Рішення № 135646041, 30.03.2026, Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/948/22

Провадження № 2/466/92/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 березня 2026 року м. Львів

Шевченківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді Ковальчука О.І.

з участю секретаря Пилипців О.-І.І.

позивача ОСОБА_1

представника відповідача Шевчука А.В., Буляка І.Я.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Львівського державного університету внутрішніх справ, з участю третьої особи Міністерства внутрішніх справ України про визнання неправомірною бездіяльності

ВСТАНОВИВ :

04.02.2022 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Львова з позовом до Львівського державного університету внутрішніх справ, з участю третьої особи Міністерства внутрішніх справ України про визнання неправомірною бездіяльності, в якому просить суд ухвалити рішення, яким визнати неправомірним невиконання начальником відділу кадрового забезпечення Львівського державного університету внутрішніх справ Перепелицею А.В. резолюції (рішення) т.в.о. ректора, проректора з кадрового забезпечення та міжнародних зв?язків Львівського державного університету внутрішніх справ Гурковського М.П., накладеної на заяві ОСОБА_1 про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 року на посаді доцента кафедри фізичної підготовки Львівського державного університету внутрішніх справ від 27.06.2014.

В обґрунтування своїх позовних вимог покликається на те, що ОСОБА_1 , з 02 січня 2004 року по 31 серпня 2014 року працював у Львівському державному університеті внутрішніх справ (далі - ЛьвДУВС). Є кандидатом наук з фізичного виховання та спорту: доцентом. Перебуваючи на посаді завідувача кафедри спеціальної та фізичної підготовки (шість років), доцента кафедри фізичної підготовки (чотири роки), сумлінно та з відповідальністю ставився до виконання своїх функціональних обов`язків, був членом профспілкового комітету ЛьвДУВС.

За весь період роботи у ЛьвДУВС, а це понад десять років, жодного випадку порушення ним трудової дисципліни зафіксовано не було, жодних претензій ні зі сторони керівництва, ні зі сторони студентства щодо професійних та моральних якостей не заявлялось, лише подяки.

Але внаслідок неправомірної бездіяльності посадових осіб ЛьвДУВС, у 2014 році позивача було позбавлено права на працю, гарантованого статтею 43 Конституції України.

Згідно вимог частини третьої статті 54 Закону України «Про освіту» (1991 рік), частини третьої статті 48 Закону України «Про вищу освіту» (2002 рік), частини одинадцятої статті 55 Закону України «Про вищу освіту» (2014 рік), пункту 2 Положення про обрання та прийняття на роботу науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації, затверджене наказом Міністерством освіти і науки України від 24.12.2002 №744, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 липня 2003 року за №600/7921, пункту 1.1 Положення про порядок заміщення посад науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів України третього і четвертого рівнів акредитації, відповідно до листа Міністерства освіти і науки України від 23.05.2006 №1/9-356, пункту 1.1 Положення про порядок заміщення посад науково-педагогічних працівників Львівського державного університету внутрішніх справ, затверджене наказом Львівського державного університету внутрішніх справ від 05.04.2011 №104, ректором ЛьвДУВС 24.06.2014 був виданий наказ №206 «Про проведення конкурсу на заміщення вакантних посад», у якому зазначено, що у термін до 31 серпня 2014 року провести конкурс на заміщення вакантних посад науково-педагогічного складу ЛьвДУВС найбільш досвідченими, підготовленими та кваліфікованими працівниками.

Відповідно до пункту 4 наказу ЛьвДУВС від 24.06.2014 №206 «Про проведення конкурсу на заміщення вакантних посад», 27.06.2014 на ім?я ректора ЛЬВДУВС Середи В.В. позивач, так, як доценти кафедри фізичної підготовки ЛьвДУВС ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подав заяву про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 року на посаді доцента кафедри фізичної підготовки ЛьвДУВС. Які згідно пункту 5 зазначеного наказу мала розглядати конкурсна комісія ЛьвУВС із проведення конкурсу на заміщення вакантних посад науково-педагогічного складу особами, які не мають спеціальних звань рядового та начальницького складу (додаток №1 до наказу ЛьвДУВС від 24.06.2014) та Вчена рада ЛьвДУВС (пункт 6 наказу ЛьвДУВС від 24.06.2014). Адже на чотири посади доцентів кафедри фізичної підготовки ЛьвДУВС претендували п?ять осіб.

Але всупереч вищезазначеним Законам України, наказу Міністерства освіти і науки України та наказу ЛьвДУВС, посадові особи ЛьвДУВС не виконали наказу ЛьвДУВС від 24.06.2014 №206 «Про проведення конкурсу на заміщення вакантних посад», у зв?язку із наказом Міністерства внутрішніх справ України від 14.04.2014 №331, яким було призупинено комплектацію вакантних посад (постанова Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року в цивільній справі №466/223/16-ц).

Адже, як зазначено у листах-відповідях Департаменту фінансово-облікової політики Міністерства внутрішніх справ України №329ЗІ/15 від 25.02.2021, №489ЗІ/15 від 18.03.2021 та №704ЗІ/15 від 02.04.2021, що відповідно до частини першої статті 15 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерство видає накази у межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України.

Ураховуючи зазначене, наказом МВС не може бути призупинено виконання вимог актів вищої юридичної сили та актів інших міністерств.

Отже, наказ Міністерства внутрішніх справ України від 14.04.2014 №331 «Про заходи щодо економного використання державних коштів» ніякого відношення не мав до невиконання посадовими особами ЛьвДУВС наказу ЛьвДУВС від 24.06.2014 №206 «Про проведення конкурсу на заміщення вакантних посад», яким представники ЛьвДУВС Шевчук А.В. та Буляк ІЯ. впродовж 2014-2020 років вводили в оману позивача та суди у цивільних справах №466/8411/14-ц. №466/223/16-ц та ін.

А насправді, як позивачу стало відомо 11.01.2022, конкурс на заміщення вакантних посад у ЛьвЛУВС в 2014 році не проводився, не тому, що не було вакантних посад У ЛьвДУВС, як про це зазначав представник ЛьВДУВС Буляк І.Я. у запереченні на позовну заяву від 04.01.2016 у цивільній справі №466/223/16-ц. А тому, що згідно пункту 1.2 Положення про порядок заміщення посад науково-педагогічних працівників Львівського державного університету внутрішніх справ, затверджене наказом ЛьвЛУВС від 05.04.2011 №104, конкурс на заміщення посад науково-педагогічних працівників проводиться: - на вакантні посади; - по закінченні строку обрання, якщо науково-педагогічний працівник виконує обов`язки на умовах строкового договору (контракту), термін якого закінчується, та не досягнуто домовленості з ректором про продовження трудових відносин на новий строк. У цьому випадку конкурс оголошується за два місяці до закінчення строку дії трудового договору (контракту), а такий у ЛьвДУВС не оголошувався.

Зазначене підтверджується і тим, що 31.07.2014 т.в.о. ректора ЛЬВДУВС Гурковський М.П. розглянув заяву позивача про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 року на посаді доцента кафедри фізичної підготовки ЛЬвДУВС від 27.06.2014, на якій наклав резолюцію «Для розгляду». А 29.08.2014, той же ОСОБА_5 , як проректор з кадрового забезпечення та міжнародних зв?язків ЛьвДУВС розглянув заяви доцентів кафедри фізичної підготовки ЛьвДУВС ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , на яких наклав резолюції «ВКЗ До розгляду». В подальшому заява позивача, так, як заяви доцентів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 потрапила до відділу кадрового забезпечення ЛьвДУВС, на якій начальник ОСОБА_7 мав накласти резолюцію «п. ОСОБА_8 . Підготувати матеріали».

А ОСОБА_9 , як начальник відділення комплектування та проходження служби відділу кадрового забезпечення ЛьвДУВС мала накласти резолюцію «п. Мороз О.А. До виконання», як це зроблено на заявах доцентів кафедри фізичної підготовки ЛьвДУВС ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 року на посаді доцента кафедри фізичної підготовки ЛьвУВС.

Адже рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 31 травня 2016 року, яке набрало законної сили постановою Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року в цивільній справі №466/223/16-ц встановлено, що заява позивача була розглянута, результатом її розгляду стало прийняття наказу ЛьвДУВС від 29.08.2014 №566 /с про звільнення ОСОБА_1 з роботи у зв`язку із закінченням терміну строкового договору.

Але, як позивачу стало відомо 26.01 2022 з листа-відповіді ЛьвДУВС від 24.01.2022 №18/127, що результатом його звільнення з роботи у зв?язку із закінченням терміну строкового поговору стало невиконання начальником відділу кадрового забезпечення ЛьвДУВС Перепелицею А.В. резолюції (рішення) т.в.о. ректора ЛьвДУВС Гурковського М.П., накладеної на заяві про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 на посаді доцента кафедри фізичної підготовки ЛьвДУВС від 27.06.2014. Адже заява після накладеної резолюції «Для розгляду», що означає до наказу потрапила саме до начальника відділу кадрового забезпечення ЛьвДУВС Перепелиці А.В., який включив позивача до наказу ЛьвДУВС від 29.08.2014 №566 о/с «По особовому складу», про звільнення з посади доцента кафедри фізичної підготовки, згідно пункту 2 статті 36 К3пП України (закінчення терміну дії строкового трудового договору), а не до наказу ЛьвДУВС від 29.08.2014 №567 о/с «По особовому складу» (пункт 2 Продовжити термін дії контракту на період до 31.08.2015 року на підставі поданих працівниками заяв.

А відтак, резолюція (рішення), яку т.в.о. ректора ЛьвДУВС ОСОБА_5 31.07.2014 наклав на заяві про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 року на посаді доцента кафедри фізичної підготовки ЛьвДУВС від 27.06.2014 начальником відділу кадрового забезпечення ЛьвДУВС ОСОБА_10 мала бути виконана. Адже резолюції (рішення), які проректор з кадрового забезпечення міжнародних зв?язків ЛьвДУВС ОСОБА_5 наклав на заявах доцентів кафедри фізичної підготовки ЛьвДУВС ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 були виконані начальником відділу кадрового забезпечення ЛьвДУВС ОСОБА_7 .

Отже, невиконання у 2014 році працівником міліції ЛьвДУВС, структурного підрозділу Міністерства внутрішніх справ України резолюції (рішення) т.в.о. ректора ЛьвДУВС Гурковського М.П. є неправомірною бездіяльністю. З врахуванням вищевикладеного, змушений звернутися до суду.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Львова від 17.03.2023 по справі №466/948/22, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського державного університету внутрішніх справ, з участю третьої особи: Міністерства внутрішніх справ України про визнання неправомірною бездіяльності закрито у зв`язку із відсутністю предмету спору.

Постановою Львівського апеляційного суду від 03.07.2023, ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 17.03.2023 скасовано та направлено справу для продовження розгляду.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю, давши пояснення аналогічні тим, що викладені в позовній заяві та виступах в судовому засіданні. Просив позовну заяву задовольнити в повному обсязі.

Представники відповідача ОСОБА_11 , ОСОБА_12 в судовому засіданні позов заперечили, підтримавши письмовий відзив, долучений до матеріалів справи та письмовий виступ в судових дебатах. Просили у задоволенні позову відмовити.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився з невідомих суду причин, хоча належним чином повідомлявся про час та місце розгляду справи.

Заслухавши пояснення позивача, представників відповідача, свідків, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами наступне.

Позивач ОСОБА_1 з 02.01.2004р. працював у Львівському державному університеті внутрішніх справ. Остання його займана посада - доцент кафедри фізичної підготовки Львівського державного університету внутрішніх справ.

Наказом №566/ос «По особовому складу» від 29.08.2014р. ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі п.2 ст.36 КЗпП України (закінчення терміну дії строкового трудового договору) з 31.08.2014 року.

Законність наказу та звільнення з роботи ОСОБА_1 оспорював у судовому порядку, проте, порушень трудових прав позивача, його права на працю судами встановлено не було.

Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 18.02.2015 року по справі №466/8411/14-ц, у задоволенні позову ОСОБА_1 до Львівського державного університету внутрішніх справ про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 20.08.2015 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 18 лютого 2015 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, рішення суду першої та апеляційної інстанції залишено без змін.

05 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 18 лютого 2015 року за нововиявленими обставинами, у якій йому ухвалою від 17.07.2018 відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2018 року, ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 17 липня 2018 року залишено без змін.

У вказаному вище рішенні Шевченківського районного суду м. Львова від 18.02.2015р. (справа №466/8411/14-ц) вказано, що продовження трудових відносин після спливу строку контракту може бути лише за взаємним бажанням учасників трудового договору. В ухвалі Апеляційного суду Львівської області від 20.08.2015р. зазначено, що «хоч і подав заяву ОСОБА_1 про продовження контракту, однак це могло мати місце лише за згодою іншої сторони ЛДУВС».

Крім того, 14.01.2016 року ОСОБА_1 звертався в суд з позовом до Львівського державного університету внутрішніх справ про визнання неправомірною бездіяльності в якому просив: визнати неправомірними дії посадових осіб Львівського державного університету внутрішніх справ, щодо не виконання наказу ректора Львівського державного університету внутрішніх справ від 24 червня 2014 № 206 «Про проведення конкурсу на заміщення вакантних посад»; визнати незаконними дії посадових осіб Львівського державного університету внутрішніх справ щодо не розгляду його заяви від 27 червня 2014 року про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 року; визнати незаконним і скасувати наказ ректора Львівського державного університету внутрішніх справ від 29 серпня 2014 року № 567 о/с «По особовому складу» в частині, що стосується продовження терміну дії контракту (призначення на посаду) завідувачам (начальникам) кафедр, професорам, доцентам, старшим викладачам, викладачам; визнати незаконним і скасувати наказ ректора Львівського державного університету внутрішніх справ від 24 вересня 2014 року № 648 о/с «По особовому складу» в частині, що стосується призначення на посаду доцента кафедри фізичної підготовки на період з 19 вересня 2014 року по 31 серпня 2015 року.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 31 травня 2016 року у справі №466/223/16-ц, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірним непроведення Львівським державним університетом внутрішніх справ конкурсу на заміщення вакантної посади доцента за рахунок посади професора (за рахунок коштів спеціального фонду) кафедри фізичної підготовки Львівського державного університету внутрішніх справ та невиконання наказу ректора Львівського державного університету внутрішніх справ від 24.06.2014р. №206 «Про проведення конкурсу на заміщення вакантних посад». У задоволенні позовних вимог про визнання незаконними дій посадових осіб Львівського державного університету внутрішніх справ щодо не розгляду заяви ОСОБА_1 від 27.06.2014р. про продовження терміну дії контракту на період до 31.08.2015 року відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 11 вересня 2020 року апеляційну скаргу Львівського державного університету внутрішніх справ задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 травня 2016 року скасовано в частині визнання неправомірним непроведення Львівським державним університетом внутрішніх справ конкурсу на заміщення вакантної посади доцента за рахунок посади професора (за рахунок коштів спеціального фонду) кафедри фізичної підготовки Львівського державного університету внутрішніх справ та невиконання наказу ректора Львівського державного університету внутрішніх справ від 24 червня 2014 № 206 «Про проведення конкурсу на заміщення вакантних посад». Ухвалено нову постанову, якою у цій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Отже, у справі №466/223/16-ц Шевченківський районний суд м.Львова розглядав позовні вимоги ОСОБА_1 до Львівського державного університету внутрішніх справ про визнання незаконними дії посадових осіб Львівського державного університету внутрішніх справ щодо не розгляду його заяви від 27.06.2014 року про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 року. Суд визнав такі позовні вимоги безпідставними. Судом було встановлено, що ця заява позивача була розглянута. Результатом її розгляду стало прийняття ректором ЛьвДУВС наказу від 29.08.2014р. №566/ос про звільнення ОСОБА_1 на підставі п.2 ст.36 КЗпП України. Рішенням від 31.05.2016р. у задоволенні цих позовних вимог суд відмовив. Львівський апеляційний суд з такими висновками Шевченківського районного суду м.Львова погодився і постановою від 31.10.2019р. залишив рішення суду у цій частині без змін.

Окрім того, ОСОБА_1 24.11.2016р. звертався в суд з позовом до Львівського державного університету внутрішніх справ, третьої особи: ОСОБА_13 , про визнання незаконними дій ректора, визнання незаконним наказу, в якому просив: визнати незаконними дії ректора Львівського державного університету внутрішніх справ Середи В.В. щодо розгляду заяви ОСОБА_1 про продовження терміну дії контракту на період до 31.08.2015 року від 27 червня 2014 року та визнати незаконним наказ т.в.о. ректора Львівського державного університету внутрішніх справ ОСОБА_14 від 24.09.2014 № 648 о/с «По особовому складу» в частині, що стосується призначення ОСОБА_13 на посаду доцента за рахунок посади професора (за рахунок коштів спеціального фонду) кафедри фізичної підготовки, за контрактом, на період з 19 вересня 2014 року по 31 серпня 2015 року.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 24 травня 2017 року у справі №466/9804/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2017 року та постановою Верховного Суду від 19 грудня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

У справі №466/9804/16-ц, суд розглядав позовні вимоги ОСОБА_1 до Львівського державного університету внутрішніх справ про визнання незаконними дій ректора Львівського державного університету внутрішніх справ Середи В.В. щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 27.06.2014р. про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 року. Відмовляючи 24.05.2017р. у задоволенні позовних вимог, суд своє рішення мотивував тим, що заява позивача від 27 червня 2014 року на ім`я ректора Львівського державного університету внутрішніх справ про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 року була розглянута. Результатом її розгляду стало прийняття ректором ЛьвДУВС наказу від 29.08.2014р. №566/ос про звільнення ОСОБА_1 на підставі п.2 ст.36 КЗпП України.

Апеляційний суд Львівської області, залишаючи без змін вказане рішення суду, в ухвалі погодився з висновками суду першої інстанції. Підтвердив висновки судів першої та апеляційної інстанції у попередніх справах про те, що продовження контракту могло мати місце лише за згодою ЛьвДУВС. Право продовжувати контракт з науково-педагогічними працівниками є виключною компетенцією керівника вищого навчального закладу і ніхто не вправі втручатися до цих повноважень.

Отже, зазначеними вище судовими рішеннями, які набрали законної сили, надано оцінку правомірності дій відповідача щодо розгляду та вирішення заяви ОСОБА_1 від 27 червня 2014 року про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 року на посаді доцента кафедри фізичної підготовки Львівського державного університету внутрішніх справ.

В судовому засіданні також встановлено, що ОСОБА_1 23.02.2023р. звернувся в суд з позовом до Львівського державного університету внутрішніх справ про визнання неправомірними дій інспектора відділення комплектування та проходження служби ЛьвДУВС ОСОБА_15 щодо не включення ОСОБА_1 до наказу ЛьвДУВС від 29.08.2014р. №567о/с «По особовому складу» (пункт 2 Продовжити термін дії контракту на період до 31.08.2015 року на підставі поданих працівниками заяв).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 12.06.2014 року по вищевказаній справі №466/1919/23, позовні вимоги ОСОБА_1 до Львівського державного університету внутрішніх справ про визнання неправомірними дій інспектора відділення комплектування та проходження служби ЛьвДУВС ОСОБА_15 щодо не включення ОСОБА_1 до наказу ЛьвДУВС від 29.08.2014р. №567о/с «По особовому складу» (пункт 2 Продовжити термін дії контракту на період до 31.08.2015 року на підставі поданих працівниками заяв) відхилено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 12 червня 2024 року залишено без змін. Рішення набрало законної сили.

Вказаним рішенням встановлено, що ОСОБА_5 погодив наказ №566/ос від 29.08.2014р. в якому, серед іншого, йшлося про звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі п.2 ст.36 КЗпП України (закінчення терміну дії строкового трудового договору) з 31.08.2014 року. Наявність підпису ОСОБА_5 на цих наказах спростовує твердження позивача ОСОБА_1 про те, що резолюція ОСОБА_5 «Для розгляду» на його заяві від 27.06.2914р. про продовження терміну дії контракту на період до 31.08.2015р. означає включення ОСОБА_1 до наказу про продовження терміну дії контракту до 31.08.2015р.

Крім того, в ході розгляду справи представником відповідача було надано суду для огляду оригінали наказів №566/ос та №567/ос від 29 серпня 2014 року. Встановлено, що ці накази на звороті містять візи проректора з кадрового забезпечення та міжнародних зв`язків ОСОБА_5 та інших посадових осіб.

Відповідно до ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

З огляду на викладене та відповідно до положення частини четвертої ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України, суд не піддає сумніву та доказуванню обставинам, встановленим рішеннями Шевченківського районного суду м.Львова, згідно засад інституту доказування у цивільному судочинстві, які набрали законної сили.

Отже, як встановлено в судовому засіданні, рішеннями судів вже було надано оцінку правомірності дій відповідача щодо розгляду та вирішення заяви ОСОБА_1 від 27 червня 2014 року про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 року на посаді доцента кафедри фізичної підготовки Львівського державного університету внутрішніх справ. Суд визнав позовні вимоги ОСОБА_1 безпідставними. Судом було встановлено, що ця заява позивача від 27 червня 2014 року була розглянута. Результатом її розгляду стало прийняття ректором ЛьвДУВС наказу від 29 серпня 2014 року №566/ос про звільнення ОСОБА_1 на підставі п.2 ст.36 КЗпП України.

Крім того, рішенням Шевченківського районного суду м.Львова по справі №466/1919/23 було встановлено, що наказ ЛьвДУВС від 29.08.2014 № 566 о/с в якому серед іншого йшлось про звільнення ОСОБА_1 був погоджений проректором з кадрового забезпечення та міжнародних зав`язків ЛьвДУВС ОСОБА_5 , що спростовує твердження позивача, що резолюція ОСОБА_5 на заяві ОСОБА_1 Для розгляду свідчить про продовження з ним контракту і відповідно виключає будь-яку бездіяльність ОСОБА_7 .

Відтак, доводи позивача щодо визнання неправомірним невиконання начальником відділу кадрового забезпечення Львівського державного університету внутрішніх справ Перепелицею А.В. резолюції (рішення) т.в.о. ректора, проректора з кадрового забезпечення та міжнародних зв?язків Львівського державного університету внутрішніх справ ОСОБА_5 , накладеної на заяві ОСОБА_1 про продовження терміну дії контракту на період до 31 серпня 2015 року на посаді доцента кафедри фізичної підготовки Львівського державного університету внутрішніх справ від 27.06.2014, спростовуються матеріалами справи.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що позивачем не подано суду належних доказів про неправомірне невиконання начальником відділу кадрового забезпечення Львівського державного університету внутрішніх справ Перепелицею А.В. резолюції (рішення) т.в.о. ректора, проректора з кадрового забезпечення та міжнародних зв?язків Львівського державного університету внутрішніх справ Гурковського М.П., накладеної на заяві ОСОБА_1 , відтак, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Отже, розпорядившись своїми процесуальними правами на власний розсуд, позивач не надав суду належних та допустимих доказів, які б обґрунтовано підтверджували існування обставин, про які зазначає у позовній заяві у розрізі процесуального закону. Інші доводи позивача, які наведені у позові, не впливають на висновок суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Крім того, згідно із ч.ч.1,3 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 , від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі №910/10784/16).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19.

Верховний Суд у постанові від 13.01.2022 по справі №921/591/20 зауважив, що додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

За таких обставин суд приходить до висновку, що позивачем серед іншого обрано неналежний спосіб захисту порушеного права.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ще один стандарт доказування - "поза розумним сумнівом". У справі "Кобець проти України" суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом" (рішення у справі "Авшар проти Туреччини"). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

У відповідності до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони гуртуються. Міра, до якої суд має виконати обв`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа "Серявін та інші проти України" № 4909/04 §58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з`ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог, оцінивши належним чином зібрані по справі докази кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв`язок у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають до задоволення.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що судом відмовлено у задоволені позовних вимог, понесені судові витрати позивачам не відшкодовуються.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 81, 82, 83, 89, 95, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ :

у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Львівського державного університету внутрішніх справ, з участю третьої особи Міністерства внутрішніх справ України про визнання неправомірною бездіяльності - відмовити.

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Львівський державний університет внутрішніх справ, ЄДРПОУ 08571995, м. Львів, вул. Городоцька, 26.

Третя особа: Міністерство внутрішніх справ України, ЄДРПОУ 00032684, м. Київ, вул. А. Богомольця, 10.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення апеляційної скарги.

Повний текст судового рішення виготовлено 02 квітня 2026 року.

Суддя О. І. Ковальчук