Вирок № 134392644, 26.02.2026, Рожищенський районний суд Волинської області

Справа № 167/41/26

Номер провадження 1-кп/167/55/26

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 лютого 2026 року м. Рожище

Рожищенський районний суд Волинської області у складі:

головуючої судді ОСОБА_1 ,

з участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду кримінальне провадження, що внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42025032010000116 від 13.06.2025 року, про обвинувачення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , українця, громадянина України, уродженця с.Доросині Рожищенського району Волинської області, з вищою освітою, пенсіонер, зареєстрований та фактично проживаючий за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимий,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 197-1 КК України,

за участі:

прокурора ОСОБА_4 ,

обвинуваченого ОСОБА_3

захисника обвинуваченого адвоката ОСОБА_5 (в режимі відеоконференції),

представника потерпілого ОСОБА_6 ,

в с т а н о в и в:

Весною 2025 року, більш точної дати та часу в ході досудового розслідування не встановлено, за достовірно невстановлених досудовим розслідуванням обставин, у ОСОБА_3 виник умисел, направлений на самовільне зайняття земельної ділянки, розташованої в охоронній зоні прибережної захисної смуги озера Борове, шляхом її розорювання для подальшого засівання та вирощування сільськогосподарських культур.

Реалізуючи свій злочинний умисел, діючи всупереч вимогам ст.ст. 58, 59, 60, 61, 124, 125, 126 Земельного кодексу України, які регламентують набуття і реалізацію права на землю, за відсутності відповідного рішення уповноваженого органу місцевого самоврядування та державної реєстрації про передачу йому у власність чи у користування земельної ділянки, ст.1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», ст.ст. 88, 89 Водного кодексу України, відповідно до яких у прибережних захисних смугах, які є частиною водоохоронних зон, уздовж річок, навколо водойм та на островах, забороняється розорювання земель, а також садівництво та городництво, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, під час перебування за межами населеного пункту села Крижівка Луцького району Волинської області, ОСОБА_3 у квітні 2025 року (більш точної дати та часу досудовим розслідуванням не встановлено) самовільно зайняв частину земельної ділянки з кадастровим номером 0724583500:01:002:0114, площею 0,6521 га, яка розташована в охоронній зоні у прибережно-захисній смузі озера Борове, шляхом здійснення дискування землі та подальшого посіву сільськогосподарських культур (пшенниці).

Внаслідок умисного самовільного зайняття ОСОБА_3 земельної ділянки охоронної зони прибережно-захисної смуги озера Борове площею 0,6521 на завдано шкоди Рожищенській територіальній громаді на загальну суму 4 540,42 гривень.

Таким чином, своїми діями, які виразились у самовільному зайнятті земельної ділянки в охоронній зоні, ОСОБА_3 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.197-1 КК України.

09.01.2026 року між прокурором Ківерцівського відділу Луцької окружної прокуратури Волинської області ОСОБА_4 і підозрюваним ОСОБА_3 , за участі захисника адвоката ОСОБА_5 , укладена угода про визнання винуватості.

Згідно з угодою про визнання винуватості, підозрюваний ОСОБА_3 повністю і беззаперечно визнає свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч.2 ст.197-1 КК України, не заперечує встановлених під час досудового розслідування обставин вчинення інкримінованого йому кримінального правопорушення, що викладені в повідомленні про підозру.

Сторонами угоди про визнання винуватості погоджена кваліфікація інкримінованого ОСОБА_3 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.197-1 КК України.

Враховуючи наявність кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину: щире каяття, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, з урахуванням інших обставин кримінального провадження, зокрема добровільне відшкодування завданих збитків, особи обвинуваченого, який є учасником бойових дій, волонтером, вперше притягується до кримінальної відповідальності, а також те, що відповідно до ч.2 ст.50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, враховуючи інтереси суспільства, сторони домовилися про призначення основного покарання із застосуванням ст.69 КК України, шляхом переходу до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції ч.2 ст.197-1 КК України, у виді штрафу в розмірі 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 34 000,00 гривень.

Розглядаючи питання про затвердження угоди, суд виходить з наступного.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.468 КПК України у кримінальному провадженні може бути укладена угода між прокурором та обвинуваченим про визнання винуватості.

Згідно п.1 ч.4, абз.2 ч.4 ст.469 КПК України, угода про визнання винуватості між прокурором та обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, нетяжких злочинів, тяжких злочинів.

Угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена щодо кримінальних проступків, злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам.

У підготовчому засіданні обвинувачений ОСОБА_3 беззастережно визнав свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.197-1 КК України, та повністю підтвердив обставини його вчинення, у вчиненому щиро розкаявся, зазначаючи, що погоджується на призначення узгодженого покарання.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 цілком розуміє положення ч.4 ст.474 КПК України, укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дій будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді.

Судом роз`яснено ОСОБА_3 правові наслідки затвердження угоди, перевірено відповідність угоди фактичним обставинам справи, а також добровільність позицій сторін.

Відповідно до ч.ч. 6, 7 ст.474 КПК України, суд, на підставі тверджень сторін кримінального провадження, переконався в тому, що сторони уклали угоду добровільно і її укладення не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дій будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді. Умови угоди відповідають вимогам Кримінального процесуальногокодексуУкраїни та Кримінального кодексу України, відповідають інтересам суспільства, не порушують права, свободи чи інтереси сторін чи інших осіб, а кримінальне провадження свідчить про наявність фактичних підстав для визнання винуватості, інкриміновані обвинуваченому кримінальне правопорушення підпадає під категорію кримінальних правопорушень, щодо яких передбачена можливість укладення угоди про визнання винуватості.

Обвинувачений ОСОБА_3 погоджується на призначення узгодженого покарання.

Судом установлено, що потерпілий, який є юридичною особою, в особі свого представника надав письмову згоду прокурору на укладення угоди про визнання винуватості (ас 27), і потерпілому, який є юридичною особою, в особі представника відомі та зрозумілі наслідки укладення та затвердження угоди про визнання винуватості.

Судом встановлено, що кримінальне правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_3 , відповідно до ч.4 ст.12 КК України, відноситься до категорії нетяжких злочинів, правову кваліфікацію кримінального правопорушення органами досудового розслідування здійснено правильно, потерпілий, який є юридичною особою, в особі свого представника у кримінальному провадженні надав свою письмову згоду на укладення угоди між прокурором і ОСОБА_3 про визнання винуватості.

До обставин, що пом`якшують покарання, відповідно до ст. 66 КК України, обвинуваченому ОСОБА_3 , суд відносить щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, добровільне відшкодування завданої шкоди.

Обставин, що обтяжують обвинуваченому ОСОБА_3 покарання, згідно ст. 67 КК України, судом не встановлено.

Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.

Згідно ч.1 ст. 69 КК України, за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного, суд умотивовуючи своє рішення, може крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

У своїй Постанові колегія суддів Першої судової палати ККС ВС від 17.09.2019 у справі № 744/884/17 (провадження № 51-8413км18) зазначила, що застосування ст. 69 КК можливе, якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони (1) можуть бути визнані такими, що пом`якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 статті 66 КК, і (2) істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв`язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи. Ці обставини в своїй сукупності повинні настільки істотно знижувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було би явно несправедливим.

Як роз`яснено у п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м`якого виду основного покарання, або непризначення обов`язкового додаткового покарання (ст.69 КК України) може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного.

У кожному такому випадку суд зобов`язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом`якшення покарання, а в резолютивній - послатися на ч.1 ст.69 КК України. При цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви, якими керувалась особа при вчиненні злочину, а й її роль серед співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій тощо.

Покарання, призначене судом із застосуванням ст.69 КК України, не може бути нижчим від мінімальної межі відповідного виду покарання, встановленої у Загальній частині КК України, тобто меншим, ніж один рік позбавлення чи обмеження волі, шість місяців виправних робіт, один місяць арешту тощо.

Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі «Скоппола проти Італії» від 17.09.2009 року (заява № 10249/03) зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним.

У справі «Бакланов проти Росії» (рішення від 09 червня 2005 року) та в справі «Фрізен проти Росії» (рішення від 24 березня 2005 року) ЄСПЛ зазначив, що «досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було «свавільним». У справі «Ізмайлов проти Росії» (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 року) Європейський Суд вказав, що «для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий надмірний тягар для особи»».

Мета покарання - це те, чого прагне держава, застосовуючи його, щодо особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Покарання повинно володіти силою впливу та стримування, що полягає не у жорстокості, а у невідворотності та можливої швидкості.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Уилкокс и Херфорд проти Сполученого Королівства» (заяви № № 43759/10 та 43771/12) зазначає, що хоча, в принципі, питання належної практики з призначення покарань в значній мірі виходить за рамки Конвенції, суд допускає, що грубо непропорційний вирок (діяння та покарання) може кваліфікуватися як жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, в момент його винесення.

Разом з тим, оскільки жодних обмежень щодо характеристики особи у ст. 69 КК України не встановлено, то можна дійти висновку, що всі дані, що характеризують особу винного, необхідно оцінювати при вирішенні питання про можливість призначення більш м`якого покарання. Ці дані можуть бути як пов`язані, так і не пов`язані зі вчиненням злочину, зокрема, до уваги доцільно брати: обставини, що характеризують вік особи, стан здоров`я, зразкову поведінку особи в побуті як до, так і після вчинення злочину, трудову діяльність, позитивну характеристику, прагнення залагодити заподіяну шкоду, сприяти у розкритті злочину тощо. Тобто фактично мова повинна йти про врахування психологічних, фізіологічних та соціальних характеристик особи, яка вчинила злочин.

У даному кримінальному провадженні, суд враховує такі пом`якшуючі покарання обставини, як щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, добровільне відшкодування завданої шкоди, оскільки обвинувачений повністю визнав вину у інкримінованому йому кримінальному правопорушенню, негативно ставиться до вчиненого ним діяння, надав показання, які відповідають обставинам, викладеним у обвинувальному акті, що свідчить про наявність належної критичної оцінки своєї протиправноїповедінки та про готовність нести кримінальну відповідальність.

З врахуванням обставин, що пом`якшують покарання, відсутність обтяжуючих вину обставин, враховуючи особу винного, який на обліку в лікарів нарколога чи психіатра не перебуває, раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, є учасником бойових дій, враховуючи інтереси суспільства, суд вважає за можливе призначити узгоджене сторонами кримінального провадження покарання із застосуванням ст.69 КК України, шляхом переходу до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції ч.2 ст.197-1 КК України, у виді штрафу в розмірі 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 34 000,00 гривень.

Враховуючи вищевикладене у сукупності, суд доходить висновку про можливість затвердження угоди від 09.01.2026 року про визнання винуватості між прокурором та обвинуваченим ОСОБА_3 і призначення останньому узгодженого покарання.

На думку суду, таке покарання є необхідним і достатнім для виправлення й попередження вчинення як обвинуваченим, так і іншими особами, нових кримінальних правопорушень.

У кримінальному провадженні відсутні судові витрати за проведення судової експертизи.

Цивільний позов не пред`являвся.

Речові докази відсутні.

Керуючись статтями 314, 366-368, 371, 374, 376, 468, 473-476 КПК України, суд

у х в а л и в:

Угоду про визнання винуватості від 09 січня 2026 року у кримінальному провадженні, що внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42025032010000116 від 13.06.2025 року, про обвинувачення ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 197-1 КК України, укладену між прокурором Ківерцівського відділу Луцької окружної прокуратури ОСОБА_4 та обвинуваченим ОСОБА_3 - затвердити.

ОСОБА_3 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 197-1 КК України, та призначити йому узгоджене сторонами Угоди про визнання винуватості від 09 січня 2026 року покарання у виді штрафу в розмірі 2000 (дві тисячі) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 34 000,00 (тридцять чотири тисячі) гривень.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Волинського апеляційного суду через Рожищенський районний суд Волинської області протягом тридцяти днів з моменту його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення апеляційним судом.

Копію вироку негайно вручити прокурору та обвинуваченому.

Головуючий суддя ОСОБА_1