Рішення № 136506279, 07.05.2026, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 203/2264/26

2/0203/1780/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2026 року Центральний районний суд міста Дніпра в складі:

головуючого судді - Казака С.Ю.

при секретарі - Биченковій Г.С.

за участю позивача - ОСОБА_1

розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» про визнання дій протиправними, стягнення моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з вищезазначеним позовом, в якому посилався на те, що є особою з інвалідністю ІІ групи із захворювання, пов`язаного з проходженням служби в органах внутрішніх справ, а тому згідно законодавства має право на пільговий, безкоштовний проїзд транспортом загального користування приміського сполучення. 06.03.2026 року він здійснював поїздку до ДУ «Східне територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України» у м.Дніпрі з метою отримання документів про стаціонарне лікування в період з 11.02.2026 року по 04.03.2026 року. В цей день він прибув до центрального автовокзалу м.Дніпра, розташованого по АДРЕСА_1 , де звернувся до квиткового касира ОСОБА_2 , надавши останній пенсійне посвідчення інваліда ІІ групи, з метою отримання квитка для безкоштовного проїзду від автостанції м.Дніпра до автостанції АДРЕСА_2 . Ігноруючи вимоги постанови Кабінету Міністрів України №555 від 16.09.1994 року, касир відмовила в наданні квитка на безоплатний проїзд в автобусі приміського сполучення Дніпро-Самар. А надала квиток вартістю 43 грн. На його заперечення зазначила, що надане пенсійне посвідчення не дає йому право безоплатного проїзду. Посилаючись на вказані обставини, позивач просив визнати протиправними дії відповідача щодо відмови йому, як особі з інвалідністю ІІ групи, на безоплатний проїзд на пасажирському транспорті загального користування на приміських маршрутах, а також стягнути з відповідача у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення його прав, 40000 грн.

Ухвалою Центрального районного суду міста Дніпра від 11.03.2026 року було відкрито провадження по справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

В судовому засіданні позивач підтримав позов та посилаючись на викладені в ньому підстави, просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідач явку свого представника не забезпечив, про причини неявки не повідомив. Проте, надав відзив на позовну заяву, згідно якого просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обгрунтування заперечень посилався на те, що відповідно до діючого законодавства позивач, як особа з інвалідністю ІІ групи має право на безкоштовний проїзд на транспорті загального користування (крім метрополітену та таксі), але лише на міських та приміських маршрутах. При цьому, відповідач зазначив, що позивачем не враховано, що рейс сполученням Дніпро АВЦ- Новотроїцьке (Солоний Лиман), який був обраний ОСОБА_1 відноситься до міжміського маршруту. Крім того, відповідач посилався на те, що згідно чеку №272192, оформленого 06.03.2026 року, зазначений квиток було продано ТОВ «КВИТОК-ЦЕНТР», а не відповідачем. Таким чином, при придбані квитка, позивач отримав послуги третіх осіб, а не відповідача. Тому вина відповідача у правовідносинах між позивачем та третьою особою відсутня.

Заслухавши пояснення позивача, перевіривши доводи, викладених у відзиві відповідача та дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що позивач є пенсіонером та особою з інвалідністю ІІ групи довічно, що підтверджується копією пенсійного посвідчення (а.с.6).

06.03.2026 року позивач здійснював поїздку до ДУ «Східне територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України» у м.Дніпрі, з метою отримання документів про стаціонарне лікування в період з 11.02.2026 року по 04.03.2026 року та в цей же день прибув до центрального автовокзалу м.Дніпра, розташованого по АДРЕСА_1 , де звернувся до квиткового касира, надавши останній пенсійне посвідчення інваліда ІІ групи, з метою отримання квитка для безкоштовного проїзду від автостанції м.Дніпра до автостанції АДРЕСА_2 .

Як зазначив позивач, в касі автовокзалу позивачу було відмовлено у видачі квитка на безкоштовний проїзд та продано квиток вартістю 43 грн., що підтверджується чеком №272192 від 06.03.2026 року.

Звертаючись до суду з позовом позивач посилався на те, що діями відповідача щодо відмови у безоплатному проїзді було порушено його право, встановлене законодавством України, на безоплатний проїзд на міському пасажирському транспорті загального користування та приміських маршрутах, як особі з інвалідністю ІІ групи.

Відповідно до позиції відповідача, наведеної у відзиві позивачем було придбано квиток на рейс сполученням Дніпро АВЦ- Новотроїцьке (Солоний Лиман), що відноситься до міжміського маршруту. Крім того, відповідач посилався на те, що згідно чеку №272192, оформленого 06.03.2026 року, зазначений квиток було продано ТОВ «КВИТОК-ЦЕНТР», а не відповідачем. Таким чином, при придбані квитка, позивач отримав послуги третіх осіб, а не відповідача.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, окрім іншого: визнання права; відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року №354 «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» було введено безплатний проїзд для пенсіонерів за віком на міському пасажирському транспорті загального користування (крім метрополітену і таксі) та приміських маршрутах.

Пунктом 1-1 вказаної постанови установлено, що право на безплатний проїзд надається за наявності посвідчення встановленого зразка чи довідки, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який зареєстрований у зазначеній системі і видається на безоплатній основі.

Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 16.08.1994 року №555 чинність постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року №354 «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» було поширено на осіб з інвалідністю.

Відповідно до ст.38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» особи з інвалідністю I та II групи, діти з інвалідністю та особи, які супроводжують осіб з інвалідністю I групи або дітей з інвалідністю (не більше однієї особи, яка супроводжує особу з інвалідністю I групи або дитину з інвалідністю), мають право на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім таксі) за наявності посвідчення чи довідки, зазначених у цьому Законі, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який видається на безоплатній основі.

Особи з інвалідністю, діти з інвалідністю та особи, які супроводжують осіб з інвалідністю першої групи або дітей з інвалідністю (не більше однієї особи, яка супроводжує особу з інвалідністю або дитину з інвалідністю), мають право на 50-відсоткову знижку вартості проїзду на внутрішніх лініях (маршрутах) повітряного, залізничного, морського, внутрішнього водного та автомобільного транспорту в період з 1 жовтня по 15 травня.

Звуження змісту та обсягу права осіб з інвалідністю на пільговий проїзд транспортом не допускається.

Статтею 38-2 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» визначено, що пільги, передбачені цим Законом, зберігаються за особами з інвалідністю та дітьми з інвалідністю незалежно від виду виплачуваної пенсії або допомоги, призначеної замість пенсії.

У випадках, коли іншими нормативно-правовими актами передбачені норми, що підвищують встановлений цим Законом рівень соціального захисту осіб з інвалідністю, застосовуються положення тих нормативно-правових актів, які визначають найбільший рівень соціального захисту осіб з інвалідністю.

Якщо особа з інвалідністю має право на одну і ту ж пільгу за цим Законом і одночасно за іншим нормативно-правовим актом, пільга їй надається лише за одним з них за її вибором (незалежно від підстави встановлення пільги).

Враховуючи вищенаведені норми вбачається, що позивач, як особа з інвалідністю ІІ групи, мав законне право на звернення до квиткової каси ПрАТ «ДОПАС» з метою отримання квитка на безкоштовний проїзд приміським маршрутом, а відмова відповідача у реалізації такого права позивачем на пільговий проїзд є протиправною.

Стосовно доводів відповідача про те, що ПрАТ «ДОПАС» не було перевізником та не продавала квиток позивачу, суд враховує наступне.

Відповідно до ст.38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» пільгове перевезення осіб з інвалідністю здійснюють усі підприємства транспорту незалежно від форми власності та підпорядкування відповідно до Закону України «Про транспорт».

Порядок транспортного обслуговування осіб з інвалідністю та дітей з інвалідністю на пільгових умовах визначається нормативно-правовими актами, що регламентують правила користування громадянами повітряним, залізничним, морським, внутрішнім водним, автомобільним та міським електричним транспортом.

Статтею 12 Закону України «Про транспорт» передбачено, що п ідприємства транспорту зобов`язані забезпечувати, окрім іншого, потреби громадян, підприємств і організацій у перевезеннях; права на пільги громадян щодо користування транспортом.

Згідно ст.30 Закону України «Про транспорт» до складу автомобільного транспорту входять підприємства автомобільного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, авторемонтні і шиноремонтні підприємства, рухомий склад автомобільного транспорту, транспортно-експедиційні підприємства, а також автовокзали і автостанції, навчальні заклади, ремонтно-будівельні організації та соціально-побутові заклади, інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.

Статтею 36 Закону України «Про автомобільний транспорт» встановлено, що автостанції надають пасажирам послуги, пов`язані з їх проїздом автобусними маршрутами загального користування, а автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, - послуги, пов`язані з відправленням та прибуттям автобусів згідно з розкладом руху.

До обов`язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями пасажирам та автомобільному перевізнику належить, зокрема, продаж квитків.

Пунктом 111 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 року №176 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26.09.2007 року №1184) (далі-Правила), визначено, що рішення про відкриття або закриття автостанції приймається її власником з обов`язковим інформуванням органу місцевого самоврядування, на території якого розташовується автостанція. Організація роботи автостанції покладається на її власника.

Відповідно до п.115 Правил продаж квитків здійснюється власником автостанції, автомобільним перевізником, водієм чи іншим суб`єктом господарювання, уповноваженим на це автомобільним перевізником чи власником автостанції.

Згідно абзацу 2 п.124 Правил власники автостанцій несуть відповідальність згідно із законом за якість та безпечність послуг, що надаються автостанціями пасажирам і автомобільним перевізникам, доступність, технічний та санітарно-гігієнічний стан будівель, споруд, обладнання та території автостанції.

Відповідно до п.130 Правил особи, що користуються пільгами з оплати проїзду автобусами міжміського та/або приміського сполучення, звертаються у квиткову касу автостанції для внесення відповідної позначки до касової відомості та отримання квитка на пільговий проїзд.

З наданого позивачем проїзного документу, оформленого чеком №272192 від 06.03.2026 року вбачається та не заперечувалось відповідачем, що останній було придбано в касі автобусної станції ПрАТ «ДОПАС», розташованої за адресою: м.Дніпро, вул.128-ї Бригади Терооборони,10.

Як вбачається з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, основним видом діяльності ПрАТ «ДОПАС» є допоміжне обслуговування наземного транспорту.

Тому, доводи відповідача, що продавцем квитка зазначено ТОВ «КВИТОК-ЦЕНТР» суд вважає безпідставними, оскільки обов`язок з продажу проїзного документу та забезпечення права на безоплатний проїзд позивача відповідно до наведених вище норм Закону України «Про транспорт», Закону України «Про автомобільний транспорт» та Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, покладався саме на відповідача як власника автостанції на якій здійснювалась реалізація проїзних квитків, а тому ПрАТ «ДОПАС» є належним відповідачем по справі.

Також суд вважає безпідставними доводи відповідача стосовно того, що позивачем було придбано квиток на рейс сполученням Дніпро АВЦ- Новотроїцьке (Солоний Лиман), що відноситься до міжміського маршруту та не надавало позивачу право на пільговий проїзд, оскільки з чеку №272192 від 06.03.2026 року вбачається, що позивачем було придбано квиток на рейс 2840 сполученням Дніпро АВЦ Солоний Лиман, але до станції Самар АС-1.

Крім того, проживаючи у м.Самар, позивач мав намір здійснити поїздку з м.Дніпра саме до м.Самар, що відноситься до приміського маршруту, за яким позивач має право на безкоштовний проїзд.

Під час розгляду справи відповідачем не доведено, що у день звернення позивача до каси автостанції були відсутні місця на приміські маршрути сполученням м.Дніпро м.Самар, а відмова у видачі квитка на безкоштовний проїзд приміським маршрутом та оплатний продаж позивачу квитка до станції Самар АС-1, але на міжміський маршрут, з метою штучного створення законодавчих підстав для відмови в реалізації прав позивача на безкоштовний проїзд, лише підтверджує протиправність дій відповідача.

Статтею 13 Закону України «Про транспорт» передбачено, що відповідальність підприємств транспорту за невиконання або неналежне виконання зобов`язань щодо перевезення пасажирів, багажу, а також відповідальність перед пасажиром за несвоєчасне подання транспорту визначається кодексами (статутами) окремих видів транспорту та іншими законодавчими актами України.

До загальних умов цивільно-правової відповідальності відносяться: 1) протиправний характер поведінки (дій чи бездіяльності) особи, на яку передбачається покласти відповідальність (чи настання інших спеціально передбачених законом або договором обставин); 2) наявність у потерпілої особи шкоди або збитків; 3) причинний зв`язок між протиправною поведінкою порушника і наступними шкідливими наслідками; 4) вина правопорушника.

Сукупність перерахованих умов, за загальним правилом необхідних для покладання цивільно-правової відповідальності на конкретну особу, називається складом цивільного правопорушення. Відсутність хоча б одного із зазначених умов відповідальності, як правило, виключає її застосування. Встановлення даних умов здійснюється саме у зазначеній черговості, оскільки відсутність одного з попередніх умов позбавляє сенсу встановлення інших (наступних) умов.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 09.08.2017 року по справі №908/2138/16, за якою для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, за відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Відповідно до положень ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;3) в інших випадках, встановлених законом.

В п.9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З урахуванням встановлених судом обставин та наведених вище положень законодавства, суд приходить до висновку про обгрунтованість, доведеність та необхідність задоволення позовних вимог позивача в частині визнання протиправними дій відповідача з відмови позивачу у безоплатному проїзді на пасажирському транспорті загального користування на приміських маршрутах, а також відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення прав останнього на безоплатний проїзд, як особі з інвалідністю ІІ групи, гарантованих законодавством.

Врахувавши характер та глибину душевних страждань, обставини справи, принципи розумності та справедливості, суд вважає за необхідне позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди задовольнити частково, стягнувши з відповідача на користь позивача у рахунок відшкодування моральної шкоди 2000 грн.

Враховуючи, що позивача в силу п.9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнено від сплати судового збору та задоволення двох вимог майнового та немайнового характеру, з відповідача на користь держави відповідно до ст.141 ЦПК України слід стягнути судовий збір в сумі 2662 грн. 40 коп.

Керуючись ст.ст.15,16,23,1167 ЦК України, ст.ст.12,13,30 Закону України «Про транспорт», ст.36 Закону України «Про автомобільний транспорт», ст.ст.38-1,38-2 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», п.п.1,1-1 постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року №354 «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування», п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 16.08.1994 року №555, п.п.111,115,125,130 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 року №176, ст.ст.2,4,5,10-13,76-81,141,211,223,258,259,263-268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» про визнання дій протиправними, стягнення моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» з відмови ОСОБА_1 на безоплатний проїзд на пасажирському транспорті загального користування на приміських маршрутах.

Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» (49038, м.Дніпро, вул.128-ї Бригади Тероборони, буд.10, код ЄДРПОУ 03113549) на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди 2000 грн.

В іншій частині в задоволенні позову відмовити.

Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» (49038, м.Дніпро, вул.128-ї Бригади Тероборони, буд.10, код ЄДРПОУ 03113549) на користь держави судовий збір в сумі 2662 грн. 40 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 12 травня 2026 року.

Суддя С.Ю.Казак