Рішення № 135459760, 06.04.2026, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/4746/23

Провадження № 2/369/666/26

РІШЕННЯ

Іменем України

06.04.2026 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Пінкевич Н.С.,

при секретарі судових засідань Худинець Д.С.

за участю:

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2

відповідач ОСОБА_3 ,

представник відповідача Чернецька,

розглянувши у відкритому виїзному судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Дмитрівська сільська Рада Бучанського району Київської області про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину ,

встановив:

У квітні 2023 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батька - ОСОБА_4 . Як стало відомо позивачу, за життя його батько склав заповіт на користь своєї дочки- ОСОБА_3 . Зазначає, що після смерті батька, відкрилась спадщина, внаслідок чого приватним нотаріусом 04.08.2021 року було заведено спадкову справу №20/1021. До основного складу спадкової маси входить, зокрема, земельна ділянка площею 0,1652 га з кадастровим номером №3222488201:01:015:0109, яка знаходиться в АДРЕСА_1 .Позивач є рідним сином спадкодавця і відповідно спадкоємцем І-ої черги після смерті свого батька, спадкодавця ОСОБА_4 . Крім того, позивач з 01.06.2021 року є інвалідом ІІІ групи довічно, а отже має обов`язкову частку у с спадщині. Вважає, що заповіт є не дійсним з огляду на те, що позивач проживав разом з батьком до дня останнього , вели спільне господарство і під час отримання пенсії, позивач розписувався за свого батька у відомостях про отримання пенсії, оскільки батько фактично був сліпим і не міг самостійно вчиняти підпис. Також зазначає, що ознайомившись зі змістом оскаржуваного заповіту від 22.08.2009 року, з тексту заповіту вбачається, що відсутня відмітка про те, що заповідач сліпий та йому вголос прочитано текст заповіту. Зазначає, що з урахуванням стану здоров`я заповідача, останній не міг сам прочитати заповіт, що свідчить що волевиявлення не було вільним і не відповідало його волі. Також зазначає, що посвідчення заповіту 22.08.2009 відбулося за відсутності двох свідків.

Враховуючи викладене, урахуванням заяви про зміну предмету позову, просить застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину шляхом виключення зі Спадкового реєстру запису про реєстрацію заповіту, складеного 22 серпня 2009 року, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 , судові витрати та витрати на правову допомогу покласти на відповідачку.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду від 06 квітня 2023 року відкрито провадження у справі, призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду від 29.05.2023 задоволено клопотання представника позивача адвоката Бокач І.П. про витребування доказів, витребувано у приватного нотаріуса Давидової Тетяни Миколаївни (вул. Лісна, 2-А, с.Білогородка, Бучанський район, Київська область) належним чином засвідчену копію спадкової справи (20/2021) заведеної 04.08.2021 після смерті ОСОБА_4 ( 1932 року народження).

21.06.2023 на адресу суду надійшли матеріали спадкової справи (20/2021) заведеної 04.08.2021 після смерті ОСОБА_4 ( 1932 року народження).

31.10.2023 року на адресу суду від представника позивача надійшла заява про зміну предмету позову. Просив суд прийняти заяву про зміну предмету позову та врахувати під час поставлення судового рішення.

11 липня 2023 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву. Не погоджуючись з позовними вимогами, зазначає, що померлий ОСОБА_4 не був сліпим, і хоча він і був інвалідом по частковій втраті зору, але міг самостійно пересуватися та орієнтуватися, обслугував себе самостійно до самої смерті. Зазначає, що вона всі роки піклувалася про батька, купувала йому і продукти, ліки і на відміну від позивача, мала з батьком теплі стосунки. Просить суд відмовити в задоволенні позову.

Згідно з розпорядженням керівника апарату Києво-Святошинського районного суду Київської області Распутньої Н.О. № 674 від 27.06.2024 року щодо повторного автоматичного розподілу справи № 369/4746/23 та протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 27.06.2024 року у зв`язку з мобілізацією головуючого судді Дубас Т.В. вказану справу передано на розгляд судді Пінкевич Н.С

Ухвалою Києво-Святошинського суду від 05.11.2024 прийнято заяву представника позивача адвоката Богач Ігоря Петровича про зміну предмету позову, закрито підготовче провадження, призначено справу до розгляду.

У судовому позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просили позов задовольнити

У судовому засіданні відповідач та представник відповідача проти позову заперечували, просили відмовити у задоволенні позову.

Дослідивши матеріали справи, зібрані у справі докази у їх сукупності, заслухавши пояснення сторін та свідків, суд приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

При розгляді справи судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 , виданого Макарівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Бучанському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ).

ОСОБА_4 був батьком ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу для задоволення позову, посилався на те, що волевиявлення його при складанні оскаржуваного заповіту, волевиявлення його батька не було вільним і не відповідало його волі, а сам заповіт складений із грубим порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно із частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Як вказано у частинах першій та другій статті 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

При цьому право дієздатності фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Здійснення права на заповіт не пов`язується законом з місцем проживання та перебування заповідача.

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).

Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20).

Загальні вимоги до форми заповіту встановлено статтею 1247 ЦК України, відповідно до яких заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення; заповіт має бути особисто підписаний заповідачем; заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251, 1252 цього Кодексу; заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

У матеріалах спадкової справи (20/2021) заведеної 04.08.2021 після смерті ОСОБА_4 ( 1932 року народження),наявний заповіт ОСОБА_4 , яким він все майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що за законом матиме право, заповів своїй доньці ОСОБА_3 . Заповіт посвідчено секретарем виконкому Шпитівської сільської ради, Києво-Святошинського району Київської області Шлейченко К.М.

У частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, зокрема у статтях 1247-1249, 1253 ЦК України.

Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.

Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування.

Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об`єктивні перешкоди для запрошення нотаріуса посвідчити заповіт.

Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникало б жодного сумніву в цьому. Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.

Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій-шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.

Слід також звернути увагу на загальнодозвільний підхід у законодавстві щодо можливості особи, яка опинилася в різних життєвих ситуаціях, скласти заповіт, який може бути посвідчений доволі широким і різноманітним колом осіб, зазначених у статті 1252 ЦК України. Призначення цього - переконатись у дійсній волі особи, яка складає заповіт, і надати їй можливість її виразити, а особам, до спадкування якими прагнув заповідач, - отримати це майно у спадщину.

За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. При цьому право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12та стаття 1234 ЦК України).

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).

Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

Відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 ЦК України, згідно якої, якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. При цьому, підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Відповідно до вимог статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним відповідно до вимогстатті 1257 ЦК України.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.

Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, зокрема у статтях 1247-1249, 1253 ЦК України.

З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний заповіт посвідчено секретарем виконкому Шпитівської сільської ради, Києво-Святошинського району Київської області.

Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України», затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994року No 22/5, у редакції, чинній на момент складання заповіту, зокрема у пункті 33 передбачала посвідчення посадовою особою виконавчого комітету заповітів дієздатних громадян, складених відповідно до вимог ЦК України й особисто поданих ними посадовій особі виконавчого комітету.

Тобто вказана Інструкція не передбачала повноважень посадової особи органу місцевого самоврядування на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Такі посадові особи лише посвідчували заповіти, що особисто подавались і складались дієздатними громадянами, які зверталися до виконавчого комітету за вчиненням відповідної нотаріальної дії.

Обов`язок посадових осіб органу місцевого самоврядування зазначати в заповіті перед його підписанням про прочитання заповіту заповідачем уголос (у випадку складання такого заповіту відповідною посадовою особою зі слів заповідача) введено 02 грудня 2011 року з набранням чинності Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року No 3306/5, який не діяв станом на момент посвідчення заповіту.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

У рішенні від 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та інші проти Швеції» Європейський суд з прав людини зазначив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При вирішенні спору суд враховує, що матеріали справи не містять медичної документації, яка б підтверджувала наявність хвороби у померлого, яка б мала наслідком повну втрату зору. Натомість у судовому засіданні з показів допитаних свідків вбачається, що померлий сам себе обслуговував, сам пересувався. Позивач не навів належних доказів, не надав медичних документів якій б підтверджувала повну сліпоту померлого. Посилання лише на проведену операцію та похилий вік не може автоматично ототожнюватись з втратою зору.

З огляду на вказане суд приходить до висновку про відсутність передбачених законом підстав для підписання заповіту замість заповідача іншою особою, а тому позовні вимоги є необґрунтованими.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Дмитрівська сільська Рада Бучанського району Київської області про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст виготовлено 06 квітня 2026 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ