Рішення № 135736142, 16.04.2026, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

16 квітня 2026 р. Справа № 120/15708/25

Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Вінницької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги обґрунтовано протиправністю прийнятого відповідачем рішення щодо відмови визначення місця проживання малолітньої доньки разом із матір`ю та визначення способу участі батька у вихованні доньки. Серед іншого позивачка зауважує на порушенні процедури розгляду заяви, що призвело до прийняття неправомірного рішення, яке порушує інтереси дитини.

Вінницькою міською радою подано відзив на позову заяву, у якій зауважено на безпідставності позовних вимог. Більше того зауважено, що орган опіки не має повноважень штучно створювати або ініціювати врегулювання питань, з яким один з батьків не звертався.

Окрім того відповідач заявлено клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правову допомогу.

Також відповідачем подано клопотання про заміну неналежного відповідача, що мотивоване тем, що рішення прийнято саме виконавчим комітетом Вінницької міської ради, який є окремою юридичною особою.

До суду від позивачки надійшла заява про уточнення позовних вимог, у якій вона зазначає, що ним помилкового зазначено неналежного відповідача у справі.

Так, ухвалою суду від 08.12.2025 року замінено первісного відповідача Вінницька міська на належного відповідача -Виконавчий комітет Вінницької міської ради.

Виконавчим комітетом Вінницької міської ради подано відзив, у якому представник заперечує проти задоволення позову. Зокрема, зауважує, що питання ініційовані позивачкою розглянуто у межах та у спосіб передбачені законодавством.

Окрім того відповідачем подано клопотання про зменшення заявленого представником позивачки розміру витрат на правничу допомогу.

До суду від позивачки надійшла відповідь на відзив, у якій вона акцентує увагу на невмотивованості рішення відповідача. Також звертає увагу на те, що захист прав дитини не ставиться у залежність від ініціативи одного з батьків.

Ознайомившись з матеріалами справи, судом встановлено такі обставини.

28.08.2025 року звернулася до служби у справах дітей Вінницької міської ради із заявою про визначення місця проживання своєї малолітньої дитини ОСОБА_2 разом з матір`ю.

12.09.2025 року позивачкою подано доповнення до заяви, в який просила визначити спосіб участі батька ОСОБА_3 у вихованні дитини ОСОБА_2 .

Так, Виконавчим комітетом Вінницької міської ради від 02.10.2025 року № 2353 прийнято рішення, у якому вказано, що визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_2 разом з матір`ю ОСОБА_1 , є недоцільним, оскільки спір між батьками дитини щодо місця її проживання відсутній. Також зазначено, що визначення способів участі батька ОСОБА_3 у вихованні дитини ОСОБА_2 та спілкуванні з нею, є недоцільним, у зв`язку з відсутністю звернення батька щодо визначення йому способів участі у вихованні дитини.

Вважаючи, що вказане рішення прийнято формально, із порушенням встановленої процедури, позивачка звернулася за захистом своїх прав до суду.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд керується таким.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно частиною 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Суд вважає за необхідне зазначити, що у межах спірних правовідносин судом не перевіряється доцільність та можливість визначення місця проживання дитини з матір`ю та визначення способів участі батька у вихованні дитини, а перевіряється виключно законність оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень, тобто дотримання відповідачем вимог чинного законодавства (процедури) під час прийняття такого рішення.

Відповідно до статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Частинами 1, 2, 4 статті 155 СК України встановлено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Статтею 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно положень статті 1 Закону України "Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей" здійснення соціального захисту дітей і профілактики серед них правопорушень покладається в межах визначеної компетенції, зокрема на центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері сім`ї та дітей, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері сім`ї та дітей, орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері сім`ї та дітей, відповідні структурні підрозділи обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад.

Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 року № 866 визначає механізм провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини (далі - Порядок № 866).

Відповідно до пункту 3 Порядку № 866 органами опіки та піклування є районні, районні у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах (у разі утворення), селищних, сільських рад (далі - органи опіки та піклування), які провадять діяльність із соціального захисту дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, у тому числі забезпечення їх права на виховання у сім`ї, надання статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій і збройних конфліктів, влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлення опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, із захисту особистих, майнових і житлових прав дітей, запобігання та протидії домашньому насильству стосовно дітей та за участю дітей.

Органи опіки та піклування провадять свою діяльність, пов`язану із захистом прав дитини, з дотриманням таких принципів: забезпечення найкращих інтересів дитини; недопущення дискримінації дітей; конфіденційності інформації про дитину.

Як свідчать матеріали справи, позивачка звернулася до відповідача із заявою про визначення місця проживання дитини разом з нею, з огляду на неможливість отримання дозволу перереєстрації місця проживання дитини у зв`язку з ігноруванням батьком дитини вказаного питання, а також визначення способу участі батька дитини у вихованні, з огляду на необхідність встановлення систематичності такого спілкування у зв`язку із психологічним станом дитини.

Відповідно до частини 1 статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до пункту 72 Порядку № 866 розв`язання спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини один із батьків подає службі у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини заяву, копію паспорта, довідку з місця реєстрації (проживання), копію свідоцтва про укладення або розірвання шлюбу (у разі наявності), копію свідоцтва про народження дитини, довідку з місця навчання, виховання дитини, довідку про сплату аліментів (у разі наявності).

Під час розв`язання спорів між батьками щодо визначення місця проживання (перебування) дитини служба у справах дітей повинна керуватися найкращими інтересами дитини з урахуванням рівних прав та обов`язків матері та батька щодо дитини.

Працівник служби у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини проводить бесіду з батьками та відвідує дитину за місцем проживання, про що складає акт обстеження умов проживання за формою згідно з додатком 9, а також звертається до соціального закладу та/або фахівця із соціальної роботи для забезпечення проведення оцінки потреб сім`ї з метою встановлення спроможності матері, батька виконувати обов`язки з виховання.

Під час розгляду питання про визначення місця проживання дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, стан здоров`я дитини, факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності та інші вагомі обставини.

Після обстеження житлово-побутових умов, проведення бесіди з батьками та дитиною служба у справах дітей складає висновок про визначення місця проживання дитини і подає його органу опіки та піклування для прийняття відповідного рішення.

Як свідчить оскаржуване рішення, відповідачем вказано на недоцільність визначення місця проживання, з огляду на відсутність спору щодо місця проживання.

Водночас, з матеріалів справи судом враховано, що позивачка позбавлена можливості отримати дозвіл на зміну місця проживання дитини, у зв`язку з ігноруванням вказаного питання батьком дитини.

Суд зауважує, що формальна відсутність відкритого спору сама по собі не свідчить про відсутність порушення прав та інтересів дитини або одного з батьків.

Як свідчать доводи позивачки, батько дитини фактично ухиляється від вирішення питань стосовно дитини, у тому числі і визначення її місце проживання, не надає відповідної згоди та не висловлює чіткої позиції з цього приводу, що унеможливлює реалізацію позивачкою своїх батьківських прав.

При цьому суд звертає увагу, що відсутність активного заперечення одного з батьків не може прирівнюватися до наявності згоди, якщо його поведінка свідчить про фактичне блокування вирішення питання.

Суд враховує, що позивачка позбавлена реальної можливості отримати дозвіл на зміну місця проживання дитини в адміністративному порядку, оскільки для цього необхідна згода обох батьків, яку батько дитини не надає, фактично ігноруючи звернення позивачки.

Така поведінка створює правову невизначеність та обмежує права дитини на належні умови проживання, стабільне середовище та належне піклування.

Окремо суд зауважує, що законодавство не ставить у залежність встановлення місця проживання дитини з одним із батьків із фактичною зміною адреси місцепроживання дитини.

Визначення місця проживання дитини є, насамперед, способом юридичного врегулювання правовідносин між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків стосовно дитини, а також забезпечення правової визначеності у питаннях її виховання, утримання та розвитку.

Сам по собі факт фактичного проживання дитини за певною адресою або відсутність зміни такої адреси не виключає необхідності визначення місця проживання дитини у випадках, коли між батьками відсутня узгоджена позиція або наявні перешкоди у реалізації відповідних прав одним із них.

Більше того, встановлення місця проживання дитини є передумовою для подальшої реалізації низки прав дитини та того з батьків, з ким вона проживає, зокрема щодо реєстрації місця проживання, оформлення документів, доступу до медичних, освітніх та соціальних послуг, а також вирішення питань щодо можливості зміни місця проживання дитини у майбутньому.

Відтак, доводи відповідача у цій частині є безпідставними.

Також відповідачем вказано на недоцільність визначення способу участі батька у вихованні та спілкуванні з дитиною, з огляду на відсутність звернення батька щодо визначення йому способів участі у вихованні.

Так, пунктом 73 Порядку № 866 передбачено, що у разі виникнення спору між батьками щодо участі у вихованні дитини один із батьків, що проживає окремо від дитини, подає службі у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини заяву, копію паспорта, довідку з місця реєстрації (проживання), копію свідоцтва про укладення або розірвання шлюбу (в разі наявності), копію свідоцтва про народження дитини.

Працівник служби у справах дітей проводить бесіду з батьками, у разі можливості з іншими родичами дитини, а також звертається до соціального закладу та/або фахівця із соціальної роботи щодо забезпечення проведення оцінки потреб батьків з метою встановлення здатності матері, батька виконувати обов`язки щодо виховання дитини та догляду за нею. До уваги беруться ставлення батьків до виконання батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, стан здоров`я дитини, факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності та інші вагомі обставини.

Після з`ясування обставин, що призвели до виникнення спору між батьками щодо участі у вихованні дитини, служба у справах дітей складає висновок.

Участь у вихованні дитини та у разі потреби порядок побачення з дитиною того з батьків, який проживає окремо від неї, встановлюються рішенням районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської, районної у місті (у разі утворення), селищної, сільської ради з урахуванням висновку служби у справах дітей.

Водночас згідно статті 158 СК України регламентовано, що за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї.

Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення.

Тобто, згідно нормативно-правового акту вищої юридичної сили право на подання заяви про визначення порядку участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у вихованні дитини та спілкуванні з нею має як той з батьків, хто проживає з дитиною, так і той, хто проживає окремо від неї.

Зазначене право є взаємним та спрямоване на забезпечення належної реалізації батьківських прав і виконання обов`язків обома батьками, а також на гарантування найкращих інтересів дитини, зокрема її права на підтримання регулярних особистих стосунків і безпосереднього контакту з обома батьками.

Суд наголошує, що реалізація такого права не ставиться у залежність від наявності чи відсутності спору між батьками, а також не обмежується виключно ініціативою того з батьків, хто проживає окремо від дитини.

Натомість кожен із батьків має рівне право ініціювати врегулювання відповідних правовідносин як у позасудовому, так і у судовому порядку.

Вказане відповідає принципу закріпленому у статті 18 Конвенції про права дитини, що, зокрема, передбачає необхідність створення правових механізмів для забезпечення реальної участі кожного з них у житті дитини.

Окремо суд зауважує, що комісією з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Вінницької міської ради не досліджено дійсної думки батька дитини з ініційованих позивачкою питань, не проведено встановленої законодавством бесіди.

Судом враховано, що відповідно до матеріалів протоколу батько дитини є військовослужбовцем, однак матеріали справи не містять жодних доказів щодо неможливості його участі в засіданні в попередньо узгоджений час.

Вказане свідчить про неповноту дослідження обставин справи, порушення принципів об`єктивності та неупередженості при підготовці висновку, а також про ігнорування органом опіки та піклування встановленої законом процедури з`ясування думки обох батьків, що унеможливлює прийняття справедливого рішення в найкращих інтересах дитини.

Окремо суд звертає увагу те, що орган опіки та піклування зобов`язаний ухвалити остаточне рішення по суті поданої заяви.

Так, відповідний орган опіки та піклування у строк, передбачений законодавством, приймає одне із двох рішень: про задоволення заяви та визначення місця проживання дитини з тим із батьків яким подано відповідну заяву та/або порядку способу участі у вихованні дитини; або про відмову у задоволенні такої заяви.

Натомість рішення відповідача фактично є відмовою у розгляді ініційованих питань з посиланням на недоцільність здійснення такого.

З урахуванням вищенаведеного у сукупності, суд дійшов до висновку, що оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

За таких обставин, з метою повного захисту прав, свобод, інтересів позивача, суд дійшов висновку про необхідність зобов`язання відповідача розглянути заяви позивачки з урахуванням правових висновків відображених у цьому рішенні.

Відтак, адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат на правову допомогу, суд виходить із такого.

Стаття 132 КАС України встановлює, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Витрати на професійну правничу допомогу належать до витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. (п. 3 ст. 134 КАС України)

Відповідно до пункту 4 цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частини 5 статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з частиною 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Таким чином, необхідною умовою для відшкодування витрат на правничу допомогу є подання стороною детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.

Аналіз положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10.12.2009 року справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12.10.2006 року у справі "Двойних проти України", від 30.03.2004 у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, слід виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи.

Суд зазначає, що в пункті 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Суд встановив, що між позивачкою та адвокатом Герасимчук А.С. було укладено договір про надання правової допомоги відповідно до якого сторони погодили, що винагорода за надання послуг - гонорар адвоката погоджується за взаємною згодою сторін та оформляється додатковою угодою.

Так, додатковою угодою затверджено, що гонорар складає 10000 грн.

Окрім того представником позивачки надано детальний опис робі та послуг, а також платіжну інструкцію.

Суд вказує на те, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, слід керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Враховуючи незначну складність категорії справи, суд вважає, що вказані позивачем витрати на правову допомогу не відповідають критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності).

Окрім того, суд наголошує, що підготовка позовної заяви включає у себе узгодження правової позиції та вивчення нормативно-правової бази.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду за результатами розгляду справи №200/14113/18-а ухвалив постанову від 26.06.2019 року, в якій сформував правову позицію, згідно з якою, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої було ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір витрат, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що сума судових витрат на правничу допомогу, яку позивач просить стягнути за рахунок відповідачів, підлягає зменшенню на підставі заперечень відповідача та у зв`язку з відсутністю ознак співмірності, визначених частини 5 статті 134 КАС України.

Таким чином, заявлені позивачем до відшкодування витрати на правничу допомогу в розмірі є необґрунтованими, не відповідають реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а їх стягнення з відповідача становить надмірний тягар для останнього, що суперечить принципу розподілу таких витрат. Заявлений розмір витрат не є співмірним із складністю справи та виконаним адвокатом робіт (наданих послуг), із реальним часом витраченим адвокатом та із обсягом наданих адвокатом послуг (виконаних робіт).

Відтак, з огляду на незначну складність справи та обсяг наданих послуг, також враховуючи предмет позову, який поданий представником позивача в електронному вигляді , суд, виходячи з критерію пропорційності вважає, що розмір витрат на правничу допомогу, що підлягає стягненню з відповідача, повинен становити 5000 грн.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Виконавчого комітету Вінницької міської ради (вул. Соборна, буд. 59, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 03084813) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, задовольнити частково.

Визнати протиправним рішення Виконавчого комітету Вінницької міської ради № 2353 від 02.10.2025 року щодо відмови визначення місця проживання малолітньої доньки ОСОБА_2 , разом із матір`ю та визначення способу участі батька ОСОБА_3 у вихованні доньки.

Зобов`язати Виконавчий комітет Вінницької міської ради повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 29.08.2025 року про визначення місця проживання малолітньої доньки ОСОБА_2 разом із матір`ю та доповнення до заяви від 12.09.2025 року про визначення способу участі батька ОСОБА_3 у вихованні доньки, з урахуванням правових висновків відображених в мотивувальній частині цього рішення.

Стягнути на користь ОСОБА_4 понесені витрати на професійну правову допомогу у розмірі 5000 грн за рахунок бюджетних асигнувань Виконавчого комітету Вінницької міської ради.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Альчук Максим Петрович