Рішення № 134464957, 13.02.2026, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/20681/24

Провадження 2/522/2170/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАІНИ

13 лютого 2026 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси, у складі:

головуючого - судді Науменко А.В.,

за участю секретаря судового засідання Зелінська К.Ю.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження позовну заяву ОСОБА_1 до Одеської регіональної торгово-промислової палати про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Одеської регіональної торгово-промислової палати.

Позивач обґрунтовує позов тим, що його звільнення з посади віцепрезидента Одеської регіональної торгово-промислової палати згідно з наказом №144/ЛП від 15.11.2024 на підставі п. 6 ст. 40 КЗпП України (у зв`язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу) є незаконним та проведеним з порушенням установленого процесуального порядку. Позивач зазначає, що всупереч вимогам статей 40 та 49-2 КЗпП України, роботодавець не дотримався обов`язкового двомісячного строку попередження про наступне вивільнення та не виконав свій обов`язок щодо пропозиції Позивачу всіх наявних вакантних посад на підприємстві, які відповідають його освіті, кваліфікації та досвіду роботи, що є необхідною умовою для розірвання трудового договору за ініціативою власника. Посилаючись на положення ст. 43 Конституції України та статтю 235 КЗпП України, Позивач стверджує, що порушення процедури звільнення є безумовною підставою для визнання наказу протиправним, скасування його судом та поновлення працівника на попередній посаді. Оскільки через неправомірні дії Відповідача Позивач був позбавлений можливості працювати, він, керуючись нормами Порядку №100 та ст. 117 КЗпП України, заявляє вимогу про стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, розрахованого виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що становить 453 гривні за кожен робочий день прогулу, починаючи з 18.11.2024 і до моменту фактичного поновлення на роботі.

Ухвалою суду від 26.11.2024 року провадження по справі відкрито та призначено справу до судового розгляду.

26.11.2024 року від представника позивача надійшла заява про забезпечення позову.

Ухвалою суду від 27.11.2024 року судом вирішено заяву задовольнити частково, а саме заборонити суб?єктам державної реєстрації вчиняти дії щодо з заміною або виключенням ОСОБА_1 з керівного складу ОРТПП.

13.01.2025 року від відповідача Одеської регіональної торгово-промислової палати до суду надійшов відзив на позовну заяву.

Відповідно до відзиву, Відповідач не визнає позовні вимоги ОСОБА_1 та заперечує проти їх задоволення, посилаючись на відсутність факту порушення прав Позивача та штучний характер спору. Відповідач зазначає, що посада віцепрезидента є виборною, а Позивач не набув відповідного статусу в установленому Статутом ОРТПП порядку, оскільки рішення про його обрання приймалося неповноважним складом осіб на зборах 12.09.2024, які не мали статусу Загальних зборів та були скликані з порушенням процедури. Також Відповідач вказує на те, що повноваження осіб, які позиціонували себе як керівництво ОРТПП у той період (зокрема і Позивача), були офіційно припинені рішеннями повноважних органів Палати від 27.11.2024 та 03.12.2024. Окрім того, Відповідач наголошує на зловживанні Позивачем процесуальними правами, оскільки аналогічні вимоги вже були предметом розгляду в інших судах, де у відкритті провадження було відмовлено. Таким чином, оскільки юридичний факт законного призначення Позивача на посаду відсутній, Відповідач вважає вимоги про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

30.01.2025 року від позивача до суду надійшла відповідь на відзив.

Відповідно до відповіді на відзив, Позивач наполягає на задоволенні позовних вимог у повному обсязі, вказуючи на безпідставність та необґрунтованість доводів Відповідача, оскільки предметом даного спору є порушення гарантованого статтею 43 Конституції України права на працю та недотримання роботодавцем процедури звільнення, передбаченої статтями 40 та 49-2 КЗпП України. Позивач зазначає, що факт виникнення трудових відносин підтверджується наказом про прийняття на роботу №121/ЛП від 25.09.2024 та подальшою виплатою заробітної плати, а посилання Відповідача на корпоративні конфлікти та судові справи у господарських судах є нерелевантними, оскільки вони не мають безпосереднього відношення до трудового спору про незаконність звільнення. Окрім того, Позивач наголошує на протиправності дій Відповідача щодо виключення відомостей про нього як про віцепрезидента з Єдиного державного реєстру, що було вчинено всупереч ухвалі суду про забезпечення позову від 27.11.2024, яка прямо забороняла подібні реєстраційні дії. Спростовуючи аргументи про штучність спору, Позивач вказує, що реалізація права на судовий захист є законним способом поновлення порушених прав, а наявність інших проваджень не спростовує факт протиправного розірвання трудового договору без пропозиції вакантних посад та без дотримання встановлених законом строків попередження.

21.02.2025 року від відповідача до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив.

Відповідно до заперечень на відповідь на відзив, Відповідач наполягає на безпідставності позовних вимог, зазначаючи, що правовідносини між сторонами мають виключно корпоративний, а не трудовий характер, що виключає застосування норм КЗпП України до даного спору. Відповідач стверджує, що Позивач не набув статусу віцепрезидента у встановленому Статутом порядку, оскільки посада є виборною і належить до компетенції Ради Палати, а не Загальних зборів чи одноосібного рішення президента, що робить наказ про прийняття на роботу юридично нікчемним. Крім того, Відповідач наголошує, що на момент скликання зборів 12.09.2024 Позивач та пов`язані з ним особи вже були виключені зі складу членів ОРТПП за порушення Статуту, а отже, не мали права брати участь в управлінні організацією. Додатково вказується на зловживання Позивачем процесуальними правами та штучний характер позову, метою якого є не поновлення на роботі, а блокування реєстраційних дій та діяльності законно обраних керівних органів Палати, що підтверджується численними аналогічними зверненнями до судів різних юрисдикцій. Відповідач зауважує, що всі рішення, на які посилається Позивач, були прийняті неповноважним складом осіб, чиї повноваження згодом були офіційно припинені та скасовані рішеннями легітимних органів управління ОРТПП від 27.11.2024 та 03.12.2024.

10.03.2025 року до суду від позивача надійшли додаткові пояснення у справі.

12.03.2025 року від представника відповідача до суду надійшло клопотання про зупинення провадження у справі.

11.04.2025 року від представника позивача до суду надійшли заперечення на клопотання про зупинення провадження у справі.

Ухвалою суду від 15.04.2025 року судом вирішено провадженя у справі зупинити до набранням чинності рішення у справі № 916.476.24.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 09.10.2025 року вирішено апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити та скасувати ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 15.04.2025 року про зупинення провадження та направити справу для подальшого розгляду.

У вказаній ухвалі апеляційний суд зазначив наступне:

«Спір у цивільній справі №522/20681/24 виник за позовом ОСОБА_1 до Одеської регіональної торгово-промислової палати про визнання незаконним наказу Президента Одеської регіональної торгово-промислової палати від 15 листопада 2024 року №144/ЛП про звільнення ОСОБА_1 18 листопада 2024 року з посади віце-президента Одеської регіональної торгово-промислової палати по пункту 6 статті 40 КЗпП України; поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

?Спір у господарській справі №916/4726/24 виник за позовом ТОВ «Випробувальний центр «Фактум» до Одеської регіональної торгово-промислової палати про визнання недійсним рішення загальних зборів Одеської регіональної торгово-промислової палати, оформленого Протоколом позачергових загальних зборів від 12 вересня 2024 року, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дімітровою Т.А., зареєстрованим в реєстрі за №4144, 4145; визнання недійсним рішення Ради Одеської регіональної торгово-промислової палати, оформленого Протоколом №1 засідання Ради від 12 вересня 2024 року, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дімітровою Т.А., зареєстрованим в реєстрі за №4150.

?Звільнення ОСОБА_1 мало місце на підставі пункту 6 статті 40 КЗпП України (поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу).

?У цивільній справі №522/20681/24 суд має перевірити законність підстав для звільнення та дотримання порядку звільнення працівника, а у разі встановлення порушення трудових прав, захистити такі.»

Ухвалою суду від 11.12.2025 року вирішено прийняти справу до провадження.

У судове засідання призначене на 06.01.2026 року представник відповідача не з?явився, суд визнав неявку представника без поважних причин.

У судове засідання призначене на 05.02.2026 року сторони не з?явились, про дату та час судового засідання повідомлені належним чином.

Судом вирішено, що проголошення вступної та резолютивної частини рішення призначено на 13.02.2026 року.

Неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 1 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18.

Верховний Суд виходить з того, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

Суд, дослідивши матеріали справи прийшов до наступних висновків.

Позивач наполягає на незаконності свого звільнення з посади віцепрезидента Одеської регіональної торгово-промислової палати, посилаючись на порушення Відповідачем приписів статей 40, 49-2 та 235 КЗпП України в частині недотримання строків попередження про вивільнення та невиконання обов`язку щодо пропозиції всіх наявних вакантних посад. Своєю чергою, Відповідач заперечує проти позову, стверджуючи про виключно корпоративний характер спірних правовідносин, відсутність у Позивача легітимного статусу виборної посадової особи через порушення статутної процедури обрання неповноважним складом зборів, а також вказує на зловживання Позивачем процесуальними правами шляхом ініціювання штучного спору для блокування реєстраційних дій. Позивач у відповіді на відзив спростовує зазначені доводи, акцентуючи увагу на факті виникнення трудових відносин, що підтверджується наказом про прийняття на роботу та виплатою заробітної плати, та наголошує, що оскарження корпоративних рішень у господарських судах не позбавляє його права на захист трудових прав у порядку цивільного судочинства. Остаточна позиція Відповідача, викладена у запереченнях, зводиться до того, що наказ про звільнення був лише технічним актом припинення фактичного допуску до роботи особи, яка ніколи не набувала повноважень віцепрезидента де-юре, а подальше переобрання керівних органів Палати 27.11.2024 та 03.12.2024 остаточно анулювало будь-які претензії Позивача на поновлення у складі керівництва організації.

Як вже було зазначено апеляційним судом, суд у вказаній справі перевіряє законність підстав для звільнення та дотримання порядку звільнення працівника, а у разі встановлення порушення трудових прав має захистити такі.

Відповідно до п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не вправі визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення.

За змістом ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Згідно з ч.1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-2426цс15, який має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Згідно з п. 6 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.

Тобто, трудовий договір може бути розірваний у випадку поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.

Водночас ч.2 ст.40 КЗпП України законодавець імперативно визначив, що звільнення з підстав, зазначених, зокрема в п.6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ст. 40 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Враховуючи наведені законодавчі приписи, відповідач, задля дотримання як інтересів позивача у захисті його трудових прав, так і вищенаведених законодавчих вимог, мав вжити заходи, направлені на можливість переведення позивача, за його згодою, на іншу роботунаявні вільні посади на підприємстві, які він може займати з урахуванням його кваліфікації, освіти, досвіду.

Приписи ч. 2 ст. 40 КЗпП України є загальними і не містять особливих правил щодо поновлення на роботі попереднього працівника за рішенням суду.

Наявність рішення суду про поновлення на роботі попереднього працівника не звільняє власника або уповноваженого ним органу від обов`язку дотримуватись вимог ч.2ст.40 КЗпП України, за якими звільнення з підстави, зазначеній у п.6 цієї статті, допускається виключно, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Верховний Суд зробив висновки, викладені в постанові від 08.05.2020 у справі № 813/2091/16 та постанові від 08.07.2020 у справі № 813/3294/12, щодо звільнення працівника, яке допускається лише після надання роботодавцем пропозицій щодо всіх наявних вакансій, на які може претендувати працівник, та у разі відмови працівника від запропонованих посад (п. 1 ч. 1ст. 88 Закону № 889-VIIIта ч. 2ст. 40 КЗпП України).

Відповідно до встановлених судом обставин справи, 25 вересня 2024 року наказом Президента Одеської регіональної торгово-промислової палати №121/ЛП ОСОБА_1 було призначено на посаду віцепрезидента ОРТПП. 15 листопада 2024 року наказом Президента ОРТПП №144/ЛП Позивача було звільнено з указаної посади з 18 листопада 2024 року на підставі пункту 6 статті 40 КЗпП України у зв`язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.

Розглядаючи правомірність звільнення, суд приходить до висновку, що Відповідачем не було дотримано обов`язкової процедури, передбаченої частиною другою статті 40 та статтею 49-2 КЗпП України, згідно з якими звільнення з підстав поновлення на роботі попереднього працівника допускається лише у випадку, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу. Матеріали справи свідчать, що роботодавець у порушення зазначених норм не запропонував Позивачу наявні на підприємстві вакантні посади, що відповідають його кваліфікації та досвіду, а також не здійснив належного попередження про наступне вивільнення у встановлений законом строк.

Оскільки обов`язок щодо працевлаштування працівника при звільненні за ініціативою власника є безумовним, а факт відсутності пропозицій щодо іншої роботи підтверджується обставинами справи, суд вважає звільнення Позивача незаконним. Враховуючи викладене, наказ №144/ЛП від 15.11.2024 підлягає скасуванню, а Позивач поновленню на посаді віцепрезидента ОРТПП зі стягненням середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу відповідно до статті 235 КЗпП України та Порядку №100.

Суд критично оцінює твердження Відповідача про нібито штучний або фіктивний характер позовних вимог. Предметом даного спору є захист порушених трудових прав працівника, що гарантовано ст. 43 Конституції України, а звернення до суду є законним способом реалізації права на захист.

Крім того, суд критично ставиться до обгрунтування відповідача, про те, що працевлаштування позивача було формальним і штучним. Вказані твердження суперечать матеріалам справи. Так з наданих позивачем доказів вбачається, що позивач отримував заробітну плату як найманим працівником у період роботи з 26.09.2024 по 18.11.2024 року що підтверджуються відповідними банківськими виписками. Також позивач зазначав, що отримував заробітну плату за реальну роботу, а саме позивач займався практичним керівництвом виділеного йому напрямку організаційно-господарської роботи в ОРТПП. Для вказаної роботи позивач зазначає, що йому було виділено окремий робочий кабінет для виконання вказаних функцій. Стороною відповідача вказані обставини не спростовані.

Суд наголошує, що в межах даного провадження не надається оцінка корпоративним суперечкам, питанням легітимності загальних зборів чи іншим внутрішньо-організаційним конфліктам сторін. Зазначені обставини мають самостійний характер і не можуть бути підставою для ігнорування імперативних норм трудового права при звільненні працівника.

Суд також критично ставиться до обґрунтувань Відповідача про те, що звільнення мало лише формальний характер або було «технічним актом». Будь-яке розірвання трудового договору тягне за собою реальні правові наслідки, а тому повинно відбуватися у суворій відповідності до визначеної законом процедури, що в даному випадку зроблено не було.

Враховуючи всі вищевикладені висновки суду, які зроблені за результатами оцінки аргументів обох сторін, з детальним аналізом фактичних обставин справи, суд переконаний, що звільнення позивача з посади здійснено відповідачем з дискредитацією прав позивача на працю, та без належного виконання відповідачем обов`язку працевлаштувати працівника, що є істотним порушенням законодавства про працю.

За таких обставин звільнення позивача не можна вважати законним та обґрунтованим, а тому він підлягає поновленню на посаді в судовому порядку на підставі статті 235 КЗпП України, якою передбачено, що в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Згідно з ч.9 ст.235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Визначене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Обчислення середньої заробітної плати працівника за час вимушеного прогулу здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Згідно з п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року N13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" роз`яснено, що оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі 359/10023/16-ц (провадження № 61-14794 св18) та у постанові від 12 лютого 2020 року у справі 569/3637/19 (провадження №61-14649св19) зазначив, що справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (в редакції на 30.05.2020) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Згідно з абз. 2 п. 8 Порядку при обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абз. 5 п. 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.

Виходячи з наданої довідки про середню заробітну плату (за останні два місяці) його середньоденний заробіток у цей період склав 453 грн.

Середньоденна заробітна плата - 453 грн.

Оскільки позивач звільнений з роботи 18.11.2024 року, то на користь позивача з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18.11.2024 по 13.02.2026 року у сумі 147225.00 грн.

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом.

Як роз`яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов`язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

Суд вважає за необхідне у відповідності до ст. 5 ЦПК України захистити права позивача шляхом поновлення його на роботі, визнання наказу про звільнення незаконним та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідачем не надано суду доказів на підтвердження правомірності винесення наказу про звільнення без виконання зазначених вище вимог.

Таким чином, на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які були посилання як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, враховуючи вищенаведене, а також принцип справедливості та співмірності, суд приходить до переконання, що позов підлягає задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.5-1, 40, 233, 235, 236 КЗпП України, ст.ст.12, 13, 76-79, 141, 263, 264, 265, 268, 270, 273, 354, 355 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Одеської регіональної торгово-промислової палати про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі задовольнити.

Визнати незаконним наказ Президента Одеської регіональної торгово-промислової палати (код ЄДРПОУ: 02944722) від 15 листопада 2024 № 144/ЛП «Про звільнення з 18.11.2024 ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з посади віце-президента Одеської регіональної торгово-промислової палати за пунктом 6 статті 40 КЗпП України».

Поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді віце-президента Одеської регіональної торгово-промислової палати (код ЄДРПОУ: 02944722) з 18 листопада 2024.

Стягнути з Одеської регіональної торгово-промислової палати (код ЄДРПОУ: 02944722) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18.11.2024 року по 13.02.2025 року 147225,00 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.

Суддя А.В. Науменко

У зві`язку з перебуванням головуючого судді у відпустці повний текст рішення виготовлений 02.03.2026 року.

Суддя А.В. Науменко

13.02.26