Рішення № 136579698, 12.05.2026, Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області

Справа № 946/7493/23

Провадження № 2/946/644/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 травня 2026 року Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області в складі:

головуючого судді - Смокіної Г.І.,

за участю секретаря судового засідання Вітенко А.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ізмаїлі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Орган опіки та піклування Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, про виселення, -

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

28.09.2023 ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Орган опіки та піклування Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, про виселення та просить виселити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.

Свої вимоги мотивує тим, що з 18.08.1997 зареєстроване місце проживання позивачки за адресою: АДРЕСА_1 . Починаючи з 2010 року з колишнім власником ОСОБА_6 не проживає постійно однією рожиною і не веде спільного господарства. 25.09.2009 позивачка уклала шлюб зі ОСОБА_7 , у 2010 році разом із чоловіком переїхали проживати у м. Київ. З 09.11.2010 почала працювати вихователем у гуртожитку Київського технікуму залізничного транспорту, згодом перейменований Київський коледж транспортної інфраструктури, там працювала по 18.01.2020. Чоловік ОСОБА_7 має соціальний статус пенсіонер, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , з 18.06.2011. Однак за вказаною адресою не проживає. Донька ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , навчається у спеціалізованій школі № 211 Оболонського району м. Києва. У місті Києві родина позивачки проживала у орендованій житловій площі. Іншого особистого житлового майна чоловік ОСОБА_7 не має. З початком російської воєнної агресії позивачка разом із дочкою виїхали за кордон України до Румунії, де їм наданий дозвіл на проживання для осіб тимчасового захисту. На підставі договору дарування від 22.08.2023, посвідченого приватним нотаріусом Ізмаїльського районного нотаріального округу Одеської області Єфіменко М.Д., реєстр за № 2387, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав 22.08.2023, ОСОБА_1 отримала в дар від ОСОБА_6 житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . До отримання вказаного будинку у власність у ньому були зареєстровані та проживали ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 . 14.06.2023 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 були зняті з реєстрації за вказаною адресою колишнім власником ОСОБА_6 . На усі прохання позивачки звільнити житловий будинок ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 не реагували. При отриманні в дар житлового будинку позивачці достовірно було відомо, що на протязі останніх 10 років колишній власник ОСОБА_6 не проживає з відповідачами постійно однією сім`єю і не веде з ними спільного господарства, договір найму житлового приміщення між ними не укладався. Після отримання у власність будинку позивачка з відповідачами договору найму житлового приміщення також не укладала та вважає, що відповідачі проживають у будинку незаконно. Позивачка бажає проживати за вказаною адресою зі своєю родиною та використовувати належну їй власність на свій розсуд, укладати договір найму з відповідачами наміру не має.

Процесуальні дії суду

Ухвалою судді Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04.10.2023 відкрито провадження у справі в загальному позовному провадженні та призначено підготовче судове засідання (т. 1 а.с. 37).

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23.01.2024 постановлено провести судове засідання в режимі відеоконференції (т. 1 а.с. 64).

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 06.02.2024 залучено у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки та піклування Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області (т. 1 а.с. 92, 95).

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області 06.02.2024 викликано в судове засідання для допиту свідків (т. 1 а.с. 93, 96).

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 21.02.2024 постановлено провести судове засідання в режимі відеоконференції (т. 1 а.с. 105).

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 03.06.2024 постановлено провести судове засідання в режимі відеоконференції (т. 1 а.с. 120).

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 10.09.2024 постановлено провести судове засідання в режимі відеоконференції (т. 1 а.с. 128).

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 10.09.2024 постановлено провести судове засідання в режимі відеоконференції (т. 1 а.с. 134).

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 13.11.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду (т. 1 а.с. 158).

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 03.01.2025 постановлено провести судове засідання в режимі відеоконференції (т. 1 а.с. 162).

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12.03.2026 постановлено провести судове засідання в режимі відеоконференції (т. 2 а.с. 13).

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12.03.2026 постановлено провести судове засідання в режимі відеоконференції (т. 2 а.с. 15).

Аргументи учасників справи

В судовому засіданні позивачка та її представник адвокат Мангул П.М. позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просили їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві. Додатково представник пояснив, що позивачка є власником будинку на підставі договору дарування, який відповідачами не оскаржено, відповідачі не є членами сім`ї позивачки в розумінні СК України, разом не проживають, не ведуть спільний побут та не мають взаємних прав та обов`язків, право користування будинком у членів сім`ї колишнього власника втрачено з моменту укладення договору. Обов`язок забезпечити житлом малолітню ОСОБА_4 покладено на батьків та у позивачки не виникає. Відповідачі мають можливість проживати та користуватися іншим будинком, розташованим в АДРЕСА_3 , який належить ОСОБА_6 . Згідно поясненням позивачки вказаний будинок продано.

Згідно відповіді на відзив від 23.01.2024, наявність родинних зв`язків позивачки з відповідачами не є підставою для набуття відповідачами права на користування спірним житловим будинком або збереження за відповідачами начебто набутого права на користування житловим будинком. Позивачка бажає вселитися у свій будинок та мешкати в ньому разом із своєю родиною та використовувати належну їй власність на свій розсуд. Укладати з ними договір найму наміру не має. З часу припинення права власності на будинок у ОСОБА_6 припинилося право користуватися жилим приміщенням у членів його сім`ї, у даному випадку відповідачів (т. 1 а.с. 66-68).

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Панченко А.В., відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які є законними представниками неповнолітньої ОСОБА_4 , позовні вимоги не визнали, просили відмовити у їх задоволенні, мотивуючи тим, що ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_6 (колишнього власника житла) та рідною сестрою позивачки ОСОБА_1 , ОСОБА_3 є чоловіком ОСОБА_2 , а ОСОБА_5 та ОСОБА_4 дітьми ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , онучками ОСОБА_6 та племінницями позивачки. У 2015 році відповідачі вселилися в житловий будинок по АДРЕСА_1 за згодою власника ОСОБА_6 . З того часу відповідачі безперервно проживали в цьому житлі, вели з власником будинку спільне господарство, утримували будинок, проводили в ньому ремонт, сплачували комунальні послуги. Таким чином, відповідачі вселилися у спірне житло та мешкали в ньому у статусі членів сім`ї як попереднього власника, так і позивачки. Сам по собі факт укладення договору дарування, на підставі якого до позивачки перейшло право власності на житловий будинок, не є підставо для звуження житлових прав відповідачів, а тим більше їх виселення з житла, до якого вони вселилися за згодою власника для постійного проживання в статусі членів сім`ї. До того ж колишній власник житла ОСОБА_6 після укладення договору дарування так і продовжує мешкати у будинку, сплачувати комунальні послуги та фактично володіти цим майном на відміну від позивачки, яка у будинку не проживає, а мешкає за межами України (що нею підтверджено в поданій позовній заяві). Позивачкою не надано жодного доказу того, що відповідачами вчинено будь-яку з дій, передбачених ст. 116 ЖК України, а отже не доведено наявність визначених чинним законодавством підстав для їх виселення без надання іншого житла. При цьому відповідачі проживають у будинку АДРЕСА_1 більше 8 років та не мають іншого житла на праві власності чи користування. В контексті статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод виселення осіб, які тривалий час проживають та користуються займаним ними приміщенням, суперечить п. 1 протоколу вказаної Конвенції. Враховуючи тривале проживання відповідачів у будинку в статусі членів сім`ї (який для них є єдиним житлом), невчинення ними протиправної поведінки по відношенню до власника житла чи його майна, а також стосовно інших мешканців, відповідно відсутні законні підстави для їх виселення виключно по причині переходу права власності на будинок до позивача. Також не є підставою для виселення відповідачів також зняття їх з реєстрації місця проживання за вказаною адресою колишнім власником ОСОБА_6 . Крім інших осіб позивачка просить виселити ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка є малолітньою особою, без дозволу органу опіки та піклування.

Згідно письмового заперечення ОСОБА_3 від 05.02.2024, самого факту зміни власника недостатньо для виселення членів сім`ї колишнього власника, у кожному конкретному випадку необхідно знаходити баланс між захистом права власності і права особи на житло. Крім того, особа, яка набуває право власності на житло з певними обтяженнями (проживання інших осіб), має перейматися цими обставинами та нести відповідні ризики. Позивачка, приймаючи в дар будинок по АДРЕСА_1 , усвідомлювала, що у ньому тривалий час на правах членів сім`ї проживають відповідачі і законі підстави для їх виселення відсутні. До того ж відповідачі жодним чином не перешкоджали та не перешкоджають ні колишньому власнику, ні теперішньому власнику будинку реалізовувати свої правомочності стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Відповідачі є членами сім`ї ОСОБА_6 , який був власником житла до моменту укладення договору з позивачкою, а також членами сім`ї позивачки. При цьому відповідачі після вселення у спірне житло вели спільне господарство не лише з власником будинку, який на той час був ОСОБА_6 , а й з позивачкою. Зокрема відповідачі за період проживання спільно з іншими мешканцями будинку купували продукти харчування, предмети побуту, які використовували всі мешканці будинку, поліпшували власними силами стан житла, сплачували комунальні послуги. Крім того, в період вагітності позивачки відповідачі надавали їй фінансову підтримку, купили дитячі меблі, відповідач ОСОБА_3 щотижня відвозив ОСОБА_1 до м. Одеси в лікарню для періодичних обстежень. Таким чином, сам по собі факт зміни власника спірного майна не є підставою для виселення відповідачів, особливо зважаючи на те, що відповідачі (серед них є малолітня дитина) проживають у цьому житлі як члени сім`ї тривалий час та не мають іншого житла на праві власності чи користування (т. 1 а.с. 81-83).

В судове засіданні відповідачка ОСОБА_5 не прибула, про час та місце судового розгляду справи повідомлена належним чином.

В судове засідання представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Орган опіки та піклування Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області не прибув, про час та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином, згідно заяви від 24.04.2026 просить справу розглянути у відсутність представника, при винесенні рішення врахувати інтереси малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (т. 2 а.с. 9).

Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні пояснив, що є другом сім`ї, знає сім`ю близько 20 років. Сім`я була дружною, жили разом. У 2000-2002 році ОСОБА_10 поїхали на заробітки та були відсутні близько 8-10 років, після повернення в Україну вселились до будинку, ніяких заперечень щодо вселення у власника не було. Позивачка разом із сім`єю поїхала до Києва близько 10-11 років назад, де проживає дотепер. Бужилови жили у будинку. Йому відомо, що ОСОБА_10 позичили гроші сину ОСОБА_11 ОСОБА_12 , який їх не повернув. Будь-яких неправомірних дій щодо власника будинку ОСОБА_10 не вчиняли, про таке йому не відомо.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Згідно договору дарування від 22.08.2023, посвідченого приватним нотаріусом Ізмаїльського районного нотаріального округу Одеської області Єфіменко М.Д., зареєстрованого в реєстрі за № 2387, ОСОБА_6 подарував ОСОБА_1 житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який складається в цілому із: літера А житловий будинок, загальною площею 181,0 кв. м, житловою площею 78,8 кв. м, літ. Б літня кухня, літери В, Г сараї, № 1-5 надвірні споруди, що підтверджено витягом з Державного реєстру речових прав від 22.08.2023 № 343741954 (т. 1 а.с. 7-10).

12.09.2023 ОСОБА_6 , який діяв в інтересах ОСОБА_1 на підставі довіреності від 22.08.2023, посвідченої приватним нотаріусом Ізмаїльського районного нотаріального округу Одеської області Єфіменко М.Д., зареєстрованої в реєстрі за №2389, на адресу ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 ( АДРЕСА_1 ) направлено попередження/пропозицію від 12.09.2023 щодо врегулювання досудового спору у порядку ст. 16 ЦПК України, яке отримано ОСОБА_2 13.09.2023 (т. 1 а.с. 11-14).

Позивачка ОСОБА_1 є донькою ОСОБА_6 згідно свідоцтву про народження серії НОМЕР_1 від 03.02.1976.

Згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 , виданого 25.09.2009 Відділом реєстрації актів цивільного стану по місту Ізмаїл Ізмаїльського міськрайонного управління юстиції, актовий запис № 533, ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , уклала шлюб зі ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , після реєстрації шлюбу змінила прізвище на « ОСОБА_14 » (т. 1 а.с. 20).

Згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 , виданого 21.02.2014 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служи Ізмаїльського міськрайонного управління юстиції в Одеській області, актовий запис № 223, ОСОБА_7 та ОСОБА_1 мають малолітню дочку ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (т. 1 а.с. 21).

З 09.11.2010 позивачка прийнята на посаду вихователя гуртожитку Київського технікуму залізничного транспорту, де працювала по 18.01.2020, що підтверджено трудовою книжкою від 01.06.2009 позивачки (т. 1 а.с. 22).

Відповідно до довідки Спеціалізованої школи № 211 Оболонського району в м. Києві від 15.04.2022 № 190, ОСОБА_8 навчається у 2-Б класі (т. 1 а.с. 23).

Згідно пенсійного посвідчення № НОМЕР_4 , серії НОМЕР_5 , виданого 25.11.2011, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , є пенсіонером за вислугу років МВС України довічно (т. 1 а.с. 30).

Відповідачка ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_6 згідно свідоцтву про народження серії НОМЕР_6 від 16.01.1978.

Згідно свідоцтва про одруження серії № НОМЕР_7 від 04.11.1995, 04.11.1995 ОСОБА_15 уклала шлюб з ОСОБА_3 та після реєстрації змінила прізвище на « ОСОБА_10 ».

Згідно свідоцтву про народження серії НОМЕР_8 від 23.06.1997, ІНФОРМАЦІЯ_8 народилася ОСОБА_5 .

Згідно свідоцтву про народження серії НОМЕР_9 від 29.04.2010, ІНФОРМАЦІЯ_9 народилася ОСОБА_4 (т. 2 а.с. 2).

Згідно відповіді № 256048 від 04.10.2023 з Єдиного державного демографічного реєстру, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , була зареєстрована з 18.08.1997 за адресою: АДРЕСА_1 , знята з реєстрації 14.06.2023 (т. 1 а.с. 33).

Згідно відповіді № 256060 від 04.10.2023 з Єдиного державного демографічного реєстру, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зареєстрований з 03.02.2010 за адресою: АДРЕСА_1 , знятий з реєстрації 14.06.2023 (т. 1 а.с. 34).

Згідно відповіді № 256106 від 04.10.2023 з Єдиного державного демографічного реєстру, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , була зареєстрована з 14.05.2013 за адресою: АДРЕСА_1 , знята з реєстрації 14.06.2023 (т. 1 а.с. 36).

Згідно відповіді ВАДР ГУ ДМС України в Одеській області від 10.10.2023, ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрованою самостійно по м. Одесі та Одеській області не значиться (т. 1 а.с. 38).

ОСОБА_6 є власником (1/1 частка) житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_3 , на земельній ділянці площею 0,2500 га, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25.06.2015, посвідченого державним нотаріусом Ізмаїльської державної нотаріальної контори Одеської області, зареєстрованого в реєстрі за № 3-513, що підтверджено витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25.06.2015 № 39694212 (т. 1 а.с. 140-143).

Згідно листа Служби у справах дітей Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області від 18.11.2025 № 826/01-06, з огляду на те, що неповнолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , була зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , виселення її без надання іншого житла призведе до порушення її конституційного права на житло та суперечить принципу пріоритетності інтересів дитини. На підставі чого орган опіки та піклування Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області не може надати дозвіл на виселення неповнолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , за адресою: АДРЕСА_1 , де проживає та має право користування дитина (т. 1 а.с. 219, 221).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28.01.2026 № 461958016, ОСОБА_2 на праві власності нерухомого майна не має (т. 2 а.с. 3).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03.02.2026 № 462694987, ОСОБА_5 на праві власності нерухомого майна не має (т. 2 а.с. 4).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 27.01.2026 № 461803108, ОСОБА_4 на праві власності нерухомого майна не має (т. 2 а.с. 4).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28.01.2026 № 461957897, ОСОБА_3 є власником (1/1 частка) земельної ділянки № 5122081300:01:002:0450, площею 0,6 га, на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ОД № 010792, виданого 04.02.2005 Ізмаїльською районною державною адміністрацією (т. 2 а.с. 6).

Позиція суду

Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права.

Згідно з частинами другою, третьою статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданнями цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права та пропорційність.

Згідно ч. 1, 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно ч. 1, 2 ст. 77, ч. 2 ст. 78, ч. 1 ст. 80 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вислухавши представника позивачки, відповідачів та їх представника, перевіривши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

У постанові Верховного Суду від 17.04.2026 у справі № 522/15146/22 зазначено:

«У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

Відповідно до частини першої статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 викладена правова позиція, що «правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час».

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, а також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44,).

Отже, позбавлення особи житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що втручання у її право особи на повагу до житла буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що у справі, яка переглядається, необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на квартиру та права користування цим житлом відповідачем, який вже не є членом її сім`ї, проте зареєстрований у спірній квартирі, проживає в ній з 2015 року та іншого житла немає.».

Судом було встановлено, що позивачка ОСОБА_1 відповідачка ОСОБА_2 є рідними сестрами та доньками колишнього власника будинку за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_6 . Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є членами сім`ї відповідачки ОСОБА_2 .

Позивачка ОСОБА_16 разом з членами своєї сім`ї з 2010 року проживала у м. Києві, а з початку російської воєнної агресії проживає за кордоном, має намір повернутися та проживати у спірному будинку. Відповідачі з 2015 року зі згоди колишнього власника будинку ОСОБА_11 вселились у будинок та з цього часу безперервно проживають у ньому, весь час використовували його для проживання, іншого житла не мають. Будь-яких перешкод для вселення та проживання позивачки та членів її сім`ї у вказаному будинку не створювали.

З 22.08.2023 вищевказаний будинок на підставі договору дарування перебуває у власності позивачки. Станом на дату набуття позивачкою права власності на будинок і по теперішній час сторони спільно не проживали, спільним побутом пов`язані не були, взаємних прав та обов`язків не мали, отже не були членами сім`ї відповідно до ст. 3 СК України.

Разом із цим, суд приймає до уваги, що відповідачі проживають у спірному будинку більше 10 років, у них виник міцний зв`язок з місцем постійного проживання, іншого житла не мають, їх виселення з будинку за встановлених у справі обставин і досліджених доказів не буде пропорційним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції.

Крім того, відповідачка ОСОБА_4 є неповнолітньою.

Згідно ст. 3, 16 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.

Згідно ч. 4, 5 ст. 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо, зокрема, виселення дитини, обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою , який подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору.

Згідно листа Служби у справах дітей Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області від 18.11.2025 № 826/01-06, виселення дитини без надання іншого житла призведе до порушення її конституційного права на житло та суперечить принципу пріоритетності інтересів дитини, на підставі чого орган опіки та піклування Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області не може надати дозвіл на виселення неповнолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , за адресою: АДРЕСА_1 , де проживає та має право користування дитина.

Приймаючи до уваги вищевикладене, здійснивши аналіз наданих суду доказів, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для виселення відповідачів без надання іншого житла, у зв`язку з чим у задоволенні позову ОСОБА_16 відмовляє.

Керуючись ст. 12, 13, 76-81, 258, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Орган опіки та піклування Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, про виселення, відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного тексту рішення суду.

Суддя: Г.І.Смокіна