Ухвала суду № 135359368, 02.04.2026, Лебединський районний суд Сумської області

Справа № 950/3704/25

Номер провадження 1-кп/950/105/26

У Х В А Л А

02 квітня 2026 року Лебединський районний суд Сумської області

в складі: судді - ОСОБА_1

з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Лебедин кримінальне провадження № 12025200590000338 про обвинувачення

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Литвяки, Лубенського р-ну Полтавської області, громадянина України, одруженого, освіта середня, солдата військової служби, призваного 29.07.2025 за мобілізацією, водія стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти 6 батальйону територіальної оборони військової частини НОМЕР_1 , зареєстрованого по АДРЕСА_1 , раніше не судимого;

-у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України

з участю прокурора - ОСОБА_4 , захисника - ОСОБА_5 , обвинуваченого ОСОБА_3

в с т а н о в и в:

У провадженні Лебединського районного суду Сумської області перебуває кримінальне провадження № 12025200590000338 про обвинувачення ОСОБА_3 у вчиненні закінченого замаху на умисне вбивство, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України.

Ухвалою Лебединського районного суду Сумської області від 10 лютого 2026 року обвинуваченому ОСОБА_3 продовжено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 11 квітня 2026 року включно.

Станом на день розгляду клопотання судовий розгляд кримінального провадження не завершено, вирок у справі не ухвалено, а відтак питання про подальшу дію запобіжного заходу підлягає вирішенню у межах повноважень суду, визначених кримінальним процесуальним законом.

2 квітня 2026 року прокурор у кримінальному провадженні звернувся до суду з клопотанням про продовження ОСОБА_3 строку запобіжного заходу у виді тримання під вартою на 60 діб без визначення розміру застави. Клопотання мотивоване тим, що ризики, передбачені ст. 177 КПК України, які були підставою для застосування та подальшого продовження найбільш суворого запобіжного заходу, не зменшилися та продовжують існувати. Зокрема, прокурор послався на ризик переховування обвинуваченого від суду, враховуючи тяжкість пред`явленого обвинувачення, суворість можливого покарання, відсутність сталого проживання за місцем розгляду справи, а також на ризик вчинення іншого кримінального правопорушення. Крім того, прокурор зазначив, що більш м`які запобіжні заходи не забезпечать належної процесуальної поведінки обвинуваченого та не усунуть вказаних ризиків.

У судовому засіданні прокурор подане клопотання підтримав у повному обсязі та просив його задовольнити.

Обвинувачений ОСОБА_3 та його захисник проти задоволення клопотання заперечили, просили змінити запобіжний захід на особисте зобов`язання, посилаючись на те, що прокурором, на їх думку, не доведено наявності таких ризиків, які не могли б бути нейтралізовані менш суворим запобіжним заходом.

Заслухавши думку учасників судового провадження, дослідивши матеріали клопотання, оцінивши наведені сторонами доводи у їх сукупності, суд приходить до таких висновків.

Відповідно до частини другої статті 29 Конституції України, «ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом». Наведена конституційна норма є безпосередньою гарантією права особи на свободу та особисту недоторканність, а тому кожне продовження строку тримання під вартою повинно бути належно мотивованим, конкретним і заснованим на перевірених судом даних.

Згідно з пунктами 3, 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, кого заарештовано або затримано, має право на судовий розгляд питання законності такого тримання упродовж розумного строку або на звільнення до суду, а позбавлення свободи допускається лише у випадках і відповідно до процедури, встановленої законом. Отже, суд, вирішуючи питання про продовження запобіжного заходу, зобов`язаний досягти справедливого балансу між правом особи на свободу та інтересами правосуддя і суспільства.

За змістом частини третьої статті 331 КПК України, за наявності клопотань під час судового розгляду суд зобов`язаний до закінчення двомісячного строку з дня застосування або продовження запобіжного заходу розглянути питання доцільності його подальшої дії. За результатами такого розгляду суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. Саме на виконання наведених вимог закону суд і вирішує подане прокурором клопотання.

Відповідно до частини першої статті 183 КПК України, тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у тому разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу. Отже, суд не вправі формально продовжувати тримання особи під вартою лише з огляду на попереднє існування відповідних підстав, а повинен щоразу перевіряти, чи залишаються вони актуальними на момент вирішення питання.

Згідно з частиною першою статті 177 КПК України, метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків та запобігання спробам, зокрема: переховуватися від суду; вчинити інше кримінальне правопорушення або продовжити кримінальне правопорушення, у якому особа обвинувачується.

При цьому стаття 178 КПК України зобов`язує суд оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі вагомість наявних доказів, тяжкість можливого покарання, вік і стан здоров`я особи, міцність її соціальних зв`язків, наявність постійного місця проживання, роботи, репутацію, майновий стан, наявність чи відсутність судимостей та інші дані, що характеризують особу.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 обвинувачується у вчиненні особливо тяжкого злочину проти життя та здоров`я особи. Відповідно до статті 12 КК України, особливо тяжким злочином є злочин, за який законом передбачено основне покарання у виді штрафу понад двадцять п`ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Санкція частини першої статті 115 КК України передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від семи до п`ятнадцяти років, а тому інкриміноване обвинуваченому діяння за своїм характером і ступенем суспільної небезпечності належить до категорії особливо тяжких.

Разом з тим суд наголошує, що на цій стадії судового провадження він не вирішує питання про доведеність чи недоведеність винуватості обвинуваченого. Відповідно до засад кримінального провадження та положень частини другої статті 42 КПК України, ОСОБА_3 має процесуальний статус обвинуваченого, а остаточна оцінка всім доказам буде надана судом під час ухвалення вироку. Вирішуючи ж питання про продовження запобіжного заходу, суд перевіряє лише наявність або відсутність ризиків, визначених статтею 177 КПК України, та можливість їх запобігання менш суворими заходами.

Оцінюючи ризик, передбачений пунктом 1 частини першої статті 177 КПК України, а саме можливість переховування від суду, суд приходить до висновку, що такий ризик продовжує існувати і на час розгляду клопотання не зменшився.

Такий висновок ґрунтується не лише на тяжкості інкримінованого кримінального правопорушення та суворості можливого покарання, хоча і ці обставини мають істотне значення. Як неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини, суворість можливого покарання сама по собі не може бути єдиною підставою для тримання особи під вартою, однак у сукупності з іншими даними вона є релевантним чинником для оцінки ризику втечі. У цьому конкретному випадку обвинувачений зареєстрований у Полтавській області, тоді як інкриміновані події, досудове розслідування та судовий розгляд пов`язані з територією Сумської області; за місцем вчинення кримінального правопорушення він проживав тимчасово. Отже, наявність реєстрації та життєвих зв`язків поза межами території судового розгляду об`єктивно полегшує можливість зміни місця перебування та ускладнює належний контроль за виконанням процесуальних обов`язків у разі застосування м`якшого запобіжного заходу.

Суд окремо враховує, що кримінальне провадження розглядається в умовах дії воєнного стану, а Сумська область є прикордонним регіоном, що в контексті конкретних фактичних обставин справи посилює ризик утруднення контролю за належною процесуальною поведінкою обвинуваченого. Ця обставина не розглядається судом ізольовано, але в сукупності з іншими даними посилює ймовірність того, що у разі звільнення з-під варти обвинувачений може ухилятися від явки до суду.

Оцінюючи ризик, передбачений пунктом 5 частини першої статті 177 КПК України, суд приходить до висновку, що й цей ризик є реальним, а не абстрактним. Прокурором наведено обставини, які свідчать, що за відсутності належного контролю обвинувачений, будучи військовослужбовцем, може вчинити інше кримінальне правопорушення, у тому числі пов`язане з ухиленням від виконання військового обов`язку чи уникненням участі у судовому провадженні. Суд враховує, що інкриміноване обвинуваченому діяння пов`язане із застосуванням насильства та зброї, а тому ризик повторної протиправної поведінки в оцінці суду не є формальним припущенням.

Посилання сторони захисту на те, що прокурором не доведено реальності ризиків, суд оцінює критично та відхиляє з таких підстав.

По-перше, кримінальний процесуальний закон не вимагає від сторони обвинувачення доведення того, що обвинувачений обов`язково вчинить певні дії в майбутньому. Закон вимагає встановлення достатнього ступеня ймовірності того, що особа може вдатися до дій, визначених статтею 177 КПК України. Саме такий підхід випливає зі змісту запобіжного заходу як превентивного процесуального інструменту.

По-друге, доводи сторони захисту фактично зводяться до твердження, що належна процесуальна поведінка обвинуваченого може бути забезпечена його особистим зобов`язанням. Однак відповідно до статті 179 КПК України особисте зобов`язання полягає в покладенні на підозрюваного, обвинуваченого визначених судом обов`язків без ізоляції від суспільства та за умови добровільного їх виконання. За наявності встановлених у цій справі ризиків такий захід не є достатнім, оскільки базується переважно на самоконтролі особи та не забезпечує рівня процесуального примусу, необхідного для реального нівелювання ризику втечі та ризику вчинення іншого кримінального правопорушення.

По-третє, самі по собі обставини, що обвинувачений раніше не судимий, є одруженим, має зареєстроване місце проживання та позитивні для нього соціальні характеристики, не спростовують наявності ризиків у конкретному кримінальному провадженні. Суд ураховує ці дані як такі, що характеризують особу, однак вважає їх недостатніми для висновку про можливість зміни запобіжного заходу на більш м`який. Вказані відомості мають оцінюватися не ізольовано, а в сукупності з тяжкістю обвинувачення, характером інкримінованого насильницького діяння, реальними наслідками такого діяння, віддаленістю місця реєстрації від суду та іншими обставинами справи.

По-четверте, суд відхиляє довід сторони захисту про достатність особистого зобов`язання ще й тому, що такий захід не забезпечує фактичної ізоляції особи та не виключає можливості самостійного залишення місця проживання, зміни місця перебування без належного відома суду, а також ускладнює оперативне реагування у разі недотримання процесуальних обов`язків. За конкретних обставин цього кримінального провадження наведений захід не є співмірним тим ризикам, які встановлені судом.

Водночас суд перевірив можливість застосування інших, більш м`яких запобіжних заходів, однак не вбачає підстав для їх застосування.

Запобіжний захід у виді домашнього арешту не забезпечить належного досягнення мети, визначеної статтею 177 КПК України, оскільки не виключає повною мірою ризику переховування від суду та не усуває ризику вчинення іншого кримінального правопорушення.

Щодо застави суд зазначає таке. Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 183 КПК України, слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування чи продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою має право не визначати розмір застави у кримінальному провадженні щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування. Інкриміноване ОСОБА_3 кримінальне правопорушення належить саме до такої категорії, а тому суд не знаходить правових підстав для визначення розміру застави.

Вирішуючи питання про співмірність подальшого тримання під вартою, суд також враховує вимоги статті 194 КПК України, відповідно до якої під час розгляду клопотання суд зобов`язаний встановити: чи доводять надані сторонами матеріали обставини, які свідчать про наявність обґрунтованої підозри або обвинувачення; чи існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу; чи є недостатніми більш м`які запобіжні заходи. Як убачається з матеріалів провадження та доводів сторін, у даному випадку прокурором наведено достатні підстави для висновку про збереження ризиків, а сторона захисту не навела переконливих обставин, які б свідчили про їх істотне зменшення або відпадіння.

Суд також бере до уваги, що тримання під вартою не може мати карального характеру, однак у цій справі продовження строку дії запобіжного заходу обумовлене саме необхідністю забезпечення належного здійснення правосуддя та недопущення перешкоджання судовому розгляду. На даний час, з огляду на стадію провадження, характер обвинувачення, дані про особу обвинуваченого та наявність наведених вище ризиків, суд вважає, що потреби кримінального провадження виправдовують подальше застосування виняткового запобіжного заходу.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що клопотання прокурора є обґрунтованим і підлягає задоволенню, а клопотання сторони захисту про зміну запобіжного заходу на особисте зобов`язання задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 29 Конституції України, 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 12, 15, 115 КК України, ст. ст. 177, 178, 179, 183, 194, 331, 372, 376 КПК України, суд

у х в а л и в:

Клопотання прокурора про продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою - задовольнити.

Продовжити ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , обвинуваченому у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в Державній установі «Сумський слідчий ізолятор» строком на 60 (шістдесят) діб, тобто до 1 червня 2026 року включно, без визначення розміру застави.

У задоволенні клопотання обвинуваченого та захисника про зміну запобіжного заходу на особисте зобов`язання - відмовити.

Строк дії ухвали - до 1 червня 2026 року включно.

Копію ухвали негайно після її проголошення вручити обвинуваченому та прокурору, а також направити до Державної установи «Сумський слідчий ізолятор» для виконання.

Ухвала в частині продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою може бути оскаржена до Сумського апеляційного суду протягом семи днів з дня її оголошення.

Суддя: ОСОБА_6