Вирок № 134236612, 20.02.2026, Нововодолазький районний суд Харківської області

справа № 631/1820/24

провадження № 1-кп/631/56/26

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 лютого 2026 року селище Нова Водолага

Нововодолазький районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

з боку сторони обвинувачення:

прокурора ОСОБА_2 ,

потерпілої ОСОБА_3 ,

представника потерпілої ОСОБА_3

та потерпілого ОСОБА_4 ОСОБА_5 ,

з боку сторони захисту:

обвинуваченого ОСОБА_6 ,

захисника ОСОБА_7 ,

а також:

секретаря судового засідання ОСОБА_8 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні залу судових засідань № 1 Нововодолазького районного суду Харківської області справу з єдиним унікальним № 631/1820/24 за кримінальним провадженням, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 28 вересня 2024 року під № 12024220000001120 за обвинуваченням:

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження: місто Харків, громадянина України (паспорт з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_1 , виданий 29 березня 2024 року органом 6315), зі середньою освітою, студента Харківського національного автомобільно-дорожнього університету, офіційно не працевлаштованого, неодруженого, неповнолітніх дітей та непрацездатних батьків на утриманні не має, є особою з інвалідністю ІІІ групи, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 286 Кримінального кодексу України,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_6 27 вересня 2024 року близько 14 години 20 хвилин, більш точного часу в ході досудового розслідування та в суді встановити не виявилось за можливе, керуючи технічно справним автомобілем марки «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , рухався по автодорозі «М-29 Харків Красноград Перещепине» з боку міста Харків в напрямку селища Нова Водолага Харківського району Харківської області. Рухаючись по території Нововодолазької об`єднаної територіальної громади, Харківського району, Харківської області, зі швидкістю близько 130 км/год, в районі 23 км + 216 метрів даної автодороги, ОСОБА_6 , діючи необережно, не врахував дорожню обстановку, не обрав таку швидкість, яка б дозволила постійно контролювати рух свого автомобіля, втратив контроль над керуванням транспортного засобу, чим порушив вимоги пунктів 12.1, 12.6 «б» Правил дорожнього руху України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, відповідно до яких:

пункт 12.1 «Під час вибору в установлених межах безпечної швидкості руху водій повинен урахувати дорожню обстановку, а також особливості вантажу, що перевозиться, і стан транспортного засобу, щоб мати змогу постійно контролювати його рух та безпечно керувати ним»;

пункт 12.6 «б» «Поза населеними пунктами на всіх дорогах та на дорогах, що проходять через населені пункти, позначені знаком 5.51 дозволяється рух зі швидкістю: транспортним засобом, якими керують водії зі стажем до 2 років не більше 70 км/год.» та допустив перекидання свого автомобіля на проїжджій частині дороги.

Внаслідок дорожньо-транспортної події пасажир автомобіля марки «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , ОСОБА_9 в той же день, 27 вересня 2024 року, від отриманих тілесних ушкоджень померла у лікарні.

Порушення правил безпеки дорожнього руху ОСОБА_6 виразилися в тому, що він, керуючи технічно справним автомобілем марки «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , діючи необережно, не врахував дорожню обстановку, не обрав таку швидкість, яка б дозволила постійно контролювати рух свого автомобіля, втратив контроль над керуванням транспортного засобу, чим порушив вимоги пунктів 12.1, 12.6 «б» Правил дорожнього руху України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, що призвело до спричинення смерті потерпілої ОСОБА_9 .

Вказаних висновків суд дійшов провівши судовий розгляд лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку, виходячи з наступного.

У судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_6 у присутності захисника ОСОБА_7 винним себе визнав повністю, пояснивши, що дійсно скоїв інкриміноване йому в вину кримінальне правопорушення при вищевикладених обставинах.

Зважаючи на повне визнання обвинуваченим своєї провини, а також те, що він не ставить під сумнів фактичні обставини справи, а також правильність розуміння ним змісту цих обставин, у суду не виникає сумніву в добровільності та істинності позиції ОСОБА_6 .

Прокурор у судовому засідання посилаючись на те, що обвинувачений не оспорює фактичних обставин у справі, висловив думку про недоцільність досліджування під час судового розгляду справи усіх доказів щодо тих фактичних обставин, які ніким не оспорюються, вказав про можливість обмежитись допитом обвинуваченого та дослідженням деяких письмових доказів у справі.

Потерпілий ОСОБА_4 у судове засідання не з`явився, хоча про дату час та місце розгляду справи був повідомлений у встановленому приписами Кримінального процесуального кодексу України порядку. Про причини своєї не явки суд не повідомив, проте скористався своїм правом щодо участі у судовому засіданні через свого представника адвоката ОСОБА_5 .

Потерпіла ОСОБА_3 та її представник, а також представник потерпілого ОСОБА_4 адвокат ОСОБА_5 у судовому засіданні підтримали думку прокурора, повідомивши, що не оспорюють фактичні обставини вчиненого ОСОБА_6 кримінального правопорушення та вказали про можливість обмежитись лише допитом обвинуваченого та дослідженням деяких письмових доказів у справі.

Відтак, у зв`язку із безсумнівним та добровільним, тобто без будь-якого впливу із чиєї б то не було сторони, визнанням у повному обсязі ОСОБА_6 своєї вини в інкримінованого йому органом досудового розслідування кримінальному правопорушенні, погодженні з кваліфікацією вчиненого ним діяння, підтвердженням ним фактичних обставин, відсутності жодних заперечень щодо них з боку сторони обвинувачення та потерпілих, усвідомленням і правильним розумінням, роз`ясненого судом положення частини 3 статті 349 Кримінального процесуального кодексу України про те, що у випадку визнання ними змісту даних фактичних обставин, сторони кримінального провадження будуть позбавлені права оскаржувати їх в апеляційному порядку, відсутністю їх заперечень проти визнання недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оскаржуються, суд ухвалив дослідити докази, обмежившись показаннями обвинуваченого, дослідженням, зібраних досудовим слідством матеріалів, що характеризують особу обвинуваченого, тих, що стосуються вирішення питання про долю речових доказів та процесуальних витрат, а також інших доказів, в яких викладені та посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин даного кримінального провадження з метою правильної кваліфікації дій обвинуваченого у відповідності до положень Кримінального кодексу України.

При цьому, з урахуванням, висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладеного у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 521/11693/16-к, судом установлено, що обставини визнані судом у вироку як доведені, з числа регламентованих статтею 91 Кримінального процесуального кодексу України, у своїй сукупності підтверджуються процесуальними джерелами доказів, які передбачені статтею 84 того ж Кодексу, та містяться у матеріалах цього провадження, як наслідок, суд вважає, установленими усі обставини, що мають значення для кримінального провадження шляхом обсягу та порядку дослідження доказів на їх підтвердження, у порядку статті 349 Кримінального процесуального кодексу України.

Такий висновок суду ґрунтується також і на практиці Європейського суду з прав людини, викладеній, зокрема, в рішенні від 19 жовтня 2006 року у справі «Коваль проти України», відповідно до пункту 113 якого вбачається, що «основна мета статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у межах кримінального провадження забезпечити справедливий розгляд справи судом, який встановить обґрунтованість будь-якого кримінального обвинувачення. Стаття 6 Конвенції в цілому гарантує обвинуваченому ефективну участь у кримінальному провадженні. Основним аспектом права на справедливий суд є те, що розгляд кримінальної справи, включаючи елементи кримінального провадження, які відносяться до процедури, повинен бути змагальним і в ньому має забезпечуватись рівність сторін обвинувачення і захисту (див. рішення від 16 лютого 2000 року у справі «Роув і Дейвіс проти Сполученого Королівства»).

Також, в рішеннях від 28 жовтня 2010 року у справі «Леонід Лазаренко проти України» та від 16 грудня 2010 року у справі «Боротюк проти України» зазначено, що «ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися у відкритий чи мовчазний спосіб від свого права на гарантії справедливого судового розгляду. Однак для того, щоб така відмова була дійсною для цілей Конвенції, вона має бути виражена у недвозначній формі і має супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з важливістю такої відмови (див. рішення у справі «Сейдович проти Італії»)» (пункти 52 та 80 відповідно).

Допитаний в судовому засіданні у відповідності до статті 351 Кримінального процесуального кодексу України обвинувачений ОСОБА_6 у вільній формі дав суду свої пояснення, зазначивши, що дійсно за наведених в обвинувальному акті обставин та відображеного алгоритму дій, 27 вересня 2024 року у денний час доби, близько обіду, він за кермом автомобіля «Opel Zafira» разом із ОСОБА_9 , яка перебувала на пасажирському сидінні, їхали з міста Харкова до міста Дніпро, аби відсвяткувати річницю їх знайомства. Вони рухались по трасі М-29 у правій полосі руху зі швидкістю близько 130 км/год., по лівій полосі рухався автомобіль марки «ВАЗ 2109» з меншою швидкістю. Йому здалось, що вказаний автомобіль почав змінювати напрямок руху, виїжджаючи на полосу руху, де рухались вони з потерпілою, тому він зробив маневр повороту, але не впорався з керуванням, втратив контроль над керування та їх автомобіль перекинувся й почав перевертатись близько трьох разів. Його дівчина отримала серйозні травми, від яких померла у лікарні, він намагався якось допомогти їй до приїзду швидкої медичної допомоги, але не зміг. Розуміє, що не мав права їхати зі швидкістю більше 70 км/год, оскільки його водійській стаж становив менше року. Про свій вчинок дуже шкодує, щире кається перед батьками Альбіни, усвідомлює, що своїми діями вчинив страшну трагедію, яка забрала життя коханої людини. Бажав би виправити цю ситуацію, але розуміє, що це неможливо та з цим почуттям провини він буде жити усе життя. Виразив готовність понести покарання за вчинене у межах своєї вини.

Покази обвинуваченого в судовому засіданні послідовні і логічні, а тому не викликають сумнівів суду у правильності розуміння ним змісту обставин, добровільності та істинності його позиції.

В свою чергу, з досліджених судом у судовому засіданні документів, що були надані сторонами обвинувачення та захисту, встановлено наступне.

Згідно висновку експерта № 12-17/331-А/24 за результатами судово-медичної експертизи трупа громадянки ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проведеної у період часу з 30 вересня 2024 року по 14 листопада 2024 року лікарем судово-медичним експертом відділу судово-медичної експертизи трупів Комунального закладу охорони здоров`я «Харківське обласне бюро судово-медичної експертизи» Департаменту охорони здоров`я Харківської обласної державної адміністрації ОСОБА_10 , попередженим під особистий короткий підпис про кримінальну відповідальність за статтями 384 і 385 Кримінального кодексу України, останнім на підставі даних судово-медичної експертизи трупа громадянки ОСОБА_9 , враховуючи відомості з медичної карти № 18793 стаціонарного хворого відділення інтенсивної терапії Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня швидкої та невідкладної медичної допомоги ім. проф. О. І. Мещанінова» та даних лабораторних досліджень, були зроблені наступні висновки: при дослідженні трупа громадянки ОСОБА_9 встановлена важка тупа сукупна травма, яка включає в себе:

-травму голови у вигляді синця із крововиливом у м`які тканини голови в лівій скронево- тім`яно-потиличній ділянці та крововиливом у лівий скроневий м`яз, закритого перелому лівої скроневої кістки із розповсюдженням на основу черепа, пластинчатого епідурального крововиливу на основі черепа в середній черепній ямці зліва (над твердою мозковою оболонкою), пластинчатого двобічного субдурального крововиливу із заходом у міжлівкульну щілину та переходом на основу черепа (під твердою мозковою оболонкою) із стисненням речовини головного мозку, а також забою головного мозку за типом дифузно-аксонального ушкодження та вогнищевою контузією лівої скроневої частки головного мозку на тлі субарахноїдального крововиливу (під м`яку мозкову оболонку), та утворенням чисельних крововиливів в глибинних структурах головного мозку;

-травму тулубу у вигляді саднення по лівій боковій поверхні грудної клітини між переднє- та заднє-пахвовою лініями та живота із захватом крила клубової кістки зліва та області проекції лівого тазо-стегнового суглобу із крововиливом у товщу тканин підшкірно-жирову клітковину та м`язи лівої бокової стінки живота із захватом крила лівої клубової кістки, крововиливу у підшкірно-жирову клітковину та м`язи грудної клітки по передній поверхні в проекції тіла грудини із частковим розтрощенням підшкірно-жирової клітковини, закритого перелому тіла грудини та закритого перелому голівок 3, 4, 5, 6, 7 ребр і 6, 7 ребр по проекції середнє-ключичної лінії з боку лівої половини грудної клітки, забою обох легень із крововиливом у паренхіму легень та забою серця з крововиливом у середостіння, серцеву сумку та серцевий м`яз, що ускладнилося кровотечою у обидві плевральні порожнини (по 300 мл); крововиливу у купол діафрагми зліва, забою великого сальнику із наявністю чисельних крововиливів, забою брижі тонкого та товстого кишківника у верхньому сегменті по лівому фланку із розповсюдженням на заочеревний простір зліва та розриву селезінки, що ускладнилося внутрішньою кровотечою у черевну порожнину (до 1000 мл), забою-розриву лівої нирки та розтрощення лівої надниркової залози, що ускладнилося кровотечою у заочеревний простір з обох боків (до 500 мл);

-травму верхніх кінцівок у вигляді садна на тлі синця по задній поверхні правого плечового суглобу та по ліктьовій поверхні лівого передпліччя, саднень по тильній поверхні лівої та правої кисті, а також закритого поперечного перепому середньої третини діафізу лівої плечової кістки з крововиливом у м`які тканини лівого плеча та передпліччя із наявністю саднення по заднє-зовнішній поверхні лівого плеча;

-травму нижніх кінцівок у вигляді саднення по заднє-зовнішній поверхні правого стегна, по передній поверхні лівого стегна та по передній поверхні обох колін.

За механізмом вищезазначені ушкодження утворилися за єдиним механізмом від ударної чи ударно-стискаючої травматичної дії значною силою тупого твердого предмету (предметів) індивідуальні особливості травмуючої поверхні якого (яких) в ушкодженнях не відобразилися, і могли утворитися в результаті дорожньо-транспортної події, що мала місце 27 вересня 2024 року, при обставинах та в час, що зазначено в постанові слідчого.

Окрім того при аналізі медичної документації, дослідженні трупа громадянки ОСОБА_9 та міскроскопічному дослідженні гістологічних препаратів від трупа громадянки ОСОБА_9 виявлено:

- гострий розлад кровообігу з порушенням реологічних властивостей крові, із нерівномірним кровонаповненням внутрішніх органів;

- ознаки гострої крововтрати у вигляді недокрівлення внутрішніх органів та крововиливу ендокард (плями Мінакова);

- ознаки набутого травматичного шоку у вигляді ішемії коркового шару нирок та надниркових залоз, виражений набряк легень;

- набряк-набрякання тканини головного мозку та його оболонок.

Таким чином, експерт дійшов висновку, що причиною смерті громадянки ОСОБА_9 явилася важка сукупна травма із ушкодженням внутрішніх органів та перелом кісток скелету, яка у своїй течії ускладнилася декомпенсованим безповоротнім травматичним шоком.

Смерть громадянки ОСОБА_9 настала ІНФОРМАЦІЯ_3 о 16 годині 20 хвилин в стаціонарі Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня швидкої та невідкладної медичної допомоги ім. проф. О. І. Мещанінова». Наявний причинний зв`язок між отриманим комплексом ушкоджень, що встановлений при дослідженні трупа громадянки ОСОБА_9 , який утворився внаслідок дорожньо-транспортної події, що мала місце 27 вересня 2024 року, та настанням її смерті. Відповідно до пунктів 2.1.1 «а», 2.1.2, 2.1.3 «б», «в», «г», «л», «м», «о» та керуючись пунктом 4.8 «Правил судово-медичного встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 січня 1995 року № 6, важка тупа сукупна травма, що має місце у громадянки ОСОБА_9 належить до категорії тяжких тілесних ушкоджень, за критерієм небезпеки для життя Згідно медичної картки № 18793 стаціонарного хворого відділення інтенсивної терапії Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня швидкої та невідкладної медичної допомоги ім. проф. О. І. Мещанінова» відомо, що при дослідженні крові громадянки ОСОБА_9 (дослідження № 1819), газохроматографічним методом, а також при судово-медичній експертизі крові трупа в Харківській судово-медичній лабораторії, етиловий спирт не виявлений. При судово-медичній експертизі крові трупа громадянки ОСОБА_9 , що проведений в судово-таксологічному відділенні Комунального закладу охорони здоров`я «Харківське обласне бюро судово-медичної експертизи» лікарем судово-медичним експертом-токсикологом ОСОБА_11 № 16/17355-Дм/24 від 10 жовтня 2024 року, будь-які спирти не виявлені.

Відповідно висновку експерта № 12-14/503-А/24 за результатами судово-медичної експертизи громадянина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проведеної у період часу з 30 вересня 2024 року по 10 жовтня 2024 року лікарем судово-медичним експертом відділу судово-медичної експертизи трупів Комунального закладу охорони здоров`я «Харківське обласне бюро судово-медичної експертизи» Департаменту охорони здоров`я Харківської обласної державної адміністрації ОСОБА_10 , попередженим під особистий короткий підпис про кримінальну відповідальність за статтями 384 і 385 Кримінального кодексу України, останнім з урахуванням даних з медичної документації та даних консультації лікаря-рентгенолога, зроблено висновок, що у громадянина ОСОБА_6 має місце тупа неускладнена травма хребта у вигляді закритого ротаційного підвивиху першого шийного хребця (атланта) праворуч та закритого компресійного перелому 3, 4, 5 поперекових ребер. Крім того у громадянина ОСОБА_12 має місце гематома лівої вушної раковини та садна в лобній ділянці справа. За механізмом: вищевказані ушкодження утворилися за єдиним механізмом в швидкій послідовності від ударної чи ударно-стискаючої травматичної дії із тертям-ковзанням тупого твердого предмету (предметів), індивідуальні особливості травматичної поверхні якого (яких) в ушкодженнях не відобразилися у поєднанні із ротаційним компонентом (поворотом голови). При цьому, характер та вигляд ушкоджень, що описаний у медичній документації, не виключає можливості утворення їх 27 вересня 2024 року, в умовах дорожньо-транспортної події, за обстави, що відомі з постанови слідчого. За ступенем тяжкості: ?тупа неускладнена травма хребта у вигляді закритого ротаційного підвивиху першого шийного хребця (атланта) праворуч та закритого компресійного перелому 3, 4, 5 поперекових хребців не є небезпечною для життя в момент заподіяння, а спричинила за собою тривалий розлад здоров`я понад 3-х тижнів (21 дня) і за цією ознакою відповідно до пунктів 2.2.1 «а», «б», «в», 2.2.2 «Правил судово-медичного встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 січня 1995 року № 6, у сукупності, належать до категорії ушкоджень середнього ступеня тяжкості (для загоєння перелому необхідний термін не менш 3-х тижнів); ??гематома лівої вушної раковини та садна в лобній ділянці справа викликали незначні скороминущі наслідки тривалістю не більше 6-ти днів, і за цією ознакою, як у сукупності так і поодинці, належать до категорії легких тілесних ушкоджень, відповідно до пунктів 2.3.2 «б», 2.3.5 «Правил судово-медичного встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 січня 1995 року № 6. Згідно медичної карти № 18795 стаціонарного хворого відділення політравми Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня швидкої та невідкладної медичної допомоги ім. проф. О. І. Мещанінова» Харківської міської ради, відомо, що на момент госпіталізації у лікувальний заклад, при дослідженні крові громадянина ОСОБА_13 , газохроматографічним методом, етиловий спирт не виявлений (дослідження на вміст спирту у крові № 1829). В наявній документації будь-яких даних про проведення токсикологічного дослідження біологічних середовищ на наявність наркотичних засобів не має. На підставі вищевказаного відповісти на питання про наркотичне сп`яніння громадянина ОСОБА_13 , на момент госпіталізації у лікувальний заклад не є можливим.

За консультативним висновком спеціаліста, виданого 18 листопада 2024 року лікарем травматологом Комунального некомерційного підприємства «Дергачівська центральна лікарня» Дергачівської міської ради ОСОБА_14 , у ОСОБА_6 встановлений діагноз: закритий неускладнений перелом L3, L4, L5 хребців, стійкий та виразний больовий синдром.

Згідно копії виписки із медичної карти стаціонарного хворого № 18795, виданої Комунальним некомерційним підприємством «Міська клінічна лікарня швидкої та невідкладної медичної допомоги ім. проф. О. І. Мещанінова» Харківської міської ради, ОСОБА_6 з 27 вересня 2024 по 04 жовтня 2024 року перебував на стаціонарному лікуванні з діагнозом: Закритий підвивих С1. Забій, гематома лівої вушної раковини. Закритий компресійний перелом L3, L4, L5 І ступеня. Аналіз крові на вміст етилового спирту не виявлено.

У висновку експерта № 7768 за результатами проведення судової транспортно-трасологічної експертизи, складеного 30 жовтня 2024 року старшим судовим експертом лабораторії інженерно-транспортних та дорожньо-технічних досліджень Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса» Міністерства юстиції України ОСОБА_15 , попередженим під особистий короткий підпис про кримінальну відповідальність за статтями 384 і 385 Кримінального кодексу України, зафіксовано, що експерт відповідаючи на питання: 1. Чи контактував автомобіль «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , з іншими транспортними засобами, якщо так, то якою частиною? 2. Де розташовувалося місце перекидання автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , згідно протоколу огляду місця дорожньо-транспортної пригоди, схеми до нього (слідова інформація) і механічних пошкоджень обох транспортних засобів? вказав, що на конструктивних елементах, які містяться на даному автомобілі «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , відсутні будь-які пошкодження, а також нашарування лакофарбового покриття, які б вказували про контактування вказаного автомобіля з іншими транспортними засобами в умовах вказаної дорожньо-транспортної пригоди. Місце перекидання автомобіля «Opel Zafira» було розташоване на проїзних частині, в районі початку утворення осипу скла та пластмаси та перед слідам «счісу на асфальті», які розташовані на відстані 6,5 м та 6,9 м від правого краю проїзної частини, відносно напрямку руху автомобіля «Opel Zafira». З причин, вказаних в дослідницькій частині висновку, встановити розташування місця перекидання автомобіля «Opel Zafira» відносно меж проїзної частини, з числовою прив`язкою до меж проїзних частин, експертним шляхом не представляється можливим.

У дослідній частині висновку експерта зазначено, що встановити розташування місця перекидання автомобіля «Opel Zafira» відносно меж проїзної частини, з числовою прив`язкою до меж проїзних частин, експертним шляхом не представляється можливим, оскільки в схемі ДТП відсутні сліди руху автомобіля «Opel Zafira» до його перекидання.

Згідно Акту № 7768 здачі-приймання висновку експерта від 31 жовтня 2024 року, Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса», загальна вартість проведеного експертного дослідження у кримінальному провадженні № 12024220000001120 від 28 вересня 2024 року складає 13252 гривні 40 копійок.

Відповідно до висновку експерта № 7766 за результатами проведення судової автотехнічної експертизи, складеного 25 жовтня 2024 року судовим експертом, науковим співробітником лабораторії інженерно-транспортних та дорожньо-технічних досліджень Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса» Міністерства юстиції України ОСОБА_16 , попередженим під особистий короткий підпис про кримінальну відповідальність за статтями 384 і 385 Кримінального кодексу України, останній відповідаючи на питання: 1. Чи знаходяться в технічно працездатному стані рульове керування, робоча гальмова система та ходова частина автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , на момент огляду? 2. ???Якщо маються несправності зазначених систем, то коли вони виникли? 3. ???Якщо виявлені несправності зазначених систем виникли до ДТП, чи мав водій можливість їх виявити? 4. Чи знаходяться виявлені несправності в причинному зв`язку з виникненням ДТП?, дійшов наступних висновків:

на момент експертного огляду робоча гальмова система автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , знаходилася в технічно несправному та непрацездатному стані. Технічно несправний стан робочої гальмової системи автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , полягає у пошкодженні шлангів приводу гальмових механізмів лівих коліс та пошкодженні трубопроводу приводу гальмового механізму заднього правого колеса. Дані несправності аварійного характеру та виникли в момент дорожньо-транспортної пригоди. До дорожньо-транспортної пригоди робоча гальмова система автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , виконувала свої функції та знаходилась в працездатному стані;

на момент експертного огляду рульове керування автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , знаходилось в технічно несправному та непрацездатному стані. Технічно несправний стан рульового керування автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , полягає у деформації правої рульової тяги та руйнуванні лівої рульової тяги. Дані несправності аварійного характеру та виникли в момент дорожньо-транспортної пригоди. До дорожньо-транспортної пригоди рульове керування автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , виконувало свої функції та знаходилось в працездатному стані;

на момент експертного огляду ходова частина автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , знаходилась в технічно несправному та непрацездатному стані. Технічно несправний стан ходової частини автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , полягає у пошкодженні та розгерметизації шин передніх та заднього лівого коліс, пошкодженні та руйнуванні елементів ходової частини передніх та задніх коліс. Дані несправності аварійного характеру та виникли в момент дорожньо-транспортної пригоди. До дорожньо-транспортної пригоди ходова частина автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , виконувала свої функції та знаходилась в працездатному стані. З причин, вказаних в дослідницькій частині висновку, вирішення питань: «Якщо виявлені несправності зазначених систем виникли до ДТП, чи мав водій можливість їх виявити?» та «Чи знаходяться виявлені несправності в причинному зв`язку з виникненням ДТП?» позбавлено логічного сенсу та експертом не вирішувались.

Згідно Акту № 7766 здачі-приймання висновку експерта від 25 жовтня 2024 року, Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса», загальна вартість проведеного експертного дослідження у кримінальному провадженні № 12024220000001120 від 28 вересня 2024 року складає 13252 гривні 40 копійок.

У висновку експерта № СЕ-19/121-24/30762-ІТ, складеного 15 жовтня 2024 року старшим судовим експертом відділу автотехнічних досліджень Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України ОСОБА_17 , попередженим під особистий короткий підпис про кримінальну відповідальність за статтями 384 і 385 Кримінального кодексу України, зафіксовано, що експерт відповідаючи на питання: 1. Як повинен був діяти водій автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , ОСОБА_6 в даній дорожній обстановці згідно Правил дорожнього руху? 2. Чи мав водій автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , ОСОБА_6 технічну можливість запобігти ДТП шляхом виконання вимог Правил дорожнього руху? 3. Чи є в діях водія автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , ОСОБА_13 невідповідності вимогам Правил дорожнього руху, які з технічної точки зору перебувають у причинному зв`язку з настанням даної події ДТП? 4. Де було розташоване місце перекидання транспортного засобу? вказав, у даній дорожній обстановці водій автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , ОСОБА_6 повинен був діяти відповідно до вимог пунктів 12.1, 12.6 (ґ) та 12.9 (б) Правил дорожнього руху; водій автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , ОСОБА_6 , в даній дорожній ситуації мав технічну можливість запобігти даної ДТП шляхом виконання вимог пункту 12.1 Правил дорожнього руху; в діях водія автомобіля «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , ОСОБА_6 вбачаються невідповідності вимогам пункту 12.1 Правил дорожнього руху, які з технічної точки зору, знаходяться в причинному зв`язку з даною ДТП. ???Місце перекидання автомобіля знаходиться перед початком першої подряпини на асфальті (поз. 2).

З довідки Харківського науково-дослідного експертно-кримінального центру Міністерства внутрішніх справ України встановлено, що вартість витрат на проведення судової експертизи № СЕ-19/121-24/30762-ІТ від 15 жовтня 2024 року за матеріалами кримінального провадження № 12024220000001120 від 28 вересня 2024 року склала 3183 гривні 60 копійок.

Постановою слідчого управління Головного управління Національної поліції в Харківській області старшого лейтенанта поліції ОСОБА_18 «Про визнання речових доказів та передачу їх на зберігання» від 28 вересня 2024 року, автомобіль «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , визнано речовим доказом у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12024220000001120 від 28 вересня 2024 року. Автомобіль «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , направлено на майданчик тимчасового утримання транспортних засобів за адресою: місто Харків, вулиця Григорія Сковороди, будинок № 107.

Ухвалою слідчого судді Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_19 , постановленої 01 жовтня 2024 року у справі з єдиним унікальним № 953/9016/24 (провадження № 1-кс/953/7188/24) за клопотанням прокурора накладено арешт на автомобіль «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_3 , який належить на праві власності ОСОБА_20 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом заборони його користування, розпорядження та відчуження.

Окрім того, з копії паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_1 , виданим 29 березня 2024 року органом 6315, вбачається, що ОСОБА_6 дійсно народився ІНФОРМАЦІЯ_4 в місті Харкові, має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією довідки про реєстрацію місця проживання № 03-09171-2020, сформованою 19 лютого 2020 року відділом реєстрації місця проживання Управління реєстрації місця проживання Департаменту реєстрації Харківської міської ради.

Копією довідки № 27/1190, виданої 14 жовтня 2024 року Харківським національним автомобільно-дорожнім університетом, підтверджується, що ОСОБА_6 є студентом 2 курсу механічного факультету, денної форми навчання з 01 вересня 2023 року, дата закінчення навчання 30 червня 2017 року, навчається за рахунок бюджетних коштів, ступень навчання бакалавр.

З характеристики, виданої 16 жовтня 2024 року за підписом декана механічного факультету Харківського національного автомобільно-дорожнього університету ОСОБА_21 , убачається, що ОСОБА_6 вступив до університету на 1 курс в 2023 році за спеціальністю 133 «Галузеве машинобудування». За період навчання зарекомендував себе як старанний студент, проявляє відповідальне ставлення працювати самостійно, планувати роботу. Має добрий загальний розвиток, добре запам`ятовує навчальний матеріал, заліки та іспити складає у встановлений термін. Індивідуальні особливості: дисциплінований, врівноважений, відповідальний, скромний, порядний, викликає симпатію. У стосунках з людьми толерантний.

Згідно з відомостями, наданими Комунальним некомерційним підприємством Харківської міської ради «Обласний психоневрологічний диспансер № 3» (вихідний № 5919 від 10 жовтня 2024 року), ОСОБА_6 продовж останніх п`яти років за медичною допомогою до Комунального некомерційного підприємства Харківської міської ради «Обласний психоневрологічний диспансер № 3» не звертався.

Відповідно до відомостей, наданих 07 жовтня 2024 року за вихідним № 10276 Комунальним некомерційним підприємством Харківської обласної ради «Обласна клінічна наркологічна клініка» ОСОБА_6 на диспансерному (профілактичному) обліку не перебуває.

З копії витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 166/25/518/В, прийнятого 29 квітня 2025 року експертною комісією з оцінювання повсякденного функціонування Комунального некомерційного підприємства «Дергачівська центральна лікарня» Дергачівської міської ради, встановлено, що ОСОБА_6 відноситься до осіб з інвалідністю ІІІ групи за загальним захворюванням (М48.46 та М54.16).

За відомостями Інформаційно-аналітичної системи УІПА Головного управління Національної поліції в Харківській області та ДІ МВС України станом на 10 жовтня 2024 року, ОСОБА_6 раніше до кримінальної відповідальності не притягувався (довідка № 7-10102024/63061).

З заяви ОСОБА_3 , складеної 21 жовтня 2025 року у присутності її представника адвоката ОСОБА_5 та захисника ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_7 , убачається, що остання 21 жовтня 2025 року отримала від ОСОБА_6 грошові кошти у сумі 600000 гривень 00 копійок в якості добровільного відшкодування ним матеріальної та моральної шкоди, завданої смертю її доньки ОСОБА_9 , в результаті дорожньо-транспортної події, що мала місце 27 вересня 2024 року.

З заяви ОСОБА_4 , складеної 21 жовтня 2025 року у присутності його представника адвоката ОСОБА_5 та захисника ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_7 , убачається, що останній 21 жовтня 2025 року отримав від ОСОБА_6 грошові кошти у сумі 600000 гривень 00 копійок в якості добровільного відшкодування ним матеріальної та моральної шкоди, завданої смертю його доньки ОСОБА_9 , в результаті дорожньо-транспортної події, що мала місце 27 вересня 2024 року.

Відтак, з усього вище наведеного суд робить обґрунтований висновок про те, що обвинувачений раніше не судимий, неодружений, утриманців не має, має зареєстроване місце проживання, є студентом Харківського національного автомобільно-дорожнього університету, за місцем навчання характеризується позитивно, на диспансерному обліку у лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває, відноситься до осіб з інвалідністю ІІІ групи, є осудним, у вчиненому щире кається, вину визнав у повному обсязі та повністю відшкодував потерпілим матеріальну та моральну шкоду.

Надаючи оцінку саме цим письмовим доказам суд відмічає таке.

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (стаття 85 Кримінального процесуального кодексу України).

Відповідно до статті 86 Кримінального процесуального кодексу України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Положення частини 1 статті 87 Кримінального процесуального кодексу України визначають, що для визнання доказу недопустимим необхідно встановити, що при його отриманні істотно порушені права і свободи людини, гарантовані Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Тоді як частина 2 наведеної норми права встановлює, яке саме порушення суд має визнати істотним, істотність порушення прав і свобод у інших випадках має вирішуватися судом, виходячи з обставин порушення та їх впливу на отримання доказів.

Верховний Суд у своїй постанові від 01 грудня 2020 року у справі № 318/292/18 зазначив, що «вищеназвані норми закону не передбачають, що будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання доказу недопустимим. Натомість закон зобов`язує суд дати оцінку доказу з точки зору його допустимості з урахуванням того, чи було допущене порушення Кримінального процесуального кодексу України істотним та яким чином воно перешкоджало забезпеченню та реалізації прав і свобод особи.

У постановах від 28 січня 2020 року у справі № 359/7742/17 та від 08 жовтня 2019 року у справі № 639/8329/14-к Верховний Суд зауважив, що «вирішуючи питання про застосування правил статті 87 Кримінального процесуального кодексу України до наданих сторонами доказів, суд виходить з того, що ці положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані в цій статті.

Крім того у згаданій вище постанові від 08 жовтня 2019 року у справі № 639/8329/14-к Верховний Суд вказав, що суд, визнаючи доказ недопустимим відповідно до частини 2 або 3 статті 87 Кримінального процесуального кодексу України, має зазначити, який саме пункт цих положень став підставою для такого рішення. Якщо суд визнає доказ недопустимим з посиланням на частину 1 статті 87 Кримінального процесуального кодексу України, він має зазначити, наслідком порушення якого саме фундаментального права або свободи стало отримання цього доказу та хто саме зазнав такого порушення. Обґрунтовуючи наявність такого порушення, суд має послатися на конкретні норми Конституції та/або міжнародних договорів, якими гарантуються ці права і свободи, і за потреби на практику відповідних органів, уповноважених тлумачити ці норми. Суд, вирішуючи питання щодо допустимості доказу з точки зору частини 1 статті 87 Кримінального процесуального кодексу України, має обґрунтувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим.

Оцінюючи надані сторонами докази на предмет їх допустимості згідно з частиною 1 статті 87 Кримінального кодексу України суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що зазначені положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані у відповідній нормі. Тобто, будь-яке процесуальне порушення, допущене в ході збирання доказів, саме по собі не може бути підставою для визнання їх недопустимими.

У зв`язку із цим, за наявності процесуальних порушень порядку отримання доказів визнавати їх недопустимими слід лише тоді, коли вони: прямо та істотно порушують права і свободи людини; та/або надають підстави для сумнівів у достовірності отриманих фактичних даних, які не видалося за можливе усунути в ході судового розгляду (постанова Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 720/49/19).

Повертаючись до обставин цієї справи суд зауважує, що вважає такий підхід правильним, оскільки він ґрунтується на розумінні, що для прийняття рішення у справі суд має отримати якомога більшу інформацію щодо фактичних обставин, важливих для вирішення справи, забезпечивши сторонам можливість у змагальній процедурі перевірити та заперечити цю інформацію. Виключення доказів, які можуть мати стосунок до важливих фактів справи, є крайнім заходом, який має застосовуватися у разі, якщо іншими засобами неможливо усунути фактори, які перешкоджають забезпеченню справедливого судового розгляду.

Безумовно, істотне порушення фундаментальних справ і свобод особи отримання доказів внаслідок поганого поводження, порушення права не свідчити проти себе та на правову допомогу захисника тощо не може бути терпимим у правосудді, і суди мають протистояти таким порушенням для того, щоб органи правопорядку не перетворили такі методи у звичайну практику.

Водночас порушення тих чи інших численних формальностей, які регулюють порядок проведення кримінального розслідування чи окремих процесуальних дій і які жодним чином не зачіпають права і свободи особи, мають оцінюватися виходячи з балансу конкуруючих інтересів: потреби суспільства у розкритті злочину і покаранні злочинця та важливості тих формальностей для забезпечення справедливості розгляду справи в цілому.

В постанові від 15 лютого 2018 року у справі № 357/14462/14-к Верховний Суд вказав, що не ґрунтується на вимогах кримінального процесуального закону ситуація, при якій підставою для визнання доказів недопустимими виступає якість змісту документів.

Як наслідок слід констатувати, що вирішуючи питання про застосування правил статті 87 Кримінального процесуального кодексу України до наданих сторонами доказів, суд констатує, що в цій справі ці положення не можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими, адже вони мають місце не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані в цій статті.

Як наслідок, вищенаведеними, дослідженими у судовому засіданні процесуальними джерелами доказів, у розумінні статті 84 Кримінального процесуального кодексу України, в їх сукупності, підтверджуються обставини, регламентовані положеннями статті 91 Кримінального процесуального кодексу України.

Оскільки сторони вважають, що фактичні обставини справи підтверджені наявними у справі доказами, які не вимагають дослідження в ході судового розгляду справи, суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, також визнає фактичні обставини справи доведеними.

Пленум Верховного Суду України у пункті 5 своїй постанови № 14 від 23 грудня 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення» роз`яснив, що відповідальність за статтею 286 Кримінального кодексу України настає незалежно від місця, де були допущені порушення правил безпеки дорожнього руху чи експлуатації транспорту, правил водіння або експлуатації машини (на магістралі, шосе, вулиці, залізничному переїзді, полі, території підприємства, у дворі, тощо).

Також, згідно примітки до 286 Кримінального кодексу України під транспортними засобами в цій статті слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та інші механічні транспортні засоби.

Окрім того, на підставі частин 2 і 3 статті 4 Кримінального кодексу України кримінальна протиправність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. Часом вчинення кримінального правопорушення визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

Як на час вчинення, так і на час розгляду справи в суді, диспозиція частини 2 статті 286 Кримінального кодексу України, що інкримінується ОСОБА_6 , є однаковою.

При кваліфікацій дій обвинуваченої суд ураховує, що Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 05 квітня 2018 року у справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину кримінально правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.

За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення і доказування кримінально процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу України.

Аналіз норми статті 286 Кримінального кодексу України свідчить, що це кримінальне правопорушення належить до злочинів із так званим матеріальним складом, а тому ознакою його об`єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння, є не будь-яке з порушень правил безпеки дорожнього руху, а лише ті з них, які створюють реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених у частинах 1, 2 або 3 цієї статті, і отже, перебувають із ними у причинному зв`язку.

Стаття 286 Особливої частини Кримінального кодексу України не передбачає конкретних порушень правил безпеки дорожнього руху як ознак злочину, що впливають на його кваліфікацію.

Диспозиція цієї норми є бланкетною для встановлення ознак об`єктивної сторони складу кримінального правопорушення, передбаченого цією статтею Кримінального кодексу України, належить звертатися до аналізу нормативно-правових актів, у яких сформульовано правила безпеки руху й експлуатації транспорту.

Із точки зору теорії кримінального права, порушення Правил дорожнього руху умовно поділяються на дві групи: 1) порушення, які самі по собі не здатні викликати суспільно небезпечні наслідки, зазначені в статті 286 Кримінального кодексу України; 2) ті з них, які самі по собі створюють реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків і виступають як головна, вирішальна умова, без якої наслідки не настали б і яка з неминучістю викликає (породжує) їх у конкретній дорожньо-транспортній пригоді (наприклад, порушення правил перестроювання транспортних засобів, розвороту, обгону, заборони виїзду на зустрічну смугу руху, перевищення швидкості руху тощо).

Відтак, з огляду на матеріальний склад кримінального правопорушення, передбаченого статтею 286 Кримінального кодексу України, ознаками його об`єктивної сторони можуть виступати тільки порушення Правил дорожнього руху, які належать до другої групи, адже лише вони створюють реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених у цій нормі, і виступають причиною їх настання у кожному конкретному випадку дорожньо-транспортної пригоди.

Про необхідність з`ясовувати і зазначати у вироках, чи є причинний зв`язок між учиненими порушеннями та передбаченими законом суспільно небезпечними наслідками, зазначено також у роз`ясненні, яке міститься в пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 23 грудня 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення».

Зазначені у цьому вироку порушення правил безпеки дорожнього руху, які допустив обвинувачений, належить до ознак об`єктивної сторони кримінального правопорушення, що впливає на його кваліфікацію, позаяк, вони знаходяться в причинно-наслідковому зв`язку з наслідками дорожньо-транспортної пригоди, що мала місце 27 вересня 2024 року.

Відтак, всебічно, повно, неупереджено й безпосередньо з`ясувавши всі обставини, встановлені під час кримінального провадження, перевіривши їх доказами, отриманими на підставі змагальності сторін та свободи у доведенні їх переконливості, дослідженими в судовому засіданні у їхні сукупності й оціненими з точки зору належності, допустимості, достовірності, достатності й взаємозв`язку, суд вважає доведеним факт керування обвинуваченим технічно справним транспортним засобом, порушення ним під час скоєння дорожньо-транспортної пригоди законодавчо встановлених правил безпеки дорожнього руху, що знаходились в прямому причинно-наслідковому зв`язку з виникненням дорожньо-транспортної пригоди та настанням суспільно-небезпечних наслідків у виді спричинення смерті потерпілій.

З огляду на викладене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, розглядаючи кримінальне провадження відповідно до правил, обумовлених частиною 1 статті 337 Кримінального процесуального кодексу України лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, суд доходить висновку щодо доведеності «поза розумним сумнівом» вини ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, оскільки його дії відповідають складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 286 Кримінального кодексу України та правильно кваліфіковані як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілої.

Підстав для виходу за межі висунутого обвинувачення, чи його зміни у відповідності до частини 3 статті 337 Кримінального процесуального кодексу України, суд не вбачає, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод не встановлено.

Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченому, суд виходить з наступного.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 року № 7 зазначив, що призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.

Так, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_6 кримінального правопорушення, суд виходить з класифікації кримінальних правопорушень, передбаченої статтею 12 Кримінального кодексу України та санкції частини 2 статті 286 Кримінального кодексу України, а також особливостей та обставин його вчинення, й приходить до висновку, що обвинуваченим вчинено кримінальне правопорушення, яке кримінальним законом відноситься до категорії тяжкого злочину.

Вивчаючи особу обвинуваченого шляхом з`ясування стану його здоров`я, поведінки до вчинення кримінального правопорушення та після його вчинення, складу родини, а також матеріального стану, судом встановлено, що ОСОБА_6 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 , є громадянином України, на момент вчинення кримінального правопорушення останньому виповнилось лише 18 років, має середню освіту, є студентом Харківського національного автомобільно-дорожнього університету, де характеризується позитивно, неодружений, неповнолітніх дітей або непрацездатних батьків на утриманні не має, на диспансерному обліку у лікаря-психіатра та під наркологічним диспансерно-динамічним наглядом не перебуває, що свідчить про його осудність, є особою з інвалідністю ІІІ групи, має зареєстроване місце проживання, до кримінальної відповідальності притягується вперше, після вчинення кримінального правопорушення повністю відшкодував завдану ним матеріальну та моральну шкоду батькам загиблої.

З досудової доповіді, складеної 27 листопада 2025 року фахівцем Салтівського районного відділу філії Державної установи «Центр пробації» в Харківській області ОСОБА_22 , відносно ОСОБА_6 , убачається, що орган пробації вважає, що є середній ризик ймовірності вчинення повторного кримінального правопорушення, ризик небезпеки для суспільства, у тому числі для окремих осіб оцінюється як середній. На думку органу пробації виправлення цієї особи можливо без ізоляції від суспільства можливе. Зважаючи на виявлені фактори ризику вчинення повторного правопорушення (криміногенні потреби), у випадку прийняття судом рішення про звільнення від відбуття покарання з випробуванням, доцільним є, крім обов`язків, передбачених частиною 1 статті 76 Кримінального кодексу України, покласти додаткові обов`язки, передбачені частиною 3 статті 76 Кримінального кодексу України, зокрема: не виїжджати за межі України без погодження з органом пробації.

В силу пунктів 1 та 2 частини 1 статті 66 Кримінального кодексу України обставинами, що пом`якшують покарання ОСОБА_6 суд визнає щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, а також добровільне відшкодування завданого збитку (заподіяної шкоди).

Щире каяття в даному випадку полягає у визнанні обвинуваченим в суді обставин, регламентованих пунктом 1 частини 2 статті 91 Кримінального процесуального кодексу України щодо події кримінального правопорушення, у тому числі часу, місця, способу вчинення. Адже, щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному кримінальному правопорушенні, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані кримінальним правопорушенням збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого.

Обвинувачений під час судового розгляду справи постійно висловлював щирий жаль з приводу учинених ним дій та їх наслідків, осуд своєї поведінки та просив вибачення у батьків загиблої.

Під активним сприянням розкриттю кримінального правопорушення слід розуміти дії винної особи, спрямовані на те, щоб надати допомогу органам дізнання, досудового слідства і суду у встановленні істини у справі, з`ясуванні фактичних обставин, які мають істотне значення для розкриття кримінального правопорушення. Це може полягати зокрема у повідомленні про всі відомі епізоди й обставини вчинення кримінального правопорушення, викритті інших співучасників, визначенні ролі кожного з них у вчиненні злочину, повідомленні про їхнє місцезнаходження, поданні допомоги в їх затриманні, видачі знарядь і засобів вчинення злочину, майна, здобутого злочинним шляхом тощо.

В даному випадку активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення виразилось у активному сприянні у встановленні обставин регламентованих статтею 91 Кримінального процесуального кодексу України та розгляду справи у порядку, визначеному частиною 3 статті 349 Кримінального процесуального кодексу України, під час якого обвинувачений надав змістовні пояснення з приводу вчиненого ним кримінального правопорушення. Також, як встановлено під час судового слідства, ОСОБА_6 не відмовлявся від співпраці з працівниками поліції, відразу надавав усі необхідні пояснення та не намагався уникнути відповідальності. Жодних фактів перешкоджанню слідству у встановлені істини у кримінальному провадженні встановлено не було, а тому дії обвинуваченого можливо розцінювати як активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.

Також, як убачається із заяв потерпілих ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , обвинувачений добровільно в повному обсязі відшкодував їм матеріальну та моральну шкоду в наслідок вчиненого кримінального правопорушення.

Обставин, що у відповідності до частини 1 статті 67 Кримінального кодексу України, обтяжують покарання ОСОБА_6 , судом не встановлено та у обвинувальному акті не наведено.

З цього суд зазначає, що обставини, що обтяжують покарання, це вичерпно перелічені в законі та встановлені судом різного роду чинники об`єктивного або суб`єктивного характеру, що не є ознаками конкретного складу кримінального правопорушення і не впливають на його кваліфікацію, однак підвищують ступінь суспільної небезпечності винної особи і (або) вчиненого нею кримінального правопорушення і у зв`язку з цим є підставою для призначення більш суворого покарання.

За пунктом 4 частини 1 статті 91 Кримінального процесуального кодексу України обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження, підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Обов`язок доказування перелічених обставин згідно зі статтею 92 Кримінального процесуального кодексу України покладається на слідчого, прокурора та в установлених цим Кодексом випадках на потерпілого.

За приписами статті 337 Кримінального процесуального кодексу України судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуто обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім як у випадках зміни судом правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.

Пунктом 6 частини 2 статті 291 Кримінального процесуального кодексу України регламентовано, що обвинувальний акт має містити, у тому числі, відомості щодо наявності або відсутності обставин, які обтяжують або пом`якшують покарання обвинуваченому.

Отже, в разі відсутності в обвинувальному акті у відповідності до пункту 6 частини 2 статті 291 Кримінального процесуального кодексу України обставин, які обтяжують покарання, визнання судами на підставі частини 1 статті 67 Кримінального кодексу України їх такими, що обтяжують покарання з подальшим їх врахуванням під час його призначення, не узгоджується з положеннями статті 337 Кримінального процесуального кодексу України.

Аналогічної правової позиції притримується й Верховний Суд у своїх постановах, зокрема від 11 червня 2024 року у справі № 175/2963/22 (провадження № 51-7756км23), від 08 травня 2024 року у справі № 507/1580/22 (провадження № 51-7515км23), від 29 травня 2024 року у справі № 201/137/21 (провадження № 51-7324км23).

При призначенні міри покарання обвинуваченому ОСОБА_6 суд виходить з положень частини 2 статті 61 Конституції України, яка визначає, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив, що призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.

У Рішенні від 15 червня 2022 року № 4-р(II)/2022 року Конституційний Суд України вказав, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов`язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди тощо.

Отже, принцип домірності зобов`язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин (пункт 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).

Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені частиною 1 статті 368 Кримінального процесуального кодексу України, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.

Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 10 червня 2020 року у справі № 161/7253/18 (провадження № 51-2615км19)).

Згідно з приписами статті 8 Кримінального процесуального кодексу України кримінальне провадження здійснюється з дотриманням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

За змістом статей 50 і 65 Кримінального кодексу України, особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження скоєння нових кримінальних правопорушень. Це покарання має відповідати принципам законності, обґрунтованості, справедливості, співмірності та індивідуалізації, що є системою найбільш істотних правил і критеріїв, які визначають порядок та межі діяльності суду під час обрання покарання. Суд повинен ураховувати ступінь тяжкості кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу, обставини, що впливають на покарання, ставлення особи до своїх дій, інші особливості справи, які мають значення для забезпечення відповідності покарання характеру та тяжкості кримінального правопорушення.

Покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинене кримінальне правопорушення, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових кримінальних правопорушень як самим засудженим, так і іншими особами. Зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду. Оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання виправлення засудженого.

Так, призначаючи покарання обвинуваченому у даній справі, суд ураховує й припис пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 07 лютого 2003 року «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров`я особи», де зауважено, що при призначенні покарання суди мають ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, сукупність усіх обставин, що його характеризують (форма вини, мотив, спосіб, характер вчиненого діяння, ступінь здійснення злочинного наміру, тяжкість наслідків тощо), особу винного й обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Також слід врахувати з цього приводу позицію, викладену Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у своїй постанові від 17 квітня 2018 року у № 298/95/16-к (провадження № 51-2501км18), де зауважено, що у частині 2 статті 65 Кримінального кодексу України встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно є достатнім для досягнення мети покарання. Суд вважає, що такий же принцип застосовується і при вирішенні питання про порядок відбування покарання, зокрема, про можливість звільнення від відбування покарання з випробуванням. Обов`язок доведення того, що менш суворий від покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

Отже виходячи з наведеного, при визначенні міри покарання обвинуваченому ОСОБА_6 , з урахуванням приписів частини 2 статті 61 Конституції України, статті 65 Кримінального кодексу України, суд бере до уваги ступень тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке в силу статті 12 Кримінального кодексу України, відноситься до тяжкого злочину, форму вини необережна, суспільну небезпечність кримінального правопорушення та його наслідки, конкретні обставини вчинення кримінального правопорушення, а саме те, що обвинувачений вчинив злочин проти безпеки руху та експлуатації транспорту, проявивши самовпевненість, допустивши крайню неуважність до дорожньої обстановки, допустив перевищення швидкості керованого ним транспортного засобу, втратив контроль над керуванням транспортним засобом, порушивши при цьому вимоги Правил дорожнього руху, внаслідок чого допустив перекидання автомобілю на проїжджій частині дороги, що призвело до отримання чисельних тілесних ушкоджень пасажирки автомобіля ОСОБА_9 , яка від отриманих травм померла у лікарні; дані про особу винного та його ставлення до вчиненого, який повністю визнав свою провину, шире розкаявся у вчиненому і усвідомив негативні наслідки своєї поведінки, не намагався уникнути притягнення до кримінальної відповідальності за дане кримінальне правопорушення, вперше притягується до кримінальної відповідальності, його поведінку під час судового розгляду справи (постійно виказував щире розкаяння та осуд поведінки), сімейний стан, наявність міцних соціальних зав`язків (проживання з батьками), молодий вік (як на момент вчинення кримінального правопорушення, так й на даний час), стан здоров`я, зокрема, він є особою з інвалідністю ІІІ групи, наявність у нього постійного місця реєстрації та мешкання, рід занять навчання у Харківському національному автомобільно-дорожньому університеті, де він характеризується виключно з позитивного боку; наявність кількох обставин, що пом`якшують покарання та відсутність обставин, що його обтяжують, добровільне відшкодування шкоди, зміст висновку органу пробації, а також позиції сторони обвинувачення, зокрема прокурора, який просив призначити обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки із застосуванням положень статті 75 Кримінального кодексу України щодо звільнення від відбуття покарання із встановленням іспитового строку два роки, потерпілої сторони, яка також погодилась з думкою прокурора та не заперечували щодо застосування до обвинуваченого приписів статті 75 Кримінального кодексу України щодо можливого звільнення від відбуття покарання з встановлення іспитового строку з урахування даних про його особу, відношення до вчиненого та посткримінальну поведінку, й позицію сторони захисту, яка підтримала думку прокурора та потерпілої сторони.

Приймаючи до уваги все вищевикладене у своїй сукупності та співвідношенні, виходячи з положень статті 50 Кримінального кодексу України, згідно з яких метою покарання є не тільки кара, а також виправлення засудженого та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень, суд вважає, що виправлення обвинуваченого ОСОБА_6 можливе без ізоляції від суспільства та поміщення його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу, а тому йому необхідно призначити покарання в межах, встановлених санкцією частини 2 статті 286 Кримінального кодексу України у виді позбавлення волі на певний строк, із одночасним застосуванням приписів статті 75 Кримінального кодексу України про його звільнення від відбування покарання з випробуванням та покладанням обов`язків, передбачених статтею 76 Кримінального кодексу України.

При цьому, в даному випадку, як слушно зауважив прокурор та представник потерпілих, обвинуваченого ОСОБА_6 можливо звільнити від відбуття покарання на підставі статті 75 Кримінального кодексу України, оскільки виправлення та ресоціалізація останнього можливо без ізоляції від суспільства, враховуючи його позитивні особисті дані та спосіб життя, й те, що останній вперше притягається до кримінальної відповідальності, мають місце пом`якшуючи покарання обставини та відсутні обставини, які обтяжують покарання.

Застосування інституту призначення покарання з випробуванням, підґрунтям якого є тяжкість та ступінь суспільної небезпеки інкримінованого кримінального правопорушення, не узгоджуються із усталеною правовою позицією, відповідно до якої врахування тих чинників, які охоплюються об`єктивною стороною кримінального правопорушення, для посилення кримінальної відповідальності поза зв`язком із іншими конкретними обставинами справи й даними про особу винного, не ґрунтується на принципі індивідуалізації, що передбачає диференційований підхід як обов`язкову умову справедливості кримінальної відповідальності.

Водночас, незважаючи на те, що сторони кримінального провадження не висловили думки з приводу призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами на певний строк, суд вважає за необхідне призначити обвинуваченому ОСОБА_6 наведене додаткове покарання виходячи з наступного.

Відповідно до роз`яснень, які містяться в пунктах 20 та 21 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 23 грудня 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення», при призначенні покарання за відповідною частиною статті 286 Кримінального кодексу України суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а і характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, а також обставини, які пом`якшують, обтяжують покарання, та особу винного. У кожному випадку при призначенні покарання за частинами 1 та 2 статті 286 Кримінального кодексу України необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання позбавлення права керувати транспортними засобами.

Об`єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2023 року у справі 702/301/20 (провадження № 11-кп/821/579/22) зробила висновок, що позбавлення права керувати транспортними засобами має відповідати загальній меті будь-якого покарання, передбаченою частиною 2 статті 50 Кримінального кодексу України. У контексті розглядуваного питання особливої уваги набуває досягнення мети покарання щодо запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами, з дотриманням засади справедливості та принципу рівності всіх перед законом.

Так, внаслідок порушення особою, незалежно від наявності чи відсутності у неї посвідчення водія, правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту створюється реальна небезпека для життя і здоров`я інших осіб та спричиняється відповідна шкода, а тому додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами в окремих випадках є необхідним з метою попередження спричинення такою особою шкоди здоров`ю чи навіть смерті іншим особам через порушення нею Правил дорожнього руху в майбутньому, а також для дієвого впливу на сприйняття суспільством, у тому числі іншими водіями.

Каральна мета такого додаткового покарання досягається як безпосередньою забороною керувати транспортними засобами (позбавлення суб`єктивного права), так і покладенням на особу у зв`язку з цим уповноваженим органом з питань пробації певних обов`язків, а також роз`яснення особі наслідків невиконання покладених обов`язків та ухилення від відбування додаткового покарання.

У даному випадку позитивні дані про особу обвинуваченого, спосіб його життя та склад родини, навіть з урахуванням того, що ОСОБА_6 щиро розкаявся у вчиненому та повністю відшкодував потерпілим завдану матеріальну та моральну шкоду, на переконання суду, з огляду на характер допущених ним порушень Правил дорожнього руху України, в результаті яких настали тяжкі наслідки, не є достатніми для висновку про недоцільність застосування до обвинуваченого позбавлення права керувати транспортними засобами.

Крім того, під час судового розгляду справи суд не отримав переконливих даних про те, що зазначене спеціальне право (право керування транспортними засобами) є життєво необхідним для обвинуваченого. Так, матеріали справи не містять об`єктивних відомостей про те, що транспортний засіб використовується ОСОБА_6 в якості джерела доходу, є основним видом його діяльності, чи іншим чином існує необхідність у не позбавленні його права керувати транспортним засобом.

При цьому суд враховує, що Правилами дорожнього руху України регламентовано єдиний порядок дорожнього руху на всій території України, якого повинні неухильно дотримуватися всі його учасники, оскільки автомобіль є джерелом підвищеної небезпеки. Між тим, обвинувачений знехтував елементарними вимогами Правил дорожнього руху, що призвело до тяжких наслідків.

На думку суду, обвинувачений, залишаючись за кермом транспортного засобу, з огляду на фактичні обставини кримінального провадження, може спричинити шкоду іншим учасникам дорожнього руху, а також собі.

Дане ж покарання, на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).

Тобто, як наслідок, формальні моменти не можуть бути вирішальними, головною є можливість у кожній конкретній справі оцінити основну мету застосування певного заходу та характер впливу на особу, які можуть істотно відрізнятися, навіть, за зовнішньої подібності відповідних примусових заходів, бо суд стоїть на тій позиції, що, незалежно від того, що вчинили злочинці, визнання їх людської гідності передбачає надання їм можливості ресоціалізувати себе за час відбування покарання з перспективою колись стати відповідальним членом вільного суспільства, що, у цій ситуації, при застосуванні саме такого покарання, є можливим.

Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винної, адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Стівен Вілкокс та Скотт Херфорд проти Сполученого Королівства» (заяви № 43759/10 та 43771/12) зазначає, що, хоча, в принципі, питання належної практики з призначення покарань в значній мірі виходить за рамки Конвенції, Суд допускає, що грубо непропорційний вирок (діяння та покарання) може кваліфікуватися як жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, в момент його винесення.

Суд однозначно переконаний в тому, що відповідно до вимог частини 2 статті 65 Кримінального кодексу України, визначена даним вироком міра основного та додаткового покарання є достатньою для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень (злочинів).

Крім того, призначаючи покарання суд враховує висновки, викладені у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі № 634/609/15-к, де останній роз`яснив, що при обранні форми реалізації кримінальної відповідальності суд у визначених законом межах наділений правом вибору не лише виду та розміру покарання, а й порядку його відбування. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Запобіжний захід під час досудового розслідування обвинуваченому не обирався, ніяких клопотань з цього приводу під час судового розгляду справи не надходило, тому з огляду на відсутність з цього питання відповідного клопотання прокурора, та у світлі того, що відповідно до положень статтей 22 та 26 Кримінального процесуального кодексу України, суд розглядає тільки ті питання, які винесені на такий розгляд сторонами, до вступу вироку в законну силу ОСОБА_6 запобіжний захід не обирати.

Питання щодо арешту майна, накладеного на стадії досудового розслідування, суд вирішує у відповідності до статті 174 Кримінального процесуального кодексу України.

Так, застосований на стадії досудового розслідування захід забезпечення кримінального провадження у виді арешту майна, відповідно до ухвали слідчого судді Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_19 , постановленої 01 жовтня 2024 року у справі з єдиним унікальним № 953/9016/24 (провадження № 1-кс/953/7188/24) а саме: арешт на автомобіль «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_3 , який належить на праві власності ОСОБА_20 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом заборони його користування, розпорядження та відчуження, підлягає скасуванню, оскільки відпали мета та підстави його застосування.

Долю речових доказів по справі слід вирішити в порядку, визначеному частиною 9 статті 100 Кримінального процесуального кодексу України.

Частина 1 статті 126 Кримінального процесуального кодексу України покладає на суд обов`язки вирішити питання щодо процесуальних витрат у вироку або ухвалі суду.

Згідно пункту 3 частини 1 статті 118 Кримінального процесуального кодексу України до процесуальних витрат відносяться витрати, пов`язані із залученням експертів, які в силу приписів частини 1 та 2 статті 122 цього ж кодифікованого процесуального закону України несе сторона кримінального провадження, яка залучила експерта. При цьому у разі залучення експертів спеціалізованих державних установ стороною обвинувачення, це здійснюється за рахунок коштів, які цільовим призначенням виділяються цим установам з Державного бюджету України.

Приписи частини 2 статті 124 Кримінального процесуального кодексу України зобов`язують суд у разі ухвалення обвинувального вироку стягнути з обвинуваченого на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта.

Частина 1 статті 126 Кримінального процесуального кодексу України покладає на суд обов`язки вирішити питання щодо процесуальних витрат у вироку або ухвалі суду.

Оскільки в рамках даного кримінального провадження Національним науковим центром «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса» Міністерства юстиції України були проведені судова транспортно-трасологічна експертиза № 7768 від 30 жовтня 2024 року, вартість якої склала 13252 гривні 40 копійок та судова автотехнічна експертиза № 7766 від 25 жовтня 2024 року, вартість якої склала 13252 гривні 40 копійок, а Харківським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром Міністерства внутрішніх справ України була проведена експертиза № СЕ-19/121-24/30762-ІТ від 15 жовтня 2024 року, вартість якої склала 3183 гривні 60 копійок, тому з ОСОБА_6 слід стягнути витрати за проведення даних експертиз.

Цивільні позови в рамках даного кримінального провадження не заявлялися.

На підставі викладеного, враховуючи положення частини 2 статті 61 Конституції України, керуючись статтями 12, 50, 63, 65 67, 75 76, частиною 2 статті 286 Кримінального кодексу України, а також статтями 84, 91, 100, пунктом 3 частини 1 статті 118, частинами 1 та 2 статті 122, частино 2 статті 124, частиною 1 статті 126, статтями 131 132, 174, 177, 178, частиною 3 статті 349, статтями 368 371, 373 376, 392, 393, 395, 532 535 Кримінального процесуального кодексу України,

З А С У Д И В:

ОСОБА_6 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 286 Кримінального кодексу України, і призначити йому основне покарання у виді позбавлення волі строком на 4 (чотири) роки з призначенням додаткового покарання у виді позбавленням права керування транспортними засобами на строк 2 (два) роки.

Відповідно до частини 1 статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_6 від відбування основного покарання у виді позбавлення волі із встановленням іспитового строку на 2 (два) роки та покладенням на нього обов`язків, передбачених частиною 1 та пунктом 2 частини 3 статті 76 Кримінального кодексу України, а саме:

- періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;

- повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання;

- не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.

Запобіжний захід ОСОБА_6 до набрання вироком суду законної сили не обирати.

Початок перебігу іспитового строку ОСОБА_6 обчислювати з моменту проголошення вироку.

Арешт майна із забороною відчуження, користування та розпорядження, накладений згідно ухвали слідчого судді Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_19 , постановленої 01 жовтня 2024 року у справі з єдиним унікальним № 953/9016/24 (провадження № 1-кс/953/7188/24), на автомобіль «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_3 , який належить на праві власності ОСОБА_20 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ,- скасувати, оскільки відпали мета та підстави його застосування.

Речовий доказ у кримінальному провадженні № 12024220000001120, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 28 вересня 2024 року: автомобіль «Opel Zafira», реєстраційний номер НОМЕР_2 , який згідно постанови слідчого управління Головного управління Національної поліції в Харківській області старшого лейтенанта поліції ОСОБА_18 «Про визнання речових доказів та передачу їх на зберігання» від 28 вересня 2024 року, направлено на майданчик тимчасового утримання транспортних засобів за адресою: місто Харків, вулиця Григорія Сковороди, будинок № 107, - повернути власнику (законному володільцю).

Процесуальні витрати на залучення експертів у загальні сумі 26504 (двадцять шість тисяч п`ятсот чотири) гривні 80 копійок за виконання судової транспортно-трасологічної експертизи № 7768 від 30 жовтня 2024 року та судової автотехнічної експертизи № 7766 від 25 жовтня 2024 року, проведених експертами Національним науковим центром «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса» Міністерства юстиції України, стягнути з ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь держави.

Процесуальні витрати на залучення експерта у сумі 3183 (три тисячі сто вісімдесят три) гривні 60 копійок за виконання експертизи № СЕ-19/121-24/30762-ІТ від 15 жовтня 2024 року, проведеної експертом Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України, стягнути з ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь держави.

Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому, його захиснику, потерпілим, їх представнику та прокурору.

Копію цього судового рішення не пізніше наступного дня після його ухвалення надіслати учасникам судового провадження, які не були присутні в судовому засіданні при його проголошенні.

Роз`яснити учасникам судового провадження, що вони мають право отримати в суді копію вироку.

На вирок може бути подана апеляційна скарга з підстав, передбачених статтею 394 Кримінального процесуального кодексу України, до Харківського апеляційного суду через Нововодолазький районний суд Харківської області протягом 30 днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано, а у разі її подання - вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Суддя ОСОБА_1