Рішення № 136171636, 30.04.2026, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/24312/25

Провадження № 2/161/1372/26

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 квітня 2026 року м. Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області

в складі головуючого судді Шестерніна В.Д.

за участю секретаря Мельник А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-

встановив:

І.Короткий зміст позовних вимог

24.11.2025 ТзОВ «Кей-Колект» через систему «Електронний суд» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 25.05.2007 АКІБ «Укрсиббанк» (кредитодавець), який в подальшому змінив найменування на ПАТ «Укрсиббанк», та ОСОБА_1 (позичальник) уклали договір про надання споживчого кредиту №11160213000, за умовами якого кредитодавець надав позичальнику кредит в розмірі 175 000 $, під 13 % річних, з кінцевим терміном повернення - до 22.05.2017, а позичальник зобов`язалася повернути кредит та сплатити проценти за користування ним, однак не виконала своїх зобов`язань належним чином.

З метою забезпечення виконання зобов`язання за цим кредитним договором 25.05.2007 АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 уклали договір поруки №116818.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01.03.2012 у справі №2-363/11 стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсиббанк» 1 292 879,84 грн заборгованості за кредитним договором. На даний час це судове рішення не виконано. Залишок боргу відповідачів складає 1 292 879,84 грн.

12.12.2011 між ПАТ «Укрсиббанк» (клієнт) та ТзОВ «Кей-Коллект» (фактор) було укладено договір факторингу №1, на підставі якого до фактора перейшло право вимоги за кредитним договором.

В зв`язку з цим позивач має право на отримання сум, передбачених ст. 625 ЦК України, які він нарахував за період з 26.05.2017 до 23.02.2022 (а згідно даних розрахунку - за період з 28.07.2017 до 23.02.2022) в загальному розмірі 736 687,73 грн, з них: 180 861,49 грн - 3% річних, 555 826,54 грн - інфляційні втрати.

Позивач просив суд стягнути солідарно з відповідачів вказану заборгованість, а також покласти на них судові витрати.

ІІ.Стислий виклад позиції відповідача

19.03.2026 представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Ткачук М.Л. подав письмові заяви «Виступ у судових дебатах» та «Пояснення в порядку ст. 43 ЦПК України», які за своєю суттю є відзивом на позовну заяву.

Ухвалою про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі від 02.12.2025 встановлено відповідачу п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву. З вказаною ухвалою та матеріалами справи представник відповідача ознайомився 30.12.2025 (відповідна розписка міститься в матеріалах справи).

Отже, суд констатує, що відзив на позовну заяву був поданий поза межами процесуального строку.

Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ст. 126 ЦПК України).

Відтак, суд не бере до уваги відзив на позовну заяву та залишає його без розгляду (близькі за змістом висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №903/1030/19).

В усних поясненнях представник відповідача просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

ІІІ.Процесуальні дії суду, клопотання та заяви учасників судового процесу

Ухвалою суду від 02.12.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у цій справі, вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 10.02.2026 закрито провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_2 (на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України).

Ухвалою суду від 10.02.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Учасники справи в судове засідання не з`явилися, подали заяви про розгляд справи за їх відсутності.

Процесуальні перешкоди для розгляду справи за відсутності учасників справи відсутні.

У зв`язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося (ч. 2 ст. 247 ЦПК України).

ІV.Фактичні обставини справи

25.05.2007 АКІБ «Укрсиббанк» (кредитодавець), який в подальшому змінив найменування на ПАТ «Укрсиббанк», та ОСОБА_3 (позичальник) уклали договір про надання споживчого кредиту №11160213000, за умовами якого (п.п. 1.1, 1.2.1, 1.3.1) кредитодавець зобов`язався надати позичальнику кредит в сумі 175 000 $ (строк кредитування: з 25.05.2007 до 22.05.2017, процентна ставка - 13 % річних), а позичальник зобов`язалася повернути кредитодавцю кредит та сплатити плату за користування ним у порядку та на умовах, визначених у договорі (а.с. 7-10).

25.05.2007 АКІБ «Укрсиббанк» (кредитор) та ОСОБА_2 (поручитель) уклали договір поруки №116818, за умовами якого (п. 1.1) поручитель зобов`язався відповідати перед кредитором за невиконання ОСОБА_3 (боржник) усіх її зобов`язань перед кредитором, що виникли з кредитного договору №11160213000 від 25.05.2007 (а.с. 10 зворот-11).

12.12.2011 ПАТ «Укрсиббанк» (клієнт) та ТзОВ «Кей-Коллект» (фактор) уклали договір факторингу №1 (а.с. 12-14, 85-93), на підставі якого до фактора перейшло право вимоги за кредитним договором №11160213000 від 25.05.2007 (акт приймання-передачі прав вимоги, а.с. 98, витяг з реєстру кредиторів, а.с. 94-97, платіжне доручення №3 від 12.12.2011, а.с. 17, повідомлення про відступлення прав вимоги №12-22/26983 від 15.12.2011, а.с. 16).

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01.03.2012 у справі №2-363/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 07.06.2012, стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсиббанк» 1 292 879,84 грн заборгованості за кредитним договором №11160213000 від 25.05.2007 (а.с. 102-105).

Відомості про перебування цього рішення суду на примусовому виконанні в органі державної виконавчої служби в матеріалах справи відсутні.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02.04.2015 у справі №161/3770/15 відмовлено в задоволенні заяви ТзОВ «Кей-Колект» про заміну стягувача у виконавчому листі у справі №2-363/11, видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку пред`явлення виконавчого листа до виконання (а.с. 100-101).

За розрахунком позивача, заборгованість відповідача становить 736 687,73 грн, з них: 180 861,49 грн - 3% річних, 555 826,54 грн - інфляційні втрати (дані позовної заяви, а.с. 1-4, розрахунок заборгованості, а.с. 6).

Контррозрахунку заборгованості чи доказів її відсутності відповідач не подала.

ІНФОРМАЦІЯ_1 поручитель ОСОБА_2 помер (повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть №00056037036 від 21.01.2026, а.с. 43-44).

28.04.2017 ОСОБА_3 уклала шлюб, після реєстрації якого їй присвоєно прізвище « ОСОБА_4 » (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 , а.с. 67).

V.Мотиви суду та застосоване законодавство

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №758/1303/15 та від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15.

Згідно з ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (ч. 2 ст. 615 ЦК України).

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц.

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі №916/190/18.

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі №369/13444/20 зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі №916/190/18 про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі №757/44680/15-ц здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном;

- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

В указаній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі №554/9126/20 сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші).

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).

Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі №18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року №606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року №1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року №606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові 11 лютого 2026 року у справі №754/511/23.

За встановлених фактичних обставин справи та з урахуванням релевантних джерел права суд дійшов таких висновків.

25.05.2007 ПАТ «Укрсиббанк» (кредитодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) уклали кредитний договір. Останній був забезпечений порукою ОСОБА_2 .

На підставі цього кредитного договору відповідач ОСОБА_1 отримала кредит, взяла на себе зобов`язання повернути кредит та сплатити проценти за користуванням ним, однак не виконала їх належним чином.

В зв`язку з цим ПАТ «Укрсиббанк» скористалося правом на судовий захист і звернулося до суду. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01.03.2012 у справі №2-363/11, яке набрало законної сили 07.06.2012, з відповідача ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсиббанк» було стягнуто заборогованість за кредитним договором в розмірі 1 292 879,84 грн. Це рішення суду не змінило правової природи кредитних правовідносин учасників спору, а лише підтвердило існуюче зобов`язання та надало можливість його примусового виконання в процедурах виконавчого провадження.

Відомості про пред`явлення ПАТ «Укрсиббанк» цього рішення суду органу державної виконавчої служби для примусового виконання в матеріалах справи відсутні.

Ще до ухвалення цього рішення суду право вимоги за кредитним договором на підставі договору факторингу перейшло від ПАТ «Укрсиббанк» до ТзОВ «Кей-Колект». Однак, питання про заміну сторони (позивача) в порядку процесуального правонаступництва (ст. 55 ЦПК України) під час розгляду справи №2-363/11 не вирішувалося.

В 2015 році, тобто більше ніж через 3 (три) роки після набуття права вимоги за кредитним договором, ТзОВ «Кей-Колект» звернулося до суду із заявою про заміну стягувача у виконавчому листі, виданому на виконання рішення суду у справі №2-363/11, видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку на пред`явлення його до виконання.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02.04.2015 у справі №161/3770/15 в задоволенні цієї заяви ТзОВ «Кей-Колект» було відмовлено. Відомості про оскарження цієї ухвали суду в матеріалах справи відсутні. Це дає суду підстави вважати, що ТзОВ «Кей-Колект» погодилося із вказаною ухвалою.

Право на примусове виконання рішення суду в цивільній справі обумовлене наявністю у стягувача оригіналу виконавчого документа (його дубліката) та обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Суд висновує, що у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні ТзОВ «Кей-Колект», як правонаступник стягувача, втратило право на примусове виконання судового рішення.

Вимоги за зобов`язанням, яке виникло із кредитного договору і засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, позбавлені примусового захисту. В такому випадку до цих вимог не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2026 у справі №754/511/23).

Отже, в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

VI.Судові витрати

Позовна заява підлягала оплаті судовим збором в розмірі 8 840,25 грн (736 687,73 грн х 1,5 % х 0,8), який не було сплачено при зверненні позивача до суду.

Враховуючи результат вирішення спору, з позивича слід стягнути на користь держави судовий збір в розмірі 8 840,25 грн.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 12, 81, 141, 263-265, 273, 354-355 ЦПК України, суд,-

вирішив:

В задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором (3 % річних та інфляційних втрат) - відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на користь держави судовий збір в розмірі 8 840,25 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Відомості про сторін та інших учасників справи:

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», місцезнаходження: м. Київ, вул. Менделєєва, буд. 12, офіс 94/1; код в ЄДРПОУ 37825968.

Відповідач: ОСОБА_1 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 .

Повне рішення суду складено - 30.04.2026.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області В.Д. Шестернін