Ухвала суду № 135980015, 24.04.2026, Вінницький окружний адміністративний суд

УХВАЛА

м. Вінниця

24 квітня 2026 р. Справа № 120/4751/26

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому провадженні клопотання відповідача про залишення позову без розгляду в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Вінницькій області, 1 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Вінницькій області, 5 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Вінницькій област про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

до Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Вінницькій області, 1 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Вінницькій області, 5 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Вінницькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на протиправну бездіяльність відповідачів щодо невиплати за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 індексації грошового забезпечення, з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - січень 2008 року та щодо невиплати індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 31.05.2021 та з 01.06.2021 по 11.12.2025 з урахуванням вимог абз. 4-6 п. 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою КМУ від 17.07.2003 за № 1078.

Ухвалою від 16.04.2026 відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

На адресу суду надійшло клопотання представника Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Вінницькій області про залишення позову без розгляду, оскільки позивачем пропущено строк звернення до суду з заявленими позовними вимогами.

21.04.2026 представник позивача подав заперечення на зазначене клопотання.

Розглянувши подані матеріали, суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

У Рішенні від 12 липня 2019 №5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі, і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).

Єдиний виняток з цього правила, що закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України також висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп).

Аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (19 липня 2022 року) положення статті 233 КЗпП України, у попередній редакції, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 233 КЗпП України.

Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).

Такий правовий підхід застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23.

Зокрема, у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, оцінюючи правову природу спірних правовідносин, виходила з того, що вимоги про визнання протиправною бездіяльності щодо невиплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу та недопуску до виконання повноважень, а також про стягнення відповідних сум, є спором щодо оплати праці як складової заробітної плати.

У зв`язку з цим Велика Палата дійшла висновку, що до таких вимог підлягають застосуванню положення статті 233 КЗпП України щодо строків звернення до суду.

При цьому констатовано, що до вимог про стягнення середнього заробітку за період з 02.08.2019 по 04.11.2021 застосовується частина друга статті 233 КЗпП України у редакції, чинній на той час, яка не обмежувала строк звернення до суду.

Натомість до вимог щодо періоду з 19.07.2022 по 13.05.2023 застосовується частина перша статті 233 КЗпП України у чинній редакції, якою встановлено тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Водночас, у постанові Верховного Суду від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23.

Судова палата зазначила, що, вирішуючи питання щодо застосування статті 233 КЗпП України, в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати, дійшла таких висновків: якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).

Так, Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Як убачається з матеріалів справи, відповідач вважає, що позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав під час отримання грошового атестата № 9 від 11.12.2025.

Водночас суд не погоджується із зазначеною позицією, оскільки зміст грошового атестата свідчить про те, що він містить виключно відомості щодо складових грошового забезпечення, які враховуються для обчислення пенсії, зокрема: посадовий оклад, оклад за спеціальним званням, надбавки та премії. При цьому будь-які відомості щодо нарахування чи виплати індексації грошового забезпечення у вказаному документі відсутні.

Відповідно до положень Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, затвердженої наказом МВС України від 20.07.2018 № 623, у грошовому атестаті зазначаються дані лише за останній місяць служби, без відображення повної інформації щодо всіх виплат, здійснених за весь період проходження служби, зокрема індексації.

За таких обставин суд дійшов висновку, що з отриманням грошового атестата позивач об`єктивно не мав можливості встановити факт ненарахування або невиплати індексації грошового забезпечення, а відтак такий документ не може вважатися належним джерелом інформації про порушення його прав у розумінні статті 233 КЗпП України.

Натомість із матеріалів справи вбачається, що достовірну інформацію щодо обсягу та характеру нарахованих і виплачених сум грошового забезпечення позивач отримав лише з відповідей ГУ ДСНС на адвокатські запити від 18.03.2026, 25.03.2026 та 06.04.2026.

Таким чином, початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову в даному випадку слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що, у цій справі, відбулося шляхом отримання відповіді відповідача.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.03.2025 року у справі № 460/21394/23.

Ураховуючи наведені положення норм права та висновки Верховного Суду, слід дійти висновку, що строк на звернення до суду з цим позовом позивач не пропустив.

Відтак, вказане свідчить про відсутність правових підстав для залишення позовної заяви без розгляду, а тому заява представника ГУ ДСНС у Вінницькій області про залишення позовної заяви без розгляду не підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст. 122, 240, 248, 256 КАС України, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду відмовити.

Копію ухвали направити сторонам.

Ухвала оскарженню не підлягає та набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 КАС України.

Суддя Чернюк Алла Юріївна