Рішення № 136580141, 13.05.2026, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа № 521/11414/24

Провадження № 2/521/239/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 травня 2026 року Хаджибейський районний суд міста Одеси у складі:

головуючого судді - Мазун І.А.,

за участю секретаря судового засідання - Гриневич І.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, -

В С Т А Н О В И В:

До суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, в якому просить позбавити відповідачку батьківських прав відносно малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також стягнути з відповідачки аліменти, на його користь на утримання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня пред`явлення позову до суду та до досягнення дитиною повноліття.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що він та ОСОБА_2 з 11.12.2021 року перебувають у шлюбі. Від даного шлюбу у них ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась спільна дитина - ОСОБА_3 . Зазначає, що починаючи з 01.07.2024 року ОСОБА_2 покинула сім?ю та залишила свою дитину ОСОБА_3 у віці 1 рік та 5 місяців, припинила здійснювати за ним догляд, вихованням та утриманням сина не займається, повідомивши при цьому, що планує змінити місце проживання у зв?язку зі стосунками з іншим чоловіком. Син не отримує від матері уваги та проявів турботи. Дитина перебуває на утриманні батька та постійно проживає разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначає, що жодного з покладених законом на батьків обов?язків, відповідач ОСОБА_2 не виконує та 01.07.2024р. відповідно до власного волевиявлення та на підставі прийнятого нею рішення написала заяву про відмову від батьківських прав відносно ОСОБА_3 , про згоду на позбавлення її батьківських прав, яка посвідчена приватним нотаріусом Одеського районного нотаріального округу Одеської області Котик Н.В.

З огляду на те, що Відповідач не піклується про фізичний та духовний розвиток дитини, не забезпечує її необхідним, не проявляє інтересу до дитини, нехтує своїми батьківськими обов`язками, Позивач просив позбавити її батьківських прав стосовно її малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та стягнути з відповідачки аліменти, на його користь на утримання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ..

06 серпня 2024 року ухвалою суду після усунення недоліків, прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі та визначено розгляд справи проводити в порядку загального позовного провадження. (а.с. 25-26)

29.10.2025 року до суду надійшла заява про збільшення позовних вимог у справі, в якій представник позивача просив змінити предмет позову по справі шляхом додання позовної вимоги про встановлення факту того, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує дитину - свого сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що має юридичне значення для виплати аліментів. Посилаючись на те, що у правовідносинах вимога про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини є первісною, а вимоги про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів є похідними. (а.с. 106-108)

29.10.2025 року до суду було надано висновок Органу опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради № Н-2648 від 05.09.2025 року про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відносно її малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . (а.с. 115-117)

Від представника відповідача 27.11.2025 року через підсистему «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення, відповідно до яких ОСОБА_1 вимусив ОСОБА_2 підписати нотаріальні документи, про відмову від дитини, посилаючись на те, що йому це необхідно для отримання відстрочки від призову, після підписання зазначеної відмови, ОСОБА_1 обернув життя відповідачки в суцільний ад. При цьому завжди посилався на те, що має добрі зв`язки серед правоохоронних органів, і якщо вона комусь поскаржиться він її вб`є і йому за це нічого не буде. ОСОБА_2 була вимушена виїхати за кордон, по причині хвилювання за своє життя. Забрати дитину ОСОБА_2 не вдалося. Зазначає, що до 01.07.2024 року, ОСОБА_2 повністю виконувала свої батьківські обов`язки жодного разу від них не ухилялась та 04.07.2024 року покинула країну по причині залякування. ОСОБА_2 дуже любить свого сина та хоче бути з ним, але не знає як це зробити без загрози своєму життю. Відповідачка заперечує проти позбавлення її батьківських прав, зазначає що має бажання спілкуватися з сином та брати участь у його вихованні, проте позивач не дає їй можливості спілкуватися з дитиною. (а.с. 143-146)

Ухвалою суду від 27 листопада 2025 року закрито підготовче провадження по справі та призначено судовий розгля по суті позовних вимог. (а.с. 151)

У судовому засіданні позивач - ОСОБА_1 та його представник позовні вимоги підтримали, наполягали на їх задоволенні.

Представник відповідача у судовому засіданні просив задовольнити позов частково, а саме не заперечував щодо вимоги позивача про стягнення з відповідачки аліментів на утримання дитини. Зокрема зазначив, що відповідачка бажає спілкуватися з сином та брати участь у його вихованні та просила не позбавляти її батьківських прав.

Представник Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради, як орган опіки та піклування в судове засідання не з`явився, був повідомлений про розгляд справи належним чином, однак раніше до суду було надано Висновок органу опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради від 05.09.2025 р. за № Н-2648 про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відносно її малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Заслухавши пояснення позивача та його представника, дослідивши зібрані по справі докази, пояснення представника відповідачки, з`ясувавши дійсні обставини справи, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, суд суд дійшов висновку про часткове задоволення позову з таких мотивів.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , з 11.12.2021 перебували у шлюбі, що зареєстрований Малиновським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про що видане свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 . (а.с. 12)

Від даного шлюбу у сторін народилась спільна дитина - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим 31.01.2023р. відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса). (а.с. 13)

Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 10.04.2025 (справа № 521/1282/25) шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано.

В матеріалах справи міститься копія засвідченої приватним нотаріусом Одеського районного нотаріального округу Одеської області Котик Н.В. заяви про те, що мати дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не заперечує проти позбавлення її батьківських прав відносно її малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (зареєстровано в реєстрі 01.07.2024 № 716). (а.с. 14)

Батько дитини - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , проживає разом з малолітнім сином за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою Об?єднання співвласників багатоквартирного будинку «Бугаївська 48, корп.3» (Код в ЄДРПОУ - 41152476) про склад сім?ї та проживання за адресою: АДРЕСА_1 без реєстрації. (а.с. 24)

Відповідно до листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 11.11.2025 року № 19/89239-25, вбачається що відповідно до витягу з наявною у Базі даних інформацією щодо перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України у період з 01.07.2024 по 11.11.2025 (станом на 11:20): громадянка України ОСОБА_2 , 04.07.2024 року здійснила виїзд з території України через пункт пропуску «Краківець», 26.04.2025 року здійснила в`їзд на територію України через пункт пропуску «Шегені», 26.05.2025 року здійснила виїзд з території України через пункт пропуску «Орлівка-паром». Іншої інформації немає. (а.с. 136)

Відповідно до витягу з Резерв+ «Розширені дані з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів» у ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , наявна відстрочка від мобілізіції до 03.05.2026 р. з підстав аспірантури. (а.с. 166-170)

Вищевказані обставини підтверджуються також показами свідків, які були допитані судом.

Так свідок ОСОБА_4 пояснила, що вона є рідною сестрою відповідачки, зазначила, що до позивача ОСОБА_5 була заміжня, у неї є дитина від попереднього чоловіка, потім було ще декілька чоловіків, пізніше з`явився позивач, хотів вдочерити її дочку. Згодом народила від позивача сина ОСОБА_6 , приводів для розлучення не було, потім вони переїхали в Київ, і вони не спілкувались, а коли вони повернулись, то продовжили спілкування і почались в неї розмови, що діти їй набридли. Повідомила, що відповідачка їй зателефонувала і сказала, що їде в Німеччину з донькою ОСОБА_8 , а ОСОБА_6 залишається з позивачем, з того моменту свідок була поруч і допомагала позивачу та з квітня 2025 року до листопада 2025 року вони жили з позивачем в одній квартирі, ОСОБА_5 не знала про це, вона не дзвонила і не питала про дитину, не вітала ні зі святами, ні з чим. Зокрема ніхто навіть не знав, що минулим літом відповідачка приїжджала в Чорноморськ , вона не сказала, до дитини вона не приходила, ніяких перепон не було, їй ніхто не забороняв спілкуватися із дитиною. Повідомила, що сина позивач утримує сам.

Свідок ОСОБА_10 , пояснила, що вона знайома 6-7 років з колишньою сім`єю ОСОБА_11 , була звичайна сім`я, позивач завжди догождав ОСОБА_12 , насилля не було в сім`ї, дитиною особо ніхто не займався, Позивач був на роботі, а ОСОБА_5 не займалась дитиною, позивач завжди гроші давав на одяг, ОСОБА_5 купувала ж ношене. Потім свідку стало відомо, що у відповідачки з`явився новий хлопець і вона збиралась з ним їхати, вона покинула сина, коли той був хворий, в нього була температура та вона не поцікавилась як там дитина. Дитині на день народження не дзвонить, забрала дитячу карточку, не повернула її, їй дитина взагалі не треба. Повідомила, що старшу доньку відповідачка віддала на виховання своїй мамі. Дитина проживає з позивачем. Позивач самостійно виховує та утримує її.

Відповідно до статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Як передбачено ст. 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Відповідно до частини першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Тлумачення наведених положень статті 164 СК України свідчить, що ухилення від виконання обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграфи 57, 58).

ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13).

Також ЄСПЛ наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх воз`єднання, зазначивши при цьому, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення ЄСПЛ від 30 червня 2020 року у справі «Ілля Ляпін проти росії», заява № 70879/11).

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

У постанові від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20) Верховний Суд зазначив, що «ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини».

У постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц (провадження № 61-29266св18) Верховний Суд вказав, що «зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оцінювальний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин. За положенням частини шостої статі 19 СК України, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер. Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не у достатній мірі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та освідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини».

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, вказаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19), від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18 (провадження № 61-8883св19), від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 11 вересня 2020 року у справі № 357/12295/18 (провадження № 61-21461св19), від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20 (провадження № 61-6807св21).

Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц та Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19, від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18, від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17, від 02 листопада 2020 року у справі № 552/2947/19, від 13 березня 2019 року в справі № 631/2406/15-ц та у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17.

З урахуванням цього, суд констатує, що судова практика у цій категорії справ є сталою і підстави для відступлення від вказаних висновків можливі лише фактичних обставин конкретної справи й доказування.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З наведеного випливає, що доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останньої батьківських прав, покладено саме на позивача.

Відповідно до ч. 5 ст. 19 СК України орган опіки і піклування подає до суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Однак, як зазначено в ч.6 ст. 19 СК України, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Так, даний висновок робиться на підставі засідань комісії органу опіки та піклування щодо доцільності позбавлення батьківських прав. Для підготовки цього висновку комісія спілкується з обома батьками та вивчає наявність підстав для позбавлення батьківських прав.

Відповідно до висновку Органу опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради № Н-2648 від 05.09.2025 року про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відносно її малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з посиланням на зібрані матеріали, які містяться у справі, визнано доцільним позбавлення батьківських прав відповідачки ОСОБА_2 відносно її малолітнього сина ОСОБА_6 . (а.с. 115-117)

Окрім того в тексті вищезазначеного висновку зазначено наступне: «Згідно з актом обстеження умов проживання малолітнього ОСОБА_3 від 21.07.2025, складеним органом опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради, для дитини створені належні умови для виховання та розвитку.

Крім того, ОСОБА_2 надала до Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради заяву від 15.07.2025, в якій повідомила, що ОСОБА_1 погрожуючи вимусив її підписати нотаріальну заяву та що вона проти позбавлення її батьківських прав відносно її малолітнього сина ОСОБА_3 . Також у заяві ОСОБА_2 повідомила, що до 01.07.2024 вона повністю виконувала свої батьківські обов?язки відносно малолітнього ОСОБА_6 та з 04.07.2024 вона перебуває у Грузії та не має можливості повернутися в Україну.

На засіданні комісії з питань захисту прав дітей Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради 27.08.2025 був присутній батько дитини, мати дитини була присутня на засіданні комісії в режимі відеозв?язку. Мати повідомила, що приїхати до України у неї немає можливості, оскільки у молодшої дитини відсутній закордонний паспорт, а залишити в Грузії дитину не уявляється можливим. Батько дитини просив позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно її малолітнього сина ОСОБА_3 , якого вона залишила у віці 1 рік та 4 місяці……….»

Оцінюючи вище вказані докази в їх сукупності суд вважає, що розірвання шлюбу між батьками та проживання дитини з батьком не є достатньою підставою для позбавлення матері батьківських прав, оскільки неприязні відносини сторін не звільняють обох батьків від обов`язку в рівній мірі утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Під час дослідження доказів судом не встановлено не лише достатніх підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав, а й гострої соціальної необхідності у цьому.

Оцінюючи зібрані докази суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що позбавлення відповідачки батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.

Суд враховує, що відповідачка не є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив з нею сімейних відносин не відповідає інтересам дитини.

Висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, який носить рекомендаційний характер, не містить однозначних обставин, які б вказували на наявність підстав для застосування відносно відповідачки такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав.

Виходячи з вище вказаного висновку, вбачається, що син сторін проживає з батьком і він характеризується позитивно, відповідачка по телефону повідомила, що поки що немає можливості приїхати до України та залишити молодшу дитину в Грузії, де зараз перебуває, комісією взято до уваги її нотаріально завірену заяву про відсутність заперечень щодо позбавлення її батьківських прав, а тому відповідно до частини шостої статті 19 СК України суд не погоджується з даним висновком.

Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків, однак у матеріалах справи відсутні докази того, що відповідачка притягувалась до кримінальної чи адміністративної відповідальності у зв`язку із неналежним поводженням щодо дитини, вчиняла насильство по відношенню до неї чи вчиняла інші подібні дії.

В п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і позбавлення та поновлення батьківських прав" від 30.03.2007 року № 3 зазначено, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Відповідно до п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і позбавлення та поновлення батьківських прав» від 30.03.2007 року № 3 ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Як передбачено статтею 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, яка відповідно до ст. 9 Конституції України діє як складова національного законодавства України, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчим органами, першочергова увага приділяються якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Що стосується нотаріальної завіреної заяви відповідачки про згоду на позбавлення її батьківських прав відносно малолітньої доньки, то суд вважає, що визнання матір`ю позову про позбавлення її батьківських прав не може бути єдиною підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини.

Тобто, саме лише подання відповідачкою заяви про визнання позову щодо позбавлення її батьківських прав на дитину не може слугувати підставою для звільнення позивача від обов`язку надання інших доказів на підтвердження наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 164 СК України, для позбавлення батьківських прав.

А відтак повинне мати місце не лише визнання позову відповідачкою, а й законні підстави для його задоволення.

Подібні висновки наведені і в постанові Касаційного цивільного суду у складі ВС від 29.11.2023 року у справі № 607/15704/22.

Зокрема суд бере до уваги письмові пояснення представника відповідачки, в яких просить не позбавляти її батьківських прав, а також той факт, що представник відповідачки неодноразово в судових засіданнях заперечував проти позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо її малолітнього сина.

Таким чином, під час розгляду даної справи не знайшли підтвердження беззаперечними доказами винна поведінка та свідоме нехтування батьківськими обов`язками відповідачкою, які б свідчили про ухилення нею від виховання дитини і, як наслідок, необхідність застосування крайнього заходу у вигляді позбавлення батьківських прав відповідно до ст. 164 СК України, що не відповідатиме інтересам дитини.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків повинно бути навмисним, тобто коли особа повністю розуміє наслідки своєї винної поведінки.

Позивачем же не обґрунтовано належними доказами, в чому полягає злісне небажання відповідачки виконувати свої обов`язки по вихованню дитини, при цьому доказів того, що до останньої застосовувались попередження про необхідність змінити своє ставлення до виховання дитини, що він притягувався до адміністративної відповідальності за неналежне виховання дитини, веде аморальний спосіб життя або зловживає алкогольними напоями чи вживає наркотичні засоби, суду не надано.

Суд вважає, що матеріали справи не містять достатніх відомостей для застосування такої виключної міри як позбавлення відповідача батьківських прав.

З врахуванням цього суд, оцінюючи докази в їх сукупності, за наявних на даний час обставин не вбачає необхідності в позбавленні відповідачки батьківських прав, не погоджуючись при цьому з висновком органу опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо її малолітнього сина ОСОБА_3 .

Щодо позовної вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.

За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).

Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, когось із батьків дитини є підставою для припинення їх обов`язку утримувати дитину.

Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Позивач просить встановити факт самостійного виховання та утримання ним малолітнього сина, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері.

Доведення факту одноосібного виховання й утримання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самих дітей, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання й утримання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Така позиція суду повністю відповідає позиції Великої Палати Верховного Суду викладеній у постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22, і підстав для відступу від цієї позиції суд не вбачає.

На переконання суду, для встановлення обставин самостійності виховання позивачем дитини обов`язковим елементом є підтвердження виключних (непереборними / винятковими / неординарними / особливими) у конкретних життєвих ситуаціях (наприклад: особа, яка розлучена та самостійно здійснює обов`язки по вихованню та утриманню дитини, в той час коли інший з батьків позбавлений фактичної змоги виконувати свої обов`язки; батько або матір не беруть участі у вихованні та утриманні дитини або зникли, проте не визнані судом безвісно відсутніми або такими, що позбавлені батьківських прав; якщо один з батьків перебуває на окупованій території, в полоні і не може фактично виховувати та утримувати дитину тощо).

Наведені вище виключні обставин, зокрема позбавлення фактичної змоги виконувати свої обов`язки іншого з батьків, у даній справі відсутні, а саме по собі перебування матері за кордоном, та проживання дитини з батьком в Україні, не свідчить про самостійне виховання та утримання дитини ним.

Суд наголошує, що факт свідомого ухилення іншого з батьків від участі у вихованні та утриманні дитини може бути підтверджений лише рішенням суду виключно в разі вирішення питання щодо позбавлення відповідача батьківських прав. Тобто, захист порушених прав у зв`язку самоусуненням від виконання батьківських обов`язків, має розглядатись в іншому порядку шляхом пред`явлення позову про позбавлення батьківських прав, а не позову про встановлення факту самостійного виховання дитини.

Такий підхід до вирішення цієї справи, на переконання суду, цілком відповідає мотивам, з яких виходила Велика Палата Верховного Суду у справі №201/5972/22, адже конкретних вказівок, з яким із видів позову повинна звернутися заінтересована особа для підтвердження обставин самостійного виховання дитини - у ній не наведено. Суд вважає, що таким позовом має бути саме про позбавлення батьківських прав, а не встановлення юридичного факту, з міркувань, що були висловлені вище.

Аналізуючи мету встановлення факту та норми СК України щодо обов`язків батьків по вирішенню питань щодо виховання та утримання їх малолітньої дитини, суд вважає мету, зазначену позивачем для встановлення факту, не доведеною.

У малолітнього сина сторін є як батько, так і мати. Відомостей щодо матері дитини, відповідача по справі, які б свідчили про її нездатність виконувати батьківські обов`язки по вихованню та утриманню дитини або що спілкування дитини з матір`ю (відповідачем по справі) перешкоджатиме нормальному вихованню дитини, суду не надано.

Зокрема, відсутні відомості щодо недієздатності/обмеженої дієздатності, наявності інвалідності, позбавлення батьківських прав тощо, що б вплинуло на здатність матері дитини приймати участь у вихованні та утриманні її неповнолітньої дитини.

Також суду не надано доказів на підтвердження негативного впливу матері на дитину.

Водночас сторони не позбавлені можливості вирішити питання щодо виховання та утримання дитини у добровільному порядку, уклавши нотаріальний договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини, або, у разі ухилення від виконання обов`язків одного з батьків, покласти на нього відповідальність, передбачену законом.

Доказів на підтвердження позовної вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини суду не надано.

Розірвання шлюбу між сторонами, проживання дитини з батьком та проживання відповідачки за кордоном не свідчить про самостійне виховання та утримання дитини.

Крім того, відомостей про те що позивач працевлаштований, має стабільний дохід та самостійно утримує сина матеріали справи не містять.

Будь-яких інших належних, допустимих та достатніх доказів, які б свідчили про перебування на утриманні позивача сина, окрім спільного місця проживання, матеріали справи не містять.

Саме по собі встановлення даного факту самостійного виховання дитини батьком не несе для позивача жодного юридичного наслідку щодо вирішення його прав та обов`язків.

Таким чином, оскільки позивач звернувся до суду із позовною вимогою про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без наявних порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів позивача з боку інших осіб, враховуючи, що обов`язок батьків виховувати та утримувати дитини є невід`ємним, а встановлення факту протилежного можливе лише під час вирішення спору про позбавлення батьківських прав, суд дійшов висновку, що у задоволенні цієї позовної вимоги необхідно відмовити за безпідставністю.

Щодо позовної вимоги про стягнення аліментів на утримання дитини суд виходив з наступного.

За положеннями статті 51 Конституції України та статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.

Згідно з частинами першою-третьою статті 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Суд встановив, що малолітній син сторін залишилася на проживання з батьком та відповідачка не надає коштів на утримання дитини.

Тому слід дійти висновку, що наявні підстави для стягнення аліментів за судовим рішенням.

Статтею 182 СК України передбачено, що при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров`я та матеріальне становище дитини, стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина, наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, доведені стягувачем аліментів виплати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів, інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

Позивач просив стягнути з відповідачки аліменти в розмірі 1/4 частки всіх видів доходів щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку

Зважаючи, що визначений позивачем розмір аліментів є мінімальним, що визначений законом, суд задовольняє повністю позовні вимоги в частині стягнення аліментів.

Аліменти відповідно до ч.1 ст.191 СК України належить стягувати із дати пред`явлення позову до суду, тобто із 17 липня 2024 року.

Згідно з пунктом першим частини першої статті 430 ЦПК України слід допустити рішення до негайного виконання у межах суми платежу за один місяць.

Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки у задоволенні позову в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, позбавлення батьківських прав суд відмовив, витрати позивача по сплаті судового збору за цими вимогами суд залишає за ним.

Судовий збір за позовну вимогу про стягнення аліментів, в розмірі 1331,20 грн., суд стягує із відповідачки на користь держави.

Керуючись ст. 51 Конституції України, ст. 9 Конвенції ООН про права дитини, ст.ст. 12, 15 Закону України «Про охорону дитинства», ст.ст. 19,141, 164, 166,180 СК України, ст., ст. 10, 76-78, 80, 81, 83, 89, 258-259, 263-265, 268, 352, 354,430 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , громадянки України, зареєстрована: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 , громадянина України, РНОКПП НОМЕР_4 , проживає: АДРЕСА_1 ) аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки всіх видів доходів щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з 17 липня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_8 .

Рішення в частині стягнення аліментів в межах суми платежу за один місяць допустити до негайного виконання.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , громадянки України, зареєстрована: АДРЕСА_2 ) на користь держави судовий збір у розмірі 1331 гривень 20 копійок.

У задоволені інших позовних вимог - відмовити.

Попередити ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Одеського апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення суду складено 18 травня 2026 року.

ГОЛОВУЮЧИЙ І.А. МАЗУН