Рішення № 135866514, 17.04.2026, Полтавський районний суд Полтавської області

Справа № 545/4791/23

Провадження № 2/545/222/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17.04.2026 року Полтавський районний суд Полтавської області у складі:

головуючого судді Путрі О.Г.,

при секретарі Білик М.В., Литвинову В.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Полтаві цивільну справу за позовом Полтавської обласної військової адміністрації до ОСОБА_1 , треті особи: Комунальний заклад "Центр охорони та досліджень пам`яток археології" Полтавської обласної ради, Приватне підприємство "Альфа-Капітал", про зобов`язання повернути земельну ділянку, -

В С Т А Н О В И В :

Представник Полтавської обласної військової адміністрації звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про зобов`язання повернути земельну ділянку. В обґрунтування позову зазначив, що земельна ділянка 5324084600:00:006:0069, знаходиться в межах пам`ятки археології місцевого значення Поселення Рунівщина II, доба пізньої бронзи, 3 чверть II тис. до н.е., 2 чверть І тис. н.е., яке розташовано на території Полтавської області,Полтавського району, Рунівщинська сільська рада, с. Рунівщина, за 0,51 - 0,65 км на південний захід від південно-західної частини с. Рунівщина, за 0,93 - 1,10 км на схід від південно-східної окраїни с. Шили Надержинської сільської ради Полтавського району, є пам`яткою археології місцевого значення, занесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України наказом Міністерства культури України «Про затвердження науково-проектної документації щодо меж і режимів використання зон охорони пам`яток, історичних ареалів та занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» від 27.03.2013 №228 (охоронний №4715-Пл), відтак відноситься до земель історико-культурного значення. Згідно відомостей з Державного земельного кадастру право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5324084600:00:006:0069, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, площею 2,00 га, місце розташування:

Полтавська область, Полтавський район, Рунівщинська сільська рада, с. Рунівщина, зареєстроване 30.09.2019 за ОСОБА_1 .

Посилається на те, що 16.10.2019 між ОСОБА_1 (орендодавець) та Приватним підприємством«АЛЬФА-КАПІТАЛ» (орендар) укладено договір оренди землі б/н, згідно якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення

товарного сільськогосподарського виробництва, з кадастровим номером 5324084600:00:006:0069, загальною площею 2,00 га,земельна ділянка, що є об`єктом оренди за цим договором, належить орендодавцю на праві приватної власності.

Вказує, що незаконна передача земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, порушує державні інтереси у сфері захисту об`єктів культурної спадщини, ставить під загрозу стан належного збереження пам`ятки археології та може призвести до її втрати. 3 урахуванням наведеного, оскільки земельна ділянка з кадастровим номером5324084600:00:006:0069 знаходиться в межах пам`ятки археології, не може бути передана у приватну власність.

У зв`язку з чим представник позивача прохав зобов`язати відповідача повернути земельну ділянку з кадастровим номером 5324084600:00:006:0069, яка розташована на території Полтавської області, Полтавського району, Рунівщинська сільська рада, с. Рунівщина у власність держави в особі Полтавської обласної військової адміністрації, стягнути з відповідача судові витрати.

Ухвалою суду від 26.12.2023 року відкрито провадження по справі та призначено підготовче судове засідання.

23.01.2024 року від представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Іванової О.І. надійшов відзив на позовну заяву, в якому прохала в задоволенні позову відмовити. Вказала, що предмет спору відсутній, позивач безпідставно звернувся з

вимогою про повернення земельної ділянки за кадастровим номером

3324084600:00:006:0069, яка розташована на території Рунівщинської сільської ради

Полтавського району Полтавської області, у власність позивача, відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем вказаної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського районного нотаріального округу Полтавської області Воронковою О.А. за реєстром №2425.Зазначає, що Полтавська обласна військова адміністрація не була власникомземельної ділянки за кадастровим номером 5324084600:00:006:0069, яка розташована на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства. Обраний спосіб захисту позивачем шляхом повернення у власність держави земельної ділянки не припинить та не позбавить права власності за добросовісним набувачем ОСОБА_1 , оскільки договір купівлі-продажу земельної ділянки не визнаний недійсним. Також посилається на те, що додані документи в якості доказів на підтвердження позовних вимог є недопустимими, оскільки одержані з порушенням порядку, встановленого законом, позивачем не вказано про наявність оригіналів вказаних документів. Також позивачем не вказано площу пам`ятки архітектури, яка знаходиться на земельній ділянці за кадастровим номером 5324084600:00:006:0069, конкретне її місце розташування, фіксацію координат пам`ятки архітектури, а також уповноважених осіб та/або спеціалістів на здійснення зазначених вимірів. Позивачем не надано документації про встановлення меж пам`ятки архітектури в натурі (на місцевості) відповідно до вимог ЗК України, ЗУ "Про землеустрій", а також інформації про внесення відомостей щодо пам`ятки архітектури до Державного земельного кадастру, акт обстеження земельної ділянки також відсутній.У відповідності інформації з проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_2 , виготовленого 2018 р. сертифікованим інженером-землевпорядником ОСОБА_3 , вказано, що враховуючи результати геодезичних робіт земельної ділянки, що відводиться у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства встановлено, що існують обмеження щодо використання земельної ділянки: охоронна зона навколо (уздовж) об`єкта енергетичної системи площею 0,1795 га (ПЛ 10кВ 0,1795 га). Згідно висновку за результатами обстеження земельної ділянки №02-03/146-75 від 15.01.2019 р. Комунального закладу "Центр охорони досліджень пам`яток археології" Полтавської обласної ради вказано, що за результатами обстежень та розгляду архівних археологічних матеріалів, об`єктів археології на земельній ділянці, яка розташована на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області, не виявлено. Відповідно до переліку обмежень щодо використання земельної ділянки від 23.10.2018 р. №146 визначено, що наявна охоронна зона навколо (уздовж) об`єкта енергетичної системи площею 0,1795 га, інші обмеження відсутні. Земельна ділянка отримана у приватну власність без будь-яких обмежень, передбачених земельним законодавством та ЗУ "Про охорону культурної спадщини".Позивачем не надано жодного належного, допустимого, достовірного та достатнього доказу на підтвердження позовних вимог, а також доказів існування пам`ятки архітектури на земельній ділянці за кадастровим номером 5324084600:00:006:0069, яка розташована на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області, та підстав для повернення земельної ділянки у власність держави (т.1, а.с. 96-104).

23.01.2024 року від представника третьої особи ПП "Альфа-Капітал" надійшли письмові пояснення, в яких проти задоволення позовних вимог заперечує. Вказує, що ПП "Альфа-Капітал" вважає належним власником земельної ділянки 5324084600:00:006:0069 відповідача ОСОБА_1 , який отримав її власність у законний спосіб та має права, передбачені ст.317 ЦК України, позивачем не надано доказів фактичної наявності пам`ятки архітектури на земельній ділянці та не вказано займану площу пам`яткою архітектури. Посилається на те, що висновок за результатами обстеження земельної ділянки №02-03/146-75 від 15.01.2019 року Комунального закладу «Центр охорони досліджень пам`яток археології» Полтавської обласної ради є доказом відсутності пам`яток археології на спірній земельній ділянці та відсутності порушення будь-яких прав та законних інтересів відповідачем (т.1, а.с. 79-81).

Ухвалою суду від 30.10.2024 підготовче засідання по справі закрито, призначено справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивача Полтавської обласної військової адміністрації Ворона Л.О. позов підтримав та прохав його задовольнити, пославшись на підстави та обставини викладені у позові.

Відповідач ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце судового розгляду, згідно вимог ч. 8 ст. 128 ЦПК, в судове засідання не з`явився (т.2, а.с.79). Його інтереси у судовому засіданні представляла адвокат Іванова О.І., яка проти задоволення позову заперечувала, з підстав викладених у відзиві на позов.

Від представника третьої особи Комунального закладу «Центр охорони та досліджень пам`яток археології» Полтавської обласної ради, надійшла заява про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримує (т.2, а.с. 65).

Представник третьої особи Приватного підприємства "Альфа-Капітал", будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи, до суду не з`явився (т.2, а.с. 77).

Суд, заслухавши пояснення представників позивач та відповідача, дослідивши докази по справі, приходить до наступного висновку.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду на захист свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.

Застосований судом спосіб захисту має бути правомірним - таким, що відповідає правовій природі відносин, що виникли між сторонами спору, тобто відповідати праву; тоді як ефективність характеризує спосіб захисту відповідно до критерію його дієвості у відновленні порушеного права та інтересу.

Згідно із частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права / інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права / інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права / інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Одна, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право / інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Так, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Залежно від обставин справи вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

У статті 41 Конституції України проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Згідно з ст.1 ЗУ «Про охорону культурної спадщини»№ 1805-ІІІ, об`єкт культурної спадщини - місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними території чи водні об`єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Пам`ятка культурної спадщини (далі - пам`ятка) - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України;

Охорона культурної спадщини - комплекс заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації об`єктів культурної спадщини.

Нерухомі об`єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу. Такі об`єкти мають певні характерні властивості, з огляду на які вони мають цінність не тільки як нерухоме майно («матеріальну» цінність), а набувають історико-культурну цінність («нематеріальну», ідеологічну цінність).

Така «нематеріальна» цінність культурної спадщини не з`являється одразу після побудови нерухомого майна. Вона формується десятиліттями та століттями, оскільки суспільство може лише успадкувати її від попередніх поколінь.

Руйнування нерухомого об`єкта культурної спадщини завдасть шкоди не лише його власнику або володільцю (які втратять внаслідок цього нерухоме майно), а і суспільству в цілому (оскільки разом із нерухомим майном буде безповоротно втрачено його «нематеріальну» історико-культурну цінність, що формувалась протягом поколінь).

З огляду на це нерухомі об`єкти культурної спадщини потребують особливої охорони, у тому числі - з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, для яких така охорона є одним із пріоритетних напрямків діяльності.

Важливість завдання для держави щодо охорони культурної спадщини підкреслюється ратифікованими міжнародними конвенціями.

Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04 жовтня 1988 року № 6673-XI (далі - Конвенція 1972 року), відзначала в преамбулі, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу.

Стаття 1 вказаної Конвенції 1972 року визначає, що під «культурною спадщиною» розуміються, зокрема, пам`ятки: елементи та структури археологічного характеру, а також визначні місця: зони, включаючи археологічні визначні місця, що є універсальною цінністю з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології.

Відповідно до статті 4 Конвенції 1972 року кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. Із цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.

Отже, охорона об`єктів культурної спадщини є завданням держави, пріоритетність цього завдання закріплена в національному законодавстві, невід`ємною частиною якого є ратифікована міжнародна конвенція.

Статтею 53 ЗК України передбачено, що до земель історико-культурного призначення належать земельні ділянки, призначені для збереження та обслуговування пам`яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, охоронюваних археологічних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб.

За змістом статті 54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, об`єктів культурної всесвітньої спадщини, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, які надані та використовуються для потреб охорони культурної спадщини, пам`яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам`яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель.

Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

У квітні 2021 року ЗК України доповнено статтею 54-1, яка передбачає, що з метою охорони культурної спадщини на використання земель у межах території пам`ятки культурної спадщини, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території, охоронюваної археологічної території, музею просто неба, меморіального музею-садиби, зон охорони, буферної зони, історичного ареалу населеного місця, території об`єкта культурної всесвітньої спадщини встановлюються обмеження відповідно до Закону № 1805-ІІІ.

Обмеження у використанні земель у межах території пам`ятки культурної спадщини, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території, охоронюваної археологічної території, музею просто неба, меморіального музею-садиби, зон охорони, історичного ареалу населеного місця, буферної зони, території об`єкта культурної всесвітньої спадщини поширюються на усі розташовані в межах цих територій та об`єктів землі незалежно від їх цільового призначення.

Межі території, на яку поширюються такі обмеження, визначаються відповідно до Закону № 1805-ІІІ і зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації, науково-проектній документації у сфері охорони культурної спадщини. Відомості про зазначені обмеження у використанні земель вносяться до Державного земельного кадастру.

Режим використання земель у межах території пам`ятки культурної спадщини, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території, охоронюваної археологічної території, музею просто неба, меморіального музею-садиби, зон охорони, історичного ареалу населеного місця, буферної зони, території об`єкта культурної всесвітньої спадщини визначається науково-проектною документацією у сфері охорони культурної спадщини, а до затвердження такої документації - Законом № 1805-ІІІ.

Відповідно до пункту «г» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

Тобто заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави.

Згідно із частиною першою статті 17 Закону № 1805-ІІІ усі пам`ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов`язані з ними рухомі предмети, є державною власністю.

Відповідно до частини шостої статті 17 Закону № 1805-ІІІ землі, на яких розташовані пам`ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам`ятки археології - поля давніх битв.

Зазначені правові норми спрямовані на забезпечення належної охорони пам`яток археології, оскільки пам`ятки археології як нерухомі об`єкти культурної спадщини не можуть бути перенесені на інше місце без втрати їх цінності.

Пам`ятки археології зазвичай знаходяться безпосередньо у глибині земної поверхні, у зв`язку із чим нерозривно пов`язані з земельними ділянками, на яких вони розташовані. Правовий режим земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, не має відрізнятися від правового режиму самої пам`ятки, яка згідно із Законом № 1805-ІІІ не може перебувати в приватній чи комунальній власності.

Статтею 17 згаданого Закону гарантовано право державної власності на пам`ятки археології. Відчуження з державної власності земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, фактично унеможливлює здійснення державою права користування та розпорядження цими пам`ятками археології, у зв`язку з невіддільністю пам`ятки археології від земельної ділянки, на якій вона розташована.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) наголосила, що частина шоста статті 17 Закону № 1805-ІІІ стосується земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, натомість частина перша статті 54 ЗК України - земель історико-культурного призначення.

Згідно із частиною першою статті 53 ЗК України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Тож категорія земель історико-культурного призначення включає в себе як землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини (в тому числі і пам`ятки археології), так і охоронювані археологічні території.

Відповідно до частини першої статті 31 Закону № 1805-ІІІ топографічно визначені території чи водні об`єкти, в яких містяться об`єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, за поданням відповідного органу охорони культурної спадщини можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Отже, землями історико-культурного призначення можуть бути визнані, зокрема, території, на яких розташовані об`єкти культурної спадщини або на яких можлива їх наявність.

Велика Палата Верховного Суду в пункті 89 постанови від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) звернула увагу на відмінності категорій «об`єкт культурної спадщини» та «пам`ятка культурної спадщини».

Отже, частина перша статті 54 ЗК України, як і частина шоста статті 17 Закону № 1805-ІІІ визначає правовий режим земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. Проте, на відміну від частини шостої статті 17 Закону № 1805-ІІІ, стаття 54 ЗК України стосується земельних ділянок, на яких розташовані або можуть бути розташовані об`єкти культурної спадщини, в тому числі і об`єкти археологічної спадщини.

Тож стаття 54 ЗК України врегульовує правовий режим усіх ділянок такої категорії земель, як землі історико-культурного призначення, незалежно від виду пам`яток, які на них розташовані (пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби). Натомість приписи частини шостої статті 17 Закону № 1805-ІІІ стосуються окремої підкатегорії з категорії земель історико-культурного призначення, а саме земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та запроваджують особливий правовий режим такої підкатегорії земель історико-культурного призначення, а також передбачають щодо них особливу охорону з боку держави.

Щодо оренди.

Відносини у сфері найму (оренди) земельної ділянки регулюються ЦК України, ЗК України, Законом України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV), іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Закон може передбачати особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату (частина перша статті 792 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону № 161-XIV).

Відповідно до статті 13 Закону № 161-XIV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди земельної ділянки є двостороннім, консесуальним, строковим та оплатним.

У частині першій статті 14 Закону № 161-XIV (у редакції на момент укладення договору оренди) було визначено таку форму договору оренди, а саме договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально.

05 грудня 2019 року Законом України № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16 січня 2020 року (далі - Закон № 340-IX),частину першу статті 14 Закону № 161-XIV викладено в дещо іншій редакції: договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально. Власник земельної ділянки може встановити вимогу нотаріального посвідчення договору оренди землі та скасувати таку вимогу. Встановлення (скасування) вимоги є одностороннім правочином, що підлягає нотаріальному посвідченню. Така вимога є обтяженням речових прав на земельну ділянку та підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному законом.

Істотними умовами договору оренди землі відповідно до статті 15 Закону № 161-XIV (у редакції на момент укладення договору оренди) були: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; мови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов`язань сторін, порядок страхування об`єкта оренди, порядок відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об`єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору оренди, тощо.

Невід`ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об`єкта оренди; проєкт відведення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Законом.

У разі якщо договір оренди землі передбачає заходи, спрямовані на охорону та поліпшення об`єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі заходи.

На час укладення договору оренди стаття 6 Закону № 161-XIV передбачала, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоду у встановленій формі.

Разом з тим цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації.

Судом встановлено, що поселення Рунівщина II, доба пізньої бронзи, 3 чверть ІІ тис. до н.е., 2 чверть І тис. н.е., яке розташовано на території Полтавської області, Полтавського району, Рунівщинська сільська рада, с. Рунівщина, за 0,51 - 0,65 км на південний захід від південно-західної частини с. Рунівщина, за 0,93 - 1,10 км на схід від південно-східної окраїни с. Шили Надержинської сільської ради Полтавського району, є пам`яткою археології місцевого значення, занесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України наказом Міністерства культури України «Про затвердження науково-проектної документації щодо меж і режимів використання зон охорони пам`яток, історичних ареалів та занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» від 27.03.2013 №228 , охоронний №4715-Пл. Облікова картка об`єкта культурної спадщини - поселення Рунівщина II, доби пізньої бронзи, 2 чверть І тис. н.е.містить опис (характеристику) об`єкта, його місцезнаходження, функціональне використання, до неї додано графічні матеріали і фото фіксацію пам`ятки археології (т. 1, а. с. 9-15).

Листом Комунального закладу «Центр охорони та досліджень пам`яток археології» Полтавської обласної ради від 05.10.2023 №01-21/44 повідомлено, що, зокрема земельна ділянка з кадастровими номерами 5324084600:00:006:0069 розташована в межах пам`ятки археології місцевого значення - Поселення Рунівщина ІІ, с. Рунівщина, Новоселівської територіальної громади Полтавського району Полтавської області (Охоронний номер 4715 Пл.), передана у приватну власність (т.1, а.с. 18-20).

На підставі договору купівлі-продажу від 30.09.2015 року, зареєстрованому в реєстрі за №2425, який посвідчений приватним нотаріусом Полтавського районного нотаріального округу Полтавської області Воронковою О.А., земельна ділянка з кадастровим номером 5324084600:00:006:0069, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, площею 2,00 га, місце розташування: Полтавська область, Полтавський район, Рунівщинська сільська рада належить на праві власності відповідачеві ОСОБА_1 ( т.1,а.с.22-25).

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав, Державного земельного кадастру право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5324084600:00:006:0069, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, площею 2,00 га, місце розташування: Полтавська область, Полтавський район, Рунівщинська сільська рада, зареєстроване 30.09.2019 року за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованому в реєстрі за №2425 (т.1, а.с. 21,48).

16.10.2019 року між ОСОБА_1 (орендодавець) та Приватним підприємством «АЛЬФА-КАПІТАЛ» (орендар) укладено договір оренди землі б/н, згідно якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування товарного земельну ділянку для ведення особистого сільського господарства, яка знаходиться за межами населених пунктів на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області, кадастровий номер 5324084600:00:006:0069, загальною площею 2,00 га. Договір укладено строком на 30 років (т.1, а.с. 33-35).

Крім того, вказане підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав,що містить інформацію про право оренди земельної ділянки кадастровий номер 5324084600:00:006:0069, на підставі договору оренди землі б/н від 16.10.2019, підстава внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 49281624 від 22.10.2019 13:15:57, ОСОБА_4 , Мартинівська сільська рада, Полтавська обл., зміст, характеристика іншого речового права - строк дії 30 років, відомості про суб`єкта іншого речового права: орендар: ПП «АЛЬФА-КАПІТАЛ», код ЄДРПОУ 35171344, орендодавець: ОСОБА_1 , рнокпп НОМЕР_1 , площа земельної ділянки 2,00 га (т.1, а.с. 21-зворот).

Проте, як вбачається з карто-схем, наданих позивачу Комунальним закладом «Центр охорони та досліджень пам`яток археології» Полтавської обласної ради, пам`ятка археології - поселення Рунівщина II (с.Рунівщина Новоселівська територіальна громада Полтавського району Полтавської області) частково розташована в межах належної відповідачеві на праві власності земельної ділянки з кадастровим № 5324084600:00:006:0069 (т.1, а.с. 19,20), що підтвердив в судовому засідання представник позивача.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.03.2026 у справі № 922/264/24 ( провадження № 12-30гс25) зазначила, що дотримується позиції, що ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки та не вбачає підстав для відступу від зазначених висновків.

За змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою.

Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові від 04.03.2026 у справі № 922/264/24 звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, зобов`язання повернути не тільки ту частину земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, а й ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання в оренду (суборенду) якої не ставиться під сумнів, є втручанням, яке не може визнаватися законним.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що вирішення таких спорів потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, та є доцільним отримання висновку експерта.

Отже, для вирішення питання у справі, за наявності підстав для витребування земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, така земельна ділянка має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).

Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи. Для цієї мети може бути призначена земельно-технічна експертиза.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду у 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) .

Окрім того, у цьому контексті ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - не встановлює такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17., провадження № 14-317цс19).

Тобто лише в разі дотримання всіх критеріїв можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. Суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку вирішувати питання пропорційності з урахуванням фактичних обставин конкретної справи, оскільки в одному випадку обмеження буде пропорційним, а в іншому випадку те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

Так, критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

За усталеною практикою ЄСПЛ, ретроспективне скасування дійсного права власності становить позбавлення майна у розумінні цього положення Конвенції (див., зокрема, рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 41; від 13 грудня 2007 року у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 32457/05, пункти 27-40; від 12 листопада 2013 року «Пирантієне проти Литви» (Pyrantiene v. Lithuania), № 45092/07, пункт 42; від 31 травня 2016 року «Вукушіч проти Хорватії», № 69735/11, пункт 50).

За практикою ЄСПЛ, визнання права власності недійсним як таке не суперечить положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, водночас воно повинне бути не лише передбачене законом і мати законну мету, але й відповідати вимозі пропорційності. Потрібно встановити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав людини; пошук цього балансу притаманний Конвенції загалом. Цей обов`язковий баланс неможливо встановити, якщо зацікавлена особа несе надмірний індивідуальний тягар (рішення від 12 червня 2018 року у справі «Бейнарович та інші проти Литви» (BeinarovicandOthers v. Lithuania), № 70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 138).

Позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (див. рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 45; від 09 грудня 1994 року у справі «Святі монастирі проти Греції» (TheHolyMonasteries v. Greece), пункт 71, серія А № 301-А, від 10 червня 2021 року «Колишній король Греції та інші проти Греції» [ВП] (FormerKingofGreeceandOthers v. Greece) [GC], заява № 25701/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-XII).

Одночасно з додержанням принципу пропорційності оцінюється й дотримання принципу належного урядування.

У своєму рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04, пункт 70) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він зазначив, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Необхідність виправлення старої «помилки» не повинна зумовлювати непропорційне втручання у нове право, яке було набуте особою, що добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб. У контексті позбавлення права власності на майно, передане помилково, принцип належного урядування може не лише накладати на органи влади обов`язок оперативно виправити свою помилку, але й вимагати виплати адекватної компенсації або іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власнику (див., наприклад, рішення від 11 червня 2020 року у справі «Фортеця проти України» (Fortetsya, МРР v. Ukraine, заява № 68946/10, пункт 42, з подальшими посиланнями).

Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів (рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2007 року у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 3257/05, пункт 40).

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки.

Принцип належного урядування, як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення ЄСПЛ від 31 травня 2016 року «Вукушич проти Хорватії» (Vukusic v. Croatia), № 69735/11, § 64; від 12 червня 2018 року «Бейнарович та інші проти Литви» (BeinarovicandOthers v. Lithuania), № 70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140).

Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало.

Враховуючи вищевикладене,факт того, що лише частина площі земельної ділянки, яка належить відповідачеві, відноситься до пам`ятки археології поселення Рунівщина II, доба пізньої бронзи, 3 чверть ІІ тис. до н.е., 2 чверть І тис. н.е., що розташована на території Полтавської області, Полтавського району, Рунівщинська сільська рада, с. Рунівщина,суд вважає, що позбавлення відповідача ОСОБА_1 права власності на всю земельну ділянку не переслідує законної мети, не встановлює справедливого балансу, не здійснюється в інтересах суспільства та не є пропорційним.

У свою чергу позивачем суду не надано докази, які б ідентифікували спірну частину земельної ділянки, належної на праві власності відповідачеві, що відноситься до пам`ятки археології, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі.

Судом було роз`яснено представникові позивача право на проведення земельно-технічної експертизи, проте позивач своїм правом не скористався, пояснивши, що за браком коштів Полтавська обласна військова адміністрація не буде проводити таку експертизу .

Таким чином, суд дійшов висновку, що у цьому спорі вимоги позивача про зобов`язання повернути не тільки ту частину земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, а й ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання якої не ставиться під сумнів, є втручанням, яке не може визнаватися законним та відповідно не може бути належним (правомірним) способом захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору.

Відповідно до ч.1 ст. 13ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.12, ст.81ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою ст. 76ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 78ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

За змістом ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Проаналізувавши норми права та встановлені юридичні факт, суд вважає, що позивачем під час розгляду справи в суді не надано належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження заявлених ним позовних вимог, а тому позов не підлягає до задоволення.

Враховуючи, що у задоволенні позову відмовлено, понесені позивачем судові витрати відповідно до ст.141 ЦПК України не підлягають стягненню.

Керуючись ст. ст. 12,13,81,259,263-265,352 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позовних вимог Полтавської обласної військової адміністрації до ОСОБА_1 , треті особи: Комунальний заклад "Центр охорони та досліджень пам`яток археології" Полтавської обласної ради, Приватне підприємство "Альфа-Капітал", про зобов`язання повернути земельну ділянку - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з моменту проголошення, а учасниками, що не були присутні при його оголошенні у той же строк з моменту отримання копії рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: О. Г. Путря