Рішення № 136188702, 28.04.2026, Солом'янський районний суд міста Києва

Справа №760/13353/25 2/760/6740/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 квітня 2026 року м. Київ

Солом`янський районний суд міста Києва в складі головуючого судді Верещінської І.В., за участю секретаря судового засідання Негари А., представника позивача Собковича В.В., розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа: Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання права власності,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Київської міської ради, в якому просить: визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) право власності на нерухоме майно, а саме на: трикімнатну квартиру загальною площею 73.7 кв.м, житловою площею 45,27 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , яке виникло в неї на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 27.12.1995 р., укладеного та зареєстрованого в Товарній біржі «Київська універсальна біржа» за реєстраційним № А8317/11405.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 27 грудня 1995 року на Товарній біржі «Київська універсальна біржа» між ОСОБА_1 (покупець) та ОСОБА_2 (продавець) було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрований у Київській універсальній біржі за реєстраційним № A8317/11405 від 27 грудня 1995 року.

За умовами договору купівлі-продажу ОСОБА_2 (продавець) продав, а ОСОБА_1 (Покупець) придбала квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (надалі - квартира). Вказана квартира складається із трьох кімнат, загальною площею 73,7 кв.м, у т.ч. житловою площею 45,27 кв.м.

24 лютого 1996 року право власності на зазначену квартиру зареєстровано за Позивачем у Комунальному підприємстві Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» і записано в реєстровій книзі за № 38939, про що міститься відмітка бюро технічної інвентаризації на звороті договору купівлі-продажу.

У пункті 6 договору зазначено, що продавець гарантує, що квартира раніше нікому не продана, не подарована, не заставлена, в спорі й під арештом не перебуває.

Вказує, що сторони домовились відносно усіх істотних умов договору купівлі-продажу, про предмет договору і ціну, та відбулося повне виконання договору як з боку покупця, який здійснив оплату, так і з боку продавця, який прийняв оплату, узгоджені питання з приводу витрат по експлуатації та ремонту, тобто, сторони договору виконали всі істотні умови договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Відтак, даний договір зареєстровано на біржі, а право власності Позивача на квартиру зареєстроване в бюро технічної інвентаризації.

Однак, нотаріально сторони договір не посвідчили, оскільки він був укладений на товарній біржі відповідно до ст. 15 Закону України «Про товарну біржу», згідно з якою договір, який зареєстровано на товарній біржі не підлягав нотаріальному посвідченню.

У зв?язку з чим, станом на дату звернення до суду інформація щодо зареєстрованих речових прав на вищезазначену квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутня, що підтверджується інформаційною довідкою з даного реєстру №27218016.

Підсумовуючи викладене, зазначає, що враховуючи, що договір не був посвідчений нотаріально, це позбавляє позивача можливості зареєструвати право власності на нерухоме майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та вільно розпоряджатися квартирою. У зв`язку з чим, остання вимушена звернутися до суду з цим позовом за захистом свого порушеного права.

Ухвалою судді від 20 червня 2025 року відкрито провадження у вказаній цивільній справі, вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання. Відповідачу роз`яснено право на подання відзиву на позовну заяву, позивачу - для надання відповіді на відзив.

05.09.2025 року від представника Київської міської ради та Департаменту з питань реєстрації виконавчого комітету Київської міської ради надійшов відзив в обґрунтування якого вказано, що позивач не звертався ані до відповідача, ані до третьої особи з приводу внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з приводу реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна, у зв`язку з чим відповідач та третя особа не порушували прав позивача. Відповідно до пункту 6 Порядку №1127 державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса. Просить суд врахувати обставини викладені у відзиві та не покладати тягар судових витрат на відповідача.

Ухвалою суду від 17 вересня 2025 року по справі було закрито підготовче провадження та справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Представник позивача у судовому засіданні 28.11.2025 на задоволенні позовних вимог наполягав, просив позов задовольнити. На запитання суду з приводу необхідності залучення до участі у справі у якості відповідача саме відчужувача майна зазначав про значний період часу, що минув після укладення договору, у зв`язку з чим складно його знайти.

Представник відповідача та третьої особи в судове засідання не з`явився, належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання. У відзиві на позов просив врахувати позицію, викладену в ньому.

Датою рішення у відповідності до ч.5 ст. 268 ЦПК України та правової позиції ОП КЦС ВС у справі 1519/2-5034/11 від 05.09.2022, є дата складання повного судового рішення - 28.04.2026 року.

Суд дослідивши матеріали справи, врахувавши пояснення представника позивача, позицію відповідача та третьої особи, надані сторонами докази, дослідивши їх всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини дійшов до наступного висновку.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Як передбачено ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 76 ЦПК України визначено, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ч. 1 ст. 95 ЦПК України).

Відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За правилами ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судом встановлено, що 27 грудня 1995 року на Товарній біржі «Київська універсальна біржа» між ОСОБА_1 (покупець) та ОСОБА_2 (продавець) було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрований у Київській універсальній біржі за реєстраційним № A8317/11405 від 27 грудня 1995 року (а.с. 9).

За умовами договору купівлі-продажу ОСОБА_2 (продавець) продав, а ОСОБА_1 (Покупець) придбала квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (надалі - квартира). Вказана квартира складається із трьох кімнат, загальною площею 73,7 кв.м, у т.ч. житловою площею 45,27 кв.м.

Продаж цієї квартири відбувається за 5 696 000 000 крб., які покупець зобов`язаний сплатити після підписання Договору (п. 5 Договору).

Як передбачено п.7 Договору, покупець набуває право власності на згадану квартиру з моменту заключення договору за умови його юридичного посвідчення. Пунктом 13 Договору передбачено, що відповідно до ст. 227 Цивільного кодексу України договір підлягає обов`язковій реєстрації в Київському БТІ.

На зворотній стороні договору купівлі-продажу від 27.12.1995 року наявний запис про реєстрацію даного договору в Київському БТІ 27.02.1996 року.

Як стверджує позивач, з часу укладення вказаного договору купівлі-продажу від 27.12.1995 року, вона правомірно володіє та користується належною їй квартирою в якій постійно проживає, сплачує комунальні послуги.

Водночас, як вказує позивач, при зверненні до нотаріуса з метою здійснити розпорядження указаним належним їй нерухомим майном вона отримала усну відмову нотаріуса та довідалась, що позбавлена такої можливості, оскільки договір не був посвідчений нотаріально.

Згідно ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до ч. 4 ст. 5 ЦК України, якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Пунктом 4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України 2003 року, який набрав чинності з 01.01.2004 року, визначено, що цей кодекс застосовується до цивільних правовідносин, що виникли після набрання ним чинності.

Правовідносини щодо договору купівлі-продажу від 27 травня 1998 року виникли в 1998 році, тому для їх врегулювання слід застосовувати норми ЦК УРСР в редакції 1963 року.

Згідно ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно та сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч.1 ст.128 ЦК УРСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Згідно ч. 3 ст. 3 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01.07.2004 р. (з наступними змінами) речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Згідно ст. 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору, відповідно до статті 47 цього Кодексу.

Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Відповідно до положень ст. 15 ЗУ «Про товарну біржу» від 10.12.1991 року № 1956 XII (в редакції чинній на момент укладання договору 27.12.1995) не підлягали нотаріальному посвідченню угоди, які зареєстровані на біржі, якщо вони являють собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі, якщо її учасниками є члени біржі, якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.

Зі змісту договору купівлі-продажу від 27.12.1995 року, вбачається що договір не містить застереження, що цей договір підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно ст. 47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

В пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (яка була чинна на момент укладення договору купівлі-продажу від 15.07.1997) з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб.

Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі частини другої статті 47 ЦК за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статтями 101, 102, 105, 114, 226 ЦК ).

Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі частини другої статті 47 ЦК, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

Відповідно до змісту ст.153 ЦК УРСР (в редакції 1963 року чинній на момент укладення правочину) договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Із змісту договору купівлі-продажу від 27.12.1995 року слідує, що він містить всі істотні умови договору, однак не містить вказівку, що договір не підлягає нотаріальному посвідченню за ЗУ «Про товарну біржу», містить лише вказівку про реєстрацію договору в Київському БТІ.

З часу укладення договору купівлі-продажу від 27.12.1995 року, ОСОБА_1 правомірно користується вказаною квартирою та постійно в ній проживає, про що свідчить штамп в паспорті про реєстрацію місця її проживання від 05.03.1996 року.

Відповідно до ст.15 Закону України «Про товарну біржу» (у редакції, чинній на момент укладення договору 27.05.1998 року), біржовою операцією визнається угода, що відповідає сукупності зазначених нижче умов: а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі; б) якщо її учасниками є члени біржі; в) якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.

Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Зміст біржової угоди (за винятком найменування товару, кількості, ціни, місця і строку виконання) не підлягає розголошенню. Цю інформацію може бути надано тільки на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, арбітражному суду та аудиторським організаціям у випадках, передбачених законодавством України.

Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.

Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам.

До 01 січня 2013 року виникнення права власності на нерухоме майно не пов`язувалося з його державною реєстрацією. Державна реєстрація здійснювалася за фактом права власності, яке вже виникло.

Київським БТІ в особі держави, здійснивши реєстрацію право власності на квартиру по АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 27.12.1995, визнано вказане право за позивачем, як таке, що виникло на підставах, які не заборонені законом.

Закон України «Про товарну біржу» (у редакції, чинній на момент укладення договору 27.05.1998 року), дозволяв членам біржі проводити біржову операцію з купівлі-продажу товарів, допущених до обігу на товарній біржі, якщо її учасниками є члени біржі та якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня. В такому випадку біржовий договір подальшому нотаріальному посвідченню не підлягав, проте набувача нерухомості це не звільняло від здійснення реєстрації договору, за яким набуто право власності на нерухоме майно в органах БТІ, що на той час виконували функції органу державної реєстрації об`єктів нерухомості.

При цьому чіткої регламентації механізму допуску товарів до обігу на товарній біржі на той час не існувало. Необхідні зміни до ст.15 Закону України «Про товарну біржу», що дозволяли відмежувати об`єкти нерухомості від біржових операцій були внесені лише у 2003 році.

Крім того, в Законі України «Про товарну біржу» (у редакції, чинній на момент укладення договору 27.05.1998 року) не передбачалися правові наслідки у вигляді недійсності договору, укладеного та зареєстрованого на біржі, у разі порушення вимог, встановлених ст.15 цього Закону до біржової операції, як щодо допуску товарів до обігу на біржі, так і щодо прийняття у члени біржі.

За наведених обставин та норм законодавства, яким регулювалися дані правовідносини, договір купівлі-продажу квартири від 27.12.1995 року за яким позивачем ОСОБА_1 придбано у власність шляхом купівлі квартири по АДРЕСА_2 , посвідчений і зареєстрований Товарною біржею «Київська універсальна біржа» - є дійсним.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року №1952-ІV права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав.

Статтею 392 ЦК України визначено, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ст.49 ЗУ «Про власність» володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, третейським судом.

Жодних доказів на спростування факту належності позивачу квартири за адресою: АДРЕСА_2 матеріали справи не містять.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Згідно матеріалів справи та пояснень представника позивача в судовому засіданні, позивач не зверталась до державного реєстратора та їй не було письмово відмовлено у державній реєстрації права власності на квартиру.

Доказів відсутності у позивача можливості оформити своє право власності в позасудовому порядку матеріали справи не містять.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно із положеннями статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо це право не визнається іншою собою, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може бути будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензій третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів.

У разі надходження до Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської радизаяви про реєстрацію права власності, державні реєстратори перевіряють відповідність наданих документів вимогам частини третьої статті 10 Закону №1952 від 01.07.2004 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

У разі невідповідності поданим документам вимогам Закону №1952, державним реєстратором приймається рішення відповідно до ч.1 ст. 24 Закону, згідно якої визначено чіткий перелік підстав для відмови в державній реєстрації підстав.

Як встановлено під час розгляду справи, та підтверджується сторонами, ОСОБА_1 не зверталась ні до Київської міської ради, ні до Департаменту з приводу внесення відомостей до Державного реєстру речових прав з приводу реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим ні Київська міська рада ні Департамент не порушували прав Позивача.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Як зазначає Верховний суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2022 року у справі № 757/508/20-ц, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та яка, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов`язки сторін (позивача та відповідача).

Згідно зі статтю 51 ЦПК України, суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а в разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі в ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за цим позовом.

Встановлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові.

Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу.

Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

У постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України.

За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.

Натомість встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63)).

Окрім цього, процесуальний статус відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору відрізняється за обсягом прав та обов`язків (24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 1316/364/12, провадження № 61-7023св20 (ЄДРСРУ № 96106030).

Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 також вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19 (провадження № 61-6983св20).

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на Київській універсальній біржі було укладено біржовий договір купівлі-продажу нерухомості, втім відповідачем у даній справі не може бути Київська міська рада, оскільки вона не була власником спірного майна і стороною договору. Київська міська рада жодним чином не порушувала прав позивача.

Так, враховуючи що позовні вимоги про визнання права власності на нерухоме майно безпосередньо стосується майнових інтересів контрагента по договору - ОСОБА_2 , - тому належить пред`являти позовні вимоги саме до нього, як відповідача у справі. Та, оскільки, позов до останнього, позивачкою не пред`явлено, клопотань про залучення належного відповідача чи про його заміну, позивачкою не заявлялось, а суд першої інстанції, у силу своїх процесуальних повноважень, не має права самостійно залучати до участі у справі інших осіб без відповідного клопотання позивача, вказане є підставою для відмови в позові через неналежний суб`єктний склад осіб, які беруть участь у справі.

Розгляд справи з неналежним відповідачем або за відсутності всіх належних відповідачів позбавляє суд можливості зробити висновок щодо обґрунтованості або необґрунтованості позовних вимог по суті.

З урахуванням усього вищенаведеного, на підставі повно та всебічно досліджених доказів, надавши оцінку їх належності, допустимості, достатності, об`єктивності, та у їх логічному взаємозв`язку, виходячи із норм права, що врегульовують дані правовідносини, виходячи з того, що будь-яких доказів порушення її прав позивач не надала, того, що ОСОБА_2 , від імені якого укладався договір купівлі продажу, не залучений в якості співвідповідача, жодного клопотання про заміну неналежного відповідача на належного до суду стороною позивача не надано, що є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад, тому суд вважає за необхідне в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа: Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання права власності відмовити.

Суд роз`яснює, що відмова в задоволенні позову через пред`явлення його до неналежного відповідача не є перешкодою для повторного звернення позивача у встановленому законом порядку до суду з позовом до належного відповідача.

Керуючись ст. 15 Закону України «Про товарну біржу», ст. ст. 41, 42, 47, 227, 241, 242 ЦК України (в ред. 1963 року), ст. ст. 12, 13, 83, 263, 264, 265,280, 281, 354 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа: Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання права власності - відмовити.

Повне найменування сторін :

позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 .

відповідач - Київська міська рада, адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ- 22883141.

третя особа - Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ-40452947).

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного тексту.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя І.В. Верещінська