Ухвала суду № 134795743, 13.03.2026, Тисменицький районний суд Івано-Франківської області

Справа № 352/535/26

Провадження № 2-з/352/3/26

У Х В А Л А

13 березня 2026 рокум. Івано-Франківськ

Суддя Тисменицького районного суду Івано-Франківської області Олійник М.Ю. розглянувши заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову,

в с т а н о в и в:

09 березня 2026 року через систему «Електронний суд» до Тисменицького районного суду Івано-Франківської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи Служби в справах дітей Загвіздянської сільської ради, про визначення місця проживання малолітніх дітей та встановлення порядку участі батька у їх вихованні та спілкуванні з дітьми.

11 березня 2026 року позивачка ОСОБА_1 подала заяву про забезпечення позову, в якій зазначила, що сторони мають двох малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які на даний час фактично постійно проживають разом із нею, перебувають на її утриманні та вихованні. Між сторонами виник спір щодо місця проживання дітей та порядку участі батька у їх вихованні. Заявниця вказує, що з метою забезпечення стабільного проживання малолітніх дітей та збереження звичних умов їх життя до набрання законної сили рішенням суду необхідно тимчасово визначити місце проживання дітей разом із матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 , а також заборонити відповідачу забирати дітей з місця проживання матері без її письмової згоди до вирішення справи по суті. На обґрунтування заяви посилається на те, що діти є малолітніми та фактично проживають разом із нею, а невжиття заходів забезпечення позову може призвести до виникнення конфліктних ситуацій та порушення стабільності їх проживання.

Дослідивши заяву та додані докази, суд дійшов такого висновку.

Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується забороною вчиняти певні дії, встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин.

Згідно з частиною третьою статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Під забезпеченням позову необхідно розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом.

Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням, і його суть полягає в тому, що таке обмеження захищає законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може спричинити неможливість виконання судового рішення.

Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.

Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.

У разі вжиття заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позову, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18, провадження № 14-729цс19, зазначено, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини (стаття 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року).

Суть висновків ЄСПЛ у справі "Крістіан Кетелін Унгуряну проти Румунії" (Сristian Сatalin Ungureanu v. Romania, заява № 6221/14, п.п. 29-34, рішення від 04 вересня 2018 року) зводиться до того, що допущення державою ситуації, коли один з батьків втрачає доступ до власної дитини ще й протягом тривалого часу, у тому числі за наявності судового спору між батьками, від якого, зокрема, залежить характер цього доступу, навіть якщо це відбувається без порушення існуючих нормативних правил держави, є порушенням статті 8 Європейської конвенції з прав людини 1950 року - права на повагу до приватного і сімейного життя того з батьків, доступ до дитини якого обмежується або унеможливлюється. Відповідно до обставин справи "Крістіан Кетелін Унгуряну проти Румунії" мова не йшла про ситуацію, коли є об`єктивні підстави вважати, що зазначений доступ до дитини явно суперечить її інтересам.

Згідно практики ЄСПЛ оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагає від судів ретельної оцінки низки факторів з точки зору збалансованості інтересів. Залежно від обставин конкретної справи вони можуть відрізнятися. Але надзвичайно важливими є врахування найкращого інтересу дитини. При визначенні найкращого інтересу дитини у кожному конкретному випадку необхідно врахувати дві умови: по-перше, у найкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі "Мамчур проти України", заява № 10383/09, п. 100, від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, п. 76).

В позовні заяві позивачка ОСОБА_1 вказала, що перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , від якого сторони мають двох малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Наразі шлюбні відносини між сторонами фактично припинені, спільне проживання відсутнє, при цьому у провадженні суду перебуває справа про розірвання шлюбу, однак на час звернення до суду шлюб офіційно не розірвано. Як вказує позивачка, малолітні діти постійно проживають разом із нею та перебувають на її повному утриманні, вона забезпечує їм належні житлово-побутові умови, догляд, харчування та розвиток. Між сторонами виник спір щодо визначення місця проживання дітей та порядку участі батька у їх вихованні і спілкуванні, врегулювати який у добровільному порядку не вдалося.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачка посилається на положення статей 7, 141, 160161 Сімейний кодекс України, відповідно до яких при вирішенні питання щодо місця проживання малолітньої дитини першочергово враховуються її найкращі інтереси, виконання батьками своїх обов`язків, вік, стан здоров`я дитини та стабільність умов її проживання. Зазначає, що діти з моменту народження фактично проживають разом із нею, а відповідач є військовослужбовцем, що ускладнює можливість постійного догляду за ними, при цьому вона не заперечує проти його участі у вихованні дітей.

До позовної заяви та заяви про забезпечення позову позивачкою додані копії свідоцтв про народження дітей та довідки з місця реєстрації сторін.

Частиною третьою статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

За змістом положень частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно зі статтею 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно з частиною першою статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (§ 76).

Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Вирішуючи питання про наявність підстав для забезпечення позову, суд виходить з того, що відповідно до статей 149150 ЦПК України забезпечення позову допускається у разі, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист чи поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача.

Дослідивши доводи заяви та матеріали справи, судом встановлено, що малолітні діти сторін фактично проживають разом із матір`ю позивачкою ОСОБА_1 . Водночас заявницею не наведено належних і достатніх обставин, які б свідчили про існування реальної загрози зміні місця проживання дітей, їх відібранню або вчиненню відповідачем інших дій, що могли б ускладнити чи унеможливити виконання можливого рішення суду у справі. Також до заяви не додано жодних доказів, які б підтверджували необхідність застосування заходів забезпечення позову саме у вигляді тимчасового визначення місця проживання дітей разом із матір`ю, з огляду на те, що на даний час такий фактичний стан речей уже має місце.

Щодо вимоги про заборону відповідачу забирати дітей з місця проживання матері без її письмової згоди, суд зазначає, що така вимога заявницею належним чином не обґрунтована. У поданій заяві не наведено конкретних обставин, які б свідчили про наявність реальної небезпеки вчинення відповідачем дій, спрямованих на самовільну зміну місця проживання дітей або їх незаконне утримання. Натомість застосування такого обмеження фактично призвело б до істотного обмеження прав батька на спілкування з дітьми та участь у їх вихованні, що на даному етапі розгляду справи є передчасним та таким, що може порушити баланс прав та інтересів сторін.

З огляду на викладене, оцінюючи доводи заяви про забезпечення позову, наявні у матеріалах справи докази в їх сукупності, а також враховуючи необхідність дотримання балансу прав та законних інтересів сторін і найкращих інтересів малолітніх дітей, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для застосування заходів забезпечення позову та, відповідно, про необхідність відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову.

Керуючись ст. 149,150,153 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в:

В задоволенні заяви позивачки ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовити.

Ухвали, що постановлені судом поза межами судового засідання або в судовому засіданні у разі неявки всіх учасників справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, набирають законної сили з моменту їх підписання суддею (суддями).

На ухвалу суду може бути подана апеляційна скарга до Івано-Франківського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення (складення).

Суддя Максим ОЛІЙНИК