Рішення № 134102174, 16.02.2026, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

16.02.2026 р. справа №520/33128/25 Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Військової частини НОМЕР_1 (далі за текстом - відповідач, суб`єкт владних повноважень, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації)провизнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , щодо нерозгляду рапорту від 17.10.2025 року стрільця-санітара 2-го відділення 1-го взводу оперативного призначення роти оперативного призначення (на бронетранспортерах), 4-го батальйону оперативного призначення ОСОБА_1 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами, внаслідок необхідності здійснювати догляд за дружиною ( ОСОБА_2 ) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відповідно статті 26, частини 4, пункт 2, підпункт «г» Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (№2232-ХІІ) та неприйняття рішення за результатами розгляду у встановлений законом строк; 2) зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , розглянути рапорт від 17.10.2025 року стрільця-санітара 2-го відділення 1-го взводу оперативного призначення роти оперативного призначення (на бронетранспортерах), 4-го батальйону оперативного призначення ОСОБА_1 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами, внаслідок необхідності здійснювати догляд за дружиною ( ОСОБА_2 ) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відповідно статті 26, частини 4, пункт 2, підпункт «г» Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (№ 2232-ХІІ) та прийняти рішення за результатами розгляду рапорту; 3) зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 звільнити стрільця-санітара 2-го відділення 1-го взводу оперативного призначення роти оперативного призначення (на бронетранспортерах), 4-го батальйону оперативного призначення ОСОБА_3 з військової служби за сімейними обставинами, внаслідок необхідності здійснювати догляд за дружиною ( ОСОБА_2 ) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання на підставі статті 26, частина 4, пункт 2, підпункт «г», частини 12, пункт 3, абзац 11 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що субєктом владних повноважень була створена штучна перешкода у припиненні подальшого проходження військової служби.

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що рішення за рапортом військовослужбовця з приводу звільнення з військової служби було прийнято у формі письмової відповіді на адвокатський запит (у складі якого надійшов рапорт військовослужбовця) листом Військової частини НОМЕР_1 від 14.11.2025р. №25/17/12-К-709-Аз. Твердив, що задоволення рапорту про звільнення з військової служби військовослужбовця, який знаходиться у режимі самовільного залишення військової частини унеможливлено приписами п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (затверджене Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008; далі за текстом - Положення №1153/2008) (у контексті обовязку військовослужбовця здати військову посаду), абз.3 п.234 Положення (у контексті доведення до відома військовослужбовця під підпис інформації про розраховану вислугу років), абз.12 п.9 глави 2 Розділу ІІ Інструкції з організації обліку особового складу Національної гвардії України (затверджена наказом МВС від 30.01.2017р. №73, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 22.02.2017р. за №248/30116; далі за текстом - Інструкція №73) (де указано, що виключення зі списків особового складу військової частини осіб, які самовільно залишили військові частини або місце служби проводиться наказом по стройовій частині тільки після з`ясування причин залишення ними (неповернення до) військової частини та порушення кримінальної справи, але не раніше ніж через три місяці після закінчення встановленого строку відрядження, відпустки, лікування, навчання або самовільного залишення військової частини).

Позов було отримано судом 22.12.2025р.

Рішення про відкриття провадження в адміністративній справі було прийнято 23.12.2025р.

Відзив на позов було отримано судом 10.02.2026р.

Оскільки добуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, відомі учасникам спору і у даному конкретному випадку відсутні будь-які перешкоди у наданні доказів відносно таких відомостей, строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не заяви ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру, завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.

Тому суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

З приєднаних до матеріалів справи доказів судом зясовано, що заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 ; належить до громадянства України; документований паспортом громадянина України № НОМЕР_3 ; у межах спірних правовідносин проходить військову службу на штатній військовій посаді у Військовій частині НОМЕР_1 .

Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 оперативно-тактичного з`єднання - 2 корпусу Національної гвардії України « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (по стройовій частині) №104 від 08.04.2025 заявник був зарахований на посаду електрика-водія відділення управління 1-ої зенітної артилерійської батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону.

Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) №181 від 17.06.2025 заявник був призначений на посаду стрільця-санітара 2-ого відділення 1-ого взводу оперативного призначення роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 4-ого батальйону оперативного призначення.

Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) №207 від 14.07.2025 заявник був залучений до операційної зони ТГр «Покровськ» ОТУ « ІНФОРМАЦІЯ_3 » ОСУВ « ІНФОРМАЦІЯ_4 » з 18.06.2025р.

Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 оперативно-тактичного з`єднання - 2 корпусу Національної гвардії України « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (по стройовій частині) №237 від 12.08.2025 заявник був вилучений із операційної зони ТГр « ІНФОРМАЦІЯ_5 » ОТУ « ІНФОРМАЦІЯ_3 » ОСУВ « ІНФОРМАЦІЯ_4 » з 01.07.2025р. у зв`язку із самовільним залишенням місця несення військової служби.

Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) №209 від 15.07.2025 заявник був звільнений з посади та зарахований у розпорядження командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України у звязку із відсутністю військовослужбовця за місцем дислокації військової частини понад 10 діб з 14.07.2025р.

Згідно з наказом командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 17.07.2025р. №2432 за фактом самовільного залишення заявником місця несення військової служби було призначено службове розслідування; результати проведеного службового розслідування були оформлені висновком, згідно з яким 01.07.2025р. був складений рапорт командира НОМЕР_4 батальйону оперативного призначення Військової частини НОМЕР_1 оперативно-тактичного з`єднання - 2 корпусу Національної гвардії України « ІНФОРМАЦІЯ_2 » про виявлення факту відсутності заявника під час контрольної перевірки особового складу на території тимчасового базування в АДРЕСА_1 .

Тож, з 01.07.2025р. заявник відсутній за місцем несення військової служби.

Доказів повернення заявника до місця несення військової служби матеріали справи не містять.

За твердженням сторони відповідача у межах спірних правовідносин такий факт відсутній.

За твердженнями сторони позивача 22.10.2025р. представником заявника - адвокатом Кравченком С.М. на адресу Військової частини НОМЕР_1 було направлено звернення (далі за текстом Звернення) з приводу звільнення заявника з військової служби, до складу якого було включено: рапорт заявника від 17.10.2025р. про звільнення з військової служби за сімейними обставинами, внаслідок необхідності здійснювати догляд за дружиною ( ОСОБА_2 ) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання (далі за текстом Рапорт); засвідчені копії паспортів та РНОКПП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; засвідчену копію Свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_5 ; засвідчену копію витягу № 11.1/20-803; засвідчену копію витягу з рішення ЕКОПФО № 168/25/546/В від 14.05.2025 року.

У розумінні ч.1 ст.24 Закону України від 05.07.2012р. №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатський запит - письмове звернення адвоката до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об`єднань про надання інформації, копій документів, необхідних адвокату для надання правничої допомоги клієнту.

Суд відмічає, що за зовнішніми ознаками та за змістом Звернення не може бути кваліфіковано у якості адвокатського запиту.

Звернення містило прохання повідомлення про результати розгляду Рапорту саме представника заявника адвоката Кравченка Сергія Миколайовича.

За Рапортом заявника суб`єктом владних повноважень було вчинено відмову, оформлену листом Військової частини НОМЕР_1 від 14.11.2025р. №25/17/12-К-709-Аз.

Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень саме у формі бездіяльності з приводу нерозгляду Рапорту, заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є субєктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 06.02.2026р. по справі №560/11982/24.

Суд нагадує, що згідно з ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до ст.23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов`язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

За приписами ст.ст.17 і 65 Конституції України до згаданих вище обов`язків людини перед суспільством належить обовязок з приводу захисту суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності України у спосіб відбуття військової служби відповідно до закону.

Таким законом є Закон України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу", згідно з п.3 ст.1 якого військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Тож суд відмічає, що суспільні відносини з приводу проходження громадянином військової служби унормовані, насамперед, приписами Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу", Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей", Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV), Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №548-ХIV), Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (затверджене Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008; далі за текстом - Положення №1153/2008).

Прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись нормами Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу", Кодексу законів про працю, Закону України від 24.03.1995р. №108/95-ВР "Про оплату праці", Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі та суті військової служби.

Окремо суд зауважує, що у силу спеціального застереження ч.5 ст.1 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

До згаданих підстав можуть бути віднесені, зокрема, положення ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" (коли громадяни звільняються від виконання військового обовязку у спосіб припинення проходження військової служби), положення ст.17 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" (коли громадяни отримують відстрочку від направлення на проходження базової військової служби), положення ст.18 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" (коли громадянам надається звільнення від проходження базової військової служби), ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (коли громадяни отримують відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації).

Відтак, у контексті згаданих у ч.1 ст.2 КАС України обєктів судового захисту у перелічених вище випадках потенційним обєктом судового захисту є не право громадянина України на непроходження військової служби (чи на припинення проходження військової служби), а інтерес громадянина України на безстрокове чи тимчасове увільнення від виконання військового обов`язку.

При цьому, за суттю та правовою природою військовий обовязок не може бути кваліфікований у якості міри юридичної відповідальності, заходу державного впливу, заходу державного примусу, заходу державного реагування, санкції чи покарання.

Тому правила виконання військового обовязку та механізми і процедури вчинення субєктами владних повноважень управлінських волевиявлень відносно виконання громадянами України військового обовязку мають визначатись нормами національного закону України, чинного на календарну дату вчинення субєктом владних повноважень відповідного управлінського волевиявлення, а не за приписами тих актів законодавства, котрі станом на настання указаної події втратили чинність.

Тож до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення ст.58 Конституції України.

Розвязуючи спір, суд ураховує, що за визначенням ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

З огляду на правову природу суспільних відносин з приводу проходження військової служби суд вважає, що на ці відносини підлягають поширенню і загальні засади (принципи) проходження державної служби, сформульовані законодавцем у положеннях ст.4 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" (зокрема, професіоналізму - компетентне, об`єктивне і неупереджене виконання посадових обов`язків, постійне підвищення державним службовцем рівня своєї професійної компетентності, вільне володіння державною мовою і, за потреби, англійською мовою, а також мовою корінних народів або мовою національних меншин, визначеною відповідно до закону; ефективності - раціональне і результативне використання ресурсів для досягнення цілей державної політики).

За визначенням ст.1 Дисциплінарного статуту військова дисципліна - це бездоганне і неухильне додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених статутами Збройних Сил України та іншим законодавством України.

Отже, кваліфікуючою умовою належного рівня військової дисципліни у Збройних Силах України законодавцем визначено саме бездоганне (тобто зразкове) виконання військовослужбовцями вимог законів та обов"язків за посадами.

Наведена вимога найвищого стандарту службової та позаслужбової поведінки військовослужбовця цілком кореспондується як із змістом Військової присяги (затверджена Статутом внутрішньої служби та постановою Верховної Ради України від 06.12.1991р. №1936-ХІІ), так і з рівнем соціального захисту військовослужбовця згідно з Законом України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Законом України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".

За змістом ст.3 Дисциплінарного статуту військова дисципліна досягається шляхом, зокрема: особистої відповідальності кожного військовослужбовця за дотримання Конституції та законів України, Військової присяги, виконання своїх обов`язків, вимог статутів Збройних Сил України; зразкового виконання командирами військового обов`язку, їх справедливого ставлення до підлеглих.

Отже, правова категорія "військова дисципліна" поглинає критерій "якість виконання наказу військового командиру вищого рівня".

Тому порушення військової дисципліни може мати прояв у формі діяння (як вчинку, так і бездіяльності) з приводу дотримання вимог чинного національного закону України, з приводу неуспішних/непозитивних/негативних результатів виконання наказу військового командира вищого рівня, з приводу неналежного виконання обов`язків за штатною посадою в організаційній структурі відповідного органу військового управління, військового з"єднання, військової частини.

Вирішуючи спір в частині відповідності ч.2 ст.2 КАС України наданої субєктом владних повноважень - відповідачем правової кваліфікації діянням заявника у межах спірних правовідносин, суд зазначає, що за визначенням ст.1 Дисциплінарного статуту військова дисципліна - це бездоганне і неухильне додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених статутами Збройних Сил України та іншим законодавством України.

Тож, кваліфікуючою умовою належного рівня військової дисципліни у Збройних Силах України законодавцем визначено саме бездоганне (тобто зразкове) виконання військовослужбовцями вимог законів та обов"язків за посадами.

За змістом ст.3 Дисциплінарного статуту військова дисципліна досягається шляхом, зокрема: особистої відповідальності кожного військовослужбовця за дотримання Конституції та законів України, Військової присяги, виконання своїх обов`язків, вимог статутів Збройних Сил України; зразкового виконання командирами військового обов`язку, їх справедливого ставлення до підлеглих.

Отже, правова категорія "військова дисципліна" поглинає критерій "якість виконання наказу військового командиру вищого рівня".

Суд відмічає, що у розумінні ч.1 ст.9 Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність, а склади військових адміністративних правопорушень викладені законодавцем у главі 13-Б Кодексу України про адміністративні правопорушення

Зокрема, згідно з ст.17215 Кодексу України про адміністративні правопорушення недбале ставлення військової службової особи до військової служби - тягне за собою накладення штрафу від ста до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт з утриманням на гауптвахті на строк до десяти діб. Діяння, передбачене частиною першою цієї статті, вчинене в умовах особливого періоду, - тягне за собою накладення штрафу від однієї до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт з утриманням на гауптвахті на строк від десяти до п`ятнадцяти діб.

У розумінні ч.1 ст.11 Кримінального кодексу України кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом кримінального правопорушення, а склади військових кримінальних правопорушень викладені законодавцем у Розділі ХІХ Кримінального кодексу України.

Так, за визначенням ч.1 ст.401 Кримінального кодексу України військовими кримінальними правопорушеннями визнаються передбачені цим розділом кримінальні правопорушення проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов`язаними та резервістами під час проходження зборів.

Зокрема, згідно з ст.403 Кримінального кодексу України невиконання наказу начальника, вчинене за відсутності ознак, зазначених у частині першій статті 402 цього Кодексу, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, - карається службовим обмеженням на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до одного року, або позбавленням волі на строк до двох років (ч.1 ст.403); Те саме діяння, вчинене в умовах особливого періоду, крім воєнного стану, - карається позбавленням волі на строк від двох до п`яти років (ч.2 ст.403); Діяння, передбачене частиною першою цієї статті, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, - карається позбавленням волі на строк від п`яти до восьми років (ч.3 ст.403).

Відповідно до ст.425 Кримінального кодексу України недбале ставлення військової службової особи до служби, якщо це заподіяло істотну шкоду, - карається штрафом від двохсот вісімдесяти п`яти до трьохсот двадцяти п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або службовим обмеженням на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років (ч.1 ст.425); Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, - карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років (ч.2 ст.425); Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені в умовах особливого періоду, крім воєнного стану, - караються позбавленням волі на строк від п`яти до семи років (ч.3 ст.425); Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, - караються позбавленням волі на строк від п`яти до восьми років (ч.4 ст.425).

Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що поведінка (тобто сукупність діянь та бездіяльності) військовослужбовця у межах правовідносин з приводу проходження військової служби може бути кваліфікована у якості: 1) виконання обов`язків за штатною військовою посадою державної служби понад стандарт - "зразково", "бездоганно"; 2) виконання обов`язків за штатною військовою посадою державної служби на рівні стандарту - "зразково", "бездоганно"; 3) виконання обов`язків за штатною військовою посадою державної служби нижче за стандарт "зразково", "бездоганно" на рівні дисциплінарного проступку; 4) виконання обов`язків за штатною військовою посадою державної служби нижче за стандарт "зразково", "бездоганно" на рівні адміністративного делікту; 5) виконання обов`язків за штатною військовою посадою державної служби нижче за стандарт "зразково", "бездоганно" на рівні кримінального правопорушення.

Розглядаючи справу, суд зауважує, що підстави для звільнення від виконання військового обов`язку у спосіб припинення проходження військової служби сформульовані законодавцем у положеннях ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу".

Як то указано у положеннях п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" у редакції Закону України від 11.04.2024р. №3633-ІХ, військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах - через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Згідно з п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" військовослужбовці звільняються з військової служби, зокрема, через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах - необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи; необхідність здійснювати догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів, або за наявності у дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю III групи онкологічного захворювання, психічного розладу, церебрального паралічу або інших паралітичних синдромів.

Частиною 7 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Суд відмічає, що процедури та механізми прийняття субєктом владних повноважень рішення про звільнення військовослужбовця Національної гвардії України визначені приписами Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (затверджене Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008; далі за текстом - Положення №1153/2008) та Інструкції з організації обліку особового складу Національної гвардії України (затверджена наказом МВС від 30.01.2017р. №73, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 22.02.2017р. за №248/30116; далі за текстом - Інструкція №73).

Водночас із цим, норми Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (затверджена наказом Міністра оборони України від 10.04.2009р. №170, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 19.05.2009р. за №438/16454; далі за текстом - Інструкція №170) є незастосовними до правовідносин з приводу проходження військової служби у лавах Національної гвардії України.

Згідно з п.п.2 п.225 Положення №1153/2008 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу": у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.

Пунктом 233 Положення №1153/2008 передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

За правилами п.234 Положення №1153/2008 перед звільненням військовослужбовців уточнюються дані про проходження ними військової служби, документально підтверджуються періоди служби, що підлягають зарахуванню до вислуги в календарному та пільговому обчисленні, проводиться розрахунок вислуги років військової служби.

Вислуга років військової служби військовослужбовців розраховується не пізніше ніж за два місяці до дати, на яку планується звільнення.

Інформація про розраховану вислугу років військової служби доводиться військовослужбовцю під підпис перед оформленням документів для його звільнення з військової служби. У разі незгоди з розрахунком вислуги років військової служби військовослужбовець повинен письмово обґрунтувати свої заперечення на аркуші з розрахунком вислуги років і засвідчити їх своїм підписом. У разі відмови військовослужбовця підписати розрахунок вислуги років про це робиться відповідний запис на цьому ж аркуші та засвідчується підписами осіб, які були присутні під час бесіди.

Заперечення військовослужбовців щодо розрахунку вислуги років військової служби розглядаються командирами (начальниками) військових частин перед оформленням документів для звільнення з військової служби. Спірні питання щодо заліку вислуги років окремих періодів служби для призначення пенсії розглядаються спеціальною комісією Міністерства оборони України.

Згідно з п.242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік.

У силу спеціального застереження п.9 глави 2 Розділу ІІ Інструкції №73 виключення зі списків особового складу військової частини проводиться наказом по стройовій частині в такі строки: осіб, які самовільно залишили військові частини або місце служби, та тих, що не з`явилися в строк без поважних причин на службу при призначенні, переміщенні, з відрядження, відпустки, навчання або закладів охорони здоров`я тривалістю понад три доби, - тільки після з`ясування причин залишення ними (неповернення до) військової частини та порушення кримінальної справи, але не раніше ніж через три місяці після закінчення встановленого строку відрядження, відпустки, лікування, навчання або самовільного залишення військової частини. Протягом цього часу вони вважаються тимчасово відсутніми і обліковуються в штабі військової частини в книзі обліку тимчасово відсутнього і тимчасово прибулого до військової частини особового складу в окремому розділі.

Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що приписи ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України законодавчо запроваджені механізми вчинення субєктами владних повноважень управлінських волевиявлень з приводу припинення проходження військової служби в обовязковому порядку вимагають особистої фізичної присутності військовослужбовця за місцем несення військової служби задля здавання раніше ввіреної штатної військової посади, здавання ввіреного за посадою майна та зброї, ознайомлення з розрахунком вислуги років під власний фізичний підпис.

Відсутність окреслених вище умов обєктивно унеможливлює вчинення субєктом владних повноважень управлінського волевиявлення з приводу звільнення особи з військової служби.

Вирішуючи спір, суд зважає, що за правилами ч.2 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" у редакції Закону України від 30.04.2025р. №4392-ІХ військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством. Під час дії воєнного стану військова служба для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби чи дезертирували, не призупиняється.

Проте, у межах спірних правовідносин положення цієї норми закону не мають юридичного значення для правильного вирішення спору.

Статтею 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №548-ХIV передбачено, що із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.

Згідно з ст.110 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV) усі військовослужбовці мають право надсилати заяви чи скарги або особисто звертатися до посадових осіб, органів військового управління, органів управління Служби правопорядку, органів, які проводять досудове слідство, та інших державних органів у разі: прийняття незаконних рішень, дій (бездіяльності) стосовно них командирами (начальниками) або іншими військовослужбовцями, порушення їх прав, законних інтересів та свобод; незаконного покладення на них обов`язків або незаконного притягнення до відповідальності.

Відповідно до ст.111 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV) заява чи скарга з інших питань службової діяльності подається безпосередньому командирові (начальникові) тієї особи, дії якої він оскаржує, а в разі, якщо особи, які подають скаргу, не знають, з чиєї вини порушені їх права, заява чи скарга подається в порядку підпорядкованості. У такому самому порядку подаються пропозиції.

Як то указано у ст.115 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV), вимоги до звернення військовослужбовця, порядок розгляду пропозицій, заяв та скарг, строки розгляду, права військовослужбовця під час розгляду заяви чи скарги, обов`язки командирів, органів військового управління щодо розгляду звернень військовослужбовців регулюються законодавством України про звернення громадян, нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів спеціального призначення, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України.

За змістом ст.117 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV) пропозиція, заява чи скарга вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі порушені в них питання, вжито необхідних заходів або надано вичерпні відповіді.

Відмова у вирішенні питань, викладених у пропозиції, заяві чи скарзі, доводиться до відома військовослужбовців, які їх подали, у письмовій формі з посиланням на акти законодавства із зазначенням причин відмови та роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Відносини з приводу розгляду звернень військовослужбовців та документообігу у Збройних Силах України додатково деталізовані нормами Інструкції про організацію розгляду звернень та проведення особистого прийому громадян у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України (затверджена наказом міністерства оборони України від 28.12.2016р. №735, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 23.01.2017р. за №94/29962; далі за текстом - Інструкція №735) та нормами Інструкції з діловодства у Збройних Силах України (затверджена наказом Генерального Штабу Збройних Сил України від 31.01.2024р. №40; далі за текстом - Інструкція №40).

У ході розгляду справи судом не відшукано локального підзаконного нормативно-правового акту з аналогічних питань, котрий би поширював дію на суспільні відносини за участю державних органів системи Національної гвардії України.

Проте, указана обставина не має юридичного значення для правильного вирішення даного спору, адже до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме положення ст.ст.110, 111, 115, 117 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV), а тому застосовуючи положення ст.40 Конституції України, норм Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян", ст.ст.14, 28, 35, 58 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №548-ХIV, ст.ст.110, 111, 115, 117 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV) та наведених вище норм Положення №1153/2008 і норм Інструкції №73 до установлених обставин спору, суд відзначає, що за результатами розгляду рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби компетентні військові посадові особи (тобто командир, до повноважень якого віднесено вирішення питання про звільнення з військової служби військовослужбовця відповідної категорії) зобов`язані видати наказ по особовому складу про звільнення такого військовослужбовця з військової служби чи надати обґрунтовану письмову відмову у задоволенні рапорту (заяви); розглянутим вважається рапорт, по якому прийнято рішення та це рішення (відповідь) доведена до військовослужбовця належним чином.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 25.09.2025р. по справі №480/13255/23 одним із критеріїв, яким повинно відповідати рішення суб`єкта владних повноважень, є обґрунтованість.

У постанові від 08.08.2024р. у справі № 420/7076/20 Верховний Суд вказав, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

На додаток варто також згадати усталену позицію Верховного Суду про те, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови прийняття обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб`єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 826/6528/18, від 10.04.2020 у справі № 819/330/18, від 10.01.2020 у справі № 2040/6763/18).

Також у постанові Верховного Суду від 16.03.2023 у справі № 160/18668/21 зазначено, що стосовно вимог до адміністративного акта суб`єкта владних повноважень у судовій практиці склалася правова позиція, відповідно до якої такий акт має бути детально обґрунтованим (мотивованим).

Вимога про те, що адміністративний акт повинен містити мотиви, на яких він ґрунтується, на додаток до принципів справедливої адміністративної процедури, що регулюють адміністративні акти, встановлена також у Рекомендації № R(91)1 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про адміністративні санкції (прийнято Комітетом Міністрів 13 лютого 1999 року) на 452-му засіданні заступників міністрів) (Council of Europe Committee of ministers Recommendation No. R(91)1 of the Committee of Ministers to member states on administrative sanctions).

Таким чином, обґрунтованість рішення суб`єкта владних повноважень означає, що таке рішення має бути вмотивованим, тобто у ньому повинні відображатися мотиви (позиція) суб`єкта владних повноважень.

Саме умотивованість рішення субєкта владних повноважень дає особі можливість зрозуміти: чи були враховані її доводи при прийнятті рішення, або з яких підстав (причин) вони були відхилені (тобто чи була особа почутою).

Тож, невідповідність рішення субєкта владних повноважень положенням ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року в частині умотивованості рішення органу публічної адміністрації та в частині такої вимоги як якість закону" призводить до набуття реально вчиненим управлінським волевиявленням органу публічної адміністрації ознак свавілля, адже рішення субєкта владних повноважень, котре не містить детальних, конкретних та таких, що можуть бути піддані судовому контролю у порядку ч.1 ст.2, ч.2 ст.2 КАС України мотивів вчинення відповідного управлінського волевиявлення за жодних умов не може бути визнано правомірним, бо не задовольняє принципу юридичної визначеності як невідємному елементу запровадженого ст.8 Конституції України верховенства права.

Суд повторно наголошує, що на суспільні відносини з приводу реалізації відповідачем функцій суб"єкта владних повноважень повною мірою поширюється дія приписів ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст. 2 КАС України.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тлумачення змісту ч.2 ст.19 Конституції України міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 12.12.2023р. у справі №160/7116/19, де указано, що "52. Водночас судова палата наголошує на тому, що одним із конституційних принципів, на якому повинна базуватися діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, є принцип, відповідно до якого ці органи, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

53. Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом. Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

54. Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.".

Нормами чинного національного закону України не передбачено такого способу реалізації кадрової функції субєкта владних повноважень військового формування як проставлення на рапорті військовослужбовця письмових резолюцій без надання умотивованих письмових відповідей по суті такого рапорту.

При цьому, суд вважає, що за суттю запровадженого ст.8 Конституції України принципу верховенства права негативні наслідки, спричинені неоднозначністю, суперечливістю чи прогалинами в законодавстві у сфері публічно-правових відносин, не можуть застосовуватись на шкоду приватній особі чи бути підставою для розширеного тлумачення повноважень субєктів владних повноважень, а натомість - в окресленому випадку підлягає застосуванню принцип «найбільш сприятливого становища для особи» (favor libertatis).

Подібні за суттю правові позиції викладені у постанові Верховного Суду від 02.04.2025р. у справі №280/7446/24.

Як убачається з матеріалів справи, за результатами розгляду рапорту позивача від 17.10.2025 року Військовою частиною НОМЕР_1 було підготовлено та направлено лист від 14.11.2025 року №25/17/12-К-709-Аз, яким заявнику (через його представника) повідомлено про відмову у задоволенні рапорту з посиланням на конкретні норми Положення №1153/2008 та Інструкції №73, а також на обставини самовільного залишення ним місця несення військової служби.

Таким чином, суд констатує, що рапорт позивача був прийнятий до розгляду; по суті порушених у ньому питань відповідачем сформовано правову позицію; ця позиція викладена у письмовій формі; відповідь доведена до відома заявника (через його представника).

Факт надання письмової відповіді, що містить мотиви прийнятого рішення, свідчить про вчинення суб`єктом владних повноважень активних управлінських дій, спрямованих на вирішення порушеного у рапорті питання.

Отже, за встановлених обставин відсутні підстави вважати, що відповідач допустив протиправну бездіяльність у формі нерозгляду рапорту або неприйняття рішення за результатами його розгляду. Незгода позивача зі змістом наданої відповіді та з її правовими висновками сама по собі не свідчить про бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а може бути предметом оцінки суду виключно з точки зору правомірності та обґрунтованості прийнятого рішення.

Суд відзначає, що у межах спірних правовідносин у силу спеціальної норми п.9 глави 2 Розділу ІІ Інструкції №73 обов`язковими передумовами для задоволення Рапорту заявника є збіг у три місяці від календарної дати завершення перебування заявника у режимі самовільного залишення військової частини (місця несення військової служби) за обовязкової кваліфікуючої умови особиста фізична присутність заявника на військовій службі.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обовязку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У межах спірних правовідносин субєктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі відмови у задоволенні Рапорту.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин з"ясував із достатньою повнотою, взяв до уваги усі юридично значимі фактори, вірно витлумачив зміст належної норми матеріального права, не припустився помилки у кваліфікації змісту, характеру, наслідків поведінки заявника, з огляду на знаходження заявника у режимі самовільного залишення військової частини (місця несення військової служби) та фізичну відсутність заявника на військовій службі не мав правових підстав для задоволення Рапорту.

Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого субєктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою для залишення позову без задоволення.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко