Рішення № 135958999, 26.02.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

26.02.2026Справа № 910/9481/25

Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Шмиги В.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи №910/9481/25

За позовом Заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах Держави

до Міністерства освіти і науки України

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Кременчуцький фаховий коледж транспортної інфраструктури та технологій

про зобов`язання вчинити певні дії

Представники учасників справи:

від позивача: Синюк І.А.;

від відповідача: не з`явились;

від третьої особи: Гонтар В.М.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Міністерства освіти і науки України (далі - відповідач) про зобов`язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем в порушення приписів чинного законодавства, не вчинено дій щодо державної реєстрації права власності на приміщення гуртожитку Кременчуцького фахового коледжу транспортної інфраструктури та технологій, розташованого за адресою: Полтавська обл., м. Кременчук, вул. Першотравнева, буд. 38.

У зв?язку із заявленими позовними вимогами, у позові прокурор просив суд залучити до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Кременчуцький фаховий коледж транспортної інфраструктури та технологій.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.08.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №910/9481/25, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, залучено до участі у справі Кременчуцький фаховий коледж транспортної інфраструктури та технологій, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, встановлено учасникам справи строки на подачу заяв по суті спору та призначено підготовче засідання у справі на 23.09.2025.

01.09.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІКС «Електронний суд» від Кременчуцького фахового коледжу транспортної інфраструктури та технологій надійшли пояснення, в яких третя особа проти задоволення позову заперечила, вказавши, що орган прокуратури позбавлений законного права на подання позовних заяв у тому випадку коли наявний суб?єкт владних повноважень, як, у даному випадку, Міністерство освіти і науки України та Кременчуцький фаховий коледж транспортної інфраструктури та технологій. Разом з тим, третя особа наголосила, що факт відсутності запису про об?єкт нерухомості у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не свідчить про те, що таке майно не зареєстроване та не знаходиться на відповідному балансі у третьої особи.

01.09.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІКС «Електронний суд» від Міністерства освіти і науки України надійшли додаткові пояснення, які за своєю суттю та змістом є відзивом на позовну заяву, у якому відповідач проти заявленого позову заперечив та вказав, що Державний навчальний заклад Кременчуцький фаховий коледж транспортної інфраструктури та технологій є самостійною юридичною особою, а відтак в силу приписів статей 92, 96 Цивільного кодексу України повинен самостійно відповідати за власні зобов?язання і реалізовувати цивільні права через свої органи управління.

Також відповідач просив суд здійснювати розгляд справи за відсутності представника Міністерства освіти і науки України.

09.09.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІКС «Електронний суд» від Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області надійшла відповідь на відзив, у якій прокурор вказав, що твердження про те, що орган прокуратури позбавлений законного права на подання позовних заяв у тому випадку коли наявний суб?єкт вкладних повноважень, є помилковими, адже, як вбачається зі змісту даного позову, прокурор звернувся до суду в інтересах держави, без зазначення відповідного органу державної влади у зв?язку з його відсутністю. Прокурор також зауважив, що технічний паспорт на гуртожиток не підтверджує право власності та відповідно не замінює собою свідоцтва про право власності чи інший правовстановлюючий документ, як і не дає право володіти, користуватися та розпоряджатися нерухомістю.

10.09.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІКС «Електронний суд» від Кременчуцького фахового коледжу транспортної інфраструктури та технологій надійшли пояснення, в яких третя особа повторно наголосила, що згідно чинного законодавства органи прокуратури не наділені повноваженнями підміняти відповідні суб?єкти владних повноважень, на переконання третьої особи, прокурор самим фактом подання даного позову намагається вчиняти дії, які не передбачені чинним законодавством України. Окрім цього, позивач в своїй позовній заяві не надав належних доказів, на підтвердження на його думку того факту, що відповідачем та власником нерухомого майна не здійснені реєстраційні дії, не наведені дані про те, що зазначене майно, яке знаходиться у власності відповідача та на балансі у третьої особи по справі, яка не заявляє самостійних вимог, віднесене до категорії безгосподарського майна. При цьому, третя особа наголошує, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності. Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

10.09.2025 року на виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 14.08.2025 від Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області надійшли оригінали документів, які були долучені прокурором до позову.

22.09.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІКС «Електронний суд» від Кременчуцького фахового коледжу транспортної інфраструктури та технологій надійшли додаткові пояснення, в яких третя особа вказала, що матеріали справи не містять жодного документу, який би підтверджував безспірне право власності на спірний об?єкт нерухомості за відповідачем, а враховуючи правову позицію Верховного Суду викладену у постанові від 19.05.2020 у справі №916/1608/18, заявлений прокурором позов є передчасним, а обраний спосіб захисту порушеного права є неефективним.

У судовому засіданні 23.09.2025 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про відкладення підготовчого засідання у справі на 21.10.2025.

17.10.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІКС «Електронний суд» від Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області надійшли додаткові пояснення, в яких прокурор зазначив, що підставою для представництва інтересів держави є відсутність органу влади, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Прокурор наголошує, що невчинення відповідачем дій протягом тривалого часу, а саме з 2011 року, щодо забезпечення реєстрації права державної власності на нерухоме майно, відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є самостійною підставою для представництва інтересів держави шляхом подання даного позову, при цьому невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. В контексті визначення предметної юрисдикції даного спору, прокурор наголосив, що за відсутності державної реєстрації права власності держави на спірний гуртожиток, держава, як власник, позбавлена будь-якої можливості вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, отже, оскільки спір у даній справі стосується майнових відносин пов`язаних з неможливістю держави реалізовувати повноваження власника майна, то дана справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Крім того, прокурор наголосив, що безпідставне зволікання з державною реєстрацією права державної власності на приміщення гуртожитку може призвести до нецільового використання приміщення або його вибуття з власності держави, що, в свою чергу, суперечить інтересам держави. Поряд з тим, без державної реєстрації права власності МОН України не може реалізовувати функції власника, в тому числі звертатись до суду в разі самовільного зайняття вказаного нерухомого майна чи вчинення інших протиправних дій, якими порушуються інтереси держави.

21.10.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІКС «Електронний суд» від Кременчуцького фахового коледжу транспортної інфраструктури та технологій надійшли пояснення, в яких третя особа вказала, що чинним законодавством України не передбачено обов?язок відповідача проводити державну реєстрацію нерухомого майна вдруге, якщо воно було зареєстровано раніше. Коледж наголошує, що спірний у даній справі гуртожиток вже був зареєстрований раніше за державним органом, про що було надано довідку БТІ, технічний паспорт на будівлю, наказ центрального органу виконавчої влади про передачу відповідного майна, а тому повторна реєстрація вказаного майна не вимагається. Крім того, третя особа повторно наголосила, що державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

У судовому засіданні 21.10.2025, у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України, оголошено перерву до 11.11.2025.

07.11.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІКС «Електронний суд» від Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області надійшли додаткові пояснення, в яких прокурор з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 26.06.2018 у справі №914/582/17 та від 09.09.2020 у справі №260/91/19 наголосив, що справи за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізовують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським судам.

07.11.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІКС «Електронний суд» від Кременчуцького фахового коледжу транспортної інфраструктури та технологій надійшли пояснення, в яких третя особа вказала, що позовна заява з предметом спору, який містить зобов`язальний характер органу виконавчої влади не підлягає розгляду в рамках господарського судочинства, з огляду на системне тлумачення статей 4, 5 КАС України та статті 20 ГПК України, у зв?язку з чим третя особа просить суд на підставі статті 62 ГПК України відмовити у прийнятті та повернути дану позовну заяву Кременчуцькій окружній прокуратурі.

У судовому засіданні 11.11.2025 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про відмову у задоволенні заяви третьої особи, яка викладена в поясненнях від 07.11.2025 про відмову в прийнятті та повернення позовної заяви, водночас, виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України (в редакції чинній на момент звернення прокурора з даним позовом) Господарський процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах.

Частина 3 статті 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України).

Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності, а також спори, пов`язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об`єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб`єктним складом підпадають під дію статті 1 ГПК України.

У випадку, якщо суб`єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб`єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України ознак справи адміністративної юрисдикції та, відповідно, не повинен вирішуватися адміністративним судом.

Суб`єктом владних повноважень згідно зі статтею 4 Кодексу адміністративного судочинства України є орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Отже, необхідною та єдиною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення цим суб`єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції суб`єкт повинен здійснювати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

У той же час, стаття 15 Цивільного кодексу України визначає, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно пункту 6 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи підприємці.

Стаття 4 Господарського процесуального кодексу України визначає, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Таким чином, справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським судам.

Схожа за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №914/582/17.

Щодо відмови у відкритті провадження у справі на підставі статті 62 Господарського процесуального кодексу України, суд відзначає, що стаття 62 ГПК України, в редакції чинній на момент звернення прокурора з даним позовом, не надає право суду відмовити у відкритті провадження у справі та повернути позов, у разі, якщо встановить що спір віднесений до іншої юрисдикції.

Слід зауважити, що стаття 175 Господарського процесуального кодексу України в редакції чинній на момент звернення прокурора з даним позовом, надає право суду відмовити у відкритті провадження у справі, якщо, зокрема, заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Згідно частини 1 статті 176 Господарського процесуального кодексу України за відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п`яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 174 цього Кодексу.

З аналізу положень статей 175, 176 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що суд може відмовити у відкритті провадження у справі лише до відкриття провадження у справі, враховуючи, що провадження у даній справі було відкрито ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.08.2025, суд не вправі відмовити у відкритті провадження у справі як на підставі статті 62 ГПК України (у попередній редакції) так і на підставі статті 175 ГПК України.

Водночас, якщо суд після відкриття провадження у справі встановить, що спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, він не позбавлений права закрити провадження у справі на підставі статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Втім, у даному випадку, судом не встановлено наявності правових підстав для закриття провадження у справі.

Під час розгляду справи по суті, у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України, оголошувались перерви, зокрема, до 26.02.2026.

У судовому засіданні 26.02.2026 прокурор позовні вимоги підтримав, просив задовольнити, представник третьої особи проти задоволення позову заперечив, просив відмовити.

Відповідач у судове засідання не з`явився, однак просив суд здійснювати розгляд даної справи за його відсутності.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Відтак, враховуючи, що відповідач просив здійснювати розгляд даної справи за його відсутності, суд на місці постановив розгляд справи по суті проводити за його відсутності.

На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

У судовому засіданні 26.02.2026 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення прокурора та третьої особи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

На території Кременчуцької ОТГ, за адресою вул. Першотравнева, 38, м. Кременчук, Полтавська область, розташоване приміщення гуртожитку Кременчуцького фахового коледжу транспортної інфраструктури та технологій загальною площею 2369,9 кв.м.

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України №891 від 25.06.2019 року «Про закріплення державного майна за Державним вищим навчальним закладом «Кременчуцький коледж транспортної інфраструктури» на праві господарського відання за Державним вищим навчальним закладом «Кременчуцький коледж транспортної інфраструктури» закріплено нерухоме майно згідно з переліком. Керівнику Державного вищого навчального закладу «Кременчуцький коледж транспортної інфраструктури» наказано забезпечити: протягом 2019 року проведення державної реєстрації речових прав на майно в установленому законодавством порядку; ефективне використання майна, закріпленого відповідно до цього наказу. Установлено, що майно, яке закріплюється за Державним вищим навчальним закладом «Кременчуцький коледж транспортної інфраструктури» на праві господарського відання, використовується у господарській діяльності з урахуванням обмежень, визначених законодавством для бюджетних установ.

Згідно додатку до наказу Міністерства освіти і науки України №891 від 25.06.2019 року «Перелік нерухомого державного майна, що закріплюється на праві господарського відання за Державним вищим навчальним закладом «Кременчуцький коледж транспортної інфраструктури» за навчальним закладом закріплено гуртожиток (інвентарний номер 10300004), місцезнаходження майна: Полтавська обл., м. Кременчук, вул. Першотравнева, буд. 38, площею 2369,9 кв.м.

З витягу з Єдиного реєстру об?єктів державної власності щодо державного майна (суб?єкт управління, який здійснює управління майном Міністерство освіти і науки України) гуртожиток (інвентарний номер 10300004), місцезнаходження майна: Полтавська обл., м. Кременчук, вул. Першотравнева, буд. 38, площею 2369,9 кв.м. перебуває на балансоутриманні у Кременчуцького фахового коледжу транспортної інфраструктури та технологій.

Пунктом 1.4 Статуту Кременчуцького фахового коледжу транспортної інфраструктури та технологій (нова редакція), затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 26.06.2025 №911 (далі - Статут) фаховий коледж розпочав свою діяльність 01.08.1878 як Кременчуцький технікум залізничного транспорту на підставі Статуту про залізничні технічні училища, затвердженого Міністерством шляхів сполучення.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.11.2011 №1191-р «Деякі питання управління вищими навчальними закладами» та наказу Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 29.12.2011 №1567 «Про передачу вищих навчальних закладів із сфери управління Міністерства інфраструктури до сфери управління Міністерства освіти і науки, молоді та спорту» Кременчуцький технікум залізничного транспорту передано до сфери управління Міністерства освіти і науки молоді та спорту України.

Згідно з наказом Міністерства освіти і науки України від 30.05.2013 №638 «Про перейменування Кременчуцького технікуму залізничного транспорту» Кременчуцький технікум залізничного транспорту перейменовано на Державний вищий навчальний заклад «Кременчуцький коледж транспортної інфраструктури».

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 23.03.2020 №426 «Про перейменування Державного вищого навчального закладу «Кременчуцький коледж транспортної інфраструктури» заклад освіти перейменовано на Кременчуцький фаховий коледж транспортної інфраструктури та технологій.

Згідно пункту 1.15 Статуту встановлено, що фаховий коледж є юридичною особою публічного права, що заснований на державній власності, здійснює свою діяльність на засадах неприбутковості і є бюджетною установою, що належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України.

Фаховий коледж має самостійний баланс і кошторис, рахунки у територіальному органі Державної казначейської служби України, печатку і штамп з власним найменуванням, може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, бути позивачем і відповідачем у суді, може запроваджувати власну символіку та атрибутику.

Пунктами 8.1, 8.3, 8.4 Статуту передбачено, що до майна Фахового коледжу належить: 1) нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо; 2) майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об`єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об`єкти авторського права та/або суміжних прав; 3) інші активи, визначені законодавством.

Повноваження засновника або уповноваженого ним органу щодо розпорядження державним майном, закріпленим за державним Фаховим коледжем, здійснюються відповідно до законодавства.

Майно закріплюється за Фаховим коледжем на праві оперативного управління і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню, приватизації або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновника або уповноваженого ним органу, наглядової ради Фахового коледжу та загальних зборів трудового колективу Фахового коледжу, крім випадків, передбачених законодавством.

Будівлі, споруди й приміщення Фахового коледжу повинні відповідати вимогам доступності згідно з державними будівельними нормами і стандартами. Якщо відповідні об`єкти неможливо повністю пристосувати для потреб осіб з особливими освітніми потребами, здійснюється їхнє розумне пристосування з урахуванням універсального дизайну.

Проєктування, будівництво та реконструкція будівель, споруд і приміщень Фахового коледжу здійснюються з урахуванням потреб осіб з особливими освітніми потребами.

Фаховий коледж несе відповідальність за збереження та ефективне використання закріпленого на праві оперативного управління майна.

Листом Кременчуцького фахового коледжу транспортної інфраструктури та технологій №262/02-24 від 05.05.2025 у відповідь на звернення Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області, було повідомлено, що у зв?язку із перейменуванням навчального закладу та зміни типу, фаховим коледжем подані документи до Міністерства освіти і науки України для видачі нового наказу про закріплення за коледжем в тому числі даного нерухомого майна на праві оперативного управління. Після чого, закладом буде здійснена перереєстрація в органах державної реєстрації.

Згідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, засновником Фахового коледжу є Міністерство освіти і науки України.

Разом із тим, відповідно до інформації, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна за адресою: вул. Першотравнева, 38, м. Кременчук, Полтавська область відсутні будь-які відомості щодо права власності.

У зв?язку з наведеним вище, прокурор наголошує, що Міністерством освіти і науки України (далі МОН України) не вживалися заходи щодо оформлення правовстановлюючих документів на приміщення гуртожитку, що перебуває на балансі Кременчуцького фахового коледжу транспортної інфраструктури та державної реєстрації права власності на зазначену будівлю протягом тривалого часу, а саме з 2011 року.

Таким чином, на переконання прокурора, використання зазначеного нерухомого майна здійснюється із порушенням вимог чинного законодавства шляхом користування будівлями, спорудами без державної реєстрації права власності та правовстановлюючих документів (свідоцтва про право власності).

Міністерство освіти і науки України продовжує бути власником Фахового коледжу та здійснювати управління останнім, проте через свою протиправну бездіяльність, МОН України ніяким чином не спонукає, не приймає відповідні рішення відносно Фахового коледжу щодо проведення державної реєстрації права власності на приміщення гуртожитку.

Прокурор наголошує, що бездіяльність відповідача полягає у безпідставному зволіканні в оформленні правовстановлюючих документів на майно, що належить державі. При цьому, безпідставне зволікання з державною реєстрацією права державної власності на приміщення гуртожитку може призвести до нецільового використання приміщення або його вибуття з власності держави, що, в свою чергу, суперечить інтересам держави.

Водночас, без державної реєстрації права власності МОН України не може реалізовувати функції власника, в тому числі звертатись до суду в разі самовільного зайняття вказаного нерухомого майна чи вчинення інших протиправних дій, якими порушуються інтереси держави.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до частин 3, 4, 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Як передбачено ч. 1 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

За ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті.

У відповідності до ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

Отже, прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення її інтересів, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах, а також у разі відсутності такого органу.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 р. у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 р. у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 р. у справі № 924/1237/17, від 23.10.2018 р. у справі № 906/240/18, від 01.11.2018 р. у справі № 910/18770/17, від 05.11.2018 р. у справі № 910/4345/18, від 30.01.2019 р. у справі № 47/66-08.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Доведення цих підстав здійснюється відповідно до вимог статей 74, 76, 77, 79 ГПК України шляхом подання належних, допустимих та достовірних доказів.

Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 р. у справі № 912/2385/18.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі № 587/430/16-ц).

Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов`язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду).

Процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Враховуючи наявність або відсутність таких повноважень, прокурор обґрунтовує наявність підстав для представництва інтересів держави. У свою чергу суд оцінює наведене прокурором обґрунтування та у випадку встановлення відсутності підстав для представництва застосовує наслідки, передбачені статтею 174 або статтею 226 ГПК України.

У разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.

Враховуючи викладене, прокурор правильно визначив Міністерство освіти і науки України відповідачем у цій справі, а тому на прокурора не покладається обов`язок, визначений частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", щодо звернення до компетентного органу перед поданням позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності та інших речових прав, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва або майбутній об`єкт нерухомості, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Як передбачено ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Суть державної реєстрації прав - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 р. у справі № 911/3594/17, від 07.04.2020 р. у справі № 916/2791/13.

Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності.

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту (постанова Верховного Суду від 03.04.2024 р. у справі № 916/2938/21).

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду.

Як передбачено ч. 3 ст. 334 ЦК України, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Згідно ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Аналіз вказаних норм свідчить про необхідність їх спільного тлумачення. Державна реєстрація прав має спиратися на певний юридичний факт, зокрема договір, як наслідок має певну причину, так і державна реєстрація не наділяється самодостатнім значенням, а є наслідком певної дії, яка визначається як підстава виникнення цивільних прав.

Тобто лише разом ці два юридичні факти необхідні та достатні для набуття особою права власності, обидва вони входять до юридичного складу.

Звертаючись із даним позовом, прокурором не враховано, що речові права на спірний об`єкт нерухомості були набуті, коли з державною реєстрацією не пов`язувалося набуття права власності (без державної реєстрації права).

Згідно з ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Як передбачено п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 р. у справі № 761/45721/16-ц).

Тобто підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.09.2019 р. у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 р. у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 р. у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 р. у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 р. у справі № 904/7841/21.

При вирішенні спору суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові потрібно відмовити. Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Верховного Суду від 04.12.2019 р. у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 р. у справі № 910/6091/19, від 16.10.2020 р. у справі № 910/12787/17, від 29.08.2023 р. у справі № 910/5958/20, від 22.03.2023 р. у справі № 509/5080/18).

Під час звернення до суду з позовом прокурор не обґрунтував, яке саме право чи законний інтерес держави є порушеним, невизнаним або оспорюваним та не підтверджено зазначеного в процесі розгляду справи по суті.

Водночас доводи прокурора про неможливість належного використання нерухомого майна з підстав відсутності державної реєстрації права власності, судом не приймаються, оскільки вони ґрунтуються на формалізованому підході, націленому на дотриманні передбачених законодавством процедур з метою засвідчення титулу власності.

Сам по собі факт відсутності відповідного запису в державному реєстрі не породжує, не змінює і не припиняє права власності як такого, якщо його існування випливає з актів органів державної влади, установчих документів та інших юридичних фактів.

При цьому, використання майна балансоутримувачем у межах його функціонального призначення не є свавільним чи незаконним, якщо воно здійснюється в інтересах держави та відповідно до мети створення установи.

Не приймає суд до уваги і ризики, на які посилається прокурор, обґрунтовуючи підстави для захисту прав та інтересів держави, оскільки останні мають гіпотетичний характер і не підтверджені жодними фактичними обставинами, що свідчили б про реальну загрозу вибуття майна з державної власності чи його нецільового використання.

Слід наголосити, що право держави, як власника, не зводиться виключно до моменту державної реєстрації, а включає ширший комплекс повноважень, які можуть реалізовуватись через уповноважені органи і без реєстраційних процедур.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про зобов`язання відповідача вчинити дії щодо державної реєстрації права державної власності на приміщення гуртожитку Кременчуцького фахового коледжу транспортної інфраструктури та технологій, розташованого за адресою: Полтавська обл., м. Кременчук, вул. Першотравнева, буд. 38, не підлягають задоволенню.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Прокурор під час розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів у підтвердження заявлених позовних вимог.

Водночас, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

Суд також зважає, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони. Лише той факт, що суд окремо та детально не відповів на кожний аргумент, представлений сторонами, не є свідченням несправедливості процесу (рішення ЄСПЛ у справі «Шевельов проти України»).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.05.2023 у справі №924/1351/20(924/214/22).

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи висновки суду про відмову в задоволенні позовних вимог витрати по сплаті судового збору покладаються на прокуратуру в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статями 13, 73, 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави до Міністерства освіти і науки України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Кременчуцький фаховий коледж транспортної інфраструктури та технологій про зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 24.04.2026.

Суддя Т.В. Васильченко