Рішення № 135601029, 02.04.2026, Тетіївський районний суд Київської області

02.04.2026 Провадження по справі № 2/940/278/26

Справа № 940/197/26

РІШЕННЯ

Іменем України

02 квітня 2026 року Тетіївський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Мандзюка С.В.

за участю секретаря судового засідання Мудрик Н.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Тетієві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «Гелексі» про захист прав споживачів, визнання пункту договору недійсним, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

ОСОБА_1 в особі представника адвоката Працевитого Г.О. звернувся до Тетіївського районного суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «Гелексі», в якому просить: визнати недійсним пункт 1.1.2.2 договору позики № 47039 від 02.01.2019 р., укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Гелексі», що передбачає обов`язок позичальника сплачувати комісію («комісійна винагорода») в розмірі 1,5%; визнати недійсним пункт 5.3 договору позики № 47039 від 02.01.2019 р., укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Гелексі», що передбачає обов`язок позичальника сплачувати підвищену комісію («комісійна винагорода»), в розмірі 3%; у порядку застосування наслідків виконання нікчемного правочину зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «ФК «Гелексі» здійснити перерахунок заборгованості за договором позики № 47039 від 02.01.2019 р., з огляду на нікчемність пункту 1.1.2.2 та пункту 5.3 договору позики № 47039 від 02.01.2019 р., що забезпечує захист інтересу позивача у правовій визначеності.

В обґрунтування позову зазначено, що 02.01.2019 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гелексі» (надалі - ТОВ «ФК «Гелексі») та ОСОБА_1 укладено договір позики № 47039 від 02.01.2019 р., відповідно до умов якого визначено наступні істотні умови: сума позики 5000,00 грн (п.1.1.1); строк повернення позики 31.01.2019 р. (п.1.1.5); процентна ставка 0,01% в день від поточного залишку позики (п. 1.1.2.1); комісії (надалі за текстом іменується «комісійна винагорода») складає 1,5% в день від початкового розміру позики відповідно п.п.1.1.1. Договору. Відповідно до п. 4.2 договору сторони домовилися, що повернення позики та сплата процентів і комісійна винагорода за користування позикою здійснюватиметься згідно Графіка розрахунків, який є невід`ємною частиною цього договору.

Згідно з Графіком розрахунків, за користування кредитом протягом вказаного строку кредитування з 02.01.2019 р. до 31.01.2019 р. (30 днів) позичальник повинен сплатити тіло кредиту 5000,00 грн; проценти за користування позикою 14,50 грн. та комісійну винагороду за користування позикою 2175,00 грн., а всього 7189,50 грн. Отже, відповідно до п. 1.1.2.2 Договору, встановлюється сплата позичальником комісії («комісійна винагорода»), яка складає 1,5% в день від початкового розміру позики відповідно п. 1.1.1. Договору. У п. 4 паспорту позики також зазначається сума до сплати за комісійну винагороду за користування позикою у розмірі 2 175,00 грн. При цьому жодної додаткової інформації, про те, що розуміється (які саме послуги) під «комісійної винагородою» вищезазначені пункти не містять. Таким чином, договір містить умови щодо сплати позичальником комісії щоденно в розмірі 1,5% за додаткові послуги, перелік яких не визначено, від суми кредиту в розмірі 5000,00 грн.

Окрім того, відповідно до п. 5.3 договору, у випадку прострочення терміну платежу зі сплати заборгованості, позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцю підвищену комісійну винагороду в розмірі 3,0% в день від суми позики за кожний день прострочення.

Однак, як стверджує представник позивача, правова природа такої «підвищеної комісії» свідчить про те, що фактично ці нарахування виконують функцію відповідальності боржника за порушення грошового зобов`язання, а саме санкції за несвоєчасне виконання/ невиконання.

У жовтні 2025 року ТОВ «ФК «Гелексі» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором. На підтвердження позовних вимог ТОВ «ФК «Гелексі» надано розрахунок заборгованості, згідно з яким нараховано комісію («комісійну винагороду») у розмірі 18575,00 грн. за період з 02.01.2019 р. до 30.05.2019 р., що нібито підлягає стягненню ОСОБА_1 .

Проте, на думку представника позивача, вищезазначена сума не підлягає стягненню з ОСОБА_1 , оскільки умови щодо нарахування комісії («комісійної винагороди») є несправедливими, порушують вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», а також Закону України «Про споживче кредитування», у зв`язку з чим, позивач звертається до суду з метою визнання недійсними п. 1.1.2.2 та п. 5.3 договору позики №47039 від 02.01.2019 р.

Ухвалою Тетіївського районного суду Київської області від 05.02.2026 відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження та призначено у справі підготовче засідання.

11.02.2026 представник відповідача ТОВ «ФК «Гелексі» Рудзей Ю.В. надіслав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог, вказуючи, що спірний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Попередньо ознайомившись з умовами кредитування та підписавши за наведеними умовами договір, відповідач, як позичальник не лише погодив, а й прийняв до виконання, узгоджені ним з кредитодавцем умови зобов`язання, зокрема, щодо тіла кредиту з нарахуванням на нього фіксованої ставки процентів за користування кредитом та сплатою комісії з суми кредиту. Тому, на думку представника відповідача, відмова у стягненні цих платежів, не відповідає нормам матеріального права, оскільки тоді не буде враховано право кредитодавця при визначенні підстав та порядку нарахування комісії, керуватися положеннями пунктів 1-1 та 4 частини 1 статті 1 Закону «Про споживче кредитування» , за якими договір про споживчий кредит це вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов`язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором. При тому загальними витратами за споживчим кредитом є витрати споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та/або супутні послуги кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб.

Отже, умовами договору позики, нарахування та сплата комісії визначена сторонами кредитування та безпосередньо узгоджена з позичальником шляхом підписання договору позики, а тому, представник відповідача вважає, що платежі за комісією правомірно включені до заборгованості, яка підлягає стягненню з відповідача.

03.03.2026 представник позивача адвокат Працевитий Г.О. надіслав до суду додаткові пояснення у справі, вказуючи, що положення п. 5.3 договору № 47039 від 02.01.2019 р. щодо нарахування «підвищеної комісійної винагороди» у розмірі 3% на день є такими, що суперечать правовій природі відповідальності за прострочення грошового зобов`язання, нормам ст. 625 ЦК України та принципам розумності і справедливості, а тому стягненню не підлягають.

Ухвалою Тетіївського районного суду Київської області від 04.03.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судове засідання позивач ОСОБА_1 не прибув. Представник позивача адвокат Працевитий Г.О. надіслав до суду заяву, в якій просить розгляд справи здійснювати за його відсутності та позивача, позовні вимоги просить задовольнити.

Представник відповідача ТОВ «ФК «Гелексі» у судове засідання не прибув, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Дослідивши та всебічно проаналізувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, суд дійшов такого висновку.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового та майнового права та інтересу.

Відповідно до п. 1 ч. 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, 02.01.2019 між ТОВ «ФК «Гелексі» та ОСОБА_1 укладено договір позики № 47039, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надано кредит на наступних умовах: сума позики 5000,00 грн (п. 1.1.1); строк повернення позики 31.01.2019 (п.1.1.5); процентна ставка 0,01% в день від поточного залишку позики (п. 1.1.2.1); комісії (надалі за текстом іменується «комісійна винагорода») - 1,5% в день від початкового розміру позики відповідно пп.1.1.1. договору (п. 1.1.2.2).

Відповідно до п. 4.2 договору сторони домовилися, що повернення позики та сплата процентів і комісійна винагорода за користування позикою здійснюватиметься згідно Графіка розрахунків, який є невід`ємною частиною цього договору та розміщується в Особистому кабінеті.

Відповідно до п. 5.3 договору, у випадку прострочення терміну платежу зі сплати заборгованості, позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцю підвищену комісійну винагороду в розмірі 3,0 % в день від суми позики за кожний день прострочення.

Згідно з Графіком платежів до договору позики № 47039 від 02.01.2019, за користування кредитом протягом вказаного строку кредитування з 02.01.2019 до 31.01.2019 (30 днів) ОСОБА_1 необхідно сплатити: тіло кредиту - 5000,00 грн; проценти за користування позикою - 14,5 грн; комісійну винагороду за користування позикою - 2175,00 грн., а всього - 7189,50 грн.

Згідно з відомостями з автоматизованої системи документообігу суду, у провадженні Тетіївського районного суду Київської області знаходиться цивільна справа № 940/2087/25 запозовом ТОВ «ФК «Гелексі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики.

Згідно з розрахунком заборгованості з 02.01.2019 по 01.08.2025 за договором позики №47039 від 02.01.2019, сума прострочених комісій (п. 5.3) за період з 02.01.2019 до 30.05.2019 становить 18575,00 гривень.

Надаючи правову оцінку встановленим фактам і правовідносинам, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України, істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги (частини перша та друга статті 633 ЦК України).

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору (частина перша статті 634 ЦК України).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частинами другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позову зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 766/8096/20.

Разом з тим, відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Згідно із пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

10 червня 2017 року набрав чинності Закон України «Про споживче кредитування», у зв`язку з чим у Законі України «Про захист прав споживачів» статтю 11 викладено у такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Положення частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» з набранням чинності Закону України «Про споживче кредитування» залишилися незмінними, проте, враховуючи ультраактивну форму дії Закону України «Про захист прав споживачів», визначені ним наслідки включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено комісію за розрахунково-касове обслуговування кредитної заборгованості, підлягають перевірці на відповідність змісту положень Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.

Згідно з частиною другою статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.

Отже, Закон України «Про споживче кредитування» передбачає право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.

На виконання вимог, у тому числі пункту 4 частини першої статті 1 та частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року № 49 затвердило Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит (далі - Правила про споживчий кредит). Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

Відповідно до пункту 5 Правил про споживчий кредит банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил.

Банк має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги банку залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дозволяють зміну процентної ставки та/або інших платежів за послуги банку, включених до загальних витрат за споживчим кредитом, і така зміна не може бути визначена на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки (пункт 8 Правил про споживчий кредит).

Згідно з додатком 1 до Правил про споживчий кредит загальні витрати за споживчим кредитом, тобто витрати споживача, уключаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги банку (у тому числі за ведення рахунків) та кредитного посередника (за наявності), які сплачуються споживачем і пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту.

Правила про споживчий кредит розроблені й затверджені на виконання вимог Закону України «Про споживче кредитування» та підтверджують правомірність дій банку щодо встановлення у договорі споживчого кредиту комісії за обслуговування кредитної заборгованості.

У кредитних відносинах економічною метою кредитодавця є повернення суми кредиту та одержання процентів за користування кредитом. Кредитодавець заінтересований у своєчасному виконанні позичальником обов`язків за кредитним договором.

Отже, встановлення банком комісії за обслуговування кредиту, зокрема, комісії, відповідає положенням Закону України «Про споживче кредитування».

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 та у постанові Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 450/126/20.

Водночас, звертаючись до суду з цим позовом, представник позивача вказував на те, що умови щодо нарахування комісії у розмірі 18575,00 гривень є несправедливими, порушують вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», у зв`язку з чим необхідно визнати недійсними п. 1.1.2.2 та п. 5.3 договору позики № 47039 від 02.01.2019, укладеного між ТОВ «ФК «Гелексі» та ОСОБА_1 .

При цьому, судом встановлено, що згідно зп. 1.1.2.2 договору позики № 47039 від 02.01.2019, розмір комісії («комісійна винагорода») становить 1,5% в день від початкового розміру позики відповідно п.1.1.1. договору.

Згідно з п. 5.3 договору позики № 47039 від 02.01.2019, у випадку прострочення терміну платежу зі сплати заборгованості, позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцю підвищену комісійну винагороду в розмірі 3,0 % в день від суми позики за кожний день прострочення.

У постанові від 06 листопада 2023 року у справі № 204/224/21 Верховний Суд зазначив, що, якщо в кредитному договорі банк не зазначив та не надав доказів існування переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, які надаються позивачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування), то положення кредитного договору щодо обов`язку позичальника щомісячно сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».

У цій справі умовами договору позики № 47039 від 02.01.2019 передбачена необхідність сплати позичальником комісії («комісійної винагороди»).

При цьому, у договорі позики № 47039 і паспорті споживчого кредиту відсутня конкретизація переліку додаткових та супутніх послуг кредитодавця, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, що надаються позивачу та за які ТОВ «ФК «Гелексі» встановлена комісія (комісійна винагорода) за надання кредиту.

Доказів вчинення на користь позичальника ОСОБА_1 додаткових та/або супутніх послуг, за які на законних підставах могла б стягуватися комісія, ТОВ «ФК «Гелексі» не надано.

Разом з тим, твердження представника ТОВ «ФК «Гелексі» у відзиві на позовну заяву про те, що підписавши договір позики, ОСОБА_1 погодився на всі його умови, зокрема, щодо сплати комісії, є безпідставними, оскільки, умови договору, його укладення та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими споживач вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності.

Отже, враховуючи, що ТОВ «ФК «Гелексі» не зазначено та не надано доказів наявності, переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладенні договору позики №47039, то положення п. 1.1.2.2 та п. 5.3 договору позики щодо обов`язку позичальника сплачувати комісію («комісійну винагороду») є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».

Водночас суд зазначає, що, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення в якості обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення.

Отже, визнання судом нікчемного правочину недійсним за вимогою сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, оскільки нікчемний правочин є недійсним відповідно до закону з моменту його укладення.

Зазначене відповідає висновкам, викладених у постановах Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі № 755/11636/21, від 08 лютого 2023 року у справі №168/349/20, від 16 листопада 2022 року у справі № 755/9486/21, постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 листопада 2023 року у справі № 204/224/21, постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19.

З огляду на зазначене, позовні вимоги в частині визнання недійсними п. 1.1.2.2 та п. 5.3 договору позики № 47039 від 02.01.2019 не підлягають задоволенню саме у зв`язку із обранням неналежного способу захисту порушеного права.

Разом з тим, щодо заявленої позовної вимоги позивача у порядку застосування наслідків виконання нікчемного правочину зобов`язати ТОВ «ФК «Гелексі» здійснити перерахунок заборгованості за договором позики № 47039 від 02.01.2019 з огляду на нікчемність пункту 1.1.2.2 та пункту 5.3 договору позики № 47039 від 02.01.2019, що забезпечує захист інтересу позивача у правовій визначеності, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Водночас суд звертає увагу на те, що частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цієї норми правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Відтак суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Водночас Верховний Суд у постанові від 20.07.2022 у справі №343/557/15-ц вказав, що нікчемність і, відповідно, недійсність з моменту укладення кредитного договору його умов щодо сплати позичальником комісії (за надання фінансового інструменту, за надання кредитних ресурсів, за обслуговування кредитної заборгованості), має наслідком здійснення перерахунку усіх складових заборгованості, які стягує банк.

Враховуючи, що у провадженні Тетіївського районного суду Київської області знаходиться цивільна справа № 940/2087/25 за позовом ТОВ «ФК «Гелексі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, яка на теперішній час по суті не розглянута, водночас ця справа не стосується стягнення заборгованості за кредитом, у справі відсутній розрахунок заборгованості станом на дату розгляду справи та відомості, які підтверджують виконання кредитором обов`язку щодо перерахування коштів позичальнику, а також суми фактично сплачених позичальником коштів, що унеможливлює здійснення судом відповідного перерахунку усіх складових заборгованості, яку може стягнути ТОВ «ФК «Гелексі» з ОСОБА_1 , тому позовна вимога щодо зобов`язання ТОВ «ФК «Гелексі» здійснити перерахунок заборгованості за договором позики № 47039 від 02.01.2019 задоволенню не підлягає.

Відтак, враховуючи наведені вище норми права, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, оцінивши надані докази, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Відтак, у контексті вищенаведеного, суд вважає наведене обґрунтування цього рішення достатнім.

Керуючись статтями 10, 12, 81, 133, 141, 264-268, 279, 354 ЦПК України, статтями 203, 204, 215, 216, 627, 628, 638, 1054 ЦК України, Законом України «Про споживче кредитування», Законом України «Про захист прав споживачів», суд

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «Гелексі» про захист прав споживачів, визнання пункту договору недійсним, зобов`язання вчинити дії - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного рішення суду: 09 квітня 2026 року.

Суддя С.В. МАНДЗЮК