Рішення № 135291563, 11.03.2026, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2026 року Справа № 160/8882/25 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіКонєвої С.О. при секретарі судового засіданняДеркач О.В. за участю представників сторін: від позивача: Від відповідача-1: Толстих А.Б. Колєснік Н.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до відповідача-1: Головного управління Національної поліції в Черкаській області, до відповідача-2: Державної казначейської служби України про стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

21.03.2025р. (згідно відомостей Укрпошта) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до відповідача-1: Головного управління Національної поліції в Черкаській області, до відповідача-2: Державної казначейської служби України та просить:

- стягнути з Головного управління Національної поліції в Черкаській області на користь ОСОБА_1 за моральну шкоду, спричинену професійним захворюванням набутим під час проходження служби грошові кошти в сумі 880 000,00 гривень, без урахування утримань з цієї суми податку з доходів фізичних осіб та військового збору.

Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він проходив службу в Головному управлінні Національної поліції в Черкаській області, 16.04.2021р. був звільнений зі служби. Згідно пунктів 11,12 Свідоцтва про хворобу від 26.03.2021р. №59 йому було встановлено професійне захворювання, яке пов`язане з проходженням служби в поліції та його було визнано непридатним до служби в поліції; тобто, ВЛК ТМО МВС України по Черкаській області було встановлено, що внаслідок тривалої праці в МВС України він втратив своє здоров`я та працездатність і набув захворювання, які пов`язані з проходженням служби; йому була встановлена втрата професійної працездатності в розмірі 80% та ІІ група інвалідності безтерміново згідно довідок МСЕК від 23.06.2021р. серії 12ААВ №350135 та серії 12ААА №044972, тому він вважає, що всупереч вимогам ст.ст.21,43, 153, 158 КЗпП України відповідач-1 не створив небезпечних і нешкідливих умов праці, не виконав передбачені законом і нормативними актами норми охорони праці, гігієнічні регламенти і нормативи, що призвело до завдання йому моральної шкоди. На переконання позивача, оскільки його професійне захворювання виникло під час проходження служби, то заподіяна моральна шкода випливає з трудових відносин і має відшкодовуватися роботодавцем, який не створив небезпечних умов праці, тобто, відповідачем-1 згідно до вимог ст.23, ст.1167 ЦК України, ст.237-1 КЗпП України та рішення Конституційного Суду України від 08.10.2008р. №20рп-08 у справі №1-32/2008, вважає, що факт вини відповідача-1 підтверджений Свідоцтвом про хворобу від 26.03.2021 №59, цей документ вказує на причинно-наслідковий зв`язок між протиправною поведінкою відповідача-1 та заподіяною йому шкодою як суб`єкту трудових відносин, вважає, що він втратив своє здоров`я, що спричиняє йому фізичні та моральні страждання (не має змоги вести звичне життя, змушений постійно перебувати на обліку у ЛПЗ, приймати ліки, постійно потребує реабілітації, профілактичних заходів, необхідності систематичного отримання медичної допомоги, що призводить до погіршення психологічного аспекту його життя, не може слідкувати за побутом вдома, самостійно виконувати різні дії, які потребують фізичного навантаження у господарстві, що викликає неприхований осуд з боку оточуючих, постійно відчуває психологічний дискомфорт, порушення душевної рівноваги, вираженої у почуттях розпачу, тривоги, дратівливості, у почуттях страху, поганому сні на фоні сильних больових відчуттів), тому позивач вважає, що він має право на відшкодування моральної шкоди, яку позивач (за змістом позову) оцінює у розмірі 120-ти мінімальних розмірів заробітних плат: 8000,00 грн. х 110, що становить 880 000,00 грн., вважає такий розмір моральної шкоди розумним та справедливим, таким, що ґрунтується на сталій судовій практиці, зокрема, яка міститься у постанові Верховного Суду від 20.03.2024р. у справі №690/217/21. За викладеного, позивач просив стягнути з відповідача-1 моральну шкоду, спричинену професійним захворюванням, набутим під час проходження служби, у сумі 880 000,00 грн. на підставі ст.ст.23,1167 ПК України та ст.237-1 КЗпП України.

Представник позивача у судового засіданні вищенаведений позов підтримав та просив його задовольнити.

26.01.2026р. відповідачем-2 (Державною казначейською службою України) через систему «Електронний Суд» був поданий відзив на позов, у якому останній зазначив, що позовна заява не містить позовних вимог до відповідача-2 та обґрунтувань доцільності такого залучення; відповідно до ст.21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяними протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень можуть бути заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, тобто, є додатковим способом судового захисту, що застосовується за результатами вирішення публічно-правового спору в разі визнання судом протиправними дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якими особі заподіяно таку шкоду; дана позовна заява містить вимогу майнового характеру щодо стягнення моральної шкоди, проте, таке відшкодування унормоване нормами КЗпП, котрим не окреслена необхідність залучення до участі у таких правовідносинах органів системи Казначейства чи безпосередньо Казначейства; отже, позовна вимога не відповідає ключовим вимогам КАС України в розрізі наведеного та не підлягає задоволенню на зазначених Казначейством підставах, у зв`язку з чим просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

27.01.2026р. відповідачем-1 (ГУНП в Черкаській області) через систему «Електронний суд» був поданий відзив на позов, за яким останній просив у задоволенні позовних вимог позивачеві відмовити повністю посилаючись на те, що позивач прибув до відповідача-2 у порядку переведення з ГУНП в Дніпропетровській області 22.04.2020р., до переведення позивач безперервно проходив службу в ГУНП в Дніпропетровській області з 15.03.1999р. по 22.04.2020р., а у період з 22.04.2020р. по 16.04.2021р.(тобто менше одного року) позивач проходив службу на різних посадах в ГУНП в Черкаській області, використавши при цьому в повному обсязі відпустку за 2020 рік (маючи стаж служби більше 22 років, тривалість якої складала 45 календарних днів), а також у період з 16.11.2020 по 30.11.2020, з 10.03.2021 по19.03.2021, з 22.03.2021 по 26.03.2021 перебував на стаціонарному лікуванні згідно свідоцтва про хворобу №59 від 26.03.2021, перебування на лікуванні у період проходження служби у відповідача-1 було пов`язане з лікуванням хвороб, які позивач набув до переведення на службу до відповідача-1; після закінчення лікування, у останнього за висновком МВЛК були діагностовані захворювання, пов`язані з проходженням служби в поліції, його було визнано непридатним до служби в поліції на підставі Переліку захворювань і фізичних вад згідно Наказу МВС України від 03.04.1997р. №285; на підставі свідоцтва про хворобу №59 від 26.03.2021р. позивача було звільнено зі служби в поліції через хворобу, а 28.09.2021р. у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби в поліції, позивачеві була виплачена одноразова грошова допомоги в розмірі 204300,00 грн. (платіжне доручення №4447 від 28.09.2021р.). Тобто, представник відповідача-1 вважає, що ГУНП в Черкаській області не припускалося протиправних дій чи бездіяльності стосовно прав та інтересів позивача, а позивачем, в свою чергу, протиправність дій відповідача-1, наявність втрат немайнового характеру, обставини, за яких настали вимушені зміни в його житті, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправними діями відповідача-1, обґрунтованість розміру завданої моральної шкоди, належними та допустимими доказами, не доведена. Щодо стягнення моральної шкоди саме з ГУНП в Черкаській області, то представник відповідача-1 зазначив, що у відповідності до рішення Конституційного Суду України №12/рп-2001 від 03.10.2001 відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади за рахунок коштів, які виділяються на утримання цих органів, не допускається про що вказав і Верховний Суд у постановах від 16.09.2023р. №420/5665/18, від 10.02.2023р. №260/576/19. Також відповідач-1 у відзиві на позов зазначив, що зі змісту позову вбачається, що позивач, звертаючись до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Черкаській області, заявив вимоги саме до ГУНП в Черкаській області та просить стягнути моральну шкоду з ГУНП в Черкаській області. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача, така ж позиція зазначена, зокрема, у постанові ВП ВС від 30.01.2019р. у справі №552/6381/17 (пункт 39) та інших, перелік яких наведений у відзиві на позов.

Представник відповідача-2 (Державної казначейської служби України), будучи належним чином у підготовчому засіданні 11.02.2026р. повідомленим під особистий підпис (відповідна розписка від 11.02.2026р. знаходиться у справі) про дату, час та місце судового розгляду даної справи 11.03.2026р. о 10.30 годині, у судове засідання 11.03.2026р. не з`явився.

10.03.2026р. представником відповідача-2 через систему «Електронний суд» було подано клопотання про відкладення (перенесення) розгляду даної справи у зв`язку із участю представника ДКСУ в іншому судовому засіданні в Дніпровському апеляційному суді.

Розглянувши вищенаведене клопотання відповідача-2, вислухавши думку представників позивача та відповідача-1, вивчивши докази, надані на його підтвердження, з урахуванням того, що представник відповідача-2 Тараненко М.С. особисто приймав участь у підготовчому засіданні 11.02.2026р. та не висловив жодних заперечень з приводу дати призначення судового розгляду справи через його зайнятість у іншому судовому засіданні саме 11.03.2026р., наявність у штаті відповідача-2 інших представників фахівців в галузі права, які мали можливість брати участь у судовому засіданні 11.03.2026р. замість представника Тараненко М.С., що підтверджено відомостями із Витягу з ЄДРПОУ (долученого до зазначеного клопотання), у якому представниками ДКСУ, крім Тараненко М.С., є 121 особа, які не позбавлені були можливості взяти участь у даному судовому засіданні, строки розгляду справи, встановлені процесуальними приписами, які спливають саме 11.03.2026р., адміністративний суд вважає, що вказане клопотання є безпідставним, направленим на затягування строків розгляду справи з боку відповідача-2, тому суд не вбачає обґрунтованих підстав для задоволення вказаного вище клопотання, у зв`язку із чим у його задоволенні відповідачеві-2 слід відмовити.

Ухвалою суду від 12.01.2026р. було відкрите адміністративне провадження у даній справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначене на 11.02.2026р. о 10:30 год.

11.02.2026р. було проведено підготовче засідання за результатами якого було закрито підготовче засідання, дану справу призначено до судового розгляду по суті у судове засідання на 11.03.2026р. о 10:30 год. на підставі ст.ст.180-183 КАС України згідно ухвали суду від 11.02.2026р., яка міститься в матеріалах справи.

У судовому засіданні, яке відбулося 11.03.2026р., представник позивача позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити, в свою чергу, представник відповідача-2 проти позову заперечував, просив у його задоволенні позивачу відмовити.

У ході судового розгляду справи судом були встановлені наступні обставини у даній справі.

Громадянин України ОСОБА_1 у період з 15.03.1999р. по 21.04.2020р. проходив службу на різних посадах в Головному управлінні Національної поліції України в Дніпропетровській області, про що свідчать дані копії трудової книжки позивача серії НОМЕР_1 від 21.09.2006р., відомості, які наведені у копії Послужного списку позивача, копія якого додана відповідачем-1 до відзиву на позов та учасниками справи не оспорюється.

21.04.2020р. у порядку переведення з ГУНП в Дніпропетровській області позивача було призначено на посаду у Головному управлінні Національної поліції України в Черкаській області, з 22.04.2020р., що підтверджується змістом копії Витягу з наказу від 21.04.2020р. №99 о/с.

Під час проходження служби у ГУНП в Черкаській області позивачем було використано відпустку за 2020 рік у повному обсязі, яка складала 45 календарних днів, про що зазначено відповідачем-1 у відзиві на позов та ці обставини не заперечувалися в судовому засіданні представником позивача.

Також у періоди з 16.11.2020р. по 30.11.2020р., з 10.03.2021р. по 19.03.2021р., з 22.03.2021р. по 26.03.2021р. позивач перебував на стаціонарному лікуванні, про що свідчить зміст копії Свідоцтва про хворобу №59 від 26.03.2021р., наявного у справі.

Згідно згаданого Свідоцтва про хворобу №59 від 26.03.2021р. видно, що у позивача були виявлені захворювання, пов`язані з проходженням служби в поліції, у зв`язку з чим він був визнаний непридатним до служби в поліції на підставі статті 54б, 55в, 23г, 71в графи І Переліку захворювань і фізичних вад, що перешкоджають проходженню служби в поліції за Наказом МВС України від 03.04.2017р. №285.

На підставі вказаного вище Свідоцтва про хворобу №59 від 25.03.2021р. та відповідно до п.2 (через хворобу) ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію», позивача було звільнено зі служби в поліції з 16.04.2021р. згідно відомостей, які містяться у копії Витягу з наказу від 13.04.2021р. №129о/с, наявного у справі.

Надалі, за Довідками Черкаського обласного МСЕК №1 від 23.06.2021р. серії 12ААВ №350135, серії 12ААА №044972 позивачу була встановлена втрата працездатності в розмірі 80% та встановлена ІІ (друга) група інвалідності(26.05.2021р.) безтерміново, що підтверджується змістом копії наведених довідок.

28.09.2021р. у зв`язку із встановленням позивачу ІІ групи інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби в поліції, на підставі заяви позивача від 23.07.2021р., позивачеві була виплачена відповідна одноразова грошова допомога у розмірі 204300,00 грн., що підтверджується копією платіжного доручення №4447 від 28.09.2021р. та у ході судового розгляду справи представником позивача не заперечувалося.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилається на те, що на підставі ст. 23, 1167 ЦК України, ст.ст.173, 237-1 КЗпП України, має право на відшкодування моральної шкоди в сумі 880 000 грн., яка була йому спричинена внаслідок не забезпечення створення роботодавцем відповідачем-1 безпечних умов праці, з приводу чого у нього виник даний спір.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд приходить до висновку про відсутність обґрунтованих правових підстав для стягнення з відповідача-1 на користь позивача моральної шкоди, спричиненої професійним захворюванням, набутим під час проходження служби, в сумі 880 0000 грн., виходячи з наступного.

Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні положення про стягнення моральної шкоди передбачені статтями 23 та 1167 ЦК України.

Зокрема, за змістом статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

За приписами статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.

Частинами 1 та 2 статті 153 КЗпП України визначено, що на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.

Шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку ст.173 КЗпП України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством (стаття 237-1 КЗпП України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина 3 статті 23 ЦК України).

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з відповідними змінами) роз`яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

За пунктом 9 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з відповідними змінами) роз`яснено, що суд має врахувати характер та обсяг заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, ступінь вини відповідача у кожному конкретному випадку, а також інші обставини, зокрема, характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках.

Відтак, із аналізу наведених приписів слідує, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

При цьому, суди, вирішуючи позовну вимогу про стягнення моральної шкоди з роботодавця, мають перш за все встановити ступінь вини роботодавця у завданні моральної шкоди позивачу.

Наведені правові висновки узгоджуються з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 12.03.2020р. у справі №375/2051/18.

Надаючи правову оцінку ступеню вини роботодавця, у даному випадку, ГУНП в Черкаській області, у спричиненні позивачу моральної шкоди, суд зазначає про таке.

Як встановлено судом зі змісту позову, позивач просить стягнути саме з ГУНП в Черкаській області (відповідача-1) моральну шкоду, спричинену професійним захворюванням, набутим під час проходження служби в поліції у сумі 880 000 грн. з підстав того, що відповідач-1 не створив безпечних та нешкідливих умов праці, не виконав передбачені законом норми охорони праці, гігієнічні регламенти і нормативи, факт такої вини, на думку позивача, підтверджено Свідоцтвом про хворобу від 26.03.2021р. №59, що призвело до завдання позивачу моральної шкоди.

Разом, з тим, жодних доказів, які б свідчили про те, що ГУНП в Черкаській області з 22.04.2020р.(дата переведення позивача на службу до відповідача-1) до 16.04.2021р. (дата звільнення позивача зі служби в поліції) не створило безпечних умов праці для позивача ні до позову, ні у ході судового розгляду даної справи, позивачем та його представником, суду не надано.

Зокрема, позивачем не наведено, які заходи для безпечних умов праці мали б бути створені відповідачем-1 для безпечного проходження ним служби в поліції, та які саме заходи не були створені, з урахуванням того, що довести такі обставини, на які позивач посилається у позові, покладено саме на позивача в силу ч.1 ст.77 КАС України.

Посилання позивача та його представника на те, що вина відповідача-1 та причинно-наслідковий зв`язок між протиправною поведінкою відповідача-1 та заподіяною моральною шкодою як суб`єкту трудових відносин підтверджена Свідоцтвом про хворобу від 26.03.2021р. №59, є безпідставними та необґрунтованими, оскільки досліджений судом зміст копії згаданого Свідоцтва про хворобу №59 таких посилань саме на вину відповідача-1 не містить, а відтак, не є належним доказом у розумінні ст.73 КАС України.

Так, як встановлено судом зі змісту наведеного Свідоцтва про хворобу №59 від 26.03.2021р. позивач проходив службу в МВС України з 15.03.1999р.

За відомостями, які містяться у згаданому Свідоцтві про хворобу, позивач перебував неодноразово на стаціонарному лікуванні не тільки у період проходження служби у відповідача-1, а й у період проходження служби в ГУНП в Дніпропетровській області, а саме: 07-27.11.07, 05-26.12.11 у лікарні КГУ; 06-23.03.20 т/в Держ.лікарні МВС України в м. Кривий Ріг.

Також у вказаному Свідоцтві про хворобу зазначено, що позивач амбулаторно лікувався в поліклініці МВС м. Кривий Ріг з 01.06 з діагнозом: «Гостра цервікалгія» та з 05.06, 02.07,11.08,03.09, 07.09, 04.10, 09.10, з діагнозом: «Правобічна люмбоішіалгія»

Тобто, із наявної у вказаному Свідоцтві про хворобу №59 інформації слідує, що професійне захворювання позивач набув ще у період проходження служби в поліції у ГУНП в Дніпропетровській області, починаючи з 2007р., проходив відповідне амбулаторне та стаціонарне лікування у 2007 та 2011 роках, 06-23.03.20 році.

Слід зазначити, що позивач був переведений для проходження служби в поліції до ГУНП в Черкаській області лише 22.04.2020р. та був звільнений зі служби (за станом здоров`я) 16.04.2021р., що підтверджується вище дослідженими судом копіями Послужного списку позивача та копіями Витягів із наказів, тобто, строк служби позивача у відповідача-1 становить майже 1 (один) рік, без урахування 6 днів.

За вказаний період з 22.04.2020р. по 16.04.2021р., тобто, за неповний рік служби, позивач перебував у відпустці, яка становила 45 календарних днів, що у ході судового розгляду справи не заперечувалося ні позивачем, ні його представником.

Також у періоди з 16-30.11.20, 10-19.03.21, 22-26.03.21 позивач перебував на стаціонарному лікуванні у х/в Уманської ЦРЛ, т/в ДУ «ТМО МВС України по Черкаській області» по лінії ВЛК, про що свідчить інформація, наведена у копії Свідоцтва про хворобу №59 від 26.03.2021р.

Враховуючи наведене та те, що професійне захворювання було набуте позивачем ще при проходженні служби в ГУНП в Дніпропетровській області, у зв`язку з яким позивач отримував відповідне амбулаторне та стаціонарне лікування, перебуваючи на службі не тільки у відповідача-1, а починаючи з 2007р., 2011р., березень 2020р. (тоді коли проходив службу в ГУНП в Дніпропетровській області), тому суд приходить до висновку, що у такому випадку вина у не забезпеченні безпечних умов праці під час проходження служби в поліції саме з боку ГУНП в Черкаській області (відповідача-1) по відношенню до позивача спростована відомостями, які наведені у згаданому вище Свідоцтві про хворобу №59 від 26.03.2021р. та позивачем і його представником жодними іншими належними та допустимими доказами не доведена.

Зазначені встановлені судом обставини свідчать про відсутність вини роботодавця ГУНП в Черкаській області у спричиненні моральної шкоди позивачу під час проходження ним служби в поліції у період з 22.04.2020р. по 16.04.2021р. (тобто, менше одного року), із яких 45 календарних днів позивач перебував у відпустці, а з 16-30.11.20, 10-19.03.21, 22-26.03.21 перебував на стаціонарному лікуванні, що, в свою чергу, виключає наявність причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою відповідаа-1 і заподіяною позивачу моральною шкодою, а відповідно, і виключає обов`язок саме відповідача-1 по відшкодуванню позивачу такої моральної шкоди.

Надаючи правову оцінку визначеному позивачем у позові розміру моральної шкоди, яку позивач оцінив у сумі 880 000 грн. з урахуванням критеріїв, розумності та справедливості, сталості судової практики, глибини моральних, фізичних та душевних страждань позивача, суд зазначає про наступне.

Як зазначалося уже вище згаданою судовою практикою, та суд повторює вдруге, у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психологічних тощо) яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Верховним Судом неодноразово висловлювалась правова позиція з питання відшкодування моральної шкоди.

Зокрема, в постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 464/3789/17 Верховним Судом зазначено, що у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків тощо. У випадку заявлення вимог про відшкодування моральної шкоди саме позивач має зазначити та довести, в чому саме полягає моральна шкода, характер завданої шкоди, її прояви. Саме позивач має у своєму розпорядження необхідні докази завдання такої шкоди та обґрунтування розміру шкоди.

Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.

Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19) та постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19 (провадження № 61-9673св20), від 23 вересня 2021 року у справі № 295/13971/20 (провадження № 61-10849св21), від 29 вересня 2021 року у справі № 607/16567/20 (провадження № 61-9023св21), від 19 лютого 2025 року у справі №203/4160/21 й інших.

Так, як встановлено судом зі змісту позову, розмір моральної шкоди заподіяної професійним захворюванням, отриманим при проходженні служби в поліції, позивачем розрахований з урахуванням визначеного законом розміру мінімальної заробітної плати, яка складає 8000,00 грн. виходячи з розміру 120 мінімальних заробітних плат: 8000,00х110=880 000,00 грн. (згідно розрахунку наведеному у позові).

Однак, вказана сума розрахована математично невірно, оскільки 120 мзп х 8 000 становить не 880 000,00 грн., а 960 000,00 грн., які позивач не просив стягнути за змістом позову, вказані у позові розбіжності позивачем у позові не були усунуті, тому суд вирішує даний спір у межах заявлених позовних вимог в силу ч.2 ст.9 КАС України.

Окрім того, наведена вище сума моральної шкоди у розмірі 880 000,00 грн. є збільшеною у 4,3 разів у порівнянні із отриманою одноразової грошовою допомогою, яка була отримана позивачем у розмірі 204300,00 грн. згідно платіжного доручення №4447 від 28.09.2021р.

Також з приводу обрання такого показника як саме 120 мінімальних заробітних плат (виходячи з 8000,00 грн.), відповідних обґрунтованих мотивів у позові позивачем не викладено.

А отже, враховуючи наведене, суд вважає, що вказаний позивачем розмір моральної шкоди у сумі 880 000,00 грн. не відповідає ні критерію розумності, ні критерію справедливості та має наслідком безпідставного збагачення.

Як уже зазначалося вище, п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди № 4 від 31.03.1995 року з подальшими змінами, передбачено, що розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Так, судом із Довідок МСЕК від 23.06.2021р. серії 12ААВ №350135 та серії 12ААА №044972 позивачу була встановлена втрата професійної працездатності в розмірі 80% та ІІ (друга) група інвалідності, безтерміново.

Разом з тим, захворювання, яке було отримано позивачем під час проходження служби в поліції не є тяжким (такі докази в матеріалах справи відсутні, а позивачем не надані).

Ні вказані Довідки, ні Свідоцтво про хворобу №59, ні Індивідуальна програма реабілітації №2331 від 23.06.2021р. (на яку позивач посилається у позові) такої інформації (щодо тяжкості захворювання) не містять.

У п.12 вищенаведеної Довідки МСЕК від 23.06.2021р. серії 12ААВ №350135 висновок про умови та характер праці зазначено: «працепристосування».

Працепристосування це висновок МСЕК (Медико-соціальної експертної комісії), який визначає, що особа з інвалідністю або хронічним захворюванням здатна працювати, але потребує спеціальних умов: обмеження фізичних/психоемоційних навантажень, переведення на легшу працю або зміни характеру роботи для збереження здоров`я.

Основними аспектами працепристосування є, зокрема, такі особливі умови: працівник не може виконувати свої попередні обов`язки в повному обсязі, але здатний працювати при зменшенні навантажень, виключенні важкої фізичної праці тощо.

Так, як встановлено судом та не заперечується учасниками справи, згідно змісту Послужного списку позивача, 30.12.2010р. позивач отримав вищу освіту у Міжнародній академії управління персоналом за спеціальністю «правознавство» (диплом КВ №39946865).

Вказана специфіка роботи за фахом «правознавство» не передбачає важкої фізичної праці.

А відтак, враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що незважаючи на те, що позивач визнаний непридатним до проходження служби в поліції та йому встановлено ІІ групу інвалідності, однак, наявний у нього фах правознавство, дозволяє йому працювати в полегшених умовах.

В позовній заяві позивач зазначає, що внаслідок отримання професійного захворювання, пов`язаного з проходженням служби в поліції, він зазнав фізичних та моральних страждань, які виразились у тому, що він не має змоги вести звичне життя, змушений постійно перебувати на обліку у ЛПЗ, приймати ліки, постійно потребує реабілітації, профілактичних заходів, необхідності систематичного отримання медичної допомоги, що призводить до погіршення психологічного аспекту його життя, оскільки він не може слідкувати за побутом вдома, самостійно виконувати різні дії, які потребують фізичного навантаження у господарстві, що викликає неприхований осуд з боку оточуючих, постійно відчуває психологічний дискомфорт, порушення душевної рівноваги, вираженої у почуттях розпачу, тривоги, дратівливості, у почуттях страху, поганому сні на фоні сильних больових відчуттів.

Разом з тим, на підтвердження того, що позивач постійно приймає ліки, постійно потребує реабілітації, необхідності отримання медичної допомоги у період після 23.06.2021р. (встановлення захворювання, пов`язаного з проходженням служби в поліції та ІІ групи інвалідності) жодних належних та допустимих доказів не надано.

Так, жодного доказу, який би свідчив про придбання ліків на лікування, знаходження на реабілітації внаслідок отриманого професійного захворювання чи перебування на амбулаторному/стаціонарному лікуванні у закладах охорони здоров`я у період після 23.06.2021р. по 26.09.2023р. (звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди) позивачем суду не надано, а судом не встановлено.

Водночас, суд враховує, що захворювання, пов`язане з проходженням служби позивач отримав у період 2007р., 2011р., інвалідність встановлена у 2021р., однак, позивач до 26.09.2023р. (згідно змісту ухвали суду від 29.09.2023р. у справі №160/24663/23), а саме: протягом 2 років та 3 місяців до суду з позовом про стягнення моральної шкоди не звертався, у закладах охорони здоров`я у цей період лікування не проходив (таких доказів не надав).

Зазначений факт, на переконання суду, свідчить про те, що моральні та фізичні страждання позивача не були глибокими.

А відповідно, і інші погіршення психологічного аспекту його життя, наведені позивачем у позові (не можливість слідкувати за побутом вдома, самостійно виконувати різні дії, які потребують фізичного навантаження у господарстві, що викликає неприхований осуд з боку оточуючих, постійно відчуває психологічний дискомфорт, порушення душевної рівноваги, вираженої у почуттях розпачу, тривоги, дратівливості, у почуттях страху, поганому сні на фоні сильних больових відчуттів) позивачем жодними доказами не підтверджені.

Також відсутні і докази, які б свідчили про те, що позивач перебуває в скрутному матеріальному становищі, або його родина віднесена до категорії малозабезпечених.

Вказуючи на необхідність систематичного отримання медичної допомоги, що призвело до моральних страждань, позивач не надав суду доказів на підтвердження розміру понесених витрат, не зазначив конкретно скільки ці витрати складають, коли вони мали місце.

Також і не надано доказів щодо описаних у позові подій, які мали місце з боку осуду оточуючих.

При цьому, судом не встановлено обставин, що ушкодження здоров`я відбулись через незадовільні або тяжкі умови праці, або через протиправну поведінку саме відповідача-1, а позивачем таких доказів суду не надано.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено належними доказами спричинення саме відповідачем-1 (ГУНП в Черкаській області) моральної шкоди за наведеними вище критеріями її оцінки та не наведено обставин, які б свідчили про наявність причинного зв`язку між діями відповідача-1 та спричиненням моральної шкоди позивачеві у розмірі саме 880 000,00 грн., а тому позовні вимоги позивача про стягнення саме з відповідача-1 на користь позивача моральної шкоди, спричиненої професійним захворюванням, набутим під час проходження служби, у сумі 880 000,00 грн. задоволенню не підлягають.

За приписами ч.1 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

У відповідності до ст.75 згаданого Кодексу, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування.

Питання про достовірність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання ст.76 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

В той же час, і ч.1 ст.77 вказаного Кодексу, на позивача покладено обов`язок довести ті обставини на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.

Проте, у ході судового розгляду справи спричинення відповідачем-1 моральної шкоди позивачеві на суму 880 000,00 грн. з урахуванням вище встановлених судом обставин та аналізу приписів чинного законодавства, належними, достатніми та достовірними доказами позивачем та його представником не доведено.

Всі інші аргументи та доводи, викладені у позові, судом відхиляються, оскільки наведені у ньому аргументи є лише припущеннями позивача, які жодними доказами не підтверджені, а відповідно, не можуть бути покладені судом в основу даного судового рішення.

При цьому, суд зазначає, що правові висновки, які містяться у постанові Верховного Суду від 20.03.2024р. у справі №690/217/21, на застосуванні яких наполягав позивач у позові, є відмінними, від обставин у цій справі, а відтак, наведені у вказаній постанові правові висновки не є релевантними до обставин, які були встановлені судом у цій справі, тому не є обов`язковими до застосування в силу ч.5 ст.242 КАС України.

Таким чином, порушення відповідачем-1 прав та інтересів позивача у даних спірних правовідносинах судом не встановлено, а позивачем жодними належними доказами не доведено та не підтверджено.

Як наслідок, і порушення прав та інтересів позивача з боку відповідача-2 у спірних правовідносинах також судом не встановлено, а позивачем жодними доказами не доведено.

За викладених обставин, суд приходить до висновку про відсутність обґрунтованих правових підстав для задоволення даного адміністративного позову, тому у його задоволенні, позивачеві слід відмовити повністю.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд виходить із того, що відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України лише при задоволенні позову такі судові витрати покладаються на суб`єкта владних повноважень.

А враховуючи те, що у задоволенні даного адміністративного позову позивачеві відмовлено, відтак, всі судові витрати покладаються на позивача.

Суд зазначає, що у зв`язку з перебуванням судді Конєвої С.О. у період з 16.03.2026 по 27.03.2026р. у щорічній відпустці, що підтверджено відповідною Довідкою відділу управління персоналу Дніпропетровського окружного адміністративного суду, повний текст судового рішення у даній справі складено 30.03.2026р.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до відповідача-1: Головного управління Національної поліції в Черкаській області, до відповідача-2: Державної казначейської служби України про стягнення моральної шкоди відмовити повністю.

Рішення суду може бути може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення (у разі оголошення в судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини рішення) відповідно до вимог ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне судове рішення складено 30.03.2026р.

Суддя С.О. Конєва