Рішення № 135345269, 22.01.2026, Іванківський районний суд Київської області

Справа № 366/642/25

Провадження № 2/366/86/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.01.2026 селище Іванків

Іванківський районний суд Київської області у складі головуючого судді Мовчана В.В., за участю секретаря судового засідання Дурицького М.С., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом Керівника Вишгородської окружної прокуратури Київської області

в інтересах Держави в особі: Вишгородської районної державної адміністрації

до 1)Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області

2) ОСОБА_1

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України»

про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою лісового фонду

Представники учасників справи: згідно протоколу судового засідання

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Керівник Вишгородської окружної прокуратури Київської області в інтересах Держави в особі: Вишгородської районної державної адміністрації звернувся до Іванківського районного суду Київської області з позовом до Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області (далі відповідач-1), ОСОБА_1 (далі відповідач-2) про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою лісового фонду.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для:

-усунення перешкоди у здійсненні Вишгородською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення, шляхом визнання недійсними рішень Феневицької сільської ради № № 248, 249, 250, 251 від 29.08.2007.

-усунення перешкоди у здійсненні Вишгородською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення, шляхом визнання недійсним державного акту серії ЯЕ № 983380 на право власності на земельну ділянку, площею 1,0903 га з кадастровим номером 3222086400:04:007:0027.

-усунення перешкоди у здійсненні Вишгородською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення, шляхом скасування у Державному земельному кадастрі реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3222086400:04:007:0027.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, головуючим суддею визначено суддю Мовчана В.В.

Ухвалою Іванківського районного суду Київської області від 14.03.2025 позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

19.03.2025 Вишгородською окружною прокуратурою до матеріалів справи долучено квитанцію про сплату судового збору.

Ухвалою Іванківського районного суду Київської області від 24.03.2025 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження. Залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України». Розгляд справи призначено на 17.04.2025.

01.04.2025 від представника Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» через систему «Електронний суд» надійшли письмові пояснення по справі, відповідно до яких третя особа в повному обсязі підтримала позовну заяву.

17.04.2025 від Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

17.04.2025 від Вишгородської окружної прокуратури Київської області надійшов лист, відповідно до якої представник прокуратури не заперечує проти відкладення розгляду справи.

У підготовчому судовому засіданні 17.04.2025 розгляд справи було відкладено на 07.05.2025.

06.05.2025 від Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області надійшли документи по справі.

06.05.2025 та 07.05.2025 до суду від третьої особи надійшло клопотання про розгляд справи без участі уповноваженого представника.

07.05.2025 від Вишгородської окружної прокуратури Київської області надійшла заява, відповідно до якої представник прокуратури не заперечує проти відкладення розгляду справи.

У підготовчому судовому засіданні 07.05.2025 розгляд справи було відкладено на 29.05.2025.

У судовому засіданні 29.05.2025 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 26.06.2025.

Розгляд справи у судовому засіданні 26.06.2025 відкладено на 07.08.2025.

07.08.2025 від Вишгородської окружної прокуратури Київської області надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

У судовому засіданні 07.08.2025 розгляд справи відкладено на 03.09.2025.

22.08.2025 від Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника.

Розгляд справи у судовому засіданні 03.09.2025 відкладено на 16.10.2025.

16.10.2025 від Вишгородської окружної прокуратури Київської області надійшло клопотання про повернення на стадію підготовчого провадження. Подане клопотання мотивоване необхідністю зміни предмету позову через зміни у законодавстві та напрацьованої судової практики у подібних правовідносинах.

У судовому засіданні 16.10.2025 судом відмовлено у задоволенні клопотання прокуратури про повернення на стадію підготовчого провадження, у зв`язку з його необґрунтованістю. Суд зазначає, що прокуратура не позбавлена права та можливості звернутися з окремим позовом з відповідним предметом в загальному порядку.

Розгляд справи у судовому засіданні 16.10.2025 відкладено на 11.11.2025.

11.11.2025 справу було знято з розгляду через відсутність електропостачання в приміщенні Іванківського районного суду Київської області, та призначено до розгляду на 25.11.2025.

У судовому засіданні 25.11.2025 розгляд справи відкладено на 15.01.2025.

У судовому засіданні 15.01.2025 суд вирішив перейти до стадії ухвалення судового рішення.

У судовому засіданні 22.01.2025 оголошено вступну та резолютивну частини рішення у справі.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

З матеріалів справи вбачається, що Рішенням Феневицької сільської ради від 29.08.2007 № № 248, 249, 250, 251 передано безоплатно у власність громадянам ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства плошею по 0,1363 га кожному.

На підставі вказаних рішень ОСОБА_2 22.10.2007 отримала державний акт серії ЯГ № 178601 на право власності на земельну ділянку площею 0,1363 га.

ОСОБА_3 22.10.2007 отримала державний акт серії ЯГ № 178603 на право власності на земельну ділянку площею 0,1363 га.

ОСОБА_4 22.10.2007 отримав державний акт серії ЯГ № 178605 на право власності на земельну ділянку площею 0,1363 га.

ОСОБА_5 22.10.2007 отримав державний акт серії ЯГ № 178601 на право власності на земельну ділянку площею 0,1363 га.

У той же час, за твердженнями прокурора, громадяни ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 отримали державні акти на право власності на землю на підставі неіснуючих рішень, які зазначені в їх державних актах, а саме:

- ОСОБА_6 22.10.2007 отримала державний акт серії ЯГ № 178609 на право власності на земельну ділянку площею 0,1363 га;

- ОСОБА_7 22.10.2007 отримала державний акт серії ЯГ № 178610 на право власності на земельну ділянку площею 0,1363 га;

- ОСОБА_8 22.10.2007 отримала державний акт серії ЯГ № 178611 на право власності на земельну ділянку площею 0,1363 га;

- ОСОБА_9 22.10.2007 отримала державний акт серії ЯГ № 178599 на право власності на земельну ділянку площею 0,1363 га.

У подальшому, вищезазначені особи на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 13.12.2008 №? № 6822, 6824, 6826, 6829, 6831, 6834, 6837, 6839 відчужили належні їм земельні ділянки на користь ОСОБА_1 .

У результаті об`єднання вказаних земельних ділянок утворилась земельна ділянка площею 1,0903 га, якій присвоєно кадастровий номер 3222086400:04:007:0027.

Право власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку посвідчується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 983380.

Звертаючись з даним позовом до суду прокурор зазначив, що за матеріалами лісовпорядкування 2003 та 2014 років земельна ділянка з кадастровим номером 3222086400:04:007:0027 частково розташована на землях лісогосподарського призначення у 49 кварталі Феневицького лісництва філії «Іванківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України».

Право постійного користування ДСГП «Ліси України (як правонаступника ДП «Іванківське лісове господарство») землями лісогосподарського призначення 49 кварталу Феневицького лісництва, відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування, погодженими Державним управлінням екології та природних ресурсів Київської області та затвердженими Київським обласним у правлінням лісового та мисливського господарства.

Таким чином, спірні земельні ділянки передано у приватну власність за рахунок земель, що перебувають в постійному користуванні ДСГП «Ліси України (як правонаступника ДП «Іванківське лісове господарство») без виключення їх з Державного лісового фонду України.

Отже, за твердженнями прокурора, Феневицькою сільською радою на підставі вищезазначених рішень здійснено незаконне відведення земельних ділянок у приватну власність громадян без згоди землекористувача, без вилучення з постійного користування ділянок, без зміни цільового призначення ділянок, у тому числі за погодженням з постійним лісокористувачем, та, відповідно, без розроблення і затвердження в установленому порядку проекту землеустрою щодо відведення ділянок (в порядку зміни цільового призначення).

Внаслідок прийняття вказаного рішення та у зв?язку з видачею державного акту на право власності на спірну земельну ділянку, дійсний власник (Київська обласна державна адміністрація) та землекористувач (ДСГП «Ліси України») цієї ділянки лісогосподарського призначення позбавленні можливості розпоряджатися і користуватися нею відповідно до вимог законодавства, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначила, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (пункт 14)).

Згідно з частиною другою статті 1 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

В Україні ліси та землі лісогосподарського призначення є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина третя статті 1 ЛК України).

До одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування (пункт 5 розділу VІІІ «Прикінцеві положення» ЛК України).

Прокурор у позовній заяві зазначив, що за матеріалами лісовпорядкування 2003 та 2014 років земельна ділянка з кадастровим номером 3222086400:04:007:0027 частково розташована на землях лісогосподарського призначення у 49 кварталі Феневицького лісництва філії «Іванківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України».

Відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.

Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Можливість набуття права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення передбачена також положеннями статей 56, 57 ЗК України.

Про зазначене також вказувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 53 зазначеної постанови).

Звертаючись до суду з позовом у справі, що переглядається, прокурор посилався на те, що спірні земельні ділянки належить до земель лісового фонду, які перебувають у державній власності, а їх передача у приватну власність фізичним особам здійснена з порушенням вимог земельного та лісового законодавства. З огляду на це прокурор зазначав про наявність підстав для усунення перешкод у здійсненні Вишгородською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом визнання недійсними рішень сільської ради, державного акту та скасування у Державному земельному кадастрі реєстрації земельної ділянки.

Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).

Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70, 71)).

Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема неправомірного) земельною ділянкою.

З урахуванням наведеного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14 (провадження № 14-256цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13 (провадження № 14-452цс18) зазначила, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника - позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) у порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (провадження № 14-651цс18)).

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний позивачем спосіб.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірних земельних ділянок, але як власник має право володіння ними (частина перша статті 317 ЦК України). Тому права держави підлягають захисту шляхом витребування таких ділянок з володіння кінцевих набувачів. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірних земельних ділянок та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на ці ділянки.

Таким чином, заявлений прокурором позов, у контексті зазначених обставин справи, не спрямований на ефективне відновлення права держави на спірні земельні ділянки лісового фонду.

Суд зазначає, що витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій її фактичного реєстраційного володільця, а також пропорційності втручання у його право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, обраний прокурором спосіб захисту є неефективним. У контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогою про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, ураховуючи, що держава позбавлена права володіння земельною ділянкою.

Водночас, у позовній заяві прокурор зазначив, що спірна земельна ділянка частково розташована на землях лісогосподарського призначення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) зазначила, що витребування як належний спосіб захисту не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, а така вимога може розглядатися виключно стосовно тієї частини земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка, щодо якої наявні підстави для витребування (тобто така, що накладається на смугу відведення залізниці), має бути належним чином ідентифікована, зокрема шляхом визначення координат поворотних точок меж та даних щодо прив`язки цих поворотних точок до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). У контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, яка належить позивачу на праві постійного користування та накладається на земельну ділянку, що перебуває у власності відповідача.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Інакше кажучи, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що відповідач буде позбавлений права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивача, а й на ту частину земельної ділянки, що не є предметом спору та правомірність набуття якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.

Верховний Суд у постанові від 05 листопада 2025 року у справі № 370/1339/19 (провадження № 61-8601св24)) зазначив, що, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності на частину земельної ділянки зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві власності позивачу та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності відповідача. Натомість вимоги про припинення права власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації земельної ділянки не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому позовні вимоги про припинення права власності відповідача на земельну ділянку та визнання незаконною та скасування державної реєстрації земельної ділянки не є належним способом захисту порушеного права. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Оцінка доводам позивача щодо порушення його права (інтересу) (вирішення спору по суті) має надаватися лише за належною вимогою. За таких обставин в задоволенні позовних вимог слід було відмовити з огляду на обрання позивачем неналежного способу захисту.

Верховний Суд у постанові від 14 січня 2026 року у справі № 305/28/24 (провадження № 61-9390св25) також зазначив, що не може вважатися належним і правомірним такий спосіб захисту, який спричиняє втручання у право власності на майно, щодо якого відсутній спір. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу державної влади та повернення сторін у попередній стан призводить до позбавлення відповідача права власності не лише на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку лісогосподарського призначення, а й на ту її частину, яка не є спірною та правомірність набуття у власність якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. Витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій фактичного володільця, який набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі рішення органу державної влади, а також оцінки пропорційності втручання у його право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За таких обставин належним способом захисту порушеного права позивача є віндикаційний позов, а саме позов про витребування тієї частини земельної ділянки, яка фактично накладається.

Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка, підстави для витребування якої наявні (тобто така, що накладається на суміжну земельну ділянку), має бути ідентифікована, зокрема шляхом визначення координат поворотних точок меж та даних про їх прив`язку до пунктів державної геодезичної мережі.

Таким чином, у спорах цієї категорії належним (правомірним) способом захисту є віндикаційний позов за умови доведення факту накладення земельних ділянок, протиправності вибуття майна та ідентифікації спірної частини земельної ділянки. У разі задоволення таких вимог спірна земельна ділянка лісового фонду підлягає поверненню у власність особи, яка довела порушення свого права.

Саме собою визнання недійсними рішення органу виконавчої влади чи державних актів на право власності не призводить до відновлення володіння держави відповідними земельними ділянками та не усуває наслідків їх вибуття з державної власності.

Щодо земельних ділянок лісового фонду, Велика Палата Верховного Суду визначила ефективним способом захисту порушеного права власності саме віндикаційний позов, оскільки за вимогами законодавства землі лісового фонду за певних обставин можуть перебувати у приватній власності. Відтак саме вимоги про витребування земельної ділянки сприятимуть дійсному захисту прав власника щодо земель лісового фонду.

Отже, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає характеру спірних правовідносин та не забезпечує поновлення порушеного права власності держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога п. 1 ст. 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до п. 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Частинами 1, 3 статі 89 ЦПК України визначено, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною 2 статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Враховуючи викладене вище, заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, витрати по сплаті судового збору покладаються на Київську обласну прокуратуру.

Керуючись статтями 4,12,76,141,258,263-265, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

1.У позові Керівника Вишгородської окружної прокуратури Київської області в інтересах Держави в особі: Вишгородської районної державної адміністрації до Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою лісового фонду відмовити повністю.

2.Витрати по сплаті судового збору покласти на Київську обласну прокуратуру.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення

Прокуратура: Керівник Вишгородської окружної прокуратури Київської області (07301, Київська область, м. Вишгород, вул. Кургузова, 13);

Позивач: Вишгородська районна державна адміністрація (07300, Вишгородський р-н, Київська обл., місто Вишгород, площа Шевченка, будинок 1, ідентифікаційний код 23569369);

Відповідач-1: Іванківська селищна рада (07201, Україна, Вишгородський р-н, Київська обл., селище міського типу Іванків(з), вулиця Проскури Івана, будинок 7, ідентифікаційний код 04358000);

Відповідач-2: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 );

Третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» (01601, Україна, місто Київ, вулиця Руставелі Шота, будинок 9-а, ідентифікаційний код 44768034).

Суддя Віталій МОВЧАН