Рішення № 136098680, 29.04.2026, Лозівський міськрайонний суд Харківської області

Р I Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29.04.2026

м. Лозова Харківської області

Лозівський міськрайонний суд Харківської області в складі:

головуючого - Харабадзе К.Ш.,

за участю секретаря - Діденко І.Ю.,

Справа № 629/2366/26

Номер провадження 2/629/1246/26

позивач ОСОБА_1

відповідач Акціонерне товариство «Українська залізниця»

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу про стягнення матеріальної допомоги при звільненні, середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку, моральної шкоди

у с т а н о в и в :

Представник позивача звернувся до суду з позовною заявою про стягнення матеріальної допомоги при звільненні, середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку, моральної шкоди, яка подана через «Електронний суд». В обґрунтування позовних вимог представник позивача посилається на те, що позивачка з 04.05.1984 по 10.12.2025 рік перебувала у трудових відносинах з виробничим підрозділом «Панютинський вагоноремонтний завод» філії «УЗ вагон-сервіс» АТ «Українська залізниця». 10 грудня 2025 року позивача на підставі наказу (розпорядження) №742/ОС від 05.12.2025 про припинення трудового договору (контракту) було звільнено за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком відповідно до ст. 38 КЗпП. Стаж роботи позивача у Виробничому підрозділі «Панютинський вагоноремонтний завод» філії «УЗ вагон-сервіс» АТ «Українська залізниця залізниця» складає 41 рік 6 місяців. Відповідно до вищезазначеного наказу передбачалося виплатити позивачу відповідно до колективного договору, одноразову матеріальну допомогу у розмірі 3 середньомісячних заробітків, а також додаткову матеріальну допомогу у розмірі 5 середньомісячних заробітків згідно з пунктом 6.30 Колективного договору, які виплачена не були. Рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 (протокол № Ц54/31 Ком.т.), призупинено виплату на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, оголошеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №54/2022, інші додаткові виплати, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги. Разом з тим, рішення від 14.03.2022 року є протиправним. Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених статтями 43, 44 Конституції України, та за статтею 11 цього Закону на період дії воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути призупинена за ініціативною роботодавця було прийнято лише 15 березня 2022 року Верховною Радою України, а набрав чинності вказаний закон лише 24 березня 2022 року, і станом на 14.03.2022 року національне законодавство не надавало права роботодавцю на період воєнного стану зупиняти дію окремих положень колективного договору. Таке право у нього виникло лише з набранням чинності Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на підставі статті 11 вказаного закону. Так, у Прикінцевих положеннях Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» визначено, що він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. 23.03.2022Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» опубліковано в газеті «Голос України». Таким чином, вказаний закон набрав чинності лише 24.03.2022 року, відповідно, саме з цієї дати Відповідач міг ухвалити рішення щодо припинення виплат, передбачених колективним договором. Враховуючи, що рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 (протокол № Ц54/31 Ком. т.) не ґрунтується на положеннях чинного на той момент законодавства та порушує трудові права Позивачки, відсутні будь-які правові підстави для утримання виплат, передбачених положеннями колективного договору у вигляді: одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків, а також додаткової матеріальної допомоги у розмірі 5 середньомісячних заробітків. Розмір матеріальної допомоги, яку Відповідач зобов`язаний сплатити на користь Позивачки, становить 71 037,76 грн., з яких одноразова матеріальна допомога у розмірі трьох середньомісячних заробітків (26 637,00 грн), додаткова матеріальна допомога у розмірі п`яти середньомісячних заробітків (44 398,60 грн). Оскільки Відповідач не виконав свій обов`язок щодо виплати матеріальної допомоги при звільненні, він додатково зобов`язаний оплати на користь Позивачки середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Протиправні дії Відповідача, що полягають в утриманні належних Позивачці грошових коштів у значному розмірі та створенні невизначеності щодо строків їх виплати, спричинили їй моральну шкоду, яка виражається у душевних стражданнях та переживаннях. На підставі вищевикладеного, просить стягнути з відповідача заборгованості за одноразову матеріальна допомога у розмірі трьох середньомісячних заробітків та додаткову матеріальну допомогу у розмірі п`яти середньомісячних заробітків на загальну суму 71 037,76 грн., середній заробіток за весь час затримки у виплаті одноразової матеріальна допомоги, розмір якої станом на 20.03.2026 складає 29 603,52 грн., моральну шкоду в розмірі 7 000,00 грн., суму сплаченого судового збору у розмірі 1 064,96 грн., судові витрати позивача пов`язані з оплатою правничої допомоги в розмірі 10 000,00 грн.

Представник відповідача в наданому суду відзиві на позовну заяву проти задоволення позовних вимог заперечувала, вказала, що письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні позивачка фактично отримала 10.12.2025, тримісячний строк звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати при звільненні розпочав свій відлік з 11.12.2025, а закінчився 11.03.2026. З матеріалів справи вбачається, що представник позивача звернувся до суду шляхом подання позовної заяви через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» із позовною заявою 22.03.2026, а відтак вбачається, що строк на звернення до суду позивачем пропущено. Також вказала, що між адміністрацією філії «Панютинський вагоноремонтний завод» акціонерного товариства «Українська залізниця» і профспілковим комітетом філії «Панютинський вагоноремонтний завод» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» укладено Колективний договір на 2013-2015 роки, пролонгований на 2025 рік. Відповідно до наказу при припинення трудових відносин від 05.12.2025 № 742/ОС позивачку було звільнено з 10.12.2025 за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком. Умовами колективного договору передбачені виплати працівникам інших додаткових виплат та матеріальної допомоги, але з 14.03.2022 Правлінням АТ«Укрзалізниця» на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022, керуючись ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», було прийнято рішення про призупинення інших додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів. Таким чином, з березня 2022 року інші додаткові виплати, передбачені колективними договорами, були призупинені, роз`яснення щодо нарахування та виплати яких буде надано додатково директором з управління персоналом та соціальної політики. Тобто, дія призупинення виплат, була здійснена на легітимних підставах і у встановлений спосіб. Виплата інших додаткових виплат саме призупинена, а не відмінена. І той факт, що додаткові виплати позивачка отримає після окремого рішення керівництва АТ «Укрзалізниця», підтверджується проставленням позивачем підпису в наказі про припинення трудового договору від 05.12.2025 № 742/ОС в графі «З наказом ознайомлений». Щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку, зазначила, що розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців. Необхідність врахування таких критеріїв та право суду зменшувати розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні залежно від фактичних обставин конкретної справи підтверджується і висновками Великої Палати Верховного Суду щодо застосування ст. 117 КЗпП України в редакції Закону, викладеними у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23. З висновків, викладених у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду вбачається, що стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України має відповідати одночасно двом умовам визначення розміру такого стягнення: дотримання принципів розумності, справедливості та пропорційності; врахування максимальної межі періоду, за який можливе нарахування компенсації за затримку розрахунку не більше шести місяців. У постанові від 11.10.2021 у справі № 757/1997/20-ц Верховний Суд дійшов наступного висновку: «Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим стосовно роботодавця, а також стосовно третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру застосовуваного судом заходу відповідальності може призводити до об`єктивно нерозумних і несправедливих наслідків. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, врахувавши обставини справи, істотність диспропорції заявленої позивачем суми, що підлягає стягненню, нетривалий період затримки розрахунку, врахувавши те, що у разі присудження позивачу до виплати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у заявленій сумі можуть бути порушені права інших працівників АТ «Українська залізниця» на оплату їх праці, обґрунтовано застосував принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, визначивши його у розмірі 18130,00 грн, тобто 1 % від заявленої позовної вимоги». Отже, Верховний Суд визнав можливим стягнення на користь колишнього працівника АТ «Укрзалізниця» середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 1 % від заявленої позовної вимоги. При цьому, станом на 2021 рік в Україні не було введено воєнний стан та не здійснювалась широкомасштабна збройна агресія рф щодо України, а інфраструктура АТ «Укрзалізниця» (далі Товариство) не зазнавала таких руйнувань. Інфраструктура АТ «Укрзалізниця» постійно зазнає значних руйнувань від російських обстрілів, а Товариство несе значні збитки, продовжуючи виконувати соціально значущі перевезення: рейси до регіонів, де тривають або можливі бойові дії, перевезення поранених військовослужбовців тощо. Загальновідомою є інформація, що АТ «Укрзалізниця» за 9 місяців 2025 року отримало чистий збиток 7,3 млрд грн. В умовах збройної агресії рф проти України усі витрати мають бути орієнтовані на підтримку забезпечення спроможності Товариства виконувати завдання Міністерства оборони України щодо перевезення військових вантажів та захисту критичної інфраструктури, підтримки працівників, які безпосередньо здійснюють оборону країни, або постраждали від війни, що повністю узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду. Згідно висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду від 14.05.2025 у справі №440/14216/23, в умовах війни пріоритетним є спрямування обмежених фінансових ресурсів держави на фінансування Збройних Сил України та інших військових формувань, які безпосередньо беруть участь у бойових діях (членів їхніх сімей), а відповідно, на захист суверенітету і територіальної цілісності України, а не на інші цілі, що може вплинути на збалансованість державного бюджету. Згідно зі статтею 2525 КЗпП України, досягнення і втрати в роботі підприємства безпосередньо позначаються на рівні госпрозрахункового доходу колективу, благополуччі кожного працівника. Передбачена ст. 117 КЗпП України компенсаційна виплата не повинна бути спрямована на збагачення одного працівника. Якщо допущені роботодавцем порушення у проведенні повного розрахунку при звільненні все-таки будуть встановлені судом, то суд має право зменшити розмір середнього заробітку, передбаченого ст. 117 КЗпП України або відмовити у його стягненні з огляду на форс мажорні обставини в яких опинилось Товариство. Щодо стягнення моральної шкоди вказала, що матеріали позовної заяви не містять будь-яких належних і допустимих доказів того, що позивачу була спричинена моральна шкода зі сторони відповідача. Просила зменшити витрати на правничу допомогу до 5000 грн.

Представник позивача в наданій відповіді на відзив зазначив, що ухвала Лозівського міськрайонного суду Харківської області про відкриття провадження у даній справі від 25.03.2026 року було отримана Відповідачем саме 26.03.2026 року. Зокрема, у картці міститься відмітка, що Відповідача було повідомлено про доставку документу в кабінет 26.03.2026 о 12:25 год. Тому останній день для подання відзиву на позовну заяву припав не на 11.04.2026 року, як зазначив Відповідач, а на 10.04.2026 року п`ятницю, яка не є вихідним днем. Отже, відзив АТ «УКРАЗАЛІЗНИЦЯ» поданий із порушенням процесуального строку. Щодо строків звернення до суду вказав, що пропуск строку звернення до суду був зумовлений об`єктивними та незалежними від Позивачки обставинами. Зокрема, з метою належної підготовки позовної заяви та збору доказів представником Позивачки декілька разів було направлено адвокатський запит Відповідачу для отримання інформації та документів (доказів), необхідних для формування правової позиції та належного обґрунтування, доведення та підтвердження позовних вимог. Перший адвокатський запит було направлено 21.02.2026 року з використанням ЕЦП на офіційну електронну адресу філії «УЗ Вагонсервіс» АТ «Укрзалізниця», зазначену в контактних даних Відповідача в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Факт направлення підтверджується протоколом створення та перевірки кваліфікованого електронного підпису на адвокатському запиті, а також скріншотом із електронної пошти представника Позивачки, де відображено факт відправлення адвокатського запиту саме 21.02.26 року. Відповіді на зазначений запит отримано не було. У зв`язку з неотриманням відповіді на адвокатський запит, повторний запит було направлено 07.03.2026 року засобами поштового зв`язку на юридичну адресу філії «УЗ Вагонсервіс» АТ «Укрзалізниця», що підтверджується накладною АТ «Укрпошта» № 64600200219603, описом вкладення в цінний лист. Повторний запит було отримано Відповідачем 09.03.2026 року, що підтверджується скріншотом з екрану комп`ютера офіційного сайту Укрпошти трекінгу поштових відправлень. І лише 17.03.2026 року, тобто з порушення строку на надання відповіді на адвокатський запит, встановлений Законом України Про адвокатуру та адвокатську діяльність, Відповідачем 17.03.2026 було сформовано відповідь, що підтверджується наявними в документі відмітками про накладення КЕП («17.03.2026 16:04» та «17.03.2026 16:05») та направлено його на електронну адресу представника Позивачки. Адвокатський запит був необхідним для: з`ясування фактичної позиції Відповідача щодо здійснених виплат; отримання документів та відомостей, необхідних для належного обґрунтування позовних вимог. Саму позовну заяву було подано 22.03.2026 року, тобто без будь-яких невиправданих затримок на 5 день після отримання необхідної інформації. Таким чином, пропуск строку звернення до суду обумовлений саме ігноруванням філії Відповідача першого адвокатського запиту, що направлявся на його офіційну електронну адресу, часом роботи АТ «УКРПОШТА» та строком відповіді філії Відповідача на направлений вдруге адвокатський запит, що об`єктивно унеможливлювало своєчасне звернення до суду. Вказав, що Посилання відповідача на протокол засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року, як на законну підставу для невиплати позивачці належних їй сум при звільненні в період дії правового режиму воєнного стану в Україні, введеного Законом України «Про правовий режим воєнного стану», є безпідставним, оскільки правових підстав для ухвалення такого рішення у правління відповідача не було. Оскільки Відповідач не виконав свій обов`язок щодо виплати матеріальної допомоги при звільненні, він додатково зобов`язаний оплати на користь Позивачки середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

21.04.2026 на адресу суду надійшло клопотання представника відповідача про поновлення строку для подання відзиву на позову заяву.

Так, ухвалою судді від 25.03.2026 провадження у справі відкрито в порядку строщеного позовного провадження. Відповідачу встановлений п`ятнадцятиденний строк із дня вручення даної ухвали для надання відзиву на позовну заяву. У зазначений строк відповідач має право надати відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам ст. 178 ЦПК України.

Ухвала суду від 25.03.2026 була надіслана одержувачу АТ «Українська залізниця» в його електронний кабінет 26.03.2026.

13.04.2026 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частиною першою статті 49 ЦПК України передбачено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом (стаття 120 ЦПК України).

Частиною сьомою статті 178 ЦПК України передбачено, що відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі.

Згідно статті 123 ЦПК України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до пункту 6 частини другої статті 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

У даному випадку у системному зв`язку з наведеними вище приписами застосуванню підлягають також норми статті 126 ЦПК України, за якими право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Отже, право на подання відзиву на позовну заяву може бути реалізовано відповідачем виключно у строк, встановлений судом для його подання, а процесуальним наслідком пропуску такого строку є втрата права на вчинення стороною відповідної процесуальної дії.

За приписами статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи. Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подана заява, скарга, документи тощо), щодо якої пропущено строк. Пропуск строку, встановленого законом або судом учаснику справи для подання доказів, інших матеріалів чи вчинення певних дій, не звільняє такого учасника від обов`язку вчинити відповідну процесуальну дію. Про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу. Про відмову у поновленні або продовженні процесуального строку суд постановляє ухвалу, яка не пізніше наступного дня з дня її постановлення надсилається особі, яка звернулася із відповідною заявою.

Реалізація процесуальних прав та обов`язків учасників справі перебуває у тісному зв`язку зі стадіями судового провадження і пов`язана з перебігом процесуальних строків.

Процесуальний строк, виступає одним з ключових елементів цивільно-процесуальної форми, і в цілому направлений на забезпечення оперативного, динамічного й просторового перебігу провадження цивільного процесу у визначених ЦПК України часових рамках.

Зокрема, під процесуальними строками, з огляду на системний аналіз ЦПК України, розуміють встановлений законом та/або судом проміжок часу, протягом якого повинна або може бути вчинена певна процесуальна дія або розпочата та/чи завершена та чи інша стадія судочинства.

Процесуальні строки, з поміж іншого, виступаючи засобом регламентації процесуальних дій учасників справи також виконують функцію юридичного факту, тобто спричиняють виникнення, зміну або припинення процесуальних прав та обов`язків. У механізмі правової регламентації судочинства процесуальні строки мають правоутворююче та преклюзивне значення для суб`єктивних процесуальних прав та обов`язків.

Так, з початком і закінченням перебігу процесуального строку пов`язане настання чітко встановлених юридичних наслідків.

Питання щодо поновлення/продовження процесуального строку безпосередньо пов`язане з відповідним конкретним учасником справи, його процесуальним правом і обов`язком та спрямоване на реалізацією саме його суб`єктивних процесуальних прав (обов`язків).

Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення/продовження строку на вчинення процесуальних дій перебуває в межах дискреційних повноважень судів, однак такі повноваження не є необмеженими.

Можливість поновлення/продовження процесуальних строків виникає у тому разі, коли у передбачені строки виконати певному учаснику справи певні процесуальні дії є неможливим, оскільки саме у нього виникли обставини, які перешкоджають їх реалізації та суд має право поновити/продовжити строк, установлений відповідно законом або судом, за клопотанням конкретного відповідного учасника справи в разі його пропущення з поважних причин. У зв`язку з цим для суду має значення й строк, який минув з моменту закінчення строку, встановленого законом або судом до вчинення учасником справи процесуальної дії, стосовно якої заявлено клопотання.

При цьому, як зазначив Верховний Суду своїй постанові від 29 вересня 2022 року по справі № 500/1912/22, застосовуючи процесуальні норми, потрібно уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, установлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства є неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Слід зазначити, що вищевказана справа розглядається в період дії воєнного стану.

Верховний суд у вказаній постанові, окрім іншого зазначив, що протягом усього періоду дії воєнного стану, запровадженого на території України у зв`язку зі збройною агресією російської федерації, суворе застосування судами процесуальних строків щодо звернення до суду з позовними заявами, апеляційними й касаційними скаргами, іншими процесуальними документами може мати ознаки невиправданого обмеження доступу до суду, гарантованого ст. ст. 55, 124, 129 Конституції України, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 6 рекомендацій Ради суддів України «Щодо роботи в умовах воєнного стану», зазначено про виважений підхід до питань, пов`язаних з поверненням різного роду процесуальних документів, залишення їх без руху, встановлення різного роду строків, та по можливості продовжувати їх щонайменше до закінчення воєнного стану. Верховний Суд у своєму повідомленні щодо особливості здійснення правосуддя на території, на якій введено воєнний стан зазначив також, що «запровадження воєнного стану на певній території є поважною причиною для поновлення процесуальних строків». 04.03.2022 видано наказ Голови Верховного Суду, згідно з яким встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи. Згідно з даним наказом Верховний суд акцентував судам, що варто ураховувати, що запровадження воєнного стану на певній території є поважною причиною для поновлення процесуальних строків. Окрім того Судам рекомендовано виважено підходити до питань, пов`язаних з поверненням процесуальних документів, залишення їх без руху, встановлення процесуальних строків та, по можливості, продовжувати їх щонайменше до закінчення воєнного стану. Із даних рекомендацій слідує, що введення воєнного стану фактично визнається поважною причиною пропуску строку.

Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) визначено право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. Тому пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється право на суд, яке включає не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом.

При цьому суд зважає на важливість подання кожною стороною процесу письмових заяв та доказів по суті справи, оскільки саме на підставі таких заяв та поданих доказів буде розглядатися справа по суті.

Виходячи з наведеного, враховуючи пояснення представника відповідача в обґрунтування поважності причин пропуску процесуального строку для подання відзиву, зважаючи на строк, який минув з моменту закінчення строку, встановленого судом для подання відповідачем відзиву, та який не є надмірним, а також враховуючи ту обставину, що відзив поданий відповідачем до початку проведення судового засіданні, суд вважає поважними причини пропуску відповідачем процесуального строку для подання відзиву та з метою дотримання завдань та основних завдань цивільного судочинства, зокрема змагальності та диспозитивної, а отже вважає можливим продовжити відповідачу процесуальний строк для подання відзиву.

Позивачка ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилась, брала участь через свого представника адвоката Балла В.В., який в судовому засіданні позов підтримав, просив поновити строк для звернення до суду.

Представник відповідача АТ «Українська залізниця» - адвокат Мельник К.О. в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечувала, вважала розмір правничої допомоги завищеним.

Суд, дослідивши письмові докази, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, доходить до такого.

Судом встановлено, що позивачка працювала в АТ «Укрзалізниця» з 04.05.1984, що підтверджується відповідним записом у трудовій книжці.

Наказом № 742/ОС від 05.12.2025 «Про припинення трудового договору (контракту)» позивача звільнено 10.12.2025 за власним бажанням у зв`язку із виходом на пенсію за віком на підставі ст. 38 КЗпП. Крім того, вказаним наказом постановлено виплатити їй одноразову матеріальну допомогу відповідно до п. 6.30 Колективного договору у розмірі 3 середньомісячних заробітків та додаткову матеріальну допомогу у розмірі 5 середньомісячних заробітків. Виплату матеріальної допомоги провести відповідно до рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.10.2024 (витяг з протоколу № Ц-82/63 Ком.т.).

В день звільнення одноразова та додаткова матеріальна допомога позивачу сплачена не була, що підтверджується письмовим повідомленням про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні.

Між адміністрацією і профспілковим комітетом Філії «Панютинський вагоноремонтний завод» Акціонерного Товариства «Українська залізниця» укладено Колективний договір на 2013-2015, дію якого продовжено до кінця 2025 року, відповідно до п. 6.30 якого при звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію виплачується одноразова матеріальна допомога в залежності від стажу роботи в галузі: більше 10 років - 3 середньомісячних заробітків. У разі звільнення працівників за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію (за віком, за віком на пільгових умовах, за вислугу років) протягом двох місяців після настання цього права виплачувати їм додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничного транспорті в залежності від стажу роботи в галузі: для жінок понад 35 років 5 середньомісячних заробітків.

Як вбачається з витягу із протоколу №Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року, згідно з пп.1.1.4 п.1.1 протоколу - на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, оголошеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, призупинено виплату інших додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги.

Приписами статті 43 Конституції України передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно зі статтею 14 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.

Частиною першою статті 9 цього Закону встановлено, що положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства.

Згідно зі статтею 10 КЗпП України колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Відповідно до статті 13 КЗпП України та статті 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміст колективного договору визначається сторонами.

Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов`язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т. д.) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії.

Згідно зі статтею 18 КЗпП України положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов`язковими для роботодавця та працівника.

Відповідно до частини другої статті 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Відповідно до статті 9 КЗпП України умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці» до структури заробітної плати входить: - основна заробітна плата. Це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців - додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій, - інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Відповідно до вимог ст.47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦК України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, який спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19).

Згідно частини 1 статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-IX на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Середньомісячний заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995, зі змінами (далі Порядок).

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування матеріальної (грошової) допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 12 місяців робочі дні на число відпрацьованих робочих днів (п. 7 розділу IV Порядку).

Пунктом 4 розділу ІІІ Порядку № 100 встановлено перелік виплат, які не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, зокрема: виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в обов`язки працівника; одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових); премії за результатами щорічного оцінювання службової діяльності, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції; пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати; виплати, пов`язані з святковими та ювілейними датами, днем народження, за довголітню і бездоганну трудову діяльність, активну громадську роботу тощо; грошові і речові винагороди за призові місця на змаганнях, оглядах, конкурсах тощо та інші. Також не враховується допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Суд вислухавши сторони, оцінивши надані докази за власним переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному та безпосередньому їх дослідженні, кожен окремо та в сукупності, дійшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог, враховуючи наступне.

Щодо стягнення одноразової матеріальної допомоги, то в обґрунтування правомірності своїх заперечень, відповідач посилається на Витяг із протоколу №Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року, згідно із пп. 1.1.4 п.1.1 якого на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, оголошеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, призупинено виплату інших додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги.

Закон України від 15 березня 2022 року № 2136-IX Верховною Радою України прийнято 15 березня 2022 року, а набрав чинності він 24 березня 2022 року, у той час як рішення АТ «Українська залізниця», яке стало підставою для невиплати позивачу оспорюваних сум матеріальної допомоги було прийнято 14 березня 2022 року. Проте, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі (стаття 58 Конституції України), тому положення вказаного закону не можуть застосовуватися судом при розгляді цієї справи.

Крім того, постановою Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 211/7338/23 про залишення в силі рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області яким визнано незаконним та скасовано пункт 1.1.4 протокольного рішення № Ц-54/31 Ком.т засідання правління АТ "Українська залізниця" від 14.03.2022 року у частині призупинення додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, Колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги.

Суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні одноразову та додаткову матеріальну допомогу, що зазначена в наказі про припинення трудового договору від 10.12.2025.

Як вбачається з довідки, складеної Виробничим підрозділом «Панютинський вагоноремонтний завод» філії «УЗ вагон-сервіс» Акціонерного товариства «Українська залізниця», нарахована заробітна плата позивача за період з грудня 2024 року по листопад 2025 року становить 75808,13 грн., середньомісячна заробітна плата за 12 місяців становить 8879 грн. 72 коп.

Відповідно на користь позивача слід стягнути невиплачену одноразову матеріальну допомогу в розмірі трьох середньомісячних заробітків, що становить 26639 грн. 16 коп., та додаткову матеріальну допомогу у розмірі п`яти середньомісячних заробітків, що становить 44398 грн. 60 коп., а всього 71037 грн. 76 коп. з утриманням із вказаної суми установлених законодавством податків та зборів.

Крім того, за змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком № 100.

Оскільки позивачка звільнена 10.12.2025 розрахунок середнього заробітку позивача проводиться виходячи з виплат за жовтень 2025 року та грудень 2025 року.

Відповідно до п. 8 Розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як зазначено вище, пунктом 4 розділу ІІІ Порядку № 100 встановлено перелік виплат, які не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати.

Судом встановлено, що розмір нарахованої заробітної плати позивача без урахування виплат, які не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, складав: за жовтень 2025 року 1953.66 грн. (за 05 днів), за листопад 2025 року - 5447.22 грн. (за 13 днів).

Виходячи з наведеного середньоденна заробітна плата позивача становить 411,16 грн. (1953.66 +5447.22)/18 р.д).

За період з 11.12.2025 по 21.04.2026 кількість робочих днів складає: грудень 2025 року 15 днів; січень 2026 року 22 дні; лютий 2026 року 20 днів; березень 2026 року 22 дні; квітень 2026 року 21 днів, а всього 100 робочих днів.

Враховуючи, що позивачу у день звільнення не було виплачено належні йому виплати, середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні за період з 11.12.2025 по 21.04.2026 складає 41116 грн. ( 411,16 грн. х 100 дні), з утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів.

Вирішуючи питання щодо розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню на користь позивача з відповідача, суд зауважує на такому.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця ( пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідач зазначив, що інфраструктура АТ «Укрзалізниця» постійно зазнає значних руйнувань від російських обстрілів, а Товариство несе значні збитки, продовжуючи виконувати соціально значущі перевезення: рейси до регіонів, де тривають або можливі бойові дії, перевезення поранених військовослужбовців тощо. Загальновідомою є інформація, що АТ «Укрзалізниця» за 9 місяців 2025 року отримало чистий збиток 7,3 млрд грн. В умовах збройної агресії рф проти України усі витрати мають бути орієнтовані на підтримку забезпечення спроможності Товариства виконувати завдання Міністерства оборони України щодо перевезення військових вантажів та захисту критичної інфраструктури, підтримки працівників, які безпосередньо здійснюють оборону країни, або постраждали від війни, що повністю узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду. Згідно висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду від 14.05.2025 у справі №440/14216/23, в умовах війни пріоритетним є спрямування обмежених фінансових ресурсів держави на фінансування Збройних Сил України та інших військових формувань, які безпосередньо беруть участь у бойових діях (членів їхніх сімей), а відповідно, на захист суверенітету і територіальної цілісності України, а не на інші цілі, що може вплинути на збалансованість державного бюджету.

Європейський суд з прав людини у п. 45 рішення від 16.10.2025 у справі «Басюк та інші проти України» (заяви №55156/19 та 10 інших) (заявники колишні працівники ДП «Донецька залізниця») зазначив, що відмова задовольнити частину вимог заявників на підставі форм-мажорних обставин не була непропорційною, оскільки ця відмова стосувалася не невиплаченої заробітної плати, а лише різних видів компенсацій, головним чином за затримку виплати заробітної плати при звільненні. Суд не ігнорує того, що суми цих компенсацій були досить високими. Тим не менш, за обставин збройного конфлікту та різких наслідків для економіки країни, органам влади необхідно надати широку свободу розсуду щодо адаптації до нових реалій, зокрема щодо наслідків, що впливають на трудові відносини.

Згідно із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, згідно із якою обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

У постанові від 11.10.2021 у справі № 757/1997/20-ц Верховний Суд дійшов наступного висновку: «Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим стосовно роботодавця, а також стосовно третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру застосовуваного судом заходу відповідальності може призводити до об`єктивно нерозумних і несправедливих наслідків. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, врахувавши обставини справи, істотність диспропорції заявленої позивачем суми, що підлягає стягненню, нетривалий період затримки розрахунку, врахувавши те, що у разі присудження позивачу до виплати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у заявленій сумі можуть бути порушені права інших працівників АТ «Українська залізниця» на оплату їх праці, обґрунтовано застосував принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, визначивши його у розмірі 18 130,00 грн, тобто 1 % від заявленої позовної вимоги».

Суд, виходячи з принципу пропорційності, обставин справи, обґрунтувань, наданих стороною позивача, стороною відповідача, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 28781,20 грн. як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (70 % від 41116 грн).

Щодо строку звернення з позовом, суд зазначає на таке.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України(у редакції, чинній на момент звернення з позовом) із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Встановлений статтею 233 КЗпП України строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Оскільки строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін, тому у кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

День, коли особа дізналася про порушення свого права, це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, унаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

Так, суд бере до уваги, що, матеріали справи містять докази отримання позивачем 10.12.2025 письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні згідно із наказом № 742/ОС від 05.12.2025. Отже, перебіг строку звернення до суду почався з 11.12.2025.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

У постановах Верховного Суду від 08 серпня 2018 року у справі № 757/19004/15-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 503/361/16-ц, від 25 березня 2020 року в справі № 288/1466/18 зазначено, що поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.

Суд бере до уваги те, за змістом наказу № 742/ОС від 05.12.2025 про припинення трудового договору (контракту)», яким позивача звільнено за власним бажанням у зв`язку із виходом на пенсію за віком на підставі ст.38 КЗпП України та постановлено виплатити йому одноразову та додаткову матеріальну допомогу вказано, що виплата буде проведена відповідно до рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.10.2024 (витяг з протоколу № Ц-82/63 Ком.т).

Водночас матеріали справи не містять доказів роз`яснення позивачеві строку та умов виплати матеріальних допомог, що могло створити для неї стан невизначеності з приводу самої можливості виплати одноразової та додаткової матеріальної допомоги.

Позивач для захисту своїх прав звернувся за наданням правничої допомоги та в подальшому, з метою належної підготовки позовної заяви та збору доказів представником Позивачки 21.02.2026, з використанням ЕЦП на офіційну електронну адресу філії «УЗ Вагонсервіс» АТ «Укрзалізниця», зазначену в контактних даних Відповідача в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, було направлено адвокатський запит для отримання інформації та документів (доказів), необхідних для формування правової позиції та належного обґрунтування, доведення та підтвердження позовних вимог. Відповіді на зазначений запит отримано не було.07.03.2026, засобами поштового зв`язку на юридичну адресу філії «УЗ Вагонсервіс» АТ «Укрзалізниця», було направлено повторний адвокатський запит. 17.03.2026 відповідачем було сформовано відповідь та направлено його на електронну адресу представника позивача. Позовна заява була подана до суду, через «Електронний суд», 22.03.2026.

Зазначені обставини свідчать про пропуск строку звернення позивача до суду за захистом його прав з поважних причин через існування об`єктивних обставин, що обмежували позивача у можливості реалізувати своє право на подання позову у встановлені законодавством строки, у зв`язку із чим, суд вбачає підстави для поновлення строку, встановленого статтею 233 КЗпП України.

Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди, суд зазначає на таке.

Згідно ст.237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Як вбачається зі змісту ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичний чи юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадку, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.

Згідно ч.1,2 ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Вирішуючи питання про відшкодування завданої моральної шкоди, враховуючи вимоги ст.1167 ЦК України, виходячи з засад розумності та справедливості, суд вважає правильним стягнути з відповідача на користь позивача 1 000 грн. в рахунок відшкодування завданої моральної шкоди, що полягає у протиправній поведінці відповідача, вчинення ним дій, якими порушено гарантовані Конституцією України трудові права позивача щодо оплати його праці. З цих підстав, суд вважає правильним позовні вимоги в частині відшкодування завданої немайнової (моральної) шкоди задовольнити частково, оскільки розмір моральної шкоди позивачем був завищений, зазначена вище судом сума повністю відповідає характеру та обсягу моральних страждань позивача, тривалості вимушених змін у його житті.

Щодо вимог про стягнення витрат на правничу допомогу, суд зазначає на таке.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать в тому числі і витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. 3 ,4 ст. 137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Як вбачається Договору про надання правової (правничої) допомоги від 04.02.2026, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом Балла В.В., адвокат надає клієнту правову (правничу допомогу) у справі за позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення одноразової та додаткової грошових допомог у зв`язку зі звільненням через вихід на пенсію, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди

Згідно п. 3.1. Договору про надання правової (правничої) допомоги від 04.02.2026 гонорар адвоката складає 10000 грн.

Як вбачається з акту прийому-передачі послуг від 20.03.2026, адвокатом Балла В.В. надані послуги у справі зі стягнення з АТ «Українська залізниця» одноразової та додаткової грошових допомог у зв`язку зі звільненням через вихід на пенсію, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди в повному обсязі.

Представник відповідача АТ «Українська залізниця» просила зменшити витрати на правничу допомогу до 5000 грн., посилаючись на те, що заявлений розмір витрат на правничу допомогу є неспівмірним із обсягом та складністю виконаних адвокатом робіт.

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Дана позиція є усталеною і підтверджується численними постановами Верховного суду, наприклад у справах № 923/560/17, № 329/766/18, № 178/1522/18.

Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду , викладених у додатковій постанові від 7 липня 2021 року у справі № 910/12876/19, провадження № 12-94гс20 .

За частиною першою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28 листопада 2002 року "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia) за заявою N 58442/00 щодо судових витрат, зазначено що за статтею 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Ніколова проти Болгарії" та "Єчюс проти Литви", пункти 79 і 112 відповідно).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява N 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Частина четверта статті 126 ГПК України передбачає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

За частиною п`ятою статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Тобто в цілому нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

Згідно з правових висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладених у додатковій ухвалі від 21 липня 2020 року справа № 915/1654/19, у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 ГПК України).

ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст.41Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі "East/WestAllianceLimited" проти України", від 26лютого 2015року у справі "Баришевський проти України" зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір-обґрунтованим.

В питанні критеріїв також слід згадати висновки Великої Палати у справі № 755/9215/15-ц. Так, суд наголосив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Важливими є також висновки у постановах Верховного Суду у справі № 905/1795/18 та у справі № 922/2685/19, де визначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Отже, при зверненні за відшкодуванням варто пам`ятати, що при оцінці наданого стороною розміру гонорару адвоката, суд застосовує ряд критеріїв (дійсність, обґрунтованість, розумність, реальність, пропорційності, співмірність) та факти на підтвердження таких критерії (складність справи, значення справи для сторін, фінансовий стан сторін, ринкові ціни адвокатських послуг і т.п.)

Враховуючи викладене та те, що заявлений розмір витрат на правову допомогу, який підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача, є завищеним та неспівмірним з обсягом наданих послуг, суд дійшов висновку, що розмір витрат на правовому допомогу, який підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача, підлягає зменшенню та відшкодуванню у сумі 5000 грн.

Питання про розподіл судових витрат між сторонами суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України, згідно із якими судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

Судовий збір за вимогу про стягнення моральної шкоди, яка судом частково задоволена, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача суму 152,14 грн. (1000/7000х1064,96)

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову в частині вимоги про стягнення не виплаченої суми одноразової та додаткової матеріальної допомоги при звільненні, та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір»), яка судом частково задоволена, з відповідача слід стягнути судовий збір на користь держави в розмірі 1064,96 грн. (1331,20х0.8).

Керуючись ст. 4, 13, 76-81, 89, 141 , 258, 259, 263-265, 354-355 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення матеріальної допомоги при звільненні, середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку, моральної шкоди - задовольнити частково.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 :

-матеріальну допомогу (одноразову та додаткову) при звільненні працівників з роботи за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком в розмірі восьми середньомісячних заробітків в сумі 71037 гривень 76 копійок, з утриманням з цієї суми передбачених законом податків, зборів та обов`язкових платежів при їх виплаті;

- середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в зв`язку з виходом на пенсію за період з 11.12.2025 по 29.04.2026 в сумі 28781 гривні 20 копійок, з утриманням з цієї суми передбачених законом податків, зборів та обов`язкових платежів при їх виплаті;

-моральну шкоду у розмірі 1000 гривень

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства "Укрзалізниця" на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на правничу допомогу в розмірі 5000 гривень.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 суму сплаченого при поданні позову судового збору в розмірі 152 гривні 14 копійок

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави судовий збір у розмірі 1064 гривні 96 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду . Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Позивач ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1

відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця», ЄДРПОУ 40075815, місцезнаходження за адресою: місто Київ, вул. Єжи Ґедройця, буд. 5

Суддя: Карина ХАРАБАДЗЕ