1 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейських обслуговування бюджетних коштів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року №845 затверджено «Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників» (далі - Порядок), яким встановлюється механізм, особливості виконання рішень про стягнення коштів з вказаних органів.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України, у разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що ст. 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 року у справі №758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18), від 16.05.2018 року у справі №686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19.06.2019 року у справі №646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18)).

Крім того, у постанові Верховного Суду від 08.04.2020 року у справі № 339/400/16-ц (провадження № 61-14114св19) зазначено, що положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду. У рішенні суду визнано грошові зобов`язання держави, визначено їх розмір; ці зобов`язання належним чином не виконані, тому в цьому випадку вимоги частини другої статті 625 ЦК України підлягають застосуванню.

Вказаний висновок викладений також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18).

У постанові Верховного Суду від 18.11.2020 року у справі №554/5980/18 (провадження № 61-7636св19) зроблено висновок про те, що кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, як встановлено ч. 2 ст. 77 ЦПК України.

Згідно із ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України, суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Таким чином, доказуванням є процесуальна і розумова діяльність суб`єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з`ясування дійсних обставин справи, прав і обов`язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.

Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається у межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або стадій, які взаємопов`язані й взаємообумовлені. Виділяються такі елементи: твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі; дослідження доказів; оцінка доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд наголошує, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.

Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Верховний Суд звертається до власних висновків у Постанові від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17.

Так, з матеріалів справи вбачається, що станом на 19.12.2024 на рахунок ОСОБА_1 жодних коштів, згідно виконання виконавчого листа № 501/1212/20 виданого Іллічівським міським судом Одеської області не надходило.

Тобто, рішення суду не виконано більше ніж через визначені чинним законодавством три місяці.

За таких обставин, відповідачем прострочено виконання грошового зобов`язання, відтак, позовні вимоги про стягнення індексу інфляції а також 3 % річних від простроченої суми є обґрунтованими.

Щодо доводів Державної казначейської служби України про неможливість нарахування та стягнення індексу інфляції та трьох процентів річних у правовідносинах, урегульованих спеціальним законодавством про виконавче провадження, суд зазначає наступне.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 року у справі №686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20.01.2016 року у справі № 6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України «Про виконавче провадження» і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (ст. 625 ЦК України)), а також від 02.03.2016 року у справі № 6-2491цс15 (про те, що ст. 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а ч. 5 ст. 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень ст. 625 ЦК України за наявності деліктних, а не зобов`язальних правовідносин), та вказала, що у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії ст. 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника.

Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Аналогічний правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №758/1303/15-ц (провадження№14-68цс18), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18).

У постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22) Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання, чи застосовуються положення ч. 2 ст. 625 ЦК України до правовідносин, які виникають внаслідок несвоєчасного виконання підтвердженого рішенням суду грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, зробила такі висновки: «У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI не обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону № 4901-VI). Отже, цей припис не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів річних за прострочення держави-боржника».

Таким чином, доводи Державної казначейської служби України про те, що порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року № 845, не передбачає строку для виконання рішень суду про стягнення відшкодування шкоди з Державного бюджету та нарахування 3% річних, інфляційних втрат за несвоєчасне виконання, суд вважає також необґрунтованими та такими, що не звільняють відповідача від відповідальності за порушення виконання зобов`язань на підставі ст. 625 ЦК України.

Щодо доводів Державної казначейської служби України відносно того, що виконання судових рішень про відшкодування за рахунок Держави шкоди, завданої незаконними діями державних органів, здійснюється не підставі Закону про гарантії, але згідно із нормами Порядку № 845, який прийнятий відповідно до пункту 9 розділу VI БК України та те, що згідно з пунктом 3 Порядку № 845, рішення про стягнення коштів виконуються на підставі виконавчих документів у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства, суд відхиляє, з огляду на наступне.

Особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу визначені приписами статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», частиною першою якої визначено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

На виконання вказаних положень Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року №845 затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників який визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення.

Рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій) (пункт 3 Порядку №845).

Відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

Суд зауважує, що відсутність відповідних бюджетних призначень не може бути легітимною підставою для невиконання відповідачем у законодавчо встановлені строки покладених на нього функцій, пов`язаних з виконанням рішень судів.

Таким чином, судом встановлено та сторонами не заперечується, що рішення суду у справі №501/1212/20 про стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди вчасно не виконано, а отже до відповідача підлягає застосуванню відповідальність за порушення виконання зобов`язань на підставі ст. 625 ЦК України.

Так, сторона позивача зазначає, що рішення суду не виконувалось у період із 22.08.2024 року по 19.12.2024 року, та просить стягнути інфляційні втрати у розмір 2 110,79 грн та 3 % річних у розмірі 390,00 грн за період прострочення 120 днів, на підтвердження чого надано відповідний розрахунок.

Разом з тим, суд зазначає, що 3 % річних та інфляційні втрати за прострочення виконання рішення суду слід стягувати не з дня спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа, а з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення, що узгоджується із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03.10.2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22).

Отже, три місяці для виконання виконавчого листа № 501/1212/20, пред`явленого позивачем до виконання Державній казначейській служби України - 22.05.2024 року (дата отримання Державною казначейською службою України заяви про прийняття документів для виконання судового рішення разом із оригіналом виконавчого листа №501/1212/20, виданого Іллічівським міським судом Одеської області від 22.03.2024, сплинули 22.08.2024 року. Тому днем початку прострочення держави-боржника та нарахування 3 % річних та індексу інфляції на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України є 23.08.2024 року, а кінцевою датою нарахування - 19.12.2024 року (день, що передує повному виконанню рішення суду).

3 % річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).

Таким чином, 3 % річних за період із 23.08.2024 року по 19.12.2024 року розраховується за наступною формулою: (39900, 00 грн х 3 х 119 (кількість днів прострочення) : 365 : 100 та становить 390,25 грн.

Індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. Для визначення індексу інфляції за будь-який період необхідно помісячні індекси, які складають відповідний період, перемножити між собою з урахуванням відповідних оплат.

Розрахунок сукупного індексу інфляції за період прострочення платежу здійснюється за формулою IIc (101,50: 100) x (101,80 : 100) x (101,90 : 100) = 1.05290213.

Таким чином, інфляційні втрати за період із 23.08.2024 року по 19.12.2024 року становлять: 39 900,00 грн (сума боргу) x 1.05290213- 39 900,00 грн (сума боргу) = 2 110,79 грн.

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про задоволення позову у межах заявлених вимог, та стягнення із Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 3 % річних за період із 23.08.2024 року по 19.12.2024 року у розмірі 390,00 грн та інфляційних втрат за період із 23.08.2024 року по 19.12.2024 у розмірі 2 110,79 грн.

При цьому, суд зазначає, що кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню із Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 липня 2022 року, справа №757/24363/20-ц, провадження №61-20822св21, а також постанові Верховного Суду від 18.11.2020 року у справі №554/5980/18, постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року в справі №352/2255/19, постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року в справі №591/6891/18, постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року в справі №200/8310/18, постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року в справі №751/7182/19.

Держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (ст. 174 ЦК України).

Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому, як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов`язку з виплати такого відшкодування, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у рішенні суду, суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 року, справа №910/23967/16 та постанови Верховного Суду від 07.10.2020 року, справа №569/12383/17 (провадження № 61-12864св19), від 08.09.2021 року, справа №751/7182/19 (провадження № 61-12426св20).

Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позов є обґрунтованим та підлягає частковому задоволенню.

Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (рішення у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії» (Garsia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26 із подальшими посиланнями).

Пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

З врахуванням зазначеного, вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, з наведених вище підстав.

Що стосується вимоги про понесені судові витрати, у розмірі 3 000,00 грн, суд вказує наступне.

Згідно статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно частин першої-п`ятої статті 137 ЦК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Згідно частини восьмої статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Так, стороною позивача, до матеріалів справи було долучено, копію Договору № 08/01/2025 про надання правової допомоги від 08.01.2025 року, копію Додаткової угоди № 2 до договору № 08/01/2025 про надання правової допомоги від 08.01.2025 року, копію акту виконаних робіт від 14.10.2025 та копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Так, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Саме такою є правова позиція Верховного Суду, висловлена: Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у постановах: від 03.10.2019 у справі №922/445/19, від 22.01.2021 у справі №925/1137/19, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02.12.2020 у справі №317/1209/19 (провадження №61-21442св19), від 03.02.2021 року у справі №554/2586/16-ц(провадження№61-21197св 19), від 19.04.2023 у справі №760/10847/20 ц, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).

Відповідно до акту виконаних робіт від 14.10.2025, загальний розмір витрат позивача на правничу допомогу адвоката складає 3 000,00 грн.

При аналізі вказаного, суд приходить до висновку про його обґрунтованість, враховуючи, що матеріалами справи вказані дії підтверджуються.

До того ж, Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 13 ч.2 ст.5 Закону України «Про судовий збір», а відтак судові витрати компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України

Керуючись ст. 129-1 Конституції України, ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження», Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», ст. ст. 11, 15, 16, 509, 625 ЦК України, , ст. ст. 2, 4, 12, 13, 15, 76-82, 89, 95, 141, 174, 258-259, 263-265, 268, 274-279, 352-355 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення заборгованості - задовольнити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 3 % річних за період із 23.08.2024 року по 19.12.2024 року у розмірі 390 (триста дев`яносто) грн. 00 коп., інфляційні втрати за період із 23.08.2024 року по 19.12.2024 року у розмірі 2110 (дві тисячі сто десять) грн. 79 коп.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у розмірі 3 000 (три тисячі) грн. 00 коп.

Позивач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 .

Відповідач: Державна казначейська служба України, адреса: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6, код ЄДРПОУ 37567646.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, а особою яка була відсутня при проголошенні рішення протягом тридцяти днів з дня отримання копії рішення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлено та проголошено 28.04.2026 року.

Суддя Тетяна ІЛЬЄВА