Рішення № 135440902, 06.04.2026, Шевченківський районний суд м. Чернівців

Справа № 727/11796/23

Провадження № 2/727/59/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 квітня 2026 року Шевченківський районний суд м. Чернівці в складі:

головуючого судді Гавалешка П.С.

при секретарі Бринзилі Б.В.

за участі позивача ОСОБА_1

представника позивача: ОСОБА_2

представників відповідача: Манукян М.А., ОСОБА_7

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Чернівецька міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

УСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: Чернівецька міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради №142/7 від 28.03.2017 закріплено за прокуратурою Чернівецької області, як службову, квартиру АДРЕСА_1 .

На підставі зазначеного рішення позивачу, як основному наймачу, видано ордер №11 серії МВК від 03.04.2017 на склад сім`ї із трьох осіб на право зайняття квартири АДРЕСА_2 .

На момент отримання ордеру №11 серії МВК від 03.04.2017 позивач був одружений з ОСОБА_4 . Під час перебування в шлюбі в сторін народився син - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідач та ОСОБА_5 були вписані у даний ордер на квартиру як члени сім`ї позивача та у зв`язку з цим, з 28.04.2017 зареєстровані за вищевказаною адресою згідно витягу ЦНАП №568900 від 25.10.2023.

У квартиру АДРЕСА_2 відповідач з їхнім сином ніколи не вселялись та жодного дня в ній не проживали, що підтверджується актом ОСББ «Проспект Незалежності, 116-В» від 20.10.2023.

Оскільки квартира знаходиться в новобудові, на момент отримання ордеру її стан відповідав фактично виконаним загально будівельним роботам (від забудовника) і не був придатним для проживання, у зв`язку із чим на час ремонту позивач винаймав інше житло, де проживала його родина.

Факт не проживання у вищевказаній квартирі також стверджено ОСОБА_3 при поданні 08.10.2020 до суду позовної заяви про розірвання шлюбу, у якій останньою зазначено, що дитина з народження проживає разом з нею та її батьками за адресою АДРЕСА_3 .

Шлюб із відповідачем було розірвано за рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02.02.2022.

У квартирі АДРЕСА_2 позивач зробив ремонт, після якого отримав можливість вселитись в цю квартиру і проживає там один. Житлово-комунальні послуги за користування вказаним житловим приміщенням сплачуються ним особисто, жодної участі в ремонті та утриманні цієї квартири відповідач ніколи не приймала, що підтверджується довідкою ОСББ «Проспект Незалежності, 116-В» від 18.10.2023.

Особистих речей відповідача в даній квартирі ніколи не було, вказаним житлом вона не користувалась, не цікавилась, поштової кореспонденції за даною адресою не отримувала.

Отже, відповідач забезпечена житлом по АДРЕСА_3 у своїх батьків.

Жодних перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням, основним наймачем якого є позивач, відповідачу не вчинялось, конфліктів з цього приводу не існувало, про що свідчать інформаційні листи ОСББ «Проспект Незалежності, 116-В» від 18.10.2023 та ЧРУП ГУНП в Чернівецькій області від 20.10.2023.

Рішення про зміну постійного місця проживання прийнято відповідачем самостійно та добровільно. Таким чином, реєстрація відповідача в квартирі АДРЕСА_2 має формальний характер та не породжує правових наслідків у вигляді права користування вказаним житлом.

Домовленостей та/або договору між позивачем і відповідачем щодо користування квартирою АДРЕСА_2 ніколи не існувало та не існує. Більш того, колишня дружина завжди стверджувала, що не має бажання проживати в місті Чернівці.

Факт відсутності у відповідача інтересу до спірної квартири та виїзду відповідача на постійне місце проживання в м. Судова Вишня Львівської області доводиться наступними доказами: з 05.10.2021 відповідач постійно проживає в м. Судова Вишня Львівської області, що підтверджено довідками ЦНАП №1016/0705 від 14.06.2023 та №418 від 21.02.2022; актом №1 від 14.06.2023 про фактичне місце проживання особи без реєстрації, ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 13.03.2023 у справі № 461/1248/22. Дитина - ОСОБА_5 ніколи не перебував на медичному обслуговуванні в закладах охорони здоров`я в м. Чернівці згідно довідки КНП «Міська дитяча поліклініка» від 19.09.2023 №52; згідно Декларації №0001-KM07-AMА0 про вибір сімейного лікаря, поданої 05.04.2022 відповідачем, первинну медичну допомогу дитині - ОСОБА_5 , який проживає за адресою АДРЕСА_3 , надає дільничний лікар-педіатр КНП «Судововишнянський центр первинної медико-санітарної допомоги Судововишнянської міської ради Львівської області»; згідно довідки №79 від 09.06.2023 опорного закладу «Судовишнянський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів - заклад дошкільної освіти імені Т. Дмитрасевича» дитина - ОСОБА_5 навчається у вказаному освітньому закладі за місцем її постійного проживання в м. Судова Вишня Львівської області; згідно із листом ОСББ «Проспект Незалежності, 116-В» від 18.10.2023 відповідач ніколи не зверталась із заявами чи скаргами з приводу перешкоджання їй перебувати/проживати в квартирі АДРЕСА_2 ; згідно із листом ЧРУП ГУНП в Чернівецькій області від 20.10.2023 №A-138A3 відповідач не зверталась до правоохоронних органів із заявами про перешкоджання в користуванні квартирою АДРЕСА_2 ; відповідно до акту ОСББ «Проспект Незалежності, 116-В» від 20.10.2023, відповідач в квартирі АДРЕСА_2 не проживає з 03.04.2017 по цей час, тобто з моменту видачі позивачу ордеру на право зайняття зазначеного приміщення; згідно із довідкою ОСББ «Проспект Незалежності, 116-В» від 18.10.2023, у квартирі АДРЕСА_2 проживає ОСОБА_1 , який сплачує усі платежі за надані житлово-комунальні послуги за вищевказаною адресою на банківський рахунок ОСББ.

Наведені вище обставини та докази доводять, що виїзд ОСОБА_3 в жовтні 2021 року з міста Чернівці в м. Судова Вишня Львівської області не має тимчасового характеру та поважних причин на це.

Водночас, у порушення вимог ст.5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», відповідач має намір скористатись наявністю формальної реєстрації в спірній квартирі з метою безоплатного отримання права власності на це житло в порядку приватизації, про що наголошувалось нею та її представником під час розгляду Галицьким районним судом м. Львова справи №461/1248/22 згідно письмових заперечень представника ОСОБА_3 у справі №461/1248/22.

На підставі вищевикладеного просить суд визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_2 , та зняти її з зареєстрованого місця проживання за вказаною адресою та судові витрати покласти на відповідача.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 03.11.2023 відкрито провадження по справі.

Представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Манукян М.А. спрямувала до суду відзив, в якому зазначила наступне.

Враховуючи зайняття позивачем посади в прокуратурі Чернівецької області, то сторони по справі разом із спільною дитиною проживали у м. Чернівці. Так як у сторін не було на праві власності житла у м. Чернівці, то позивачу, відповідачу та їх спільній дитині надано для користування службову квартиру за адресою АДРЕСА_4 , про що видано Ордер на житлове приміщення №11 серія МВК від 03.04.2017.

Вище вказана квартира була непридатна для проживання так як будинок за адресою АДРЕСА_5 було здано в експлуатацію лише у 2019 році. Відповідно сторони по справі за спільні кошти подружжя здійснили капітальний ремонт у спірній квартирі для забезпечення сім`ї житлом. Проведений ремонт є дорого вартісним враховуючи проведені ремонтні роботи, придбання меблів та побутової техніки.

Відповідно Відповідач, як співвласник проведених ремонтних робіт має право на частку у даній квартирі.

Твердження позивача про те, що відповідачка не проживала у спірній квартирі з 2017 року не відповідають дійсності так як відповідачка разом із позивачем проживала як сім`я у даній квартирі після проведення ремонтних робіт, про що неодноразово вказував позивач у зверненнях до Чернівецької міської ради та Прокуратури Чернівецької області.

В період перебування позивача у м. Львові (зумовлено проходженням навчання у Львівському регіональному відділенні Національної школи судів України) відповідач та їх спільний син також проживали у м. Львові так як на той час перебували у шлюбі та з поважних причин не могли проживати за місцем реєстрації. Проте основним місцем проживання для відповідачки залишалось місце реєстрації так як іншого майна для проживання у неї не було.

Від шлюбу у сторін є син - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Свідоцтвом про народження Серія НОМЕР_2 від 12.04.2016. Спільна дитина з моменту фактичного припинення шлюбних відносин і на даний час проживає разом із відповідачем у будинку її батьків за адресою АДРЕСА_3 , та перебуває на її утриманні так як за місцем їх реєстрації - АДРЕСА_4 Позивач не надає їм доступу до приміщення та чинить перешкоди у користуванні з моменту фактичного припинення сімейних відносин. По факту вчинення самоправства - відібрання позивачем у відповідачки ключів від вище вказаної квартири, подано заяву про вчинення кримінального правопорушення до П`ятого слідчого відділу ТУ ДБР розташованому у м. Хмельницькому.

Відповідач на даний час відсутня за місцем реєстрації понад 6 місяців через вчинення відносно неї та їх дитини з боку Позивача домашнього насильства, постійний психологічний тиск та створення конфліктних ситуацій, що підтверджується численними зверненнями до правоохоронних органів та служби у справах дітей.

Посилання Позивача на статтю 107 ЖК України як підставу позову є безпідставним так як відповідачка не вибула постійне місце проживання до іншого населеного пункту добровільно, а вимушена була покинути місце проживання через вчинення відносно неї домашнього насильства та конфлікту із наймачем квартири, що унеможливлює спільне проживання.

Звертає увагу суду, що ОСОБА_1 надано у користування службову квартиру у АДРЕСА_4 , яку останній отримав для себе та членів своєї сім`ї. Саме з врахуванням наявності сім`ї Позивачу і було надано значно більшу квартиру так як розраховано площу квартири з врахуванням наявності трьох членів сім`ї. Позивач вводить суд в оману щодо площі спірної квартири, так як згідно технічного паспорта загальна площа квартири становить 79,0 кв.м.

Крім цього, спірна квартира є єдиним житлом, яке у користуванні відповідачки так як вона не має іншого житла на праві власності чи користування. Зокрема, згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23.11.2023 нерухомого майна сформованої відносно ОСОБА_3 - остання немає права власності на жоден об`єкт нерухомого майна.

Відповідачка має інтерес і хоче проживати у спірній квартирі, однак позбавлена такої можливості. Більше того, готова сплачувати або компенсувати частину витрат на її утримання.

На даний час квартира АДРЕСА_2 не є службовою, а належить до комунальної власності Чернівецької міської ради, відповідно позивач не надав суду і не обґрунтував підставу свого проживання у зазначеній квартирі, підставу своїх позовних вимог, не обґрунтував яке саме його право порушено відповідачем, у чому саме воно проявляється.

На підставі вищевикладеного просить суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Від представників позивача надійшла до суду відповідь на відзив, в якій зазначено щодо тверджень відповідача про те, що вона не забезпечена іншим житлом, що виключає можливість визнання її такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням.

Фактично, квартира за адресою АДРЕСА_6 не вибула з володіння відповідача, лише формально навмисно було змінено її титульного власника за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Щодо тверджень про перешкоджання позивачем відповідачу користуватись спірним житловим приміщенням.

Той факт, що відповідач ніколи не вселялась та не мала наміру вселятись в спірне житлове приміщення доводиться наданими нею до відзиву на позов письмовими доказами.

Так, у матеріалах провадження №431-1135 по зверненню ОСОБА_6 від 27.10.2021 наявні письмові пояснення ОСОБА_7 (мати відповідача) від 27.10.2021 з яких вбачається, що «...після реєстрації шлюбу донька, а в подальшому і внук постійно проживають в моєму будинку за адресою АДРЕСА_3 », «...Хочу зазначити, що з моменту народження внука ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) і по даний час, останній постійно проживав за вищевказаною адресою, а моя донька була у декретній відпустці весь цей час, відповідно здійснювала догляд за своїм сином».

Заява представника ОСОБА_3 від 24.11.2023 до 5-го слідчого відділу ТУ ДБР м. Хмельницький з приводу нібито вчинення ОСОБА_1 перешкод колишній дружині в користуванні житлом, є нічим іншим, як намаганням створити в суду штучну уяву існування таких обставин після отримання копії позовної заяви.

Про те, що, з моменту отримання ордеру на спірну квартиру, позивачем було нібито вчинено будь-які дії, спрямовані на перешкоджання відповідачу в користуванні спірним житлом, остання не надала суду жодного доказу.

За зверненнями ОСОБА_1 з приводу наявності в довідках від 20.10.2021 та від 09.01.2023 недостовірної інформації щодо проведення зі ним профілактичних бесід проведено службове розслідування та встановлено недостовірність вказаної з цього приводу інформації згідно заяв від 09.02.2023 та від 14.07.2023 та відповіді по результатах її розгляду.

Відповідно до п.66 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 р. №470, у надане жиле приміщення переселяються члени сім`ї, які включені в ордер і дали письмове зобов`язання про переселення в це приміщення.

Пунктом 6 розділу ІІ Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в органах прокуратури, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України №377 від 11.11.2016, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30.11.2016 за №1549/29679 (чинного на той час), передбачено необхідність письмової згоди членів сім`ї заявника на проживання в службовому жилому приміщенні.

Однак, письмову згоду на вселення ОСОБА_3 не надавала.

В той час, як позивач, виконуючи вимоги закону, оформив таку письмову згоду 02.03.2017.

Щодо тверджень відповідача про відсутність порушеного права позивача, яке може бути захищене в судовому порядку.

Отже, незважаючи на те, що відповідач ніколи не вселялась та не проживала в спірній квартирі, формальне збереження її реєстрації в цій квартирі породжує в позивача обов`язок отримати її письмову згоду на вселення до квартири, наймачем якої є він і де проживає, жінки, з якою має намір зареєструвати свої відносини.

Припинення існування формальної реєстрації відповідачки в спірній квартирі, є для позивача життєво важливим та таким, що забезпечить йому захист від зазіхань та втручання відповідачки в його особисте та сімейне життя.

Щодо тверджень відповідача про ймовірне використання реєстрації в проживання дитини.

Збереження за дитиною права користування квартирою, наймачем якої є позивач, гарантує забезпечення його власним житлом, що є пріоритетним для позивача.

Від представника відповідача надійшли до суду письмові пояснення, в яких зазначено, що сторона відповідача повністю підтримує позицію, викладену у відзиві на позовну заяву та крім фактів, викладених у ній, додатково зазначає ще такі обставини. Після припинення шлюбних відносин між сторонами, ОСОБА_1 позбавив ОСОБА_3 доступу і права користування усім спільним майном, так як забрав у неї ключі від нерухомого майна, забрав авто та усі грошові кошти.

По факту вчинення самоправства Відповідачка звернулась до ТУ ДБР розташованого у м. Львів, де внесено відомості до ЄРДР згідно ухвали слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 30.01.2024 по справі №463/627/24 щодо неправомірних дій ОСОБА_1 . Окрім того, у період із 2018 року по кінець 2021 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в силу сімейних обставин періодично проживали у місті Львові за адресою - АДРЕСА_7 , яка належить ОСОБА_1 на праві власності.

У цій квартирі в 2014-2015 роках за згодою власника батьки Відповідачки зробили капітальний ремонт з переобладнанням квартири, повністю вмеблюванням квартири та облаштуванням новою побутовою технікою. У даній квартирі знаходяться особисті речі ОСОБА_3 та особисті речі сина ОСОБА_5 , придбані нею за особисті кошти та кошти її батьків. Факт спільного проживання за вище вказаною адресою підтверджується і поясненням ОСОБА_1 від 18.10.2021.

Проте доступу до квартири АДРЕСА_8 ОСОБА_1 . ОСОБА_3 теж позбавив способом заміни замків до вхідних дверей, позбавив її можливості забрати особисті речі, які мають значну вартість і речі сина, відповідно вчинив самоправство. По даному факту Відповідачка теж подала звернення до ТУ ДБР розташованого у м. Львові.

Службова квартира АДРЕСА_2 є єдиним житлом для ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_5 . Тобто, вчинивши самоправство ОСОБА_1 фактично залишив Відповідачку та їхнього спільного сина без житла.

Зважаючи на те, що квартира АДРЕСА_2 є єдиним житлом для ОСОБА_3 , іншого житла вона немає, була знята з квартирного обліку як працівник прокуратури з огляду на заселення у спірну квартиру, вона має право на приватизацію квартири. Задоволення позову ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_3 особою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавить її права на приватизацію.

Враховуючи вищенаведене просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач та його представник в судовому засіданні підтримали позов та просили його задовольнити.

Відповідач та його представники в судове засідання не з`явилися, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, від представника відповідача ОСОБА_7 надійшло до суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із наданням правничої допомоги і зайнятістю у невідкладних слідчих діях у відділенні поліції № 1 ЛРУП № 2 ГУНП у Львівській області о 09.00, проте будь-яких доказів на підтвердження цієї обставини суду не надано.

Вирішуючи питання про можливість розгляду справи за відсутності представників відповідача, суд виходив із наступного.

Так, відповідно до вимог ч.1 ст.223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (ч.3 п.1 статті).

Як неодноразово зазначалось Верховним Судом, якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 25 листопада 2024 року у справі №138/1593/18, від 02 жовтня 2024 року у справі №757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року у справі №182/3021/21, від 25 червня 2024 року у справі №496/5051/19 та інших.

Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Згідно з частиною другою статті 44 ЦПК України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, вчинення дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 10 липня 1984 року у справі "Гінчо проти Португалії" передбачив, що держави - учасниці Ради Європи зобов`язані організовувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити додержання положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та вимог щодо судового розгляду упродовж розумного строку.

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 07 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Представник відповідача ОСОБА_7 не з`явившись у судове засідання, не надала суду доказів на підтвердження поважності причин своєї неявки, також суд наголошує на тому, що у відповідача є ще один представник Манукян М.А., однак в судове засідання також не з`явилася, клопотань про розгляд справи в її відсутності чи відкладення розгляду справи від неї до суду не надходили.

Суд розцінює такі дії представника відповідача, як такі, що спрямовані на безпідставне затягування розгляду справи, яка перебуває у провадженні суду з 02.11.2023 року. Представники відповідача неодноразово спрямовували до суду клопотання про відкладення судових засідань по справі, а саме: 28.11.2023, 02.02.2024, 26.06.2024, 05.12.2024, 09.01.2025, 28.01.2025, 13.03.2025, 28.08.2025, 24.09.2025, 27.11.2025, 16.12.2025, 16.01.2026, чим зловживали своїми правами.

Суд визнає неявку представників відповідача у судове засідання без поважних причин та вважає за можливе продовжити розгляд справи за їх відсутності.

При цьому суд враховує, що представниками було надано пояснення по справі, останні були присутні під час надання пояснень позивача, допиту свідків судом, а також в повній мірі реалізували своє право на подачу доказів до суду.

Представник третьої особи належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи в судове засідання не з`явилася, надала суду заяву про розгляд справи в її відсутності за наявними доказами, вирішення справи залишає на розсуд суду та просить суд ухвалити рішення у відповідності до вимог чинного законодавства.

Позивача ОСОБА_1 допитано в якості свідка, який надав суду пояснення аналогічні позовній заяві, зазначив, що в спірну квартиру вселився десь через рік, коли отримав ордер, на момент, коли позивач отримав ордер квартира потребувала ремонту, він здійснювався за його особисті кошти, після завершення навчання в школі суддів в м. Львові, позивач постійно проживає в м. Чернівці, неодноразово намагався поспілкуватися з відповідачем щодо даної квартири.

В судовому засіданні було допитано свідка ОСОБА_9 , який зазначає, що проживає за адресою АДРЕСА_9 , власником квартири є його дружина, з 2017 року постійно проживав у даній квартирі з дружиною та дітьми, зазначив, що акт про не проживання осіб за місцем реєстрації не складав, однак його підписав, зазначив, що відповідач з дитиною не проживали в спірній квартирі, декілька разів заходив до позивача по соціально-побутових питаннях, точно дату та рік не пам`ятає, відповідача жодного разу не бачив, позивача бачить регулярно, акт підписав, не заходячи в спірну квартиру.

В судовому засіданні було допитано свідка ОСОБА_10 , який зазначив, що проживає в АДРЕСА_10 . Акт про не проживання осіб за місцем реєстрації по АДРЕСА_4 , а саме відповідача з дитиною, складав особисто. За результатами адвокатського запиту був складений акт. Безпосередньо спілкувався з сусідами, які зазначили, що відповідач з дитиною не проживала у спірній квартирі, які підтвердили це своїм підписом в акті. Десь 2019-2020 став головою ОСББ. На момент 2017 року мешканці кв. АДРЕСА_11 проживали. Під час складання акту у спірну квартиру не заходив. Після опитування свідків знаходився у спірній квартирі разом із позивачем. Відповідача жодного разу не бачив. Позивача бачить на регулярній основі. Візуально знає всіх мешканців, в більшості знає поіменно. До здачі в експлуатацію будинку, були усі умови для його проживання. Один раз був у спірній квартирі. За час перебування головою ОСББ повідомлення про конфліктні ситуації в кв. АДРЕСА_12 до нього не надходили.

Заслухавши сторони, повно, всебічно та об`єктивно дослідивши та оцінивши за своїм внутрішнім переконанням надані докази як окремо, так і в їх сукупності, суд дійшов висновків щодо відмови в задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.

Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради №142/7 від 28.03.2017 закріплено за прокуратурою Чернівецької області, як службову, квартиру АДРЕСА_1 .

На підставі зазначеного рішення позивачу, як основному наймачу, видано ордер №11 серії МВК від 03.04.2017 на склад сім`ї із трьох осіб на право зайняття квартири АДРЕСА_2 .

На момент отримання ордеру №11 серії МВК від 03.04.2017 позивач був одружений з ОСОБА_4 . Під час перебування в шлюбі в сторін народився син - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідач та ОСОБА_5 були вписані у даний ордер на квартиру як члени сім`ї позивача та у зв`язку з цим, з 28.04.2017 зареєстровані за вищевказаною адресою згідно витягу ЦНАП №568900 від 25.10.2023.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02.02.2022 шлюб між сторонами розірвано.

З 05.10.2021 відповідач проживає в м. Судова Вишня Львівської області згідно довідок ЦНАП №1016/0705 від 14.06.2023 та №418 від 21.02.2022, акту №1 від 14.06.2023 про фактичне місце проживання особи без реєстрації.

Згідно довідки КНП «Міська дитяча поліклініка» від 19.09.2023 №52 дитина - ОСОБА_5 станом на 19.09.2023 не був задекларований з лікарями-педіатрами КНП «Міська дитяча поліклініка», згідно бази даних електронної системи охорони здоров`я візитів до лікарів в електронній карті пацієнта не зареєстровано.

Згідно Декларації №0001-KM07-AMА0 про вибір сімейного лікаря, поданої 05.04.2022 відповідачем, первинну медичну допомогу дитині - ОСОБА_5 , який проживає за адресою АДРЕСА_3 , надає дільничний лікар-педіатр КНП «Судововишнянський центр первинної медико-санітарної допомоги Судововишнянської міської ради Львівської області».

Згідно довідки №79 від 09.06.2023 опорного закладу «Судовишнянський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів - заклад дошкільної освіти імені Т. Дмитрасевича» дитина - ОСОБА_5 навчається у вказаному освітньому закладі.

Згідно із листом ОСББ «Проспект Незалежності, 116-В» від 18.10.2023 відповідач ніколи не зверталась із заявами чи скаргами з приводу перешкоджання їй перебувати/проживати в квартирі АДРЕСА_2 .

Згідно із листом ЧРУП ГУНП в Чернівецькій області від 20.10.2023 №A-138A3 відповідач не зверталась до правоохоронних органів із заявами про перешкоджання в користуванні квартирою АДРЕСА_2 .

Відповідно до акту ОСББ «Проспект Незалежності, 116-В» від 20.10.2023, відповідач в квартирі АДРЕСА_2 не проживає з 03.04.2017 по цей час, тобто з моменту видачі позивачу ордеру на право зайняття зазначеного приміщення.

Згідно із довідкою ОСББ «Проспект Незалежності, 116-В» від 18.10.2023, у квартирі АДРЕСА_2 проживає ОСОБА_1 , який сплачує усі платежі за надані житлово-комунальні послуги за вищевказаною адресою на банківський рахунок ОСББ.

Згідно заяви про виключення службового жилого приміщення житла з числа службових від 11.06.2018 позивачем зазначено, що у квартирі АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 проживає спільно з сім`єю, дружиною ОСОБА_6 та сином ОСОБА_5 .

Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради №485/18 від 12.09.2017 прийнято у комунальну власність територіальної громади м. Чернівців квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради №261/15 від 23.06.2020 виключено з числа службових квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно відповіді Судововишнянської міської ради від 21.08.2020 №873/02-18 зазначено, що ОСОБА_11 була зареєстрована у АДРЕСА_3 з 22.03.2000 по 09.01.2014, а до того часу з народження проживала без реєстрації разом із батьками по АДРЕСА_13 . Участі у безоплатній приватизації державного фонду у АДРЕСА_3 та по АДРЕСА_13 ОСОБА_11 не приймала. Житлові будинки за вищевказаними адресами перебували і перебувають у приватній власності інших осіб.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як проголошено у статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Стаття 71 ЖК України установлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами, згідно з частинами першою, другою якої при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 71 ЖК України жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

У випадках, передбачених пунктами 1-7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті (частина п`ята статті 71 ЖК України).

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності такої особи у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2024 року у справі №183/271/22).

Вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів (див. постанову Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №182/6536/13).

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк (див. постанову Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі №755/1139/18).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2024 року у справі №404/9215/19 зазначено, що «у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2024 року у справі №161/126/23 вказано, що «процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідачів понад встановлені ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення у цей строк, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності». Аналогічні за змістом висновки міститься, зокрема, в постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року в справі №490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі №760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі №333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі №182/6536/13-ц, від 25 серпня 2020 року у справі №569/12832/16-ц, від 22 грудня 2021 року у справі №758/12823/17, від 19 січня 2022 року у справі №344/9319/19.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява №20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява №66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, cуд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява №28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява №3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц, наведені такі правові висновки.

Конвенція в статті 1 Першого протоколу практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

У справі, що розглядається, визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останніх на житло, внаслідок якого відповідач може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі.

Позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки позивач не надав достатніх і достовірних доказів не проживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин понад шість місяців.

Наявний у матеріалах справи акт про не проживання відповідача за місцем реєстрації не містить відомостей про причини не проживання відповідача.

Встановлені у цій справі обставини свідчать про те, що відповідач не втратив інтерес до спірної квартири.

Судом також встановлено, що відповідач немає іншого жилого приміщення на праві власності, яке б задовольняло її потреби у житлі.

Отже, права відповідача також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Оцінюючи спірні правовідносини, суд також бере до уваги вимоги безумовної реалізації повноважень не власника і те, що позивач будучи наймачем спірної квартири, оскільки згідно Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради №485/18 від 12.09.2017 прийнято у комунальну власність територіальної громади м. Чернівців квартиру АДРЕСА_1 , Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради №261/15 від 23.06.2020 виключено з числа службових квартиру АДРЕСА_1 , що не може бути легітимною підставою позбавлення іншої особи права, а саме права на житло, яке гарантується і захищається Конституцією України (стаття 47) та Конвенцією (стаття 8).

При цьому, позивач жодним чином не довів, що реєстрація місця проживання відповідачки у спірній квартирі перешкоджають йому користуватись майном.

Крім того, не може бути підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим несплата комунальних послуг, оскільки сама по собі відсутність плати за комунальні послуги не свідчить про втрату особою інтересу до житлового приміщення.

Так, пунктом 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затверджених постановою КМУ від 08.10.1992 року №572 встановлено, що власник та наймач (орендар) квартири зобов`язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

У зв`язку з цим, інші співвласники, які належним чином сплачують комунальні послуги як за себе, так і за іншого співвласника, вправі вимагати через суд стягнення в порядку регресу частину понесених витрат з недобросвісного співвласника/користувача.

Таке право забезпечується ч.1 ст.544 ЦК України, а тому позивач не позбавлений права на звернення до суду за захистом свого порушеного права у разі наявності такого.

Суд вважає, що позбавлення відповідача, який не проживає у квартирі через конфлікт з позивачем, тобто з незалежних від нього причин, за відсутності у нього іншого належного йому на праві власності чи постійному користуванні житла, буде становити для нього надмірний тягар, не співмірний із переслідуваною законною метою та не є необхідним у демократичному суспільстві.

Враховуючи вищевикладене, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Чернівецька міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням слід відмовити.

Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформованої в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29.

На підставі викладеного, керуючись ст. 2, 4, 5, 10-13, 76-81, 82, 141, 258, 259, 263-268, 352, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Чернівецька міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовити.

Апеляційна скарга може бути подана протягом 30 днів з дня проголошення рішення безпосередньо до Чернівецького апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Суддя П.С. Гавалешко