Рішення № 135698251, 14.04.2026, Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області

Справа №: 398/1330/26

провадження №: 2/398/2317/26

РІШЕННЯ

Іменем України

"14" квітня 2026 р. Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області у складі головуючого судді Орловського В.В., з участю секретаря судового засідання Харіної Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Олександрії у спрощеному позовному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах та від імені якої діє представник адвокат Бугайченко Тетяна Анатоліївна, до Державного підприємства «Добропіллявугілля-видобуток», інтереси якого представляє Сидорченко Віталій Сергійович, про стягнення заборгованості із заробітної плати, стягнення вихідної допомоги при звільненні та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку зі звільненим працівником,

встановив:

Стислий виклад позицій сторін.

10 березня 2026 року позивачка ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник адвокат Бугайченко Т.А., звернулася до суду з позовом до Державного підприємства «Добропіллявугілля-видобуток», у якому просила стягнути з відповідача на свою користь заборгованість із заробітної плати за лютий 2026 року у розмірі 11 581,57 грн, компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 12 174,36 грн, вихідну допомогу при звільненні у розмірі 72 248,80 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку зі звільненим працівником у розмірі 21 118,88 грн станом на 10 березня 2026 року. Крім того, позивачка просила стягнути судові витрати, що складаються із судового збору в розмірі 1 064,96 грн та витрат на правову допомогу у розмірі 10 000 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачка зазначила, що з 15 червня 2022 року по 19 лютого 2026 року працювала на підприємстві відповідача на посаді провідного бухгалтера. Порушення роботодавцем законодавства про працю полягало у систематичному недотриманні вимог статті 115 КЗпП України та пункту 9.11 Колективного договору Підприємства щодо строків виплати заробітної плати. Зокрема, всупереч обов`язку виплачувати заробітну плату регулярно не рідше двох разів на місяць (до 7 та 23 числа щомісяця), відповідач протягом усього 2025 року та на початку 2026 року здійснював виплати із значним запізненням та не в повному обсязі, розбиваючи платежі на частини. Так, заробітна плата за грудень 2025 року виплачувалася трьома частинами протягом січня 2026 року, а заробітна плата за січень 2026 року спочатку була виплачена лише у розмірі 49 % від нарахованої суми (06 лютого 2026 року) і повністю погашена лише 17 лютого 2026 року. Саме через ці систематичні порушення прав на своєчасну оплату праці 09 лютого 2026 року позивачка подала заяву про звільнення за власним бажанням з 19 лютого 2026 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку згідно зі статтею 44 КЗпП України. Наказом відповідача від 18 лютого 2026 року № 23/к/тр позивачку було звільнено за власним бажанням відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, проте у наказі роботодавець безпідставно зазначив про звільнення без нарахування та виплати вихідної допомоги, вказавши, що не визнає факту порушення трудового законодавства. Крім того, всупереч вимогам статті 116 КЗпП України, у день звільнення відповідач не провів із позивачкою остаточний розрахунок і станом на день подачі позову мав непогашену заборгованість.

08 квітня 2026 року представник позивачки подала заяву про зменшення позовних вимог, у якій вказала, що 02 квітня 2026 року відповідач повністю перерахував на рахунок ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати та компенсацію за невикористану відпустку. З огляду на це, остаточними позовними вимогами, на задоволенні яких наполягає позивачка, є стягнення вихідної допомоги при звільненні у розмірі 72 248,80 грн та середнього заробітку за час затримки розрахунку зі звільненим працівником у розмірі 21 118,88 грн станом на 10 березня 2026 року.

Відповідач ДП «Добропіллявугілля-видобуток» подав відзив на позовну заяву, у якому позовні вимоги не визнав у повному обсязі та просив відмовити у їх задоволенні. Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, що Добропільська міська територіальна громада Покровського району Донецької області включена до переліку територій, на яких ведуться бойові дії, і там оголошена обов`язкова евакуація населення. Воєнні дії та масовані обстріли спричинили пошкодження об`єктів критичної інфраструктури, що призвело до зупинки виробництва на шахтах Підприємства, і наразі здійснюються лише заходи з відкачки води за власні обігові кошти. Крім того, з 01 січня 2026 року закінчилась дія заборони на примусове виконання рішень щодо державних вугледобувних підприємств, внаслідок чого на рахунки відповідача накладено арешт і кошти списуються у безспірному порядку органами державної виконавчої служби в межах зведеного виконавчого провадження та податковими органами у рахунок погашення податкового боргу.

Посилаючись на вказані обставини та положення частини третьої статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», відповідач вважає, що він звільнений від відповідальності за порушення строків оплати праці, а отже, правомірно не визнав порушення законодавства зі свого боку та відмовив позивачці у виплаті вихідної допомоги за статтею 44 КЗпП України. Щодо вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, відповідач просив суд застосувати принцип співмірності, розумності та об`єктивності і зменшити розмір такого відшкодування, оскільки на неможливість своєчасної виплати вплинули обставини, на які підприємство не мало впливу. Крім того, відповідач просив суд зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу з огляду на незначну складність справи, а також заперечував повноваження представника позивачки через ненадання до позову копії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Заяви, клопотання та інші процесуальні дії у справі.

Ухвалою судді Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області відкрито провадження у справі, розгляд якої призначено в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

19 березня 2026 року представник відповідача через підсистему «Електронний суд» подав відзив на позовну заяву. У подальшому, 24 та 30 березня 2026 року, відповідач подав клопотання про долучення до матеріалів справи письмових доказів (виправленої довідки про розмір заборгованості та відповіді на адвокатський запит).

08 квітня 2026 року представник позивачки через підсистему «Електронний суд» подала заяву про зменшення позовних вимог.

Позивачка та її представник у судове засідання 09 квітня 2026 року не з`явилися, були належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи. 09 квітня 2026 року від представника позивачки надійшла заява про розгляд справи за її відсутності та відсутності позивачки.

Відповідач ДП «Добропіллявугілля-видобуток» у судове засідання свого представника не направив, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив.

Оскільки у судове засідання не з`явилися усі учасники справи, відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Відповідно до частини четвертої статті 268 ЦПК України у зв`язку з неявкою всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, суд підписав рішення без його проголошення. Відповідно до частини п`ятої статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення зазначена дата складення повного судового рішення.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Суд, з`ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та безпосередньо дослідивши письмові й електронні докази у справі, встановив такі фактичні обставини.

Між сторонами існували трудові відносини, що підтверджується дослідженою судом копією трудової книжки (серія НОМЕР_1 ), згідно з якою позивачка ОСОБА_1 працювала у Державному підприємстві «Добропіллявугілля-видобуток» на посаді провідного бухгалтера. Наказом відповідача від 13 лютого 2026 року позивачці було встановлено дистанційний режим виконання посадових обов`язків.

Умови та строки виплати заробітної плати на підприємстві регламентувалися Колективним договором та Додатковою угодою до нього, зі змісту яких вбачається обов`язок роботодавця виплачувати працівникам заробітну плату своєчасно, у визначені робочі дні та не рідше ніж двічі на місяць.

Згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, місцезнаходженням підприємства-роботодавця є Донецька область, місто Добропілля, проспект Шевченка, будинок 2.

Позивачка стверджувала про систематичне порушення відповідачем вказаних умов оплати праці, що підтверджується дослідженою судом випискою з банківського рахунку ОСОБА_1 , яка відображає рух коштів і доводить факт здійснення підприємством виплат заробітної плати із порушенням встановлених строків, частинами та не в повному обсязі.

Через порушення строків оплати праці, 09 лютого 2026 року ОСОБА_1 подала роботодавцю заяву про звільнення. Зі змісту вказаної заяви вбачається, що підставою для припинення трудового договору позивачка визначила власне бажання у зв`язку з невиконанням власником законодавства про працю (затримкою виплати заробітної плати), пославшись на частину третю статті 38 КЗпП України. У цій же заяві вона просила виплатити їй вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку, гарантовану статтею 44 КЗпП України.

На підставі вказаної заяви в.о. генерального директора ДП «Добропіллявугілля-видобуток» видав наказ «Про звільнення» від 18 лютого 2026 року № 23/к/тр. Зі змісту цього документа встановлено, що у його мотивувальній частині роботодавець прямо зазначив про невизнання ним факту порушення законодавства про працю, вказавши, що заборгованість станом на 09 лютого 2026 року по підприємству була відсутня, а затримка виплат сталася внаслідок дії обставин непереборної сили та ведення активних бойових дій. Посилаючись на судову практику, а саме постанову Верховного суду від 29.05.2024 у справі №554/169/22) щодо неможливості самостійної зміни підстави звільнення роботодавцем, у пункті 1 резолютивної частини цього наказу відповідач постановив: звільнити ОСОБА_1 з посади провідного бухгалтера 19 лютого 2026 року за власним бажанням відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України без нарахування та виплати вихідної допомоги на підставі ст. 44 КЗпП України. Пунктом 2 цього ж наказу постановлено здійснити остаточний розрахунок та виплатити компенсацію за 76 календарних днів невикористаної відпустки.

Вказане формулювання було перенесене роботодавцем до трудової книжки позивачки. Так, судом досліджено копію трудової книжки серії НОМЕР_1 , у якій міститься запис за № 25 від 19 лютого 2026 року наступного змісту: «Звільнена з посади провідного бухгалтера за власним бажанням відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України без нарахування та виплати вихідної допомоги на підставі ст. 44 КЗпП України. Наказ від 18.02.2026р. №23/к/тр.».

Щодо розміру нарахованих сум та заборгованості, суд дослідив надану відповідачем виправлену довідку про заборгованість із заробітної плати № 01-10/24 від 23 березня 2026 року. Зі змісту цього доказу судом встановлено, що у лютому 2026 року позивачці було нараховано заробітну плату у сумі 12 221,18 грн та компенсацію за невикористану відпустку в кількості 76 днів у сумі 65 395,49 грн. Після утримання податків та обов`язкових платежів загальна сума до виплати склала 59 764,84 грн. У цій же довідці відповідач офіційно підтвердив факт часткового погашення заборгованості вже після звільнення ОСОБА_1 , зазначивши, що 27 лютого 2026 року було виплачено 5 180,17 грн, а 09 березня 2026 року 33 000,00 грн, внаслідок чого залишок невиплаченої заробітної плати на поточну дату становив 21 584,67 грн.

Судом встановлено факт несвоєчасного проведення остаточного розрахунку з працівницею, оскільки зі змісту банківської виписки по рахунку позивачки вбачається, що у день звільнення (19 лютого 2026 року) відповідач взагалі не здійснив їй жодних виплат.

Повне погашення основної заборгованості із заробітної плати та компенсації за відпустку відбулося лише 02 квітня 2026 року. Вказаний факт підтверджується поданою до суду заявою представника позивачки від 08 квітня 2026 року, у якій сторона позивача визнала факт отримання коштів від відповідача 02 квітня 2026 року та зменшила розмір позовних вимог.

Обґрунтовуючи причини неможливості своєчасної виплати коштів, відповідач посилався на арешт рахунків, на підтвердження чого судом досліджено лист Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Донецькій області від 20 лютого 2026 року. Зі змісту вказаного доказу вбачається факт перебування на виконанні зведеного виконавчого провадження № 73824551 про стягнення заборгованості з ДП «Добропіллявугілля-видобуток» та застосування державним виконавцем заходів примусового списання коштів з рахунків підприємства.

Норми права, які застосував суд.

Відповідно до частин першої, четвертої та п`ятої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з частиною третьою статті 38 Кодексу законів про працю України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

На підставі статті 44 Кодексу законів про працю України при припиненні трудового договору внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Відповідно до частин першої та другої статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від роботодавця, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Згідно з частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Відповідно до підпунктів «є», «л» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, цей Порядок застосовується у випадках виплати вихідної допомоги та в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

Згідно з абзацом третім пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Відповідно до частин першої та другої статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» заробітна плата виплачується працівнику на умовах, визначених трудовим договором. Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати.

Відповідно до частини першої статті 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частиною другою статті 264 Цивільного процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував.

Відповідно до пункту 6 частини четвертої статті 265 ЦПК України суд зазначає норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

Відповідно до частини третьої статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати заробітної плати.

Згідно з частиною першою статті 617 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Правові висновки Верховного Суду, що застосовані у справі.

Відповідно до частини четвертої статті 263 Цивільного процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Щодо розірвання трудового договору з ініціативи працівника на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України Верховний Суд у постановах від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18, від 23 листопада 2023 року у справі № 207/828/22, від 23 квітня 2025 року у справі № 369/12450/21 та від 20 грудня 2023 року у справі № 153/758/22 зазначає, що за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення щодо порушення роботодавцем трудового законодавства не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Отже, для висновку про наявність підстав для звільнення працівника відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України доказуванню підлягає факт існування порушень роботодавцем трудового законодавства стосовно працівника на момент подання ним такої заяви про звільнення.

Щодо застосування форс-мажорних обставин до обов`язку з виплати заробітної плати та інших належних сум Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 дійшла висновку, що нормами трудового законодавства не передбачено підстав для звільнення роботодавця від виплати працівникові заробітної плати у випадку наявності обставин непереборної сили. Виплата заробітної плати працівнику це обов`язок роботодавця. Обов`язок роботодавця виплатити працівнику заробітну плату не є відповідальністю у розумінні статті 617 ЦК України, від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку або непереборної сили. Отже, положення частини першої статті 617 ЦК України не можуть бути підставою для звільнення роботодавця від обов`язку виплатити працівнику невиплачену заробітну плату. Водночас Верховний Суд у постанові від 20 серпня 2025 року у справі № 337/4651/23 встановив, що військова агресія рф проти України, введення воєнного стану, перебування населеного пункту, де фактично було розташоване підприємство, під окупацією, обстріли, не є тими обставинами, що звільняють роботодавця від обов`язку з оплати праці працівників. Невжиття роботодавцем належних організаційно-правових заходів з працівниками, які не мали змоги виконувати свої обов`язки з незалежних від них причин, не може бути підставою для позбавлення їх права на отримання оплати праці.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 184/689/16-ц наголосив, що відсутність коштів у роботодавця не є підставою для звільнення його від відповідальності у формі виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Щодо доказування обставин непереборної сили Верховний Суд у постанові від 20 грудня 2023 року у справі № 153/758/22 зазначив, що єдиним належним документом, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов`язань, є сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні».

Щодо правової природи відповідальності за статтею 117 КЗпП України та застосування принципів співмірності Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 розтлумачила застосування цієї норми у редакції Закону № 2352-ІХ. Суд вказав, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-ІХ, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум, однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Мотивована оцінка і висновки суду.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог з огляду на таке.

Вирішуючи спір у частині стягнення вихідної допомоги, суд виходить із того, що предметом доказування є факт порушення роботодавцем законодавства про працю на момент подання працівником заяви про звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України, що є підставою для виплати компенсації за статтею 44 КЗпП України. Судом встановлено, що 09 лютого 2026 року позивачка подала заяву про звільнення за власним бажанням, у якій підставою розірвання трудового договору вказала саме ч.3 ст. 38 КЗпП України через затримку виплати заробітної плати. Факт систематичного порушення відповідачем строків виплати заробітної плати та наявності заборгованості станом на день подання заяви підтверджується випискою з банківського рахунку позивачки та наданою самим відповідачем довідкою, у якій підприємство прямо визнає наявність непогашеного боргу. Видаючи наказ від 18 лютого 2026 року № 23/к/тр, відповідач не змінював вказані позивачкою підстави для звільнення, проте у тексті наказу безпідставно відмовився виплачувати гарантовану статтею 44 КЗпП України вихідну допомогу, мотивуючи це невизнанням факту порушення законодавства про працю. Надаючи правову оцінку цим діям, суд зазначає, що відмова у виплаті вихідної допомоги є неправомірною, оскільки факт порушення роботодавцем законодавства про працю, а саме невчасна виплата заробітної плати, підтверджена документально. Тому позивачка набула право на отримання вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку.

Розрахунок належної позивачці суми здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. Згідно з абзацом першим пункту 2 цього Порядку, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю звільнення,. Абзацом першим пункту 8 Порядку встановлено, що нарахування виплат провадиться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, а середньоденна заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі дні на число відпрацьованих робочих днів. Згідно з дослідженою судом довідкою підприємства, загальна сума нарахованого позивачці доходу за два попередні місяці (грудень 2025 року та січень 2026 року) становить 50 018,42 грн (25 009,15 грн за грудень і 25 009,27 грн за січень). Кількість фактично відпрацьованих робочих днів у цьому розрахунковому періоді становить 45 днів. Таким чином, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 становить 1 111,52 грн (50 018,42 грн / 45 днів). Заявлений позивачкою розмір вихідної допомоги складає 72 248,80 грн, що відповідає розрахунку за 65 робочих днів тримісячного періоду (1 111,52 грн х 65 днів). Перевіривши цей розрахунок, суд визнає його арифметично правильним і таким, що підлягає задоволенню в повному обсязі, оскільки контррозрахунку відповідач не надав.

Надаючи правову оцінку вимогам про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку та доводам сторін щодо відповідальності, суд виходить із того, що відповідно до статті 116 КЗпП України підприємство зобов`язане було виплатити всі належні працівнику суми в день звільнення 19 лютого 2026 року. Судом встановлено, що у день звільнення остаточний розрахунок не проводився, а заборгованість із заробітної плати погашалася відповідачем частинами вже після звільнення (27 лютого та 09 березня 2026 року) і остаточно була виплачена лише 02 квітня 2026 року. Вихідна допомога залишається невиплаченою.

Відповідач обґрунтовує несвоєчасність розрахунку дією правового режиму воєнного стану, розташуванням підприємства у зоні активних бойових дій та наявністю зведеного виконавчого провадження щодо стягнення коштів із рахунків підприємства. Суд детально проаналізував ці аргументи крізь призму сталої практики Верховного Суду та зазначає наступне. Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19, виплата заробітної плати працівнику є безумовним обов`язком роботодавця, а не відповідальністю у розумінні статті 617 Цивільного кодексу України, від якої можна бути звільненим унаслідок непереборної сили. Щодо аргументів відповідача про арешт рахунків виконавчою службою, Верховний Суд у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 184/689/16-ц наголосив, що сама по собі відсутність коштів у роботодавця не звільняє його від відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні,.

Крім того, суд відхиляє посилання відповідача на бойові дії як на підставу для застосування частини третьої статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Як роз`яснив Верховний Суд у постанові від 20 серпня 2025 року у справі № 337/4651/23, військова агресія рф проти України, введення воєнного стану, обстріли або перебування населеного пункту під окупацією чи в зоні бойових дій не є тими обставинами, що звільняють роботодавця від обов`язку з оплати праці та проведення своєчасного розрахунку, особливо враховуючи, що підприємство продовжувало працювати, не зупиняло діяльність і не призупиняло дію трудового договору з працівниками.

Більше того, у наведеній вище постанові від 20 грудня 2023 року у справі № 153/758/22 за позовом до ДП «Добропіллявугілля-видобуток» Верховний Суд уже надавав оцінку подібним доводам цього ж відповідача про звільнення від відповідальності за статтею 117 КЗпП України через бойові дії. Суд касаційної інстанції чітко вказав, що єдиним належним документом, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору) як підстави для звільнення від відповідальності, є сертифікат Торгово-промислової палати України. Оскільки у цій справі відповідач такого сертифіката суду також не надав, вказані ним обставини не звільняють його від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Заявлений до стягнення середній заробіток за час затримки розрахунку обчислено позивачкою за період з 20 лютого 2026 року по 10 березня 2026 року (дату звернення до суду), що становить 19 робочих днів. З огляду на встановлену середньоденну заробітну плату (1 111,52 грн), сума відшкодування складає 21 118,88 грн (1 111,52 грн х 19 днів).

Вирішуючи клопотання відповідача про зменшення вказаної суми на підставі принципу співмірності, суд застосовує критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23. Порівнюючи суму заявленого відшкодування (21 118,88 грн) із розміром фактично простроченої роботодавцем заборгованості станом на день звільнення (понад 130 000 грн, що складалася з невиплаченої заробітної плати, компенсації за відпустку та вихідної допомоги, на час подання позову ця сума складала приблизно 96 тисяч), суд констатує, що розмір санкції є пропорційним допущеному порушенню. Заявлена сума не є надмірною, не призводить до безпідставного збагачення працівника та відповідає засадам справедливості, а тому підстави для її зменшення відсутні.

При визначенні сум, які підлягають стягненню, суд враховує, що Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19 зазначив, що суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника середній заробіток за час вимушеного прогулу без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем під час виконання відповідного судового рішення, а отже, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу під час виплати працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів, які підлягають сплаті податковим агентом.

Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом у постановах від 16 листопада 2020 року у справі № 607/3509/17; від 25 березня 2021 року у справі № 185/2109/18-ц; від 3 листопада 2021 року у справі № 645/2856/18; від 23 грудня 2021 року у справі № 607/1429/17.

Доводи відповідача про відсутність у представника позивачки повноважень через ненадання копії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю суд відхиляє, оскільки відповідно до частини четвертої статті 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером. Наявний у матеріалах справи ордер, виданий відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», є належним і достатнім доказом повноважень представника.

Щодо розподілу судових витрат.

Розподіл судових витрат здійснюється судом за правилами статті 141 ЦПК України. Відповідно до частини першої цієї статті судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Разом із тим, згідно з частиною третьою статті 142 ЦПК України, якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред`явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача. У зв`язку із задоволенням позову в частині стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку, а також враховуючи подану позивачкою заяву про зменшення позовних вимог внаслідок добровільного погашення відповідачем заборгованості із заробітної плати та компенсації за відпустку вже після відкриття провадження у справі, сплачений позивачкою при зверненні до суду судовий збір у розмірі 1 064,96 грн підлягає стягненню з відповідача в повному обсязі.

Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, заявлених стороною позивача у розмірі 10 000,00 грн, суд виходить із такого. Відповідач подав письмове клопотання про зменшення розміру цих витрат, мотивуючи його неспівмірністю заявленої суми зі складністю справи. Відповідно до частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг та ціною позову. Згідно з частинами п`ятою та шостою цієї ж статті у разі недотримання вимог частини четвертої суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами; обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє відповідне клопотання.

Надаючи оцінку доводам відповідача та дослідивши надані стороною позивача докази понесення витрат на правничу допомогу (договір, додаткову угоду, ордер, квитанцію), суд бере до уваги, що дана справа розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження за відсутності сторін та їх представників. Спірні трудові правовідносини не є об`єктивно складними, правові позиції Верховного Суду щодо вирішення спорів такої категорії (у тому числі за участю цього ж відповідача) є сталими та передбачуваними, а обсяг досліджених судом письмових доказів і підготовлених представником процесуальних документів не вимагав значних витрат часу. З дотриманням балансу інтересів сторін, критеріїв реальності витрат, розумності їхнього розміру та пропорційності до предмета спору, суд доходить висновку про обґрунтованість клопотання відповідача та наявність підстав для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивачки, до 7 000,00 грн.

Керуючись статтями 3, 12, 13, 81, 137, 141, 142, 259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд

вирішив:

Задовольнити позовну заяву ОСОБА_1 до Державного підприємства «Добропіллявугілля-видобуток» про стягнення вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог).

Стягнути з Державного підприємства «Добропіллявугілля-видобуток» на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі 72 248 (сімдесят дві тисячі двісті сорок вісім) гривень 80 копійок (ця сума вказана без віднімання сум податків та зборів).

Стягнути з Державного підприємства «Добропіллявугілля-видобуток» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 21 118 (двадцять одна тисяча сто вісімнадцять) гривень 88 копійок, (ця сума вказана без віднімання сум податків та зборів).

Стягнути з Державного підприємства «Добропіллявугілля-видобуток» на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 1 064 (одна тисяча шістдесят чотири) гривні 96 копійок та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 000 (сім тисяч) гривень 00 копійок.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Кропивницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач: Державне підприємство «Добропіллявугілля-видобуток», місцезнаходження: 85001, Донецька область, м. Добропілля, просп. Шевченка, буд. 2, код ЄДРПОУ 43895975.

Повне рішення складене 15 квітня 2026 року.

Суддя В.В. Орловський